Економічна інтеграція у Латинській Америці.
Латиноамериканська інтеграція як фактор встановлення загальних економічних і соціально політичних орієнтирів розвивалася по складному і суперечливому шляху, у неї були періоди і підйому, і спаду, і проривів, і криз. Однак країни Латинської Америки приступили до об'єднавчих процесів раніше інших країн, що розвиваються. Перші організації були створені вже в 1960 році. 18 лютого 1960 в Монтевідео Аргентина, Бразилія, Чилі, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай підписали договір про створення Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАСТІВ), пізніше перетворену в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). 13 грудня 1960 на конференції в Манагуа було укладено угоду про створення спільного ринку Гватемали, Сальвадору, Гондурасу і Нікарагуа - Центральноамериканського спільного ринку (пізніше - ЦАІС). У травні 1969 р. представники Болівії, Колумбії, Чилі, Еквадору і Перу підписали установчий документ - "Договір Картахени" або "Андський пакт", утворивши Андскую групу країн. У 1973 р. відповідно до договору Чагуарамас було утворено Карибське співтовариство (КАРІКОМ). Основною стратегічною метою всіх цих організацій так чи інакше було гармонійне і збалансований розвиток економік латиноамериканських країн, яке, в кінцевому підсумку, повинно привести до створення єдиного економічного простору. Вони внесли істотний внесок у становлення процесів економічної інтеграції в Латинській Америці, створивши міжнародно-правові передумови виникнення та еволюції найбільших субрегіональних об'єднань - Андського співтовариства і МЕРКОСУР, а також сприяв укладенню та уніфікації двосторонніх економічних угод.
|
|
|
Латиноамериканська інтеграція - це не просто сума товарних, інвестиційних і трудових ринків, а нова якість відтворювальних механізмів; об'єктивний процес, частина сучасної економічної політики виживання в обстановці загострюється світогосподарської конкуренції.
Наростаюча глобалізація з суворими правилами взаємодії при одночасному збереженні недостатньою конкурентоспроможності латиноамериканської експортної продукції, дають підставу вважати, що подальша регіональна інтеграція, яким би спадів вона ні піддавалася, неминуча.
У будь-якому випадку інтеграція має величезне значення, як для сьогодення, так і для майбутнього розвитку Латинської Америки. Нині, коли йдуть пошуки оптимальної стратегії розвитку регіону, вона набуває особливу значимість і актуальність.
Потенціал та особливості регіональної інтеграції країн Азії.
Азія являє собою величезний за територією простір і потужний потенціал, як у людських та природних ресурсах, так і в рівнях і темпах виробництва. Якщо брати тільки Азію, то тут є: два економічних гіганти - Японія і Китай; нові індустріальні країни із швидкими темпами розвитку - Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни; країни з потенційно високим внутрішнім ринком -Індія, Пакистан, Індонезія; країни розвитку - Росія, азіатські та закавказькі республіки колишнього СРСР; нафтовидобувні країни Перської затоки, що мають не тільки нафту, але й контролюють значні валютні кошти.
|
|
|
Останнім часом до процесу інтеграції азіатських країн підключилися неазіатські країни басейну Тихого океану - США, Австралія, Нова Зеландія, Канада, острівні держави океану. Таким чином, утворюється гігантський за територією та економічною потужністю простір під назвою Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР).
Про місце АТР в системі світової економічної інтеграції красномовно свідчать такі дані. На його частку припадає 60% світового ВВП, 49% світової торгівлі, 40% населення, 46% прямих закордонних інвестицій.
Регіональна економічна інтеграція країн Азії має певні особливості. Перша з них полягає в тому, що азіатські країни контрастно відрізняються за величиною, кількістю населення, економічною потужністю, культурними та конфесійними особливостями. На відміну від Європи, наприклад, яка є більш однорідною, це створює додаткові перешкоди на шляху інтеграції. Незважаючи на зусилля лідерів країн регіону, інтеграція тут не просунулась поки що далі зони вільної торгівлі.
|
|
|
По-друге, на інтеграційні процеси в Азії мають великий вплив розвинуті держави. Це зумовлено тим, що процес утворення регіональних економічних угруповань, що розпочався невдовзі після закінчення Другої світової війни, співпав із початком широкої деколонізації країн регіону. Спочатку активну роль у цьому процесі відіграла Велика Британія, яка очолювала колись велику колоніальну імперію і мала тут певні інтереси. Пізніше зацікавлення в процесі лібералізації торгівлі та умов для інвестицій в цьому регіоні виявили США, Австралія, Нова Зеландія. Японія ж здавна вважала цей регіон сферою власних економічних та політичних інтересів.
Третя особливість обумовлюється надмірною залежністю країн регіону від центрів світової економіки (США та ЄС) і недосконалістю валютно-фінансових інституцій, що об´єктивно гальмує їхні інтеграційні устремління.
Найбільшими діючими інтеграційними структурами в Азії є АСЕАН та АТЕС.
|
|
|
Асоціація держав Південно-Східної Азії, АСЕАН заснована в 1967 p. і складається із 9 членів: Брунею, В´єтнаму, Індонезії, Камбоджі, Лаосу, Малайзії, Філіппін, Сінгапуру, Таїланду. У 1992 р. її учасники домовилися протягом 15 років створити зону вільної торгівлі. Модель інтеграції АСЕАН відрізняється від моделі північноамериканської та західноєвропейської, де інтегрування йшло від створення єдиного ринку до економічного, валютного і політичного союзу, що супроводжувалося формуванням та зміцненням наднаціональних структур. В АСЕАН же інтеграційні процеси найбільш міцно охоплюють мікрорівень на основі діяльності ТНК. Значна частина її зовнішньої торгівлі припадає на торгівлю між місцевими філіями японських, американських, канадських, а також тайванських і південнокорейських корпорацій. Так, в усіх країнах АСЕАН на компанії з участю японського капіталу припадає 40—70% виробництва радіоапаратури.
Найбільшим у світі за територією та населенням є інтеграційне угруповання Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, АТЕС (Asian-Pacific Economic Cooperation, APEC), яке утворене в 1989 році. До його складу входять 22 держави: Австралія, Бруней, В´єтнам, Індонезія, Канада, Китай, Республіка Корея, Кірібаті, Малайзія, Мексика, Маршалові острови, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Перу, Росія, Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Чилі, Японія. АТЕС має величезний потенціал людських і природних ресурсів, потужну виробничу базу та контролює значну частину товарного й валютного ринків.
53. Інтеграційні процеси в Арабських країнах.
Арабські країни традиційно відносять до так званого Світового Півдня, який включає близько 140 держав (за даними ООН), що розвиваються, і в яких проживає 80 % населення Землі.
Інтеграційні процеси арабських країн мають досить вагоме значення. Найпомітнішу роль тут відіграє Рада по співробітництву арабських держав Персидської затоки. Вона була створена в 1981 р. в складі шести країн: Бахрейн, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія.
Керівними органами є: Найвища рада в складі глав держав, Міністерська рада, постійні міністерські комітети і Генеральний секретар.
Діяльність об'єднання спрямована на поетапну реалізацію колективних підходів і стратегії економічного співробітництва в галузі промисловості, торгівлі, митних тарифів, фінансів, сільського господарства, транспорту. При цьому накреслено заходи щодо сприяння руху товарів, капіталів. Створюються спільні підприємства, центри та науково-дослідні установи, розглядається питання про створення спільного ринку з метою надання можливості громадянам країн-членів жити, працювати, володіти власністю і займатися бізнесом в будь-якій із країн, що входять до складу об'єднання.
В регіоні діють й інші об'єднання. Серед них Рада арабської економічної єдності (нараховує 12 членів), Організація арабських країн-експортерів нафти (нараховує 11 членів). Окремі країни є членами всіх трьох об'єднань. Метою діяльності названих угруповань є зміцнення взаємозв'язків між країнами і піднесення на цій основі рівня економічного розвитку.
Про інтерес до глобалізаційних процесів в арабському світі свідчить велика кількість конференцій і круглих столів, які проводяться в арабських столицях. Переважна більшість арабських інтелектуалів і населення арабських країн ставляться до глобалізації, особливо до її культурних та ідеологічних аспектів, негативно з більшою чи меншою мірою радикалізму Одні вбачають у глобалізації загрозу секуляризації та руйнації ісламських засад арабських суспільств, інші вважають, що глобалізація є “формою американської гегемонії”, яка загрожує арабській культурній спадщині. Лише незначна частина арабських інтелектуалів вважає, що глобалізація відкриває арабам шлях до прогресу і співпраці з іншими народами світу. Деякі арабські дослідники розглядають глобалізацію як нову форму колоніалізму, коли розбудова національних держав вступає в конфлікт із логікою глобалізаційного розвитку.
Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 486; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!