Рівень президенціалізації систем країн Центральної Європи (2002 р.)
| Країна | IPr | IPa | Pre |
| Болгарія | 3,5 | 4,0 | -0,5 |
| Чехія | 1,0 | 5,5 | -4,5 |
| Естонія | 1,0 | 5,5 | -4,5 |
| Угорщина | 3,0 | 5,0 | -2,0 |
| Латвія | 2,5 | 5,0 | -2,5 |
| Литва | 4,0 | 3,5 | +0,5 |
| Македонія | 1,5 | 5,5 | -4,0 |
| Польща | 4,0 | 4,0 | 0,0 |
| Румунія | 2,5 | 4,5 | -2,0 |
| Росія | 6,5 | 2,0 | +4,5 |
| Словаччина | 2,5 | 4,5 | -2,0 |
| Словенія | 2,0 | 5,0 | -3,0 |
Результати порівняння дослідник трактує на користь виокремлення чистих типів політичних (республіканських) систем: президентських та парламентських. Більш президенціалізовані системи тяжіють до президенталізму. Системи більше парламентаризованого типу зводяться до парламентаризму. Проте, очевидною є й інша специфіка, яка на нашу думку, доводить логічність поділу систем на потрійну класифікаційну криву – парламентаризм, президенталізм, напівпрезиденталізм. Це особливо помітно у випадку виокремлення різновидів напівпрезиденталізму, про які міркують М. Шугарт та Дж. Кері (прем’єр-президенталізму, а також президент-парламентаризму). Середній рівень президенціалізації систем парламентського типу (за класифікацією Р. Елгі, це Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія) становить -3,4; а систем же прем’єр-президентського типу (Болгарія, Литва, Македонія, Польща, Румунія, Словенія та Словаччина) – 1,92. Президент-парламентські системи, котрі в даному випадку репрезентовані прикладом Росії, показують ще вищі показники президенціалізації. Це відповідає прийнятому політологічному трактуванню, згідно із яким прем’єр-президентські системи прямують в напрямі парламентаризму, але президент-парламентські системи працюють, частіше, за логікою президентських систем (аналіз потребує уточнення із приводу оцінювання інших зразків президент-парламентських моделей у Східній Європі, зокрема Білорусі, Азербайджану, Грузії, України тощо[38]). Загальний же висновок полягає у тому, що президенціалізовані системи не зустрічаються у демократичній Центральній Європі; становлять основу перехідних чи недемократичних систем у Східній Європі. Рівень президенціалізації на рівні від -1 до +1 дослідник трактує як межовий: тут політичні еліти віддають перевагу балансуванню законодавчої та виконавчої гілок влади. Хоча ми не зовсім погоджуємось із таким висновком, оскільки балансування відбувається в більшій мірі між законодавчою владою і інститутом глави держави (оскільки в Центральній Європі президент не входить, зазвичай, у структуру виконавчої влади). Саме тому висновок про "межовість" таких систем є відносним.
|
|
|
Формування в більшій мірі парламентаризованих систем Центральної Європи А. Кроувел пояснює наслідками авторитарного та тоталітарного домінування між 1945-1991 рр. Крім того, в даному випадку накладається прикладний досвід й країн Західної Європи (у розумінні поствоєнного розвитку, тобто країн, які не входили в Організацію Варшавського Договору) – вони в більшості є парламентаризованими (окрім того, тут значна кількість конституційних монархій, які іманентно надають перевагу інститутам парламенту та парламентаризму). Країн же Східної Європи у своєму розвитку в значній мірі пішли на зразок країн Латинської Америки, а також останньої ідеї реформування СРСР – тобто в основі реформаційних прагнень було збереження принципу централізації політичної влади, а не її розпорошення поміж різними центрами (що є головним принципом поліархічності). Й хоча політичний процес, що має місце у демократичних країнах Центральної Європи, не обмежений ризиків, він сприймається у більш плюралістичній та прагматичній манері. Щодо цього власне зауваження роблять А. Кроувел та Б. Вербік[39]: від травми колишньої неліберальної практики буде зрозуміло, що вона (дисперсія влади) матиме місце, та в той же час вона породжуватиме величезну дилему нових демократій. Громадяни, як правило, покладають великі надії/очікування на нові демократичні режими. Для того, щоб створити і підтримувати законність/легітимність для нової демократії, він (політичний режим) мусить доноситись до електорату. Коли влада сильно розсіяна, а організації, зокрема й політичні партії, слабкі, бюрократія, як й раніше, заповнена некомпетентними та корумпованими чиновниками, внаслідок чого ускладнюється процес отримання благ від уряду/системи.
|
|
|
|
|
|
Оскільки аналіз А. Кроувела позначений як неоінституціональна методологія, дослідник пішов ще дальше – щодо зіставлення президенталізму, парламентаризму,президенціалізації та політичної стабільності у площині зіставлення повноважень законодавчої і виконавчої гілок влади. При цьому дослідник апелює до зауваження А. Лейпхарта про те, що найкращий спосіб зіставлення гілок влади у термінах того, наскільки система функціонує стабільно, полягає у зверненні до категорії урядової стабільності (тривалості і навіть довговічності)[40]. При чому (на нашу думку дещо помилково) А. Кроувел стверджує, ніби виший показник стабільності урядів буде вказувати на домінування виконавчої влади над законодавчою (у парламентських демократіях, до яких слід відносити системи, в яких домінуючим актором процесу формування/відставки урядового кабінету є парламент, виживання кабінету майже завжди залежить від партійної композиції у парламенті – так швидше відбувається позначення впливу законодавчої влади на виконавчу, про що зауважував ще А. Сіарофф). А. Кроувел дійшов висновку, що кореляція поміж стабільністю урядів та рівнем президенціалізації є слабкою. На думку дослідника, це повинно означати, що парламентське "походження" урядового кабінету, а також вищий рівень його залежності від парламентської довіри (саме це дослідник іменує парламентаризмом – хоча ми в категорію включаємо як парламентаризм, так і прем’єр-президенталізм) мають більший помірно позитивний вплив на виживання урядових кабінетів, аніж теоретичне припущення, що уряди довше виживають внаслідок домінування над законодавчою гілкою влади. Підвищення рівня президенціалізації системи приводе до пониження рівня стабільності урядів (а тому, гіпотетично, їх ефективності).
|
|
|
Для додаткової перевірки висновку А. Кроувел звертається до конструкту, що був запропонований Дж. Волдендорпом, Х. Кеманом та Я. Баджом[41]. Мова йде про змінну, яка іменована "виконавчо-законодавчий баланс" – це показник відносного балансу сили між урядовим кабінетом і парламентом, а також міри, щодо якої глава держави може впливати на склад та існування урядового кабінету. Задана змінна вимірюється наступним чином:
PARLGOV – (HOSGOV + GOVPARL)
де PARLGOV – це показник того, наскільки парламент домінує над кабінетом (для вимірювання відбувається сумування (1 – якщо "так" та 2 – якщо "ні") показників наступних маркерів: а). вотум інвеститури є обов'язковою умовою задля початку урядування; б). вотум довіри є обов'язкова умова продовження функціонування урядового кабінету; в). існує практика "сильного" бікамералізму[42]); HOSGOV – цепоказник того, наскільки глава держави може впливати на композицію або процес існування урядового кабінету (для вимірювання відбувається сумування (1 – якщо "так" та 2 – якщо "ні") показників наступних маркерів: а). глава держави є прямо включений у процес формування урядового кабінету; б). глава держави має право розпуску парламенту; в). глава держави має виконавчі повноваження); GOVPARL – це показник того, наскільки кабінет домінує над парламентом (для вимірювання відбувається сумування (1 – якщо "так" та 2 – якщо "ні") показників наступних маркерів: а). уряд може ігнорувати втрату ним вотуму парламентської довіри; б). урядовий кабінет (або ж прем’єр-міністр) може розпускати парламент; в). існує практика "слабкого" бікамералізму).
Позитивний (плюсовий) показник відображає, що парламент домінує понад виконавчою владою (включаючи інститут президентства). Негативний (мінусовий) показник вказує на домінування виконавчої влади над законодавчою. При цьому А. Кроувел використовує дані сили президентства за методикою Т. Фрая, а також зіставляє їх із показником виконавчо-законодавчого балансу.
Таблиця 4.22
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 186; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!