При підготовці до семінарського заняття

Семінарське заняття № 3 (31-32)

Тема: Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХ ст.).

МЕТА: визначити соціальну структуру суспільства різних періодів державності України.

студенти повинні знати:історичний аспект появи соціальних груп.

студенти повинні вміти:виділяти головне в тексті, вміти аналітично мислити та висловлювати свої думки, описувати суспільний процес, правильно дібравши характерні для нього факти, оцінювати історичні події.

обладнання: підручники, історичні документи, портрети видатних діячів

КІЛЬКІСТЬ ГОДИН: 2

План

1. Соціальна структура і соціальні відносини в українському суспільстві в період княжої доби, велико литовського панування.

2. Виникнення козацтва і становлення нової української соціальної структури (ІІ пол..ХУІ – кінець ХУІІІ ст..)

3. Соціальна модернізація України в складі Російської та Австро-Угорської імперій в кінці ХУІІІ-ХІХ ст..

Хід заняття

I. Вступна частина

- організаційний момент;

- повідомлення мети заняття.

II. Навчально – дискусійна частина

(дискусія за питаннями плану)

- виступи з основних питань плану доповідачів та їх опонентів;

- обговорення повідомлень студентів, пояснення і уточнення, виклад інших поглядів з проблеми;

- робота зі студентами, що не взяли участі у дискусії, але готові до репродуктивних відповідей на питання.

ІІІ. Заключна частина

- підведення підсумків, мотивована оцінка роботи студентів та їх доповідей;

- пояснення завдань наступного заняття.

Література

Історія України: Навчально-методичний посібник для семінарських занять / За ред.. В.М.Литвина. – К.: Знання, 2006. – 607 с.
Світлична В. В. Історія України: Навч. посібник для неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге вид.- К.: Каравела, Львів Новий світ -2000, Магнолія плюс, 2003. - 308 с.
Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI ст. Навчальний посібник, Видання третє: X.: ООО „Одісей”, 2002. - 479с.

Інтернет – джерела

1. http://studentam.net.ua/content/view/4015/84/ - електронні підручники.

2. http://pidruchniki.ws – електронні підручники.

3. http://school.xvatit.com/index.php? – електронні підручники.

4. http://www.history.vn.ua/book/history2.html - електронні підручники.

Хід заняття

І. Організаційний момент. 1 хв.	Привітання студентів. Перевірка присутніх на занятті.
ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь студентів. 5 хв.	Інтерактивна технологія «Мозковий штурм»: Що таке соціум, соціальна структура суспільства, якою вона була в різні часи існування людства?
ІІІ. Мотивація навчальної діяльності, повідомлення теми, мети і завдань заняття 6 хв.	Тема нашого заняття: «Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХ ст.).». Вступне слово викладача: Поняття «соціальна структура» у науковій і соціально-політичній літературі має кілька трактувань. У широкому розумінні – це сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних груп, а також соціальних інститутів. Соціальна структура – сукупність соціальних (клас, трудовий колектив, група, верства), соціально-демографічних (молодь, пенсіонери), професійно-кваліфікаційних, територіальних (тип поселення) й етнічних спільнот (нації, народності), пов'язаних між собою відносно сталими стосунками. Соціальна структура суспільства – явище історичне, її становлення та розвиток відображають процеси інституалізації та еволюції різноманітних соціальних інститутів. Ускладнення і диференціація їх у структурному і функціональному аспектах зумовили відповідні зміни у соціальній структурі. Тому соціальну структуру суспільства, закономірності її становлення й функціонування слід розглядати в контексті реалізації соціальними інститутами відповідних функцій чи, можливо, і дисфункцій. Соціологія виділяє такі види соціальних структур: · соціально-класова (класи, соціальні верстви, соціальні групи, прошарки, стани); · соціально-демографічна (вік, стать); · соціально-територіальна (міська, сільська спільноти, населення агломерацій, переселенські групи); · соціально-професійна; · соціально-етнічна та ін.
ІУ. Навчально – дискусійна частина. 55 хв.	Виступи студентів за планом: 1. Соціальна структура і соціальні відносини в українському суспільстві в період княжої доби, велико литовського панування. 2. Виникнення козацтва і становлення нової української соціальної структури (ІІ пол..ХУІ – кінець ХУІІІ ст..) 3. Соціальна модернізація України в складі Російської та Австро-Угорської імперій в кінці ХУІІІ-ХІХ ст..
У. Заключна частина. 10 хв. УІ. Підсумки заняття. Домашнє завдання. 3 хв	Технологія «Снігова куля»: громади, Кирило-Мефодієвське товариство, Москвофіли, народовці, Руська Трійця. Підведення підсумків заняття.

Методичні поради студенту

при підготовці до семінарського заняття

Розгляд теми слід розпочати з розуміння соціально-політичного та економічного становища українських земель у складі Російської імперії після остаточної втрати ними автономії. Слід зясувати, які зміни відбулися в адміністративному устрої України, розкрити суть національної політики самодержавства по відношенню до українських земель, визначте особливості економічного розвитку. У кінці ХУІІІ ст. переважна більшість українських земель опинилась під владою імперії Романових. Практично перестали вживати навіть назву «Україна». Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя – Південно-Західним краєм, а Південь- Новоросією. Самодержавство у своїй національній політиці керувалось загальним принципом багатонаціональних держав – встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Подальше вивчення теми вимагає розглянути зміни, що відбулися в економіці та соціальній структурі українських земель. Виходячи з усіх змін, зробіть висновок, з чим пов'язаний всплекс народного притистояння.

Нове коригування соціальних відносин на українських землях принесло ХІХст., коли почала швидко занепадати феодально-кріпосницька система. Найбільш яскраво це виявилося в розвитку товарно-грошових відносин, проникненні капіталізму у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури і появі промислових фабрик, підпрємств. Прагнучи звести Україну до загальноросійського рівня розвитку,

царський уряд усіляко намагався уніфікувати вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До них належали козаки, військові, обивателі, однодвірці, кіннозаводські, частково старостинські, економічні, коронні, виморочні, банківські відписні селяни, вільні хлібороби, євреї- землероби, колоністи, кантоністи, нижчі військові чини їхні нащадки тощо. Ці верстви мали й певні регіональні особливості. Так, колишні селяни коронних старостинських і ленних маєтностей Правобережної України, на відміну від своїх сусідів на Лівобережжі та Півдні, продовжували відбувати панщину в господарствах власників-орендарів. На Півдні чисельність державних селян збільшувалася насамперед за рахунок різних воєнізованих груп людей, місцевих мусульман, переселенців, втікачів із центральних українських і російських земель. На Лівобережній і Слобідській Україні переважну більшість цього розряду населення становили колишні козаки та їхні нащадки які продовжували зберігати якщо не права, то згатку про своє привілейоване становище в минулому.

Кількість державних селян постійно зростала і на 1858р. досягла 50,1% усього селянства. Вони мали значно ширші права, ніж поміщицькі.

Основними формами експлуатації були грошова рента та державні податки, розмір яких постійно збільшувався. На початку століття власті змушені були припинити передавання державних селян у приватну власність і приписування їх до казенних фабрик і заводів. У 1801р. уряд дозволив їм купувати землі що відкрило нові можливості для перетворення підприемливих селян на заможних землевласників. Тривалий час

російський уряд забороняв державним селянам переходити до станів купецтва й міщанства відкривати власні фабрики і заводи, займатися відкупами і підрядами. Але під тиском об’єктивних обставин та опору селян такі заборони з 1818р. були відмінені зовсім або ж суттєво обмежені.

Широкі права розпоряджатися землями мали козаки, однодвірці та іноземні колоністи. Існувала невелика група удільних селян що належали царській родині.

Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та в Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближались до поміщицьких. Крім інших платежів, вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім’ї. Тільки в 1858 – 1859рр. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.

Криза кріпосницьких відносин супроводжувалася якісними змінами в суспільстві, появою й розвитком нових верств населення, які не вписувалися у традиційну структуру середньовічного суспільства. Значною верствою населення Надніпрянщини було робітництво, започатковане в глибині віків. Його основним соціальним джерелом

виступало селянство. Значна частина зубожілих селян ще не поривала остаточно зі своїми традиціями господарства, але ставала сезонними наймитами. Наприкінці 50-х рр. таких людей налічувалося близько 200 тис. чол. Чимало сизонників згодом ставали робітниками.

У першій половині ХІХст. Основна маса заробітчан подавалася на Південь України. Ходили на заробітки також у Бессарабію, Крим, на Кубань, в Область Війська Донського. Незначна частина збіднілого селянства працювала поденно й сезонно на місцевих переробних підприемствах.

Крім тимчасових, неухильно збільшувалася кількість постійних робітників, які зосереджувалися переважно на фабриках і заводах. Постійні робітничі кадри поповнювалися відльними,частково кріпосними, приписними і посесійними селянами, вихідцями з робітничих і ремісничих сімей. Використовувалася також праця рекрутів.

Чисельність робітництва неухильно зростала, а відтак змінювалась й соціальна структура суспільства, певним чином ментальність народу.

Якщо, за приблизними даними, в 1825р. налічувалося 15 тис., то в 1859 –95,3 тис. робітників.

Оновлювався соціальний статус робітництва. Зменшувалась кількість залежних і одночасно збільшувалась кількість особисто вільних робітників.

Помітне місце в соціальній структурі населення Наддніпрянської України посідав і другий з двох найголовніших класів тогочасного суспільства – клас підприємців і торгівців (буржуазія). Одним із головних джерел формування буржуазії залишалося купецтво, чисельність якого нестримно зростала.

Купцями ставали за спадковістю, до них могли належати також дворяни, поміщики, багаті майстри і селяни. Купці переходили до стану буржуа тоді, коли починали займатися підприємницькою діяльністю на основі найманої робочої сили.

Показовим у цьому плані є життєвий шлях деяких українських селян – кріпаків з Черкащини Федора Симиренка, братів Яхненків, які спочатку розбагатіли на дрібній торгівлі, потім викупилися на волю і, об’єднавши свої капітали, організували оптову торгівлю хлібом, худобою, промисловими виробами. Орендували млин у Смілі, а на початку 40-х рр. заснували промислову фірму “Брати Яхненки та Симиренки”. Вона займалася виробництвом і збутом цукру та машин у великій кількості.

Вартість нерухомого майна фірми становила близько 4 млн. крб. Під впливом товарно-грошових відносин багато поміщиків ставало на буржуазний шлях господарювання. Вони мусили відмовлятися від непродуктивної праці кріпаків і запрошувати на роботу наймитів. Досить часто поміщики-капіталісти наймали на роботу навіть власних селян, поєднуючи в собі таким чином риси кріпосника і буржуа. В такому ж подвійному стані перебували й ті поміщики, котрі за відповідну плату відпускали своїх кріпаків на заробітки.

Звичайних буржуа уособлювали власники промислових підприємств, які не мали залежної робочої сили, а використовували працю як особисто вільних, так і кріпосних селян, відпущених поміщиками на заробітки. Ними ставали дворяни, поміщики, багаті представники податних станів, у тому числі й селянства. Слід відмітити, що соціальний статус буржуазії з числа податних верств суспільства на початковому етапі її існування був нестійким. Немаючи досвіду ведення виробництва, зв’язків у промисловому й торгівельному світі, вони нерідко розорялися і вибували з рядів буржуазії.

Відживаючим класом феодально-кріпосницької епохи в кінці ХІХ на початку ХХст. був клас дворян-попоміщиків, яких разом з членами їх родин на Наддніпрянщині налічувалося близько 275 тис. Переважна більшість з них, розпродавши свої землі, перебиралася на постійне місце проживання до міст, де поповнювала лави чиновництва та інтелігенції (на рубежі ХІХ-ХХст. 25% її складу все ще становили вихідці з дворян).

Питома вага і значення соціально різнорідної інтелігенції дедалі зростали. На відміну від попередніх часів вона у першій половині ХІХст. дістала окремий соціальний статус, розширилися соціальні джерела її формування, підвищився інтелектуальний рівень. В межах Російської держави місце інтелігенції в соціальній структурі суспільства визначало Положення про міста 1785р. Згідно з ним вона звільнялася від тілесних покарань, мала право на володіння фабриками, заводами, могла в третьому поколінні клопотатися про присвоєння чину дворянина. Тобто з маси населення виділялися не окремі особи, а соціальна група людей з чітко визначеним соціальним становищем. Соціологічним же змістом термін “інтелігенція” почав наповнюватись у 2-й чверті ХІХст. У цей час так називали освічених людей, що займались інтелектуальною діяльністю, результати якої ставали товаром і мали духовну або матеріальну цінність:

письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, інженерів, агрономів тощо. До рівня інтелігенції своїм інтелектом відносились окремі особи без спеціальної освіти. Державні чиновники належали до розряду службовців, хоч багато з них мали грунтовну освіту.

За даними перепису 1897р., в Україні налічувалось 24 тис. осіб з вищою; близько 17 тис. середньою-спеціальною освітою. Це становило приблизно 0,2% всього населення. Порівняно з іншими регіонами Російської імперії україна мала досить високий відсоток інтелігенції. На 1897р. із загальної кількості інтелігенції Росії в Україні працювало:

учителів – 22,7%, мед.працівників – 19,0%, адвокатів і нотаріусів – 22,5%, діячів науки, літератури і мистецтва – 13,6%.

У ХІХст. спостерігалося швидке зростання міського населення України.

Склад городян був вельми строкатий. До найчисленнішого прошарку належали власне міщани, що сплачували більшу частину податків. Поступово послабилися обмеження у їх правовому становищі. У 1832р. їм було дозволено мати земельні ділянки у містах для занять торгівлею та підприємництвом. Вони одержали також право переходити до купецтва, отримувати гільдійські посвідчення (за наявності відповідних капіталів). Збільшилась кількість купців, які поступово перетворювались на капіталістів – Терещенки, Чикаленки тощо.

У цей період на заводах, фабриках, будовах, транспорті України нагромаджувалась значна кількість найманих робітників. Це був новий суспільний клас, ознаками якого були: - відсутність постійного місця проживання, - джерел існування, - праця за наймом. Наймані робітники на той час були фактично безправними через недосконалість робітничого законодавства.

На середину ХІХст. стала очевидною гальмівна роль кріпацтва у розвитку всього нросійського господарства. У поміщицьких економіях і промислових мануфактурах кріпацька праця була малопродуктивною. На 1860р. вона Російській імперії була такою, як у країнах Центральної Європи на початку ХІХст.коли там панували різні форми закріпачення. І царизм вимушено пішов на знищення кріпосного права.

Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва з’явились навесні 1861р. На Україні це стосувалося 5,3 млн. осіб. В наслідок реформи українські селяни здобувши особисту свободу втратили 1 млн. десятин, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їх користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму. Та й ці мізерні наділи селяни повинні були протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановленні урядом дуже великі ціни. Так, в Україні до 1906р., коли “викупні платежі” припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., тоді як її ринкова вартість становила 128 млн. крб. Фактично селяни викуповували не тільки землю, а й особисту волю.

Долю державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн., визначав прийнятий 1866р. спеціальний закон про їх поземельний устрій. Згідно з ним селяни одержували право викупити свій наділ, а до того часу вони мали сплачувати щорічний державний оброчний податок. Хоча середній наділ державних селян був більший, ніж у поміщицьких селян, 58% їх одержали наділи, менші 5 десятин.

І все ж реформи 1861 і 1866рр. відкрили перед уже особисто вільними селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникали умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва. Впродовж ХІХст. населення України під владою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. За даними перепису 1897р., 74% населення України були селяни. В їх середовищі інтенсивно відбувалося соціальне розшарування. Вже наприкінці ХІХст. Заможні селяни Наддніпрянщини становили близько чверті сільського населення. В їх руках зосереджуваолося майже 40% усіх селянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби.

Отже, на прикінці ХІХст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні і соціальні зміни: формувалися два нові класи – буржуазія і пролетаріат, інтелігенція остаточно склалась в окрему соціальну групу населення з власними професійними ознаками та правами.

Що ж відбувалось в цей період на західноукраїнських землях?

Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб зробити їх придатком до австрійської промисловості. Основою економіки залишалося сільське господарство. При цьому більша частина кращих земель, ліси і пасовища належали поміщикам, державі, церкві, селянське ж господарство було переважно малоземельним.

Панівними класами на західноукраїнських землях були магнати і шляхта. Прикметно, що місцева шляхта мала право не нести військову службу, а тільки сплачувати за неї гроші. Магнати і шляхта у Галичині були в основному польського походження, у Закарпатті панували угорські та австрійські феодали, а на Буковині – австрійські та румунські.

Основною частиною населення було селянство, яке повністю залежало від поміщиків. Імператор Йосиф ІІ (з 1765р. правив разом з Марією-Терезією, з 1780р. – самостійно) здійснив ряд реформ, які повинні були поставити на законну основу взаємовідносини селян і поміщиків. Патент 1781р. (5 квітня 1782р. – спеціально для Галичини) забороняв шляхті вимагати від селян понад 3-х днів панщини на тиждень, обмежувались додаткові повинності на користь землевласника. Селяни отримали права вільного одруження, переходу на інші наділи, на відпуск від пана, звернення зі скаргою на пана до суду, вони могли віддавати дітей до школи, навчатися ремеслам.

Патентом від 12 квітня 1785р. в Галичині був проведений перший земельний кадастр (перепис, економічна оцінка і класифікація усіх земельних угідь). Після його закінчення (1799р.) було введено нове оподаткування. Тепер 70% врожаю залишалось у селянина, 18% - віддавалось державі, 12% – забирав поміщик. В кінці свого правління Йосип ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею. Якщо взяти до уваги, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення викликав цей патент серед поміщиків після смерті Йосипа ІІ. Його наступники не турбувалися за долю селян. Вже Леопольд ІІ (1790 – 1792рр.) скасував патент про заміну панщини грішми. Нові накази 1819р. збільшують оподаткування селян.

Почалися суди селян із дідичами, на яких вигравали останні. Становище селян погіршувало і те, що знову посилювала свій вплив польська шляхта, лякаючи австрійські власті вигадками про стремління галичан приєднатися до Росії.

Під впливом польської шляхти в школах запровадили польську мову замість української. Полонізація змусила навіть духовенство в особистих стосунках вживати польську мову.

На Буковині особиста залежність кріпаків була відмінена імператорським актом у 1785р. Однак за селянами залишалися усі феодальні повинності, зберігалося поміщицьке землеволодіння.

Імператриця Марія-Терезія здійснила деякі перетворення і на Закарпатті. 1766р. був прийнятий урбаріальний закон, згідно з яким було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, селяни мали віддавати поміщику дев’яту частину врожаю, відпрацьовувати панщину (52 дні на рік зі своїм тяглом чи 104 пішої панщини), нести інші натуральні й грошові повинності. У 40-х роках ХІХст. селяни Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Крім цього, селяни сплачували державні податки, виконували повинність на користь держави. В цілому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені реформою норми.

Соціальне становище міського населення наприкінці XVIIIст. Мало чим відрізнялося від попередньої доби. У промисловості Галичини, Буковини і Закарпаття переважали іноземні капітали, та й більшість заможних громадян складали чужоземці. Але робітники майже скрізь були українського походження, оскільки ними переважно ставали зубожілі селяни та ремісники.

Революція 1848р. змусила австрійського імператора проголосити деякі буржуазні реформи і пообіцяти конституцію. У квітні 1848р., щоб не допустити загострення революційної кризи і відколоти селян від революційного табору, офіційна влада скасовує кріпосне право в Галичині, а в середині – на Буковині. Суть цієї селянської реформи зводилось до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їх власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Як наслідок такого рішення – у руках поміщиків Галичини опинилось 44%, на Буковині – 54%, Закарпатті – 70% земельної площі.

Більшість селян залишалася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами – халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах - коморах) було “звільнено” зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища, за які селяни змушені були платити поміщикам на основі спеціальних угод ціну.

На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасував закон, прийнятий угорським сеймом 18 березня 1848р. і підтверджений 1853р. австрійським імператором Францем-Йосипом І (1830-1916рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.

Суттєво підірвала селянське господапрство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Ці селянські платежі за “визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Цікаво, що галицький селянин сплачував суму в 3 рази більшу, ніж чеський, і в 5 разів більшу, ніж німецький. Цю компенсацію селяни повинні були сплачувати протягом 40 років.

Однак, скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання і ін.) – усе це сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу як в боротьбі за своє соціальне визволення, так і до повної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

Лише наприкінці ХІХст. вільнонаймана робоча сила почала переважати в сільському виробництві, що стимулювало розвиток як поміщицьких, так і заможних селянських господарств. У 1900р. в сільському господарстві та суміжних з ним галузях Східної Галичини працювало 110 тис. постійних і понад 173 тис. поденних робітників. Така ж перевага поденників спостерігалась і на інших західноукраїнських землях, що свідчило про незадовільне матеріальне становище селянства, його подальше розорення і пролетаризацію.

Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, розвивалося воно переважно пруським шляхом. Селянство становило близько 90% населення Західної України. Сільська буржуазія була малочисельною: в Галичині її кількість становила 11%, на Буковині – 8%.

Пролетаріат, як клас, теж був малочисельним, тому що промисловість залишалось відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими, більшість підприємств були дрібними. Навіть на кінець ХІХ ст. у Західній Україні робітники становили лише 13,6 % населення. Серед кваліфікованих робітників на Галичині переважали поляки, а власниками підприємств була іноземна буржуазія. Щодо української буржуазії, то вона зосередила у своїх руках харчову промисловість, хоч була також нафтовидобувна і деревообробна.

У першій половині ХІХ ст. у Східній Галичині, Південній Буковині та на Закарпатті не існувало істотних відмінностей у формуванні національної інтелігенції порівняно з аналогічним процесом на тих землях, що перебували в складі Російської імперії. Більшість інтелектуалів була іноземного походження: польського, німецького, угорського тощо. До того ж серед освічених людей переважало духовенство з його природним консерватизмом і відданістю властям. У ІІ половині ХІХ ст. у Галичині сформувалася ціла генерація молодої інтелігенції, яка із середини 70-х рр. започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з Іваном Франком (1856-1916рр.), Михайлом Павликом (1853- 1915рр.), Остапом Терлецьким (1850-1902рр.) і прагнула надати цьому рухові модерного європейського характеру.

Отже, розглянувши соціальну модернізацію України у складі двох імперій, можемо заключити, що вона не мала системного характеру, особливо в Росії, де реформи були обмеженими, непослідовними, незавершиними і половинчатими. Не було усунено впливів соціальних сил, які були залишками попереднього феодально-кріпосницького ладу, що суттево ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, капіталістичного ладу.

Модернізація здійснювалась панівними націями в обох частинах України, що не були зацікавлені у прогресивному розвитку українців як самостійної нації.

Національне відродження — термін, що набував поширення в XIX ст. та уособлював процеси, пов'язані з пробудженням національної свідомості бездержавних народів Європи. За змістом і формою національне відродження фактично було націотворенням. Чеський соціолог М. Грох визначив три стадії формування нації: перша – формування національної ідеї так званими національними будителями (представниками вузького кола мислителів з національної інтелігенції); друга – пропаганда національної ідеї широким масам народу; третя – згуртування нації, формування вимог створення національної державності (автономії або незалежності). Щодо України, то поч.. XIX – поч.. XX ст. це був період першої і другої стадії, тобто роботи національних будителів.
У 1787 р. Василь Капніст (1758 — 1823) очолив групу автономістів, яка опрацювала проект відновлення козацького війська. Російський уряд не прийняв такого роду пропозицій. Тоді частина української старшини зважилася на більш рішучий крок — встановлення безпосередніх зв'язків з прусським двором, настроєним, на її думку, на війну з Росією. У 1791 р. Василь Капніст приїхав (разом із братом) до Берліна, де мав зустріч з королівським канцлером. Капніста цікавило, чи підтримає Пруссія українське повстання в разі її війни з Росією. Проте відповідь була обережною. Пропонувалося повернутися до цього питання у випадку, якщо дійсно почнеться пруссько-російська війна. Однак пруссько-російські відносини незабаром нормалізувалися.

Наприкінці XVIII ст. опозиційний запал в середовищі козацької старшини став швидко згасати. Це було наслідком надання їй прав російського дворянства. Реальні царські привілеї притягували до себе сильніше, ніж перспектива боротьби з царизмом за Україну і зв'язана з цим небезпека. Однак аж до початку 40-х рр.

XIX ст. нащадки козацької старшини все ще виконували роль лідера національно-визвольної течії суспільно-політичного руху України. Але своє лідерство вони стверджували не у сфері політики, як це було раніше, а у сфері інтелектуальної діяльності. Перш ніж остаточно відійти у небуття, козацька еліта спалахнула справжнім феєрверком яскравих історичних, літературно-художніх і публіцистичних творів. Найвизначнішим історичним трактатом початку XIX ст. була «Історія Русів». Автор її належав до родини Полетиків. Головною ідеєю твору було ствердження права кожного народу на самостійний державний розвиток. Головний зміст книги складала розповідь про боротьбу українців проти польського і московського поневолення. У ній підкреслювалося порушення Москвою тих прав, що були визнані за Україною у 1654 р. «Історія Русів», що поширювалась у першій половині XIX ст. у рукописах, мала великий вплив на формування самостійницьких настроїв. Історик Олександр Оглоблин назвав «Історію Русів» «Декларацією прав української нації..., вічною книгою України».

Наслідком відродження стає виникнення і розвиток руху за відновлення власної національної держави.

Назва стадії	Характерні риси
Фольклорно-етнографічна стадія	Окремі дослідники-ентузіасти «винаходять» національність, збирають і публікують народні пісні, вивчають історію, мову, звичаї свого народу. Унаслідок цього вони знаходять аргументи, що певна етнографічна група є окремою спільнотою з погляду етнографії, філології та історії
Культурницько літературна стадія	Дослідження, здійснені на попередній стадії, трансформуються в певні ідеї, що поширюються серед освічених верств. Головним стає відродження мови, боротьба за розширення сфери її вжитку. Мова, що була раніше об'єктом дослідження, стає мовою, якою пишуться літературні твори, здійснюються переклади, ставляться театральні вистави тощо. Результатом цього стає поширення почуття національної свідомості серед широких суспільних верств
Політична стадія	Нація згуртована усвідомленням власної історії та мови, розгортає боротьбу за своє визволення. Зароджується масовий національний рух, який, у свою чергу, має привести до незалежності нації. Виникають політичні організації, створюються політичні програми з вимогами здобуття самоврядування, автономії та, врешті-решт, самостійності

У реальному житті наведені стадії часто перехрещувалися — у межах другої інколи зароджувалися елементи третьої або існували прояви першої стадії. У цілому цій схемі відповідають процеси українського національного відродження модерну добу.

Термін «відродження» вперше було вжито 1847 р. стосовно піднесення італійського національного руху. Зокрема, цього року в П'ємонті Камілло Кавур став видавати політико-економічну газету «Відродження», яка й дала назву у цьому рухові.

Основні напрямки визвольного руху в суспільно-політичному житті Наддніпрянщини у першій половині XIX ст.

Протягом першої половини України до появи нової суспільної XIX ст. український напрямок еліти — української інтелігенції, визвольного руху еволюціонував яка здійснила спробу висунути від боротьби нащадків козацької програму національного вйзволен-старшини за відновлення автономії ня українців.

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 267; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 6 7 8 9 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!