Характеристики президенталізму, парламентаризму та напівпрезиденталізму
Заняття 3
Індекс президенціалізації за методикою А. Кроувела
Новизна дослідження же нідерландського вченого А. Кроувела полягає не в математичних особливостях методики (вона проста,цілком традиційна), а в новому підході до аналізованої проблеми. Автор не лиш обчислює індекс президентських повноважень, а визначає, як він вказує, рівень президенціалізму (Pre), спираючись на ключові елементи двох систем. "Я йду поза простим аналізом президентських повноважень та прерогатив, – зазначає А. Кроувел, – оскільки я включаю постійні характеристики політичних систем"[1]. Ґрунтуючись на дихотомічному розподілі (президенталізм й парламентаризм), автор пропонує методику підрахунку індексу президенціалізму (IPr) та індексу парламентаризму (IPa)[2] задля будь-якої країни, незалежно від форми правління (й на відміну від Дж. Хеллмана, який по-різному індексує змінні в президентській, парламентській, напівпрезидентській системах).
При кодуванні використано наступні кількісні значення: якщо обчислюється IPr, то "1" – задля ознаки, котра однозначно асоціюється з президенціалізмом, "0" – якщо ознака жодним чином не може бути віднесена до президентської системи. Навпаки, якщо ж обчислюється IPa, "1" – для ознаки парламентаризму, "0" – якщо ознака не характерна для парламентаризму. У випадках неповних або ж спільних повноважень застосовується "0,5". Зокрема, "0,5" присвоюється, коли президент (для IPr) або парламент (для IPa) ділять повноваження по розпуску парламенту із іншим актором. Сім змінних кодуються А. Кроувелом наступним чином:
|
|
|
I. вибори президента:
1 – прямі вибори; 0 – непрямі вибори (для обчислення IPr);
0 – прямі вибори; 1 – непрямі вибори (для обчислення IPa);
II. розпуск парламенту:
1 – прерогатива щодо розпуску парламенту належить виключно президенту; 0,5 – президент ділить це повноваження з іншим актором; 0 – у президента немає жодних формальних повноважень щодо розпуску парламенту (для IPr);
1 – прерогатива щодо розпуску парламенту належить самому парламенту; 0,5 – парламент ділить дане повноваження із іншим актором; 0 – у парламенту немає конституційних повноважень щодо саморозпуску (для IPa);
III. призначення кабінету:
1 – президент призначає міністрів (включаючи прем'єр-міністра) самостійно; 0,5 – президент ділить повноваження по призначенню міністрів та/або розподілу портфелів з парламентом або іншим актором; 0 – у президента немає формальних повноважень впливати на призначення кабінету (для IPr);
1 – це прерогатива призначення міністрів (включаючи прем'єр-міністра) на парламентські партії; 0,5 – партійні лідери ділять повноваження по призначенню міністрів і/або розподілу портфелів з іншим актором; 0 – коли у політичних партій немає можливості впливати на розподіл портфелів у кабінеті (для IPa);
|
|
|
IV. вотум довіри парламенту новому складу кабінету міністрів:
1 – не потрібно; 0 – потрібно (для IPr);
1 – потрібно; 0 – не потрібно (для IPa);
V. вотум недовіри, після якого уряд повинен піти у відставку:
1 – може бути проігноровано урядом; 0 – втрата вотуму довіри завжди веде до відставки уряду або альтернативно – до розпуску парламенту (для IPr);
1 – втрата вотуму довіри завжди веде до відставки уряду або альтернативно – до розпуску парламенту; 0 – може бути проігноровано урядом (для IPa);
VI. право законодавчої ініціативи і право вето президента:
1 – коли у президента є право законодавчої ініціативи; 0,5 – президент може накласти вето на законопроекти парламенту, але не володіє правом законодавчої ініціативи; 0 – у президента відсутнє право законодавчої ініціативи та право вето (для IPr);
1 – лиш парламенту належить право законодавчої ініціативи; 0,5 – президент може накласти вето на законопроекти парламенту; (0 – це значення показує, що парламент не є законодавчим органом, що суперечить демократії) (для IPa);
|
|
|
VII. повноваження виконавчої влади:
1 – повноваження виконавчої влади належать тільки президенту; 0,5 – коли президент ділить ці повноваження з урядом; 0 – у президента немає повноважень виконавчої влади (для IPr);
1 – уряд, залежне від парламенту й є єдиним органом виконавчої влади; 0,5 – виконавча влада розділена між урядом та іншим актором (президентом); 0 – уряд не відповідальний перед парламентом, а підпорядкований президенту (для IPa)[3].
Після визначення IPr та IPa (кожний – шляхом складання кількісних даних змінних) обчислюється рівень президенціалізму по формулі:
Pre= IPr – IPa
Позитивні значення (+) вказують на президенціалізм, від'ємні значення (–) – на парламентаризм. Методика А. Кроувела цінна тому, що вона не обмежується лише обсягом президентської влади, а націлена на "зважування" президентських і парламентських елементів будь-якої форми правління. Автор має рацію й у тому, що "тип аналізу дозволяє нам краще зрозуміти проблеми, пов'язані зі загальною стабільністю в нових демократизованих країнах"[4]. А. Кроувел теж намагається виділити зразки законодавчо-виконавчих відносин, саме тому конструює ще один індекс – індекс балансу законодавчої і виконавчої влади.
|
|
|
Специфіка дослідження А. Кроувела в тому, що він не виокремлює такого із різновидів конституційних (політичних) систем, як напівпрезиденталізм. Автор у своїй праці зазначає, ніби найбільш поширеною моделлю виконавчої структури є президенталізм. А поміж прикладів президентських систем виокремлює, зокрема, США, Перу, Росію, Україну, Польщу та Францію тощо. В даному випадку автор опирається на доробки Дж. Дербішира та Я. Дербішира[5], а теж С. Хантінгтона[6] (у світі на момент написання свого дослідження А. Кроувел виокремив більше як 110 країн, які мусять класифікуватись як президентські). При цьому слід розуміти, що класифікація політичних систем відбувається на основі певного набору правил дефініювання концепцій. Оскільки існують субстанційні неузгодженості стосовно визначення президенталізму, а також часто понятійно не зрозуміло як правильно класифікувати й інші політичні системи. Крім того, класифікації позиціонуються як різко виключаючі одна одну та повністю вичерпні. Задана ситуація успадковує значимість компаративного аналізу як результату "помилковості класифікацій" та "розтягування концепцій"[7]. Для вирішення цієї проблеми А. Кроувел намагався сконструювати "мінімалістську" концепцію визначення політичних систем – для цього використано лиш ключові характеристики парламентських-президентських систем. В даному випадку дослідник опирається на ідейну конструкцію саме Дж. Сарторі[8]: визначення (конотація) системи повинна здійснюватись на основі того, що відбувається реконструкція та перерахування усіх згаданих характеристик, які згадуються у літературі, в напрямі стосовно формування наукового феномену на основі цих характеристик. Завдання цього напряму – виокремлення спільного та з’єднаного набору характеристик та переведення їх у значимий набір маркерів (чи індикаторів)[9]. При цьому Дж. Сарторі зауважує, ніби "суть реконцептуалізації полягає у виокремленні визначальних властивостей (обов'язкових характеристик) від супроводжуючих властивостей (або умовних та випадкових характеристик)". Визначення властивостей веде до окреслення "розширеного поняття" політичного режиму (чи політичної системи).
В оцінюванні рівня президенціалізації систем А. Кроувел виходив із того між моментів, що інститути здатні функціонувати за певними формальними, а також фактичними вимірами. Окрім того, автором зроблено наголос на те, що політичні системи не є статичними утвореннями, а перебувають у постійній динаміці. Це, як очевидно із наслідків політичного процесу, ускладнює науковий політологічний аналіз: потрібно вибудовувати комплексний набір характеристик, які спроможні із гнучкістю підходити до поставленої проблеми, разом із тим не втрачаючи ролей і значення науковості. Це стало додатковим чинником, завдяки якому дослідник у власному доробку відійшов від трихотомії "президенталізм-напівпрезиденталізм- парламентаризм" до дихотомії "президенталізм-парламентаризм"[10]. Науковість і функціоналізм аналізу дозволяють, за наміром А. Кроувела, більше детально та передбачувано сказати про напрям трансформації політичних режимів у країнах, які аналізовані ним (а це Центрально-Східна Європа).
Разом з тим, доцільно наголосити про існуючі класифікації політичних систем. Найбільш превалентною є типологія, яка запропонована Д. Верні та М. Дюверже – мова іде про виокремлення президентських, напівпрезидентських і парламентських систем[11]. А. Степан та С. Скач погоджуються із такими твердженням і зазначають, що сьогоднішні демократичні країні розподіляються (за винятком Швейцарії) на такі логічні групи: президенталізм (як у США), парламентаризм (як у більшості країн Європи) та напівпрезиденталізм (гібридне поєднання попередніх варіантів)[12]. Але разом з тим, такі дослідники як Дж. Кері і М. Шугарт йдуть ще далі: виокремлюють наступні різновиди політичних системи – парламентські, президентські, прем’єр-президентські, президент-парламентські, парламентські із президентами, а також асамблейної незалежності[13]. Але, крім запропонованих класифікацій (які вважаємо базовими), існують й інші наукові моделі, суть яких відображена таким чином (на прикладі країн Центрально-Східної Європи):
Таблиця 4.17
Класифікація політичних систем країн Центрально-Східної Європи, на підставі різних методологічних підходів[14]
| Країна | Модель Істера (1997)[15] | Модель Бейліса (1997)[16] | Модель Дербіширів (1996)[17] | Модель Елгі (1998)[18] | Модель Степана і Скач (1993)[19] |
| Болгарія | парлам. | парлам. | парлам. | напівпрез. | подвійн. |
| Естонія | парлам. | напівпрез. | подвійн. | парлам. | подвійн. |
| Латвія | парлам. | напівпрез. | парлам. | парлам. | подвійн. |
| Литва | подвійн. | напівпрез. | подвійн. | напівпрез. | презид. |
| Македонія | - | напівпрез. | обм. през. | напівпрез. | - |
| Польща | подвійн. | парлам. | обм. през. | - | презид. |
| Росія | презид. | - | обм. през. | - | презид. |
| Румунія | презид. | презид. | обм. през. | напівпрез. | презид. |
| Словаччина | парлам. | парлам. | парлам. | парлам. | парлам. |
| Словенія | парлам. | напівпрез. | подвійн. | напівпрез. | подвійн. |
| Угорщина | парлам. | парлам. | парлам. | парлам. | парлам. |
| Чехія | парлам. | парлам. | подвійн. | парлам. | парлам. |
На 1998 р. із-між доробків різних авторів було не зовсім ймовірно сформувати єдиний концептуальний висновок з приводу політичних систем аналізованих країн. На період аналізу питань не виникає з приводу Угорщини та Словаччини, які тоді класифікувались як парламентські. Проте система Словаччини у 1999 р. змінена, а тому без жодних зауважень можна говорити лише про систему Угорщини. Немає жодних сумнівів із приводу її парламентаризму (хоча й ведуться розмови про те, щоби запровадити модель всенародно обраного президента, а тому зблизитися із напівпрезиденталізмом). Досить небагато питань виникає з приводу фактичного інтерпретування політичних систем Румунії та Росії, оскільки конституційно вони є напівпрезидентськими, а практично прямують у напрямі президенталізму, про що зауважує, зокрема, Л. Секельж[20] (хоча очевидно, згідно аналізу, ніби Румунія у значно меншій мірі президенціалізована, аніж Росія). Така розбіжна позиція була викликана підходом щодо інтерпретації діючих політичних систем аналізованих у регіоні країн[21]. Хоч А. Лейпхарт й зазначає, ніби порівняльні критерії лишаються відносно однозначними[22], насправді є чимало спірних питань (найбільша кількість є зосереджена у площині співвідношення виконавчої та законодавчої влади).
Домінуюча же кількість науковців визначає дві ключові відмінності із-поміж президенталізмом та парламентаризмом: 1). залежність від вотуму довіри, котрий подається парламентом, та урядової відповідальності; 2). злиття або розподіл влади між її виконавчою і законодавчою гілками. М. Шугарт та Дж. Кері використовують два схожі критерії: 1). залежність урядового виживання від інституту президента чи інституту парламенту; 2). локус влади над урядовим кабінетом[23]. М. Шугарт та С. Майнверінг[24] визначають дві базові характеристики президенталізму наступним чином: "окремішнє походження" (в термінах незалежних всенародних мандатів) та "окремішнє виживання" (фіксованість терміну перебування при владі). Подібним чином А. Степан та С. Скач виокремлюють "чистий президенталізм", а теж "чистий парламентаризм"[25]. "Чистий парламентаризм" в умовах демократичності наділено ознаками взаємної залежності: 1). вища виконавча влада повинна бути підтримана більшістю у парламенті, а тому може припинити існування лише на підставі того, що отримує вотум недовіри; 2). виконавча влада (зазвичай, у поєднанні із главою держави) має можливість розпуску парламенту і призначення дострокових виборів до парламенту. "Чистий президенталізм" за умов демократичності позначається ознаками взаємної незалежності: 1). законодавча влада завжди наділена фіксованим виборчим мандатом, що служить джерелом її власної легітимності (легітимації); 2). вища (центральна) виконавча влада має фіксований електоральний мандат, що теж є джерелом її власної легітимності (легітимації)[26]. Додатково щодо згаданих двох принципів розподілу А. Лейпхарт також виокремлює третій фундаментальний та невід’ємний елемент аналізу: а). індивідуальний механізм здійснення виконавчої влади у президенталізмі; б). колективний (колегіальний) механізм здійснення влади у парламентаризмі[27].
А. Кроувел вибудовує свої принципи виокремлення політичних систем. Коли мова йде про парламентаризм, то на увазі маються наступні передумови: 1. вибори органу законодавчої влади; 2. формування урядового кабінету на основі підтримки більшості (внаслідок процесу переговорів). Уряд же настільки довго перебуває при владі, наскільки довго йому це дозволяє здійснювати композиція сил у парламенті (поки в урядового кабінету є "довіра"). В цьому випадку розглядається два способи відповідальності урядового кабінету – колективна відповідальність (цілий склад уряду, а також у вираженні довіри щодо посади прем’єр-міністра) та індивідуальна відповідальність (стосовно кожного окремого міністра). Цікаво, що обидва способи зав’язані на парламентській композиції. Разом із тим, уряд має можливість щодо розпуску парламенту та проведення дострокових виборів (такий механізм зазвичай використовують ті урядові партії, які впевненій у своїй електоральній силі й тому прагнуть розширити рівень свого парламентського впливу за рахунок виборів). Це означає, що в парламентаризмі відбувається злиття виконавчої та законодавчої гілок влади. При цьому, роль глави держави (президента або ж монарха) суттєво лімітована церемоніальними й формальними повноваженнями та відокремлена від виконавчої гілки влади. Зазвичай, партійна композиція урядового кабінету, а також розподіл міністерських портфелів не перебувають у площині сили глави держави. Ще один цікавий момент полягає у тому, що урядовий кабінет (разом із прем’єр-міністром) первинно відповідальні як за процес законотворчості (policy-making), так і за імплементацію політичних/законодавчих рішень.
Критична риса президенталізму полягає у тому, що існує строгий розподіл поміж виконавчими й виконавчими повноваженнями у країні. Це є визначено тим моментом, що існують розділені агенти та мандати, котрі формуються на основі всенародного волевиявлення. Всенародно обраний президент (індивідуальний носій виконавчої влади) одночасно є главою держави та главою виконавчої влади (або просто урядового кабінету, якщо останній отримує застосування в конституційній практиці аналізованої країни). Тому ж формування складу урядового кабінету або його реформування – це пряма прерогатива президента. Президент перебуває на своїй посаді фіксований термін, бо парламент не може припинити повноваження глави держави за політичними мотивами (а лише у порядку імпічменту внаслідок кримінального переслідування, тобто вчинення злочину). Наперед визначеність у терміні президентських повноважень означає, що виживання урядового кабінету залежить винятково від позиції глави держави, але жодним чином не відноситься до мандату парламенту. Відповідальність за процес законотворчості зосереджена за парламентом, а відповідальність за імплементацію політичних/законодавчих рішень – за президентом. Єдиним зв’язувальним моментом є право президента на оголошення законодавчого вето, проте парламент може подолати його.
А. Кроувел погоджується: не всі країни підпадають під дихотомічну модель політичних систем. Системи, які іманентно комбінують елементи обидвох інших (попередніх систем), називаються напівпрезидентськими. В даному випадку автор говорить про наступні передумови напівпрезиденталізму: 1). всенародно обраний президент (це служить джерелом його легітимності); 2). урядовий кабінет, котрий у своїй діяльності залежить від парламентської довіри. Таким чином й формується подвійна структура виконавчої влади – з однієї сторони президент, а з іншої же – парламент. А. Кроувел називає такі системи гібридними, оскільки тут президент часто наділений субстантивними виконавчими прерогативами (зокрема у площині зовнішньої або оборонної політики країни). Президент позиціонується тут тільки як глава держави; він має право розпуску парламенту та призначення дострокових виборів (це правило перейнято від прем’єр-міністра у випадку парламентаризму). Крім того, президент має право призначати міністрів, для чого обов'язковою постає згода парламенту. Разом із тим, переважна більшість виконавчих повноважень є зосереджена в урядовому кабінеті, зокрема в особі прем’єр-міністра. Саме тому напівпрезиденталізм позиціонується як гібридний варіант президентських, а теж парламентських інституційних механізмів. Зведена інтерпретаційна шкала даного поділу виглядає наступним чином:
Таблиця 4.18
Характеристики президенталізму, парламентаризму та напівпрезиденталізму
| Атрибути | Президенталізм | Парламентаризм | Напівпрезиденталізм |
| Вибори президента | прямі | непрямі | прямі + уряд, похідний від парламенту |
| Прерогатива на розпуск парламенту | президент | уряд (прем’єр) | президент |
| Участь президента у формуванні уряду | пряма участь + призначення міністрів | відсутність формальної участі президента | право на призначення міністрів, які мають отримати згоду парламенту |
| Відповідальність уряду перед парламентом | уряд та міністри не відповідальні перед парламентом | уряд повинен отримати інвеституру парламенту | уряд відповідальний перед парламентом |
| Законодавчі повноваження президента | має такі повноваження, й має право вето | не має таких повноважень, а також не має права вето | має такі повноваження лише у визначеній сфері, має право вето |
| Позиція глави держави | глава держави має виконавчу владу | глава держави не має виконавчої влади | президент має значні виконавчі повноваження, але більшість з них зосередженні в уряді |
| Дії уряду у випадку вотуму недовіри від парламенту | може ігнорувати вотум недовіри | відставка уряду | відставка уряду |
Поміж запропонованих маркерів щонайменше чотири співвідносяться із тими , про котрі аргументовано говорив А. Лейпхарт: вимога інвеститури (вотум довіри), можливість парламентського вотуму недовіри, право розпуску урядового кабінету, призначення міністрів. Наступна група становить другий вимір компаративного аналізу (розподіл виконавчої і законодавчої влади): незалежність мандату обраного всенародно президента або ж президента, обраного непрямим способом; право на законодавчу ініціативу (законодавчі повноваження президента); наділеність глави держави виконавчими повноваженнями.
Оцінювання індексу президенціалізації системи А. Кроувела здійснено через апелювання до статистичних баз даних, зокрема із конституційної інженерії. Так, автор здійснює посилання на наступні статистичні напрацювання: П. Райни[28], Дж. Волдендорпа, Х. Кемана та Я. Баджа[29] тощо. При цьому останні зауважують, що ними до уваги взято лише ті політичні системи, які іменуються парламентськими і напівпрезидентськими: тобто ті, "де уряд є (повністю) відповідальним парламенту, із особливістю або без особливості подвійного лідерства, змінним домінуванням виконавчої чи законодавчої влади"[30]. Оскільки дослідники зважають винятково на партійні уряди, тому й зауважено, що президентські демократичні системи не слід включати в дослідження. В чистих президентських системах глава держави (або ж президент) позиціонується як одноосібний конструкт виконавчої влади, а тому є відповідальним лише перед конституцією. Тому там немає урядових кабінетів, "які складаються з міністрів, що індивідуально відповідальні перед парламентом, але й паралельно колективно відповідальні за урядову діяльність"[31]. Саме тому автори переконують, що напівпрезидентські демократії включаються в аналіз лише тоді, коли урядові кабінети у них відповідальні перед парламентом або коли виконавча влада розподілена поміж главою держави та прем'єр-міністром (ідея "подвійного лідерства"[32]). У випадку дванадцяти країн, які аналізував А. Кроувел, ситуація виглядала (на момент дослідження) наступним чином:
Таблиця 4.19
Рівень президенціалізму в країнах Центрально-Східної Європи на основі їхніх конституцій(в ініціальному вигляді, як пропонує А. Кроувел)[33]
| Країна | Вибори президента | Розпуск парламенту | Призначення міністрів | Вотум інвеститури | Вотум довіри | Участь у прийнятті законів | Виконавчі повноваження | IPr |
| Болгарія | прямі | Пр. (+Пар.) | Пр. | + | + | - (в) | + | 3,5 |
| Чехія | непрямі | Пр. + Пар. | Пр. + Пм. | + | + | - | - | 1,0 |
| Естонія | непрямі | Пр. + Пм. | Пр. + Пар. | + | + | -[34] | - | 1,0 |
| Угорщина | непрямі | Пр. (+Пар.) | Пар. + Пм. | + | + | + | + | 3,0 |
| Латвія | непрямі | Пр. + Реф. | Пр. + Пар. | + | + | + | - | 2,5 |
| Литва | прямі | Пр. + Пм. | Пр., Пм., Пар. | + | + | + | + | 4,0 |
| Македонія | прямі | Пар. | Пр. + Пар. | + | + | - | - | 1,5 |
| Польща | прямі | Пар. (+Пр.) | Пр., Пм., Пар. | + | + | + | + | 4,0 |
| Румунія | прямі | Пр. (+Пар.) | Пр., Пм., Пар. | + | + | - (в) | - | 2,5 |
| Росія | прямі | Пр. | Пр. (+Пар.)[35] | +[36] | - | + (в) | + | 6,5 |
| Словаччина | непрямі | Пр. | Пр. + Пм. | + | + | + | - | 2,5 |
| Словенія | прямі | Пр. + Пар. | Пр. + Пар. | + | + | - | - | 2,0 |
Таблиця 4.20
Рівень парламентаризму в країнах Центрально-Східної Європи на основі їхніх конституцій(в ініціальному вигляді, як пропонує А. Кроувел)
| Країна | Вибори президента | Розпуск парламенту | Призначення міністрів | Вотум інвеститури | Вотум довіри | Участь у прийнятті законів | Виконавчі повноваження | IPa |
| Болгарія | 0 | 0,5 | 0,5 | 1 | 1 | 0,5 | 0,5 | 4,0 |
| Чехія | 1 | 0,5 | 0 | 1 | 1 | 1 | 1 | 5,5 |
| Естонія | 1 | 0 | 0,5 | 1 | 1 | 1 | 1 | 5,5 |
| Угорщина | 1 | 0,5 | 0,5 | 1 | 1 | 0,5 | 0,5 | 5,0 |
| Латвія | 1 | 0 | 0,5 | 1 | 1 | 0,5 | 1 | 5,0 |
| Литва | 0 | 0 | 0,5 | 1 | 1 | 0,5 | 0,5 | 3,5 |
| Македонія | 0 | 1 | 0,5 | 1 | 1 | 1 | 1 | 5,5 |
| Польща | 0 | 0,5 | 0,5 | 1 | 1 | 0,5 | 0,5 | 4,0 |
| Румунія | 0 | 0,5 | 0,5 | 1 | 1 | 0,5 | 1 | 4,5 |
| Росія | 0 | 0 | 0,5 | 1 | 0 | 0,5 | 0 | 2,0 |
| Словаччина | 1 | 0 | 0 | 1 | 1 | 0,5 | 1 | 4,5 |
| Словенія | 0 | 0,5 | 0,5 | 1 | 1 | 1 | 1 | 5,0 |
За ініціальними даними А. Кроувела, прямі вибори президента властиві задля таких країн як Болгарія, Литва, Македонія, Польща, Росія, Румунія та Словенія (а сьогодні мова повинна йти про Словаччину). В Словенії це єдина характеристика, що зближує задану систему із президентською (сьогодні це теж в більшій мірі стало властиво й Словаччині). В Росії же президента наділено додатковими формальними (субстанційними) повноваженнями. Так від 1993 р. глава Російської Федерації має право розпуску обидвох палат парламенту, призначення прем’єр-міністра, право законодавчої ініціативи та тлумачення законодавства. Для подолання вето глави держави потрібна підтримка двох третин обидвох палат парламенту. Дума може висловити вотум недовіри парламенту (простою більшістю), проте якщо це постає двічі протягом трьох місяців, тоді президент може розпустити парламент (або ж відправити у відставку урядовий кабінет). Окрім того, російський президент може ігнорувати вотум інвеститури. У 5 аналізованих випадках (Чехія, Естонія, Латвія, Угорщина і Словаччина) парламент обирає президента (сьогодні у випадку саме Словаччина дана норма не діє). Це створює більш парламентську систему, оскільки президент не має власного мандату, а його легітимність змінюється.
За винятком Македонії (на період наукового аналізу А. Кроувела), усі глави держав приймають участь у процесі розпуску парламенту. У Македонії же глава держави може самостійно розпустити парламент (це дуже рідкісна процедура для демократичних країн). В більшості випадків право розпуску парламенту втілено в ролях президента та прем’єр-міністра (або ж навіть самого парламенту), внаслідок чого відбувається балансування виконавчої та законодавчої гілок влади. В Латвії, Росії та Словаччині президент може самостійно розпустити парламент відповідно до конституції, хоча на практиці цьому передують консультації із лідерами різних парламентських фракцій[37]. Прерогатива президента Латвії на розпуск парламенту визначена тим моментом, що задана пропозиція виноситься на референдум, коли більшість електорату має підтримати таку ініціативу. Якщо же виборці відмовили у розпуску парламенту через референдум, тоді вважається, що у відставку повинен подати президент. Це є міцним стримувальним механізмом у даній країні.
У більшості же країн парламент позиціонується як найбільш впливовий серед політичних (владних) інститутів. Такий висновок є очевидним на підставі аналізу процедур формування урядових кабінетів. Окрім того, у таких країнах саме уряд постає верховною інституцією виконавчої влади. Повноваження президентів у цих ситуаціях обмеженні можливостями "простого" номінування міністрів (і, зокрема, прем’єр-міністрів) – проте тільки на підставі консультування або же формального затвердження парламентом кандидатур таких міністрів. Це чітко відображає саме "тотально-парламентський" характер нових демократій у Центральній Європі, де виживання урядового кабінету залежить від довіри парламенту. Зворотна специфіка властива задля більшості пострадянських країн, котрі не є членами Європейського Союзу: Білорусі, Грузії (хоча формально парламентаризація у цій країні повинна початись за наслідками поправок до конституції, які вступлять в силу в 2013 р.), Вірменії (хоч країна і оцінена як зразок прем’єр-президенталізму), Азербайджану, Росії, України тощо. Єдина "парламентаризована" система на просторі колишнього СРСР – це Молдова, котра у проміжку 1994-2000 рр. позиціонувалась як варіант прем’єр-президентського напівпрезиденталізму, а з 2001 р. повинна оцінюватись як парламентська республіка (хоча у країні тривають дискусії із приводу повернення до попередньої моделі, оскільки за оцінками міжнародних експертів та науковців Молдова – єдина країна, у якій перехід від напівпрезиденталізму/президенталізму до парламентаризму позначений зниженням рівня політичного плюралізму).
У тих країнах, які позначені як "парламентаризовані", президентські важелі впливу найчастіше є лімітованими та піддаються значним перевіркам та балансам (це в меншій мірі стосується недемократичних та гібридних політичних режимів, що нам демонструє приклад Вірменії, починаючи із 2007 р.). У Польщі, наприклад, позиція президента у призначеннях міністрів вважається відносно слабкою: якщо президент не має важелів пливу проти кандидата, який вважається рефлектованим більшістю у парламенті, тоді Сейм (нижня палата парламенту) може самостійно та невідворотно обрати прем’єр-міністра та інших членів кабінету голосами звичайної більшості. Така превалентність парламентаризації у Центрально-Східній Європі стає також помітною у випадку того, що зазвичай парламент для формування кабінету повинен висловити йому вотум інвеститури, що позначає собою й формальний та невід’ємний елемент довіри від законодавчої влади виконавчій. Зворотній ракурс проблематики становить система Російської Федерації, в якій президент наділений повноваженнями розпуску парламенту, якщо останній декілька разів відхиляє саме президентську кандидатуру в прем’єр-міністри. В цілому це означає, що в системах президентського типу або системах, які прямують до президенталізму (в заданому випадку мова повинна йти про президент-парламентський напівпрезиденталізм), урядовому кабінету бракує парламентської відповідальності. Що найбільш цікаво, так це той момент, що системи більше "парламентаризованого" типу (за винятком Молдови) є більше демократичними й ефективними (в плані урядування), аніж їхні аналоги "президенціалізованого" типу. Перші країни є позначені конституційним детермінування виконавчих повноважень президентів – зазвичай мова йде про такі сфери як національна оборона та міжнародні відносини. А другі країни найчастіше не є детерміновані у такій значній мірі: тут президенти виконують значно ширший набір виконавчих повноважень (окремі напівпрезидентські і президентські системи взагалі регламентують своїх глав держав як одночасно глав виконавчої влади, що найбільш цікаво у випадку напівпрезиденталізму, оскільки формальною вимогою президенталізму є відсутність посади прем’єр-міністра – в даному випадку досить цікавим є досвід Азербайджану тощо).
Висновок А. Кроувела полягає у тому, що найбільш президенціалізованою є система Росії. Менше президенціалізовані системи властиві Польщі, Литві, а також Болгарії (остання в деякій мірі парламентаризована). Ще менш президенціалізовані – Угорщина, Румунія, Словаччина. Найменш специфіка притаманна таким країнам як Латвія, Словенія, Македонія, Чехія, Естонія:
Таблиця 4.21
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 522; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!