Нацистський «новий порядок» в Україні в 1941-1944 рр. Голокост.

 1. Окупація України та її розчленування.

2. Економічне пограбування.

3. Фізичне винищення населення. Голокост.

4. Звільнення Укра­їни від нацистських окупантів.

 

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз.

У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найва­жливішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною гене­рального плану «Ост». Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн. населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн. німців.

На окупованих українських землях упроваджувались заходи для лікві­дації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Бер­лін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», який було приєднано до Краківського генерального губе­рнаторства. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворено 20 серпня 1941 р. рейхскомісаріат «Україна» у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська і Запорізька області).

Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утворена окрема адміністративна одиниця — «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку разом із Північними Буковиною і Бессарабією передано Румунії.

Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністратив­ний апарат із чіткою структурою. Рейхскомісаріати ділилися на генеральні комісаріати, а ті, у свою чергу, — на генеральні округи, відтак на округи, яким підпорядковувались райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очо­лювали німецькі комісари, які опиралися на відділення поліції безпеки (Сіпо) і гестапо (СД).

Керівні посади в усіх ланках, як правило, посідали німці. Українці мог­ли займати пости лише в апараті нижчого ешелону — міських та волосних управах, староствах. Із них формувалась «допоміжна українська поліція», яка займалася громадським порядком.

Будь-яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Тільки в генеральному губернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем. Комітет був єдиною українською суспільно-громадською установою, яку визнала німецька влада. Діяльність УЦК поширювалася на всі сфери українсь­кого життя, окрім політичного. Найголовнішим його завданням була громадсь­ка опіка в широкому значенні слова (допомога дітям, хворим, інвалідам, біже­нцям, боротьба з голодом тощо), а також просвітницька робота. За підтримки УЦК на Лемківщині, Холмщині, інших українських етнічних землях, що опи­нилися у складі генеральної губернії, відкривались українські школи, освітні товариства, кооперативи, церкви. Подібні структури, створені у Львові і Києві, були невдовзі ліквідовані.

Згідно з планами Гітлера, економіка окупованих територій стави­лася на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими промисловими магнатами.

Окупати нещадно грабували села, перетворивши колгоспи і радгоспи в «Общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін намагався негайно перетворити українські землі на німецьку колонію, надій­ний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова тру­дова повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу держав­ної політики. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало.

Керівник рейхскомісаріату «Україна» Еріх Кох заявив своїм підлеглим у вересні 1941 року: «Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо жодної уваги на почуття українців чи на права власності. Від вас я чекаю якнайсуворішого ставлення до місцевого населення».

Той же Е. Кох у 1942 р. про політичне становище в Україні висловився однозначно: «Наше завдання полягає в тому, щоб примусити українців пра­цювати для Німеччини, а не в тому, щоб українці почувалися щасливими».

На початку 1942 р. Берлін дав вказівки розгорнути вербування і вивіз українців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій про­мисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Із семи мільйонів інозем­них робітників у Німеччині третину становили українці, так звані «остарбайтери». Щоб придушити опір, німці вдалися до тактики масового теро­ру. У ході каральних заходів було знищено 215 сіл. А всього в Україні, вбито і закатовано 5,5 млн цивільного населення і 2,5 млн. ійськовопо­лонених. 150 концентраційних таборів, розташованих в Україні були перетворені на «фабрики смерті».

Спираючись на хибну людиноненависницьку расову теорію, нацисти здійснювали політику «голокосту» —-^поголовного винищення єврейського населення, яке залишилось на окупованих територіях. У 50-ти містах і місте­чках України були створені «гетто» — ізольовані частини міста, куди посе­лялись лише євреї. Окрім того, єврейське населення було ув'язнено у 180 концентраційних таборах.

Ізолювавши євреїв, німецькі фашисти розпочали їх масове винищення. Спеціальні каральні загони ліквідували близько 850 тисяч євреїв, у т. ч. ста­рих, жінок, дітей. Символом голокосту в Україні стала околиця Києва — Бабин Яр, де відбувалися масові розстріли євреїв.

Тисячі українців ризикуючи своїм життям і життям своїх рідних, пере­ховували протягом усіх страшних місяців окупації єврейських дітей і цілі єврейські сім'ї. Десятки єврейських сімей урятував від знищення митрополит Андрей Шептицький.

 

Восени 1942 р. на Волзі в районі Сталінграда розгорнулася найбільша від початку Другої світової війни битва. 19 листопада війська Південно-Західного фронту і правого крила Донського фронту пішли в контрнаступ на південний захід. Назустріч їм із півдня рухалися війська Сталінградського фронту. Шоста німецька армія під командуванням фельдмаршала Паулюса та війська союзників Німеччини — італійська і румунська дивізії — потрапили в оточення.

2 лютого оточені німецькі війська здалися. Перемога під Сталінградом змінила становище на фронті на користь Радянського Союзу. Захо­пивши стратегічну ініціативу, Червона Армія утримувала її до кінця війни.

Головні зусилля радянських військ були зосереджені на півдні. Сталін вимагав якнайшвидше звільнити Донбас.

Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання гітлерівців із тери­торії України. Першим населеним пунктом, звільненим від німецьких військ, було село Півнівка Міловського району Луганської області.

5 липня 1943 р. розпочалася Курська битва. У результаті важких крово­пролитних боїв кращі танкові дивізії Німеччини були знищені. Створилися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної Армії на усіх фрон­тах, у тому числі й в Україні.

У серпні силами Степового та Воронезького фронтів була проведена Харківсько-Бєлгородська операція. З 11 серпня у цьому районі розгорілися жорстокі бої. У ніч на 23 серпня 1943 р. розпочався вирішальний штурм Харкова, а вранці місто було звільнене від окупантів.

8 вересня гітлерівські війська залишили центр Донбасу місто Донецьк. На кінець вересня 1943 р. війська Південного і Південно-Західного фронтів, звільнивши від противника Донбас, вийшли на рубіж Новомосковськ - Запо­ріжжя - ріка Молочна.

Важкі бої точилися і північніше цього рубежу. 20 вересня німців вибили із Сум, 21-го— з Чернігова, 23-го— з Полтави. Червона Армія вийшла до Дніпра в районі Прип'яті. У ці ж дні, переслідуючи противника, радянські війська відкинули його за Дніпро на ділянці від Дніпропетровська до Запорі­жжя.

У ході кровопролитних боїв 6 листопада було визволено столицю України Київ, куди невдовзі перебазувалися з Харкова Раднарком і ЦК КП(б)У.

Із початку 1944 р. СРСР вступив у завершальний етап війни. Перед армією ставилося завдання остаточного витіснення військ противника з території СРСР, повного розгрому Німеччини та її союзників.

У результаті наступальних дій 1-го і 2-го Українських фронтів широкий виступ лінії фронту у районі Канева- Корсуня-Шевченківського було блоко­вано з півночі й півдня. В оточенні опинилося близько 80 тис. гітлерівців, їхнє становище було безнадійним. 8 лютого радянське командування пред'явило їм ультиматум про негайну капітуляцію. Після відмови німців здатися війська почали операцію зі знищення оточених. Було вбито і поране­но 55 тис. солдат і офіцерів, 18 тис. потрапили у полон.

Січнево-лютневий наступ 1944 р. на Правобережжі завершився роз­громом противника на південній ділянці правого берега Дніпра війська­ми 3-го і 4-го Українських фронтів. 8 лютого гітлерівці залишили Ніко­поль, а 22-го — Кривий Ріг.

13 березня німці залишили Херсон, 20-го— Вінницю, 25-го— Про­скурів; 26-го березня 1944 р. війська 2-го Українського фронту, наступа­ючи на Яссько-Кишинівському напрямку, форсували спочатку Півден­ний Буг, а потім — Дністер і вийшли на кордон СРСР із Румунією, який пролягав уздовж р. Прут.

Улітку 1944 р. становище Німеччини значно погіршилося. 6 червня 1944 р. американо-англійські війська відкрили другий фронт у Європі, який відтягнув 60 німецьких дивізій.

Радянські війська 13-18 липня прорвали оборону противника, вийшли на підступи до Львова, оточили в районі Бродів 8 його дивізій і до кінця лип­ня знищили їх. Продовжуючи наступ, частини 1-го Українського фронту 27 липня вибили німців зі Львова і Станіслава.

4-й Український фронт 6 серпня оволодів Дрогобичем, 7-го — Самбо-ром і Бориславом.

Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах — село Лавочне Дрогобицької області— визволили від гітлерівців 8 жовтня 1944 р. Що ж до Закарпатської України, яка до війни не входила до складу СРСР, то війська 4-го Українського фронту завершили її очищення від гітле­рівців 28 жовтня 1944 р. Ця дата і відзначається тепер як день остаточно­го визволення України від німецько-фашистської окупації.

 

29. Діяльність радянських партизан і ОУН-УПА в роки Другої світової війни.

 1. «Новіш порядок» в Україні.

 2. Дві течії руху опору в Україні.

 3. Боротьба радянських партизанів.

 4. Діяльність УПА та інших націоналістичних військових у групувань.

Німецькі націонал-соціалісти прагнули повернути з небуття й утвердити в центрі Європи рабсько-кріпосницьку систему, що будувалася на хибному принципі расової переваги німецької нації. Українська земля, окупована німцями, стала полігоном випробувань унікального людиноненависницького експерименту.

У відповідь на нацистський «новий порядок» український народ піднімався на боротьбу в тилу окупантів. В Україні існували дві течії (як і в багатьох інших країнах) руху Опору: підпільні комуністичні організації та націоналістичне підпілля (ОУН). Організація українських націоналістів була ослаблена розколом на ОУН-Б (бандерівців) та ОУН-М (мельниківців).

Перед війною радянське керівництво стверджувало, що війна буде вес­тися на «чужій території» і «малою кров'ю», тому приготування до партизан­ської і підпільної боротьби вважало недоцільним і шкідливим. Підпільні організації створювались поспіхом, не мали необхідної кількості кадрів.

Відсутність досвіду конспіративної роботи, діяльність фашистських провокаторів, зрада частини залишених для підпільної роботи партійних працівників призвели до значних втрат радянського підпілля протягом першого року війни. Із 3500 груп, що були залишені для партизанської і диверсійної роботи, до червня 1942 р. залишилось лише 22. Для керівництва підпіллям уже з літа 1941 р. на окупованій території створювались підпільні обкоми, міськкоми, райкоми Комуністичної партії України, а в жовтні 1942 р. почав діяти нелегальний ЦК КП(б)У.

Перші партизанські загони, керовані комуністами або радянськими офі­церами, що потрапили в оточення, формувались без достатньої підготовки, бракувало командних кадрів і військових спеціалістів, зброї, амуніції, засобів зв'язку. Але з посиленням фашистського терору партизанські загони поступово набирали сили, знищували живу силу противника, висаджували в повітря залізниці, мости, склади зброї, розгортали агітаційно-пропагандистську роботу серед населення. У Сумській області утворилися великі з'єднання партизанських загонів під командуванням Сидора Ковпака та Олександра Сабурова. Від літа 1942 р. партизанським рухом з-за лінії фронту керував Український штаб партизанського руху. Особливо потужним рух радянських партизанів був у зоні Полісся. Тут самі природні умови — ліси, болота, без­доріжжя, сприяли його розгортанню.

У містах діяли підпільні антифашистські організації. Вони збирали і пе­редавали за лінію фронту радянському командуванню інформацію про ворога, здійснювали диверсії, перешкоджали вивезенню молоді на роботу в Німеччину.

У 1943 р. на окупованій гітлерівцями території України підпільний і партизанський рух досяг найвищого розмаху. Діяли добре організовані, керо­вані з одного центру партизанські з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова та інших, які нараховували у квітні біля 29,5 тис. осіб, а на 1 січня 1944 р. — 58,5 тис. Координація дій. партизан та частин Червоної Армії стала важливим чинником у досягненні перемоги над гітлерівцями.

Партизани України лише у другій полови 1943 р. у ході наступальних операцій Червоної Армії пустили під укіс понад 3200 ешелонів ворога, створивши серйозну перешкоду постачанню його фронту. Партизани захопили 25 переправ через Десну, Дніпро і Прип'ять і утримували їх до підходу Червоної Армії. У цій операції брало участь понад 17 тис. парти­занів.

Партизанські загони і з'єднання разом із частинами регулярної армії брали участь в оточенні і знищенні великого ворожого угруповання в районі Корсуня (1944 р.), у визволенні Знам'янки, Переяслава, Ізяслава, Ковеля, Костополя, Овруча та інших міст і сіл. Силами радянських партизанів було визволено 139 населених пунктів України.

Наприкінці 1942 р. до Москви надійшли відомості про діяльність на тери­торії Західної України Повстанської Армії. Сталін наказав передислокувати на захід радянські партизанські частини. Одним із головних завдань партизанських рейдів, якими керувала Москва, була боротьба з «націоналістичними формуван­нями» УПА. Ігноруючи накази Москви, деякі партизанські командири вступили в контакт з командуванням частин УПА. Комісар з'єднання Сидора Ковпака генерал Семен Руднєв казав, що «з УПА можна жити окремо, ворога треба бити спільно». У ході Карпатського рейду в лютому 1943 р. він взяв участь у перего­ворах з командирами УПА, внаслідок яких повстанці пропустили партизан через контрольовану територію. Півроку утримували нейтралітет між повстанцями М. Боровця-Бульби і партизани Д. Медведєва на Рівненщині. Але Москва, як і Берлін, уживала всіх заходів, щоб розколоти український рух Опору.

На Західній Україні, де комуністи не мали жодного впливу, антифаши­стську боротьбу вели націоналісти. Спочатку вони сподівались на підтримку німців у відновленні самостійної Української держави. Однак дуже швидко змушені були переконатись, що Україна цікавить Гітлера лише як сировинна база і територія для німецької колонізації.

ЗО червня 1941 р. до Львова разом з німецькими військами увійшов озброєний загін націоналістів (батальйон «Нахтігаль»), Увечері відбулося засідання громадських діячів (Українські національні збори), яке ухвалило «Акт проголошення відновлення Української Держави». Було утворено Українське державне правління (уряд) на чолі з одним із керівників ОУН-Б Ярославом Стецьком. 9 липня уряд Стецька був розігнаний окупантами, пізніше (15 вересня) керівники ОУН-Б були заарештовані і відправлені до концтаборів.

На Східну і Центральну Україну вирушили похідні групи ОУН («банде­рівців» і «мельниківців»), які просувалися слідом за німецькими військами, що наступали. Вони організували мережу підпільних оунівських організацій у багатьох містах України (у тому числі в Одесі, у містах Донбасу). Найбільш активно діяли в Києві. Наприкінці 1941 - на початку 1942 р. близько 300 оунівців було заарештовано в Києві та знищено в Бабиному Яру (серед них відома поетеса Олена Теліга). 24-25 травня 1942 р. у с. Рудня Почаївська на півдні Волині відбулась конференція ОУН (мельниківців). Конференція ви­знала, що «німці намічених ними цілей не осягнуть і тотальної перемоги не здобудуть». На конференції було прийнято рішення, що оскільки «німецька політика є не лише політикою колоніального визиску, але й колоніального винищення українського населення, то одинокою нашою відповіддю може бути відкрита боротьба проти цього».

Збройні формування українських націоналістів зосереджувались в осно­вному в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах. Одним із перших загонів

була «Поліська Січ», організована в 1941 р. Тарасом Боровцем (псевдонім — Бульба). Восени 1942 р. на Волині створюється Українська повстанська армія (УПА). Улітку 1943 р. відділи УПА було організовано в Галичині. УПА було поділено на чотири групи: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід.

Цілі райони Волині та Галичини опинились під повним чи частковим контролем УПА. Тут відбувались реформи: створювалась нова адміністрація, проводилось наділення селян землею тощо. Історики оцінюють чисельність УПА від 30-40 тис. до 100 тис. осіб. Між УПА та радянськими партизанами склались напружені відносини. Існували протиріччя і з польськими партизанами, які призвели до збройних сутичок на Волині.

Українсько-польське збройне протистояння в роки війни послаблювало єдиний антифашистський фронт.

У цілому ж діяльність українських радянських партизан і боротьба ОУН-УПА з німецькими загарбниками були складовою частиною міжнародного антифашистського руху Опору.

 

 

---

Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 842; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!