Адміністративно-правове регулювання реалізації права на притулок в Україні

1. Поняття притулку у міжнародному та національному праві.

2. Особливості правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту в Україні.

3. Порядок визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4. Втрата та позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

5. Порядок надання тимчасового захисту в Україні

Основні поняття:притулок, біженець, додатковий захист, тимчасовий захист, пункт тимчасового розміщення біженців, правовий статус, надання статусу, позбавлення статусу, втрата статусу.

Поняття притулку у міжнародному та національному праві

Серед усіх прав людини визначальними є право на життя, повагу до гідності, особисту недоторканість. Ці права гарантують недоторканність фізичного існування людини, оскільки життя, честь, гідність, особиста недоторканість розглядаються як єдине і неподільне благо, яке не підлягає обмежувальній оцінці і не допускає розпорядження ним ззовні. Очевидним у цьому сенсі є те, що позбавлення особи її прав і свобод, з боку держави, або не забезпечення державою гарантій захисту таких прав зводять нанівець соціальну цінність самої людини і спонукають її самостійно рятувати себе та своїх близьких від загрози насильства або фізичного знищення. Однією з форм такого порятунку стає втеча із зони небезпеки і, як наслідок – зміна країни проживання та пошук притулку за її межами.

Усвідомлення та визнання міжнародним співтовариством найвищою соціальною цінністю життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканість та безпеку людини, спричинило необхідність вироблення уніфікованих підходів до правового регулювання надання притулку особам, які змушені покинути місце їх звичайного проживання і шукати захисту в інших державах, як на міжнародному так і національному рівні.

Право притулку є одним з найважливіших міжнародних інститутів захисту прав людини, який має складний, комплексний характер, пов'язаний зі співвідношенням міжнародного і національного права в його юридичній регламентації. Його визначають як сукупність правових норм, які регулюють суверенне право держави допускати на територію, давати дозвіл на перебування іноземця або особи без громадянства, що переслідується за політичними, етнічними, релігійними чи іншими мотивами (з обмеженнями, які випливають з міжнародного права), при гарантії відмови від видачі та вислання до тієї країни, де їм може загрожувати небезпека, забезпечувати користування тими самими правами й свободами, а також виконання тих самих обов'язків, які мають громадяни держави, за винятками, встановленими конституцією, законами, міжнародними договорами, судовою практикою тощо.

Інститут притулку є одним з найдавніших правових інститутів, який був відомий на всіх етапах розвитку суспільства, і у кожен історичний період мав свій юридичний зміст, особливі риси і форми. Його становлення має тісний зв'язок із звичаями та традиціями, історією держави, міжнародних відносин, міжнародних звичаїв і права.

Притулок незалежно від походження й значення з'явився для виконання соціальної функції – обмеження сваволі осіб, які були наділені владою, хоча ним часто зловживали. У давнину притулком користувалося широке коло осіб, передовсім ненавмисні або випадкові убивці, раби, а також усі, хто шукав порятунку від переслідувань. Інститут притулку виконував превентивну функцію щодо застосування смертної кари, неконтрольованого пролиття крові та покарання без належної судової процедури. У процесі розвитку інституту притулку виокремилися дві основні його форми – релігійна та світська.

За часів рабовласництва притулок існував як релігійний (який передбачав захист особам, що його потребували з боку релігійних організацій (монастирів, храмів, церков) незалежно від місцезнаходження такої релігійної організації, та широко застосувався в усіх світових релігіях, причому на Заході, незважаючи на те, що влада мала світський характер, релігійний притулок порівняно зі Сходом мав ширше й змістовніше застосування), так і світський, який передбачав надання захисту з боку іншої держави, який спершу набув лише територіального характеру.

Середньовіччя та ера буржуазних революцій привнесли до світської форми притулку крім територіальної ще дипломатичний (іноді його ще називають екстериторіальним, під яким розуміється захист від місцевої державної юрисдикції, що надається особам у дипломатичних установах (посольствах, консульствах, місіях тощо), на військових і торговельних кораблях, літаках, які перебувають на іноземній території) та політичний характер. Останній, внаслідок буржуазної революції, набув правової норми про надання притулку політичним емігрантам і зобов'язаний своїм походженням відмінностям у політичному та правовому розвитку європейських держав.

Протягом XX століття війни, міжнародні конфлікти, революції, численні соціальні катаклізми призвели до того, що поневолення, страх, насильство, відчай, відчуження стали складовими життєдіяльності. Внаслідок чого великі маси людей були змушені покинути місце їх звичайного проживання і шукати притулок в інших державах.

За таких умов свого подальшого розвитку набуло й питання надання таким особам притулку. З першої половини ХХ століття та до середини другої половини ХХ століття, враховуючи активізацію створення міжнародних інституцій, спрямованих на підтримання миру та захист прав людини, відбулося остаточне формування інституту притулку у сучасному розумінні, та вироблення уніфікованих підходів до визначення поняття притулку та правового статусу осіб, які потребують захисту (пізніше вони лише уточнювалося).

При цьому, слід зазначити, що вже к середині ХХ століття, міжнародною правовою доктриною інститут дипломатичного притулку став засуджуватися. Зокрема, Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року встановила, що приміщення представництв не повинні використовуватись для цілей, не сумісних зі здійсненням функцій дипломатичного представництва (хоча, залишки цього явища притаманні окремим регіонам світу, зокрема латиноамериканському, особливо тоді, коли втікач від переслідувань є політичним біженцем). Таким чином, у світовій спільноті офіційно визнаним, з середини ХХ століття й дотепер вважається територіальний притулок, під яким розуміється можливість звернутися за захистом від переслідувань на території іноземної держави, та право держави яке зумовлене державним суверенітетом використовувати власну територію для поширення своєї юрисдикції на іноземця (іноземного громадянина або особи без громадянства) з метою захисту від посягань на його життя, особистість), який став загальновизнаним принципом міжнародного права і дістав своє закріплення передусім у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Конвенції ООН від 28 липня 1951 року «Про статус біженців» та Протоколі до неї від 31 січня 1967 р., а також у Декларації ООН про територіальний притулок від 14 грудня 1967 року.

Ці документи є основоположним у сфері реалізації права на притулок. Вони визначають мінімальні необхідні норми поводження з біженцями, в тому числі неприпустимість дискримінації біженців з боку держави перебування з ознак раси, релігії чи етнічних ознак. В них також міститься перелік основних прав біженців, визнається їх статус, є окремі положення щодо права на діяльність, яка приносить прибуток, і на соціальне забезпечення, положення про посвідчення особи та проїзні документи, а також щодо застосування оподаткування та прав біженців на вивезення свого майна.

Відповідно до положень цих нормативно-правових актів, особи, що отримали притулок, від інших категорій іноземців, які перебувають на території держави, відрізняються специфічним правовим статусом. Це є наслідком того, що надання притулку фізичній особі виконує захисну функцію з метою припинення посягань на її життя, права, особистість, свободу. Особливість такого статусу полягає у тому, що особа, яка зазнає переслідувань, користується можливістю виїзду з держави перебування, навіть шляхом нелегального перетину кордону. Та країна, до якої втікач від переслідувань звернувся за захистом не може відмовити цій особі в тимчасовому або постійному проживанні та не може висилати чи примусово повернути втікача до країни, де він зазнав переслідування, а також притягнути його до відповідальності за незаконний перетин кордону.

Але положення цих нормативно-правових актів не поширюються на осіб, стосовно яких є вагомі підозри, що вони здійснили злочини проти миру та людства, тяжкі злочини неполітичного характеру чи інші дії, що суперечать цілям та принципам ООН.

Подальший розвиток положення універсальних міжнародних актів щодо надання притулку отримали на регіональному рівні у Конвенції Організації африканської єдності 1969 року з конкретних аспектів проблем біженців в Африці, у Європейській декларації про територіальний притулок у 1977 року, Картахенській декларації про біженців 1984 року, у Європейській угоді про передачу відповідальності за біженців у 1980 року, у Конвенції, яка визначає держави, відповідальні за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав – членів Європейського співтовариства (Дублінська конвенція) 1990 року, Угоді СНД про допомогу біженцям та вимушеним переселенцям 1993 року та у інших документах.

Визначними актами для Європи та України, які стосуються проблем біженців, стали рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (2000) 9 від 3 травня 2000 року «Про тимчасовий захист» і № Rec (2001) 18 від 27 листопада 2001 року «Про додатковий захист» та Директива Ради Європейського Союзу № 2001/55/ЕС від 20 липня 2001 року «Про мінімальні стандарти стосовно надання тимчасового захисту у світлі масового припливу переміщених осіб та про заходи по сприянню збалансованості зусиль країн-членів щодо розміщення таких осіб та подолання його наслідків», якими було запроваджено інститут допоміжного та тимчасового захисту.

До прийняття цих актів в Європі (на території Африки та Центральноамериканському регіоні поняття осіб, які потребують захисту було розширено в середині другої половини ХХ ст.) положення Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року до неї, поширювалися лише на осіб які можуть надати уряду держави отриманого притулку докази того, що у країні свого попереднього перебування (проживання) він дійсно міг зазнати чи зазнав переслідувань за ознаками віросповідання, раси, належності до політичних організацій і світоглядних орієнтацій з боку держави. Отже, на «екологічних», «техногенних» біженців і жертв зовнішньої агресії та природних катастроф, а також осіб які внаслідок інших обставин, що загрожують їх життю, безпеці чи свободі вимушені шукати захисту положення цих міжнародних актів не поширювалися. З прийняттям рекомендацій «Про тимчасовий захист» 2000 року і «Про додатковий захист» 2001 року до осіб, які можуть отримати притулок були віднесені й інші категорії осіб, які не підпадають під дію Конвенції 1951 р. та Протоколу до неї 1967 р., але потребують захисту.

Таким чином, інститут притулку складає розроблений міжнародним співтовариством і схвалений ООН, МОМ, УВКБ ООН механізм захисту та охорони осіб, що переслідуються з боку своїх національних урядів та властей, від конкретних посягань на їх гідність, життя, здоров'я і честь, або осіб, які вимушені шукати захисту внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження, що викликає загрозу природним і невід'ємним правам людини.

В Україні право на отримання притулку на території України знайшло своє закріплення на Конституційному рівні. Основним законом це право віднесено до невід’ємних основоположних прав людини. В січні 2002 р. Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців 1951 року та її протоколу 1967 року. Крім того, Україна постійно співпрацює з іншими державами, Управлінням Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, іншими міжнародними організаціями з метою вдосконалення правового статусу біженців. Але, слід відзначити, що за радянських часів правової бази щодо захисту біженців яка б могла слугувати основою при розробці українського законодавства зазначеної категорії осіб, практично не існувало. Тому перший закон «Про біженців» 1993 року мав недоліки й ускладнював правозастосовну діяльність щодо реалізації права на притулок, у зв’язку з чим у червні 2001 р. Верховна Рада України прийняла нову редакцію Закону України «Про біженців», зробивши серйозний крок щодо вдосконалення попереднього закону. Але положення цього закону не враховували інститути додаткового та тимчасового захисту. Тому, з метою удосконалення законодавства щодо біженців шляхом урахування документів у сфері міграції, прийнятих Радою Європи та Європейським Союзом, що є складовою інтеграції України до ЄС у сфері міграції, було розроблено й прийнято 8 липня 2011 року новий Закон України який має назву «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Цим законом визначено порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 276; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 13 14 15 16 171819 20 21 22 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!