Освіта, наука та культура України в 70-х—80-х рр хх ст.
Попри бурхливий розвиток культури криза радянської моделі розвитку у 1970-ті — середині 1980-х рр. мала свої прояви і у цій сфері. Її проявами були: стрімка русифікація, ідеологізація, бюрократизація, формалізм і догматизм.
Вагомим досягненням тих часів став перехід до десятирічної загальної середньої освіти, що відбувався у 1970-х рр. У 1978 р. це було закріплено в Конституції У РСР.
1 червня 1978р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках ». Таким чином розпочався новий наступ на національну школу. На науково-практичній конференції «Російська мова — мова дружби і співробітництва народі в СРСР» (1979 р., Ташкент) було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних навчальних закладах, починаючи з п'яти років.
Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) зумовила посилення ідеологізації та русифікації навчання в Україні. Уніфікація процесів навчання і виховання обмежувала творчий розвиток особистості. Проте, такі педагоги-новатори, як В. Шаталов та М. Щетиніна, продовжували свою плідну діяльність.
Продумане й комплексне витіснення рідної мови з процесу викладання призвело до того, що у великих містах південних та східних регіонів України не залишилося українських шкіл. Уніфікація викладання та ідеологізація навчально-виховного процесу певною мірою знецінювали освіту та перешкоджали вільному виявленню здібностей учнів і студентів. Разом з тим загальний рівень навчання залишався високим.
|
|
|
Вища школа була майже цілком русифікована. Ідеологічні предмети викладалися у всіх вузах і на всіх факультетах.
Великого значення у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, приділялося розвиткові наукових досліджень. Проте, основне фінансування отримували ті дослідження, які торкалися воєнної тематики. Так, в Україні активно велися наукові дослідження для потреб ракето-, авіа-, танко-, судно-, приборобудування. Гуманітарні дослідження в Україні були вкрай обмежені і підконтрольні. Усупереч цьому з'явилися роботи істориків про походження Русі (М. Брайчевський), виникнення Києва (Ю. Бадзьо), про походження російського, українського і білоруського народів. Такі багатотомні фундаментальні видання, як «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, «Історія Української РСР», Радянська енциклопедія історії України та ін., замовчували багато прізвищ і фактів української історії.
Тим часом починається активний розвиток української літератури. Письменники й поети протистояли процесу русифікації. Найбільш відомими літераторами цієї доби були І. Білик, І. Драч, П. Загребельний, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко, М. Стельмах та ін. Стали відомими імена нових поетів, зокрема В. Стуса, твори якого не видавалися в Україні за його життя.
|
|
|
Однак початок 1970-х рр. характеризується посиленням тиску на українських літераторів. Так, О. Гончара за роман «Собор» було усунено від керівництва Спілкою письменників УР.СР. Ідеологічних переслідувань в Україні зазнали твори Р. Андріяшка, М. Вінграновського, В. Дрозда, І. Чендея, В. Шевчука, Ю. Щербака та ін. їхні твори відображали реалії сучасного життя.
Ідеологічний пресінг негативно впливав на розвиток творчості українських митців. Ті, хто не корився системі, рано чи пізно втрачали можливість займатися своєю професією.
Найбільш масовим мистецтвом залишалося кіно. Одночасно воно й стало найбільшим поширювачем російської мови. На початку 1970-х рр. було фактично знищено школу українського «поетичного кіно». Із 1976 по 1986 р. на українських кіностудіях було створено близько 200 художніх фільмів, 126 із яких були продубльовані або зняті українською мовою. Кінофільми І. Миколайчука, Л. Викова, Ю. Іллєнка, К. Муратової, А.Буковського, Л. Осика вважаються гордістю українського кінематографа.
|
|
|
Позитивні зміни мав й розвиток українського театрального мистецтва. Академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові були відомі далеко за межами України. Найяскравіші зірки театрального мистецтва того часу: Н. Ужвій. Д. Гнатюк, А. Роговцева, Б. Ступка, А. Солов'яненко, В. Дольський та багато інших. Кількість театрів в середині 1980-х рр. наближалася до 90, але їх репертуар перебував під пильним контролем партійних ідеологів.
Історико-революційні, патріотичні та «виробничі» мотиви стали провідними в образотворчому мистецтві. В Україні працювали видатні художники Т. Яблонська, О. Заливаха ,А. Горська, скульптор І. Гончар, художниця-самоук К. Білокур.
Однак майже всі діячі культури підкорилися партійним вимогам і одержували за це великі гонорари, лауреатські звання, державні премії тощо.
За допомогою таких громадських організацій, як союзи письменників, художників, композиторів, партійні органи впливали на незговірливих митців. Так, було визначено, що основними постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму й комунізму.
Висновок. Процеси 1970—1980-хрр. культурного й духовного життя України відзначалися неоднозначністю. Так, з одного боку, декларується гасло «мистецтво належить народу», поширюються кращі зразки світового класичного мистецтва, а з іншого боку, зростає ідеологізація та русифікація освіти, відбувається майже повний занепад суспільних дисциплін, панує відірваність від світового мистецького процесу.
Поняття, терміни, назви: русифікація, ідеологізація.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 384; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!