Тема 3. Вербальна комунікація в діловому спілкуванні
1. Вербальна комунікація та її особливості.
2. Основні правила усного ділового спілкування.
3. Правила письмового ділового спілкування.
Вербальна комунікація у спілкуванні здійснюється за допомогою мовлення (системи фонетичних знаків, побудованої на лексичних та синтаксичних принципах). Вербальне спілкування як спосіб зв’язку між людьми розглядають як засіб початку, підтримки і розвитку осмисленого інформаційного контакту між ними і визначають:
1) наявністю або відсутністю безпосереднього контакту між партнерами;
2) орієнтованістю висловлення;
3) засобами спілкування (звук, письмо).
До вербальної системи належить система знаків і символів, яку називають мовою. Вона виконує провідну роль у спілкуванні і є суто людським засобом комунікації. Саме з допомогою слова позначаються явища об’єктивної реальності, забезпечується можливість їх суб’єктивної інтерпретації, формулювання думки й передачі смислу повідомлення. Залежно від ступеня оволодіння мовою учасник спілкування у ході користування нею має можливість для отримання інформації, її осмислення, здійснення попередньої підготовки до спілкування та передачі повідомлення. Ці процеси, з точки зору Н. Бабич, дають змогу провести спілкування «більш або менш вдало (зрозуміло, виразно, гарно), більш або менш правильно (з помилками або без них), у більш або менш узвичаєному режимі…».
|
|
|
Мова у міжособистісному спілкуванні виконує емотивну та конативну функції. Емотивна функція мови полягає у відображенні суб’єктивного світу комунікатора: його переживань, прагнень, ставлення до предмета розмови та до себе. Завдяки конативній функції стає можливим відображення засобами мови ставлення комунікатора до реципієнта, його прагнення впливати на нього та досягти певного рівня стосунків з ним.
Процес використання цих знаків називається мовленням. Використання мови з метою обміну інформацією реалізується у мовленнєвій діяльності як низка комунікативних актів. Кожний з них розвивається за таким порядком: адресант (комунікатор) – кодування (шифрування) повідомлення з допомогою системи знаків і символів – передача повідомлення іншому адресантові (реципієнтові) – розкодування (розшифрування) інформації реципієнтом.
Код у мовленнєвій комунікації – це та система знаків (літературна мова, діалект, сленг), котру використовують учасники конкретного комунікативного акту. Кодування повідомлення відбувається як його переведення у певний набір знаків чи сигналів, що мають бути зрозумілі співрозмовникові.
|
|
|
Реципієнт може зрозуміти повідомлення, якщо володіє тим кодом, до якого звернувся комунікатор. Разом з тим доступність повідомлення залежить й від того контексту (ситуації, обставин), в якому відбувається спілкування. Так, повідомлення про дружні наміри у звичайних обставинах є підтвердженням позитивного ставлення однієї людини до іншої. Те ж саме повідомлення в ситуації конфлікту може свідчити про прагнення припинити ворожнечу, змінити якість відносин між партнерами зі спілкування на краще.
Комунікативний акт реалізується залежно від комунікативних намірів співрозмовників – наявності в них бажання спілкуватися в той чи інший спосіб та від комунікативних задумів – вироблених попередньо проектів повідомлень, які вони мають намір передати.
Взаєморозуміння у вербальному спілкуванні можна досягнути, знаючи такі характеристики мовленнєвого висловлювання, як денотація, конотація, полісемія, синонімія.
Денотація– це те лексичне значення слова, яке визнає більшість людей, котрі належать до певної лінгвістичної групи. Конотацієюназивається вторинне значення слова, яке визнають окремі представники цієї групи. Так, слово «театр» для більшості людей означає місце, де можна отримати естетичне задоволення засобами театрального мистецтва. Для акторів – це місце їх професійної діяльності. Деякі наші співвітчизники позначають словом «театр» ситуації, в яких їх учасники є нещирими, неприродними, демонстративними.
|
|
|
Експериментально доведено, що люди неоднаково реагують на різні слова. Найсильніші позитивні емоції викликають ті слова, якими позначають найближчі для них явища: власні імена та прізвища, імена та прізвища близьких людей, улюблені види діяльності тощо. Реакції на так звані «приємні» та «неприємні» слова також різняться між собою. Як правило, викликають позитивні реакції слова любов, кохання, дружба, відданість, дитина, квітка та ін. Протилежну реакцію зумовлюють слова ворог, ненависть, знищення, зрада, підступність.
У разі наявності в одного слова двох або декількох загальноприйнятих значень має місце явище полісемії. Наприклад, декілька значень мають слова «костюм» (різновид одягу, засіб презентації сценічних персонажів), «герой» (людина, яка здійснює героїчний вчинок; персонаж п’єси), «слава» (широка популярність, схвалення, плітки, чутки). Значення таких слів розуміється завдяки контексту, в який вони включені.
|
|
|
Синонімія пов’язана з використанням різних слів чи фраз з метою передачі однакової за змістом та смислом інформації. Наприклад, коли йдеться про високий рівень досягнень працівника у професійній діяльності, використовують словосполучення: високий професіоналізм, професійна майстерність. Зміст слова «обдарований» можна передати з допомогою слова «здібний».
Люди використовують різні слова та фрази, будують їх по-різному залежно від того, де і з ким вони спілкуються. Так, актори реалізують комунікативні контакти з колегами по роботі, з глядачами, з родиною і т.д. За кожною сферою спілкування закріплена певна функціональна підсистема мови, яка називаєтьсястилем. Стиль у такому контексті – це спосіб зображення дійсності засобами мови, який визначається певними конструктивними особливостями, притаманними комунікатору.
Стилетворчими елементами мовлення є:
- морфеми – значеннєві складники слова: корені, префікси, суфікси, закінчення;
- лексеми – слова;
- фраземи – сталі, неподільні словосполучення;
- синтаксеми – схеми словосполучень і моделі речень;
- наголоси;
- інтонації;
- способи організації повідомлення.
Вибір стилетворчих елементів зумовлений змістом, метою і характером мовлення. В сучасній практиці найчастіше використовують такі стилі:
- нейтральний (загальновживаний) стиль, який використовується у спілкуванні з усіма категоріями мовців і в будь-якій ситуації;
- розмовно-побутовий стиль, який є нижчим за нейтральний і використовується мовцями в побуті;
- книжний стиль (публіцистичний, виробничо-технічний, науковий, офіційно-діловий, художній), який є вищим за нейтральний і застосовується з метою забезпечення належного рівня усного чи письмового спілкування, відповідного літературним нормам.
Діалектне, просторічне, зокрема суржикове, сленгове та лайливе мовлення вважається нелітературним.
Залежно від того, в яких умовах здійснюється спілкування, виокремлюють три різновиди способів вербального зв’язку: офіційні, неофіційні та рольові.
Офіційні способи вербального зв’язку створюються офіційною структурою і відбуваються в умовах ділового спілкування. Вони вміщують інформацію про нове завдання (вихідну, координуючу, спрямовуючу, контролюючу, оціночну), хід або результат його розв’язання. За іншою класифікацією офіційна інформація поділяється на: ознайомлювальну, що отримується і передається вищим керівникам; скеровуючу, яка передається від вищих керівників до виконавців; координуючу – нею здійснюють обмін люди, котрі не знаходяться у відносинах підпорядкованості один до одного. З допомогою офіційних способів спілкування передається узагальнена або конкретна інформація.
Неофіційні способи вербального зв’язку встановлюються шляхом міжособистісного спілкування і особистісних контактів поза офіційними відносинами або замість них. Неофіційні контакти мають важливе значення. З їх допомогою люди краще пізнають один одного, розв’язують як особистісні, так і ділові проблеми. Офіційна структура спілкування нежиттєздатна без неофіційної. З іншого боку, в умовах недостатньо чіткої офіційної системи спілкування рівень ефективності діяльності будь-якої організації знижується.
Рольові способи вербального зв’язку реалізуються через виконанняпартнерами зі спілкування їхніх соціальних ролей.
В умовах внутрішньогрупового спілкування вербальні інформаційні зв’язки розрізняють як централізовані та нецентралізовані. Перші з них – це такі інформаційні зв’язки в середині групи, в яких присутня центральна позиція одного чи декількох членів групи. Вони виконують інтегруючу або передаточну функції. Нецентралізованіінформаційні зв’язки характеризуються відсутністю центральної позиції – всі члени групи мають однакову кількість комунікацій.
У словесному висловлюванні необхідно розрізняти предметну інформацію і інформацію, яка несе модальність висловлювання.
Предметна інформація охоплює відомості про предмет, цілі, завдання, умови діяльності, терміни її виконання тощо і може бути виробничою, побутовою, науковою, культурною, політичною та ін. Вонавключає в себе раціональні (про предмет діяльності) й емоційні (повідомлення про настрої, творчу енергію учасників спілкування) висловлювання. Тобто висловлювання також можуть містити інформацію про факти дійсності, особливості і стани комунікатора, його інтерес або відсутність такого до діяльності чи до співрозмовника та ін.
Модальність висловлення – це форма мовного спілкування конкретної групи, в яку вкладається певний зміст (наказ, переконання, прохання, запитання, доброзичливість, щирість тощо). Модальність висловлення несе інформацію про того, хто говорить.
З допомогою вербальних засобів реалізується як усне, так і письмове спілкування.
Залежно від числа учасників усне спілкування може бути:
- публічним, в якому бере участь від декількох до великої кількості учасників;
- приватним, в якому беруть участь два або декілька учасників.
Залежно від конкретних ситуацій усне мовлення реалізується в численних формах: бесідах, дискусіях, телефонних розмовах, обговоренні питань на засіданнях (нарадах, зборах), доповідях, лекціях.
Перевага усного спілкування полягає в його безпосередності і, отже, у можливості постійного коригування думки на основі використання зворотного зв’язку.
В усному спілкуванні важливо розвивати культуру слухання і культуру мовлення.
Культура слухання – це досягнення слухача, яке характеризується бажанням почути, зрозуміти співрозмовника і уможливлює активну діяльність щодо аналізу отриманої від нього інформації. В особливостях слухання виявляються не лише когнітивні якості людини, але й рівень її моральності і культури.
До основних видів слухання належать:
- нерефлексивне слухання – уважне сприйняття повідомлення від співрозмовника, яке визначається мінімальним мовним втручанням того, хто слухає;
- рефлексивне слухання – сприймання повідомлення від співрозмовника, яке супроводжується використанням зовнішнього зворотного зв’язку з метою досягнення розуміння, реалізованого в таких прийомах звернення до партнера, як з’ясування, перефразування, відбиття почуттів, резюмування;
- емпатійне слухання – особливий вид слухання, метою якого є осягнення емоційного забарвлення змісту повідомлення партнера, з’ясування значення висловленого для партнера та його почуттів з цього приводу, здійснення підтримки партнера зі спілкування.
Зворотний зв’язок може бути:
- оціночним і застосовуватися для повідомлення про судження та ставлення до предмета розмови;
- безоціночним, який характеризується прагненням допомогти співрозмовникові сформулювати його думки, дізнатися про його почуття і в якому відсутнє ставлення до обговорюваних питань.
Ефективність слухання зумовлена здібністю слухача до збереження уваги, адекватного сприймання та розуміння повідомлення, отриманого від комунікатора (комунікаторів). Такого результату можна досягнути, якщо в учасників спілкування сформовані установки на слухання, вони усвідомлюють цілі слухання: наприклад, прагнуть зрозуміти, запам’ятати, оцінити, інтерпретувати, узагальнити зміст отриманої інформації, побудувати певного роду відносини з партнером (партнерами).
Культура мовлення визначається уміннями використовувати механізми мовлення, будувати висловлювання відповідно до існуючих у суспільстві морально-етичних норм і правил поведінки та мовленнєвого етикету.
Механізми мовлення базуються на використанні лексики, володінні граматикою, наявності асоціацій, продуктивності та динамічності мовлення, виявленні певного ставлення до співрозмовника.
Мовленнєве спілкування може реалізуватися у вигляді монологу та діалогу (полілогу).
Монолог вирізняється домінуванням одного із співрозмовників, який є джерелом інформації і виконує функції організатора та регулятора спілкування. З допомогою монологу досягається лише часткове розуміння та прийняття особливостей співрозмовників.
Для діалогує характерними рівноправні позиції співрозмовників, їх налаштованість на співпрацю. Згідно з позиціями сучасної психології, принцип діалогу – необхідна умова взаємодії між учасниками спілкування і має бути основним у побудові спілкування.
За словами Є. Руденського, діалог можливий між духовно багатими, соціально компетентними особистостями.
Для реального діалогу необхідні такі умови:
- наявність бажання та готовність партнерів виявити свою позицію стосовно актуальної проблеми;
- готовність сприйняти та оцінити позицію партнера;
- готовність до активної взаємодії;
- наявність у партнерів спільної основи і певних відмінностей стосовно оцінки та розв’язання проблеми, яка обговорюється.
До числа основних модифікацій діалогу належать:
- самокритичний діалог, що здійснюється у формі внутрішнього самоспілкування, націленого на самоаналіз та самооцінку;
- критичний діалог, що супроводжується виробленням оцінок стосовно негативних рис іншої людини, її діяльності;
- дискусія – обговорення партнерами спірних питань, зіставлення різних точок зору з метою пошуку істини;
- бесіда – діалог, який супроводжується прагненням партнерів досягти спільної мети у ході обміну думками, інформацією, почуттями тощо та узгодити спільні дії;
- прилюдне (публічне) мовлення (за умови взаємодії промовця з аудиторією).
Різновидом діалогу є полілог. У ньому беруть участь декілька співрозмовників, які спілкуються з дотриманням рівноправних позицій.
Вербальні засоби спілкування реалізуються також і в письмовій формі. В умовах ділового спілкування вони офіційно передбачені і використовуються відповідно до правил, яким підпорядкована певна сфера ділової діяльності.
Перевага письмового спілкування виявляєтьсяу визначеності джерела інформації, можливості адекватного донесення інформації до людей.
У діловій практиці вироблено загальні вимоги до мови офіційних паперів. Вона має бути об’єктивною, логічною, послідовною, характеризуватися ясністю викладу, точністю опису, переконливістю, лаконічністю, стандартністю і нормативністю мовних засобів, відсутністю суперечностей і емоційних проявів, стриманістю, бути типовою для тієї чи іншої категорії документів.
У сучасній літературі виокремлено декілька важливих найзагальніших принципів регулювання комунікативного процесу. До них належать принцип кооперації та принцип ввічливості.
Відповідно правила мовленнєвої комунікації, зумовлені цими принципами, є такими:
1. Вкладати у висловлювання стільки інформації, скільки необхідно для досягнення комунікативного наміру. Зайва інформація може відволікти увагу, спричинити труднощі в розумінні партнера.
2. Говорити правду.
3. Використовувати висловлювання, які відповідають предмету розмови.
4. Використовувати чіткі та зрозумілі висловлювання.
5. Спілкуватися з партнерами на засадах взаємоповаги, доброзичливості, тактовності, делікатності.
Результати спілкування залежать від уміння адекватно використовувати та інтерпретувати словесні повідомлення, моделювати та удосконалювати їх голосові різновиди.
Покращенню підготовки до прилюдних виступів, які вже мають місце під час навчання і будуть у майбутньому професійному житті можна з допомогою досить тривалої риторичної підготовки, яка включає такі аспекти, як:
- удосконалення артикуляції, що сприяє досягненню ясності і чіткості мовлення, сили та адекватного звучання голосу;
- оволодіння мистецтвом вільного вираження думки з допомогою розширення лексичного (словникового) ресурсу, дотримання літературних норм;
- оволодіння мистецтвом невербального спілкування через погляд, міміку, мову жестів, тіла в цілому.
Безпосередня підготовка до виступу включає в себе пошук та опрацювання інформації, її систематизацію у вигляді тексту виступу (різновидами можуть бути тези, розгорнутий або скорочений план виступу), запам’ятовування тексту виступу, налаштування на аудиторію.
Під час підготовки треба врахувати особливості майбутньої аудиторії (коло інтересів, специфіку сприйняття інформації, особливості поведінки тощо), приміщення, обладнання, співвіднести підготовлену інформацію з часом, відведеним для її подання.
У ході роботи над текстом виступу краще підготувати дещо більше інформації, підкріпити її необхідними аргументами, прикладами. Тобто доповідач має добре розумітися на тій інформації, яку буде пропонувати аудиторії, і бути готовим до захисту своїх думок і позицій.
Фахівці у галузі риторики пропонують декілька слушних порад для початківців щодо поведінки під час виступу, а саме:
- досягнути візуального контакту зі слухачами на початку виступу – перед тим, як почати говорити, добре було б обвести поглядом присутніх;
- починати говорити після того, як встановиться тиша;
- звертатися до слухачів, апелювати до їх досвіду;
- триматися впевнено, демонструвати переконаність у своїх словах;
- дотримуватися оптимального темпу мовлення;
- не використовувати надто довгі фрази, складні речення;
- уважно спостерігати за аудиторією – якщо її певна частина втратила увагу, звернутися поглядом саме до неї;
- не втрачати самовладання: не робити щодо присутніх різких критичних зауважень, не демонструвати втому, невпевненість чи роздратування;
- не вступати у дискусії під час виступу – краще перенести обговорення питань на його кінець;
- неприємні для аудиторії частини виступу підкріплювати очевидними прикладами;
- не перенавантажувати такими прикладами свій виступ;
- підвести короткий підсумок наприкінці виступу і подякувати слухачів за увагу.
Отримані нами дані стосовно рівня оволодіння студентами засобами комунікації засвідчують необхідність удосконалення мовлення.
Як виявилося, під час занять студенти будують висловлювання, намагаючись дотримуватися літературних норм, використовувати притаманну предмету вивчення термінологію. Проте ми констатували, що їх мовленню притаманні певні проблеми. Так, студенти нерідко стикаються з труднощами, пов’язаними з побудовою самостійних усних повідомлень, дотриманням понятійної і предметної точності логічності і мовлення, доречністю і літературною правильністю слововживання.
Зокрема викликає занепокоєння той факт, що під час відповідей на питання студенти нерідко вдаються до читання текстів, запозичених у книгах чи в електронних інформаційних засобах. Хоча такі повідомлення переважно визначаються високою раціональною предметністю, вони, як правило, позбавлені експресивності, динамічності, зворотного зв’язку із слухачами. Внаслідок означених особливостей вони не викликають інтересу у присутніх і, що важливо, не мають пізнавальної цінності, оскільки не є власним надбанням мовців. Тому у випадках, коли виникає необхідність самостійної побудови усних повідомлень, мовлення багатьох студентів виявляється недостатньо точним і логічним, а їхній активний лексичний ресурс – обмеженим і одноманітним. Означені труднощі є особливо помітними під час прилюдної презентації повідомлень, захисту рефератів, надання відповідей під час заліків, екзаменів.
Спілкування студентів поза заняттями поза заняттями у неформальному оточенні нерідко засмічене нелітературними словами та словосполученнями. Здебільшого їх використовують для обговорення таких сфер життєдіяльності, як навчання, побут, дозвілля, професійна діяльність. Особливо активним є застосування цих засобів в характеристиках людей або стосунків з ними. Як свідчить складений з допомогою студентів словник, їх мовленнєві стереотипи значною мірою пов'язані з використанням діалектизмів, суржику, сленгу.
Так, хоча після вступу на навчання до вищого навчального закладу молоді люди намагаються позбавитися діалекту, він все ж таки зберігає певні позиції в їх мовленні. Наприклад, в лексиці окремих студентів західного регіону України нерідко зустрічаються такі слова, як «кацорки» (руки), «трускавки» (полуниця), «бараболя» (картопля), «мешти» (взуття), «зупа» (суп) тощо.
Досить помітну частину студентських мовленнєвих засобів становить суржик – наприклад, «здавати» (складати), «зачьот» (залік), «зачьотка» (залікова книжка), «пятьорка» (п’ятірка), «хорошо» (добре), «учьоба» (навчання), «работать» (працювати»), «заданіє» (завдання), «тєтрадка» (зошит), «діплом» (диплом), «практіка» (практика), «стерити дошку» (стерти з дошки), «учбовий» (навчальний), «понятно» (зрозуміло), «діжурна» (чергова), «носки» (шкарпетки), «юбка» (спідниця, «конфєти» (цукерки), «морожене» (морозиво), «обіда» (образа), «тормоз» (гальма), «пуговіца» (ґудзик), «фамілія» (прізвище).
Проте найбільшою мірою студенти використовують сленг. Немає практично жодної життєвої сфери, яку вони не позначали з допомогою сленгізмів. Передусім їх використовують для найменування різноманітних реалій навчального процесу: навчальних закладів («бурса», «інстик» – інститут, університет, академія, «музилище» – музичне училище), гуртожитків («общага», «вулик»), викладачів («історичка»– викладач історії; «математик» – викладач математики, «учила», «препод» – викладач); навчальних предметів («фізра» – фізкультура, «вишка» – вища математика,«інфа»– інформатика, «ДУМ» – ділова українська мова); діяльності, пов’язаної з комп’ютерною технікою («БД» – бази даних, «інет» – internet, «комп» – комп’ютер, «сервант» – сервер, «ервеха», «кнопка» – перезаписуючий носій інформації, «мама» – материнська плата, «вінда» – операційна система Windows, «чемодан» – процесор, «скинути», «перекинути» – скопіювати), інших реалій: пов’язаних зі складанням іспитів («шпора» – шпаргалка), виконанням навчальних завдань («курсак» – курсова робота), проведенням навчальних занять («проба» – репетиція, «гальорка» – останні парти), характеризуванням навчальних ситуацій («труба», «капєц», «гаплик», «торба», «запара» – несприятливі обставини, неприємності, «Облом-Іванович» – невдача) та своїх дій і станів під час навчання («поморозити», «відмазати» – придумати причину, виправдання, «друшляти» – пропускати заняття, «заганятись» – плутатися у висловлюваннях, «врубатися», «доганяти» – розуміти, «вішати лапшу на вуха», «гнати», «гнати пургу», «гнати заметіль» – говорити неправду, «відмазатися», «відморозитися» – виправдатися, «капати на мозок», «задовбати» – набридати, «без руля» – не знати, не розуміти, «включити окуня» – робити вигляд, що не розумієш, «завтикати» – забути).
Студентський сленг знайшов широке застосування в дозвіллі і побуті. Так, з його допомогою позначаються частини тіла («башта», «диня», «тиква», «бошка», «чайник», «череп» – голова, «граблі», «крила», «мацакі», «клішні» – руки, «ласти», «ратиці», «коньки», «костилі» – ноги, «локатори» – вуха), предмети його оформлення («хаєр» – зачіска, «прибамбаси» – прикраси, оригінальні речі, «прикид» – одяг), інших людей («децел» – людина, невисока на зріст, «вольтанутий» – людина, поведінка якої має відхилення від загальноприйнятої, «гоблін» – неприємна людина, «кент» – товариш, «лох» – невихована, відстала від сучасності, нестильна людина, «мажор» – особлива, успішна людина, «предки», «старики» – батьки, «причеп», «стрючок», «шнурок» – дитина), життєвих подій («кіпіш» – паніка, «лажа» – скрутна ситуація, брехня, «фішка» – гарна річ, «фуфло» – дурниці, «чуйка» – передбачення, «шара» – предмет чи послуга, отримані без витрати зусиль або матеріальних коштів, «розводити» – дурити), дозвіллєвих ситуацій («движуха», «скачки», «тусняк» – вечірка, дискотека, «зажигати» – залицятися, веселитися, «кинути кості» – потанцювати, «ковбаситись», «колдобитись» – веселитися, мати гарний настрій, «ловити ха-ха» – сміятися, «поляна» – накритий стіл для гостей, «фестиваль» – організація відпочинку, «відтягнутися» – добре відпочити).
Вираженою і різноманітною у слензі є оцінна лексика – наприклад: «качума», «класно», «кльово», «круто», «кучеряво», «тягово», «шик», «супер», «отпад», «ништяк» (позитивна оцінка), «облом», «торба», «фігово», «галімо», «мура», «бека», «фігня» (негативна оцінка), «фіолетово» (нейтральна оцінка), «стопудово», «залізно» (гарантовано, точно, обов’язково), «капєц» (означає крайнє задоволення або незадоволення, а також здивування).
Для студентського лексикону характерні й такі слова, з допомогою яких описують стан людини («розчохлитись», «роздуплитись» – прийти в себе, розслабитися, зрозуміти, «стрьомно» – страшно, небажано, «торчати» – бути у захопленні, «я в шоці» – я здивований) і дії («крутити педалі» – йти, «кумарити» – надокучати, «лапшити» – вигадувати, «лахати» – сміятися, «ляпати» – говорити будь-що, «приколюватись» – жартувати, «хавати» – їсти).
Як засвідчує проведене опитування, сленг вживають майже всі студентами. Його популярність зумовлена численними причинами, серед яких респонденти виокремили такі, як (цитуємо характерні висловлення студентів): щоб не говорити офіційно, щоб розмова не була сухою; щоб не вживати вульгарних слів; тому що немає інших слів; тому що зручніше сказати «інфа», ніж «інформатика»; для того щоб ніхто не здогадався, про що йдеться; для сміху та розваги; для того щоб виділитися серед інших; бо саме так спілкуються студенти.
Таким чином, вживання студентами сленгу зумовлене передусім:
- прагненням бути такими своїм серед своїх, бути як усі, бути прийнятим іншими студентами;
- можливістю висловитися влучно, яскраво, виявити свої почуття і ставлення;
- бажанням утаємничити інформацію, зробити її незрозумілою для інших людей.
За умови нестачі лексичного ресурсу сленг виконує функції адаптації студентів до спілкування у студентському середовищі, забезпечення процесів обміну інформацією в ньому, виявлення експресії та релаксації у несприятливих обставинах.
Окрему проблему становить вживання у студентському середовищі інвектив. Викликає занепокоєння стрімке збільшення числа студентів, які їх використовують. При цьому засмічену інвективами мову можна почути не тільки в побуті, а й у навчальних корпусах та біля них – на перервах, у ході обговорення громадських та особистих проблем.
Проведене нами опитування дало змогу констатувати, що нецензурне мовлення є прийнятним і зручним для 30 % студентів. Лише 10% з них ставляться до цього лексичного засобу негативно, а 60% респондентів час від часу вдаються до його використання.
Варто звернути увагу на той факт, що ті студенти, які мають інвективи у своєму активному словнику, ставляться до них нейтрально або позитивно і використовують їх переважно за звичкою. Вони повідомили, що таке спілкування є для них звичним, оскільки інколи або постійно лихословлять їх батьки, знайомі, друзі. Відповідно вони оцінюють випадки вживання ненормативної лексики іншими як нормальні.
Інші студенти вказали, що вживають інвективи здебільшого в оточенні друзів або однолітків у стресових ситуаціях з метою надання виразності висловленням або заради забави. Їх ставлення до ненормативної лексики виявилося нейтральним або навіть негативним. Тобто лихослів’я є для них швидше засобом інтеграції з тією соціальною групою, в якій вони перебувають і в якій воно є прийнятним, ніж засобом вираження свого «Я». Відповідно ці респонденти відзначили неприпустимість такої якості спілкування в присутності батьків, викладачів, людей старшого віку загалом.
Як бачимо, присутність у мовленні студентів інвектив зумовлена приблизно тими ж причинами, які спонукають їх до вживання сленгу. Однак, якщо сленг є продуктом багатолітнього розвитку студентської субкультури, то інвектива – це патологія загальносуспільного розвитку, котра вкрай негативно впливає не тільки на якість спілкування людей, а й нівелює такі їх моральні якості, як повага, тактовність, делікатність.
Вивчення письмових продуктів спілкування студентів дало змогу виявити такі проблеми, як порушення стилістичних норм, наявність граматичних та пунктуаційних помилок, зрідка використання іншомовних слів (переважно російських). Ми вважаємо, що основною причиною цих труднощів є наявні у студентів установки на переписування (нерідко копіювання) текстів, необхідних для виконання навчальних завдань і пов’язана з цим відсутність бажання формувати відповіді, повідомлення тощо самостійно.
Охарактеризовані обставини засвідчують необхідність певної переорієнтації усного і письмового спілкування студентів на ділові засади, приведення його у відповідність з існуючими літературними нормами та вимогами професійної діяльності.
Література:
1. Альбов А.С. Письмо зарубежному партнеру / А.С. Альбов. – Л., 1991.
2. Атватер И.Я. Я вас слушаю. Советы руководителю как правильно слушать собеседника: Пер. с англ. / И.Я. Атватер – М., 1988.
3. Ваш зарубежный партнер. Переписка, документация, контракты. – М., 1992.
4. Дороніна М.С. Культура спілкування ділових людей: Посіб. для студ. гуманіт. факультетів вищ. навч. закладів / М.С. Дороніна. – К., 1997.
5. Етика ділового спілкування: Курс лекцій / Т.К.Чмут, Г.Л.Чайка, М.П.Лукашевич, І.Б.Осечинська. – К., 1999.
6. Зубенко Л.Г. Культура ділового спілкування: Навч. посіб. / Л.Г. Зубенко, В.Д. Нємцов. – К., 2000.
7. Коваль А.П. Культура ділового мовлення. Писемне та усне ділове спілкування / А.П. Коваль. – К., 2002.
8. Конева О.В. Психология общения / О.В. Конева. – Ярославль, 1992.
9. Куницына В.Н. Межличностное обшение / В.Н. Куницына, Н.В. Казаринова, В.М. Погольша. – Спб., 2003.
10. Латынов В.В. Речевое воздействие в условиях публичной дискуссии (на материале парламентских выступлений) / В.В. Латынов // Психологич. журнал. – 1984. - № 1.
11. Михневич А.Е. Ораторское искусство лектора / А.Е. Михневич. – М., 1984.
12. Нежин А.Е. Мастерство устного выступления: Учеб. пособие / А.Е. Нежин. – М., 1978.
13. Павлова И.Д. Коммуникативная семантика речи / И.Д. Павлова // Психологич. журнал. – 1991. – № 2.
14. Паламар А.П. Мова ділових паперів: Практ. посіб. / А.П. Паламар, Г.М. Кацавець.- К., 1995.
15. Палеха Ю.І. Ділова етика: Навч.-метод. посіб. / Ю.І. – К., 2000.
16. Плотников А.В. Деловая переписка с зарубежными партнерами / А.В. Плотников. – М., 1992.
17. Психология и этика делового общения: Учеб. для студ. вузов / Под ред. Б.Н.Лавриненко. – М., 1997.
18. Ушакова Т.Н. Речь человека и общение / Т.Н. Ушакова, Н.Д. Павлова, И.А. Зачесова. – М., 1989.
19. Чмут Т.К. Етика ділового спілкування / Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка. – К., 2003.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 1219; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!