Нацистський «новий порядок» в Україні в 1941 —1944 рр. Голокост.

Протягом одного року німецькі війська та їх союзники окупували територію України (червень 1941 — липень 1942 рр.). Наміри гітлерівців були викладені в плані «Ост» — плані знищення на­селення та «освоєння» окупованих територій на Сході. За цим планом, зокрема, передбачалося:

— часткове онімечення місцевого населення;

— асова депортація, у тому числі українців, до Сибіру;

­- заселення німцями окупованих земель;

— підрив біологічної сили слов'янських народів;

— фізичне знищення слов'янських народів.

Для управління окупованими територіями Третій рейх створив спеціаль­не Управління (Міністерство) окупованих територій. Очолював міністерство Розенберг.

Свої плани нацисти почали здійснювати відразу після загарбання території України. Спочатку гітлерівці прагнули ліквідувати саме поняття «Україна», розчленувавши її територію на адміністративні райони:

— Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська області (без пів­нічних районів) утворили «Дистрикт Галичина», який підпорядковувався так званому Польському (Варшавському) генерал-губернаторству;

— Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська, Житомирська, північ­ні райони Тернопільської, північні райони Вінницької, східні райони Мико­лаївської, Київська, Полтавська, Дніпропетровська, північні райони Криму та південні райони Білорусії утворили «рейхскомісаріат Україна». Центром стало місто Рівне;

— східні райони України (Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбас) до узбережжя Азовського моря, як і південь Кримського півостра, були під владою військової адміністрації;

— території Одеської, Чернівецької, південних районів Вінницької і за­хідних районів Миколаївської областей утворили нову румунську провінцію «Трансністрія»;

— Закарпаття з 1939 р. залишалося під владою Угорщини.

Українські землі як найбільш плодородні мали стати джерелом постачання

продукції та сировини для «нової Європи». Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина, що виживе, пере­творювалась на рабів. По завершенню війни на українські землі передбачалось переселити 8 млн. німецьких колоністів.

У вересні 1941 р. рейхскомісаром України було призначено Е. Коха.

«Новий порядок», запроваджений загарбниками, включав: систему масо­вого знищення людей; систему пограбування; систему експлуатації людських і матеріальних ресурсів.

Особливістю німецького «нового порядку» був тотальний терор. Із цією метою було створено систему каральних органів — державну таємну поліцію (гестапо), збройні формування служби безпеки (СД) і націонал-соціалістичної партії (СС).

На окупованих територіях нацисти знищили мільйони мирних Жителів, виявлено майже 300 місць масових страт населення, 180 концтаборів, понад 400 гетто тощо. Щоб запобігти руху Опору, німці запровадили систему колек­тивної відповідальності за акт терору чи саботажу. Розстрілу підлягали 50 % євреїв і 50 % українців, росіян та інших національностей від загальної кіль­кості заручників. Загалом на території України під час окупації було знищено 3,9 млн мирних громадян.

На території України гітлерівські кати вдалися до масового знищення військово­полонених.

Крім масових знищень окупанти проводили й ідеологічну обробку населен­ня (агітація і пропаганда), метою якої було підірвати волю до опору, розпали­ти національну ворожнечу. Окупанти видавали 190 газет загальним тиражем 1 млн примірників, працювали радіостанції, кіномережа тощо.

Жорстокість, зневага до українців та людей інших національностей як до людей нищого ґатунку були головними рисами німецької системи управлін­ня. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалось право розстрілу без суду і слідства. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів. Населенню міста заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, електрикою, теле­графом, поштою, аптекою. На кожному кроці можна було бачити оголошення: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено» тощо.

На окупованих територіях гітлерівці запровадили величезну кількість різних поборів із населення. Його змушували платити податки за будинок, садибу, двері, худобу, домашніх тварин (собак, кішок). Вводилося подушне — 120 крб за чоловіка і 100 крб за жінку. Крім офіційних податків, окупанти вдавалися до прямого пограбування, мародерства. Вони забирали в населення не тільки продукти харчування, а й майно.

Так до березня 1943 р. в Німеччину було вивезено 5950 тис. тонн пшениці, 1372 тис. тонн картоплі, 2120 тис. голів худоби, 49 тис. тонн масла, 220 тис. тонн цукру, 400 тис. голів свиней, 406 тис. овець. До березня 1944 р. ці цифри вже мали такі показники: 9,2 млн тонн зерна, 622 тис. тонн м'яса та мільйони тонн іншої промислової продукції і продовольства.

Серед інших заходів окупаційної влади була примусова мобілізація робочої сили до Німеччини (близько 2,5 млн осіб). Умови життя більшості «остарбайтерів» були нестерпними. Мінімальна норма харчування і фізичне виснажен­ня від надмірної праці ставали причиною поширення хвороб і високого рівня смертності.

Одним із заходів « нового порядку» стало тотальне привласнення культурних цінностей УРСР. Грабувалися музеї, картинні галереї, бібліотеки, храми. До Ні­меччини вивозилися коштовності, шедеври живопису, історичні цінності, кни­ги. За роки окупації було знищено велику кількість архітектурних пам'яток.

Становлення «нового порядку» було тісно пов'язано з «остаточним вирішен­ням єврейського питання». Напад на Радянський Союз став початком планомір­ного і систематичного знищення нацистами єврейського населення спочатку на території СРСР, а згодом і всієї Європи. Цей процес отримав назву — Голокост.

Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр, де 29 вересня 1941 р. за один день було знищено 33 711 євреїв. Далі тут протягом 103 тижнів окупанти кож­ного вівторка й п'ятниці здійснювали розстріли (загалом 150 тис. осіб).

За наступаючою німецькою армією рухались спеціально створені чотири айнзацгрупи (дві з них діяли в Україні), які мали знищувати «ворожі елемен­ти», особливо євреїв. Але їх методи масових убивств були визнані неефектив­ними для «остаточного вирішення» (айнзацгрупи знищили в Україні близь­ко 500 тис. євреїв). У січні 1942 р. на території Польщі було створено шість таборів смерті, обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Майданек, Освенцим, Белжец), до яких вивозились євреї із західних областей України. Перед знищенням створювалась система гетто і єврейських житлових кварталів.

Створення таборів смерті супроводжувалось масовим винищенням населен­ня гетто, яких в Україні налічувалося понад 350. На території СРСР протягом 1941—1942 рр. було ліквідовано майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці. Загалом на території України було зни­щено близько 1,6 млн євреїв.

Висновок. «Новий порядок», що встановили нацисти на території окупованої України, приніс її народу лихо й страждання. Його жертвами стали мільйони мирних громадян. Одночасно українські землі стали місцем, де розгорталася і трагедія єврейського народу — Голокост.

Дати: 1941—-1944 рр. — панування німецького окупаційного режиму в Україні.

5.Вплив Першої світової війни на формування українського націо­нального рухув Галичині й Наддніпрянській Україні.

Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців були мобілізовані до російської армії, а 250 тис. українців із Гали­чини й Буковини — до австро-угорської.

Воєнне протистояння обох імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось ма­совими репресіями проти українців, розкололо національно свідоме українство на прибічників і противників війни як серед українців воюю­чих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій. Відверто проавстрійську по­зицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада (ГУР), до складу якої входили радикальна, соціал-демократична, націонал-демократична партії. Вона закликала ук­раїнців підтримати воєнні зусилля Австро-Угор­щини проти Росії. Очолив Раду К. Левицький.

З ініціативи ГУР у 1914 р. було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС) кількістю 2,5 тис. осіб, що взяв участь у бойових діях проти російської армії.

У травні 1915 р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалася в Загаль­ну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада вимагала від австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримали ідеї незалежної України, але задовольнили низку друго­рядних вимог, зокрема, про організацію окремих таборів для військовополо­нених українців, де засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно зай­малися вихованням національної самосвідомості українців, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювачки і гнобительки українського народу. Згодом із числа українських полонених у Німеччині та Австро-Угор­щині було створено відповідно дві дивізії — «синьожупанну » і «сірожупанну» (названі за кольором форми).

5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утво­рення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії (до нього з часом мала ввійти й Галичи­на). На знак протесту Загальна Українська Рада склала свої повноваження.

Паралельно з ГУР політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз Визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні діячі УСДРП — А. Жук, В. Дорошенко, Д. Донцов і Української соціал-демократичної спілки (Спілки) М. Малиневський (Басок) та О. Скоропис-Йолтуховський.

У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. СВУ головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, бажав поразки Росії у війні.

СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, вони вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, в основному з діячами обох фракцій РСДРП — біль­шовиками й меншовиками. Але досягти згоди вдавалося не завжди.

1.915 р. діячі СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії Софії газету «Робітничий прапор». Велику агітаційно-пропагандистську роботу СВУ розгорнув у таборах для військовополонених. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався зі Львова до Відня, а потім до Берліна, здійснював велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налагодили регуляр­не видання українською та іншими мовами (загалом 9) науково-популярних брошур з історичного минулого та сучасного України. Серед друкованих ви­дань СВУ: «Кобзар» Т. Шевченка, праці корифеїв української історіографії М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, ученого-географа С. Рудницького, публіциста М. Лозинського, письменника Б. Легшого. Надруковано також низку праць М. Грушевського, хоч він не був прихильником СВУ. Допомога, що надавалася державами Четвертного союзу, зараховувалась як державний борг майбутньої самостійної України. У червні 1918 р. СВУ припинив свою діяльність. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим се­ред українських організацій проголосив своєю метою утворення самостійної української держави.

На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували в Києві «Карпато-русский освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структу­ри під час окупації Галичини.

Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх національних меншин у Думі висловили лояль­ність до російського уряду. У зв'язку з тим, що українці не мали свого пред­ставництва в Думі, редактор журналу «Украинская жизнь», що виходив у Москві, С. Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно викону­вати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях зовнішньої полі­тики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту.

Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу С. Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українсь­ких діячів до російського самодержавства не пом'якшувала його упередженос­ті до України. Це переконувало українців, що тільки в межах національного руху можна розв'язати українське питання.

Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націо­налістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України.

Висновок. Перша світова війна сприяла активізації і консолідації українсько­го національно-визвольного руху і в той же час внесла розкол у його ряди.

Дати: 1914 р. — створення ГУР, СВУ, Легіону УСС; 1915 р. — реорганіза­ція ГУР в ЗУР.

Особистості в історії: К. Левицький, В. Дорошенко, Д. Донцов, С. Пет­люра, М. Грушевський.

 

---

Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 548; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!