Ліквідація Запорозької Січі та подальша доля запорозького козацтва.
Згасання впродовж XVIII ст. козацьких автономій не може бути докладно з’ясоване без погляду на започаткований Петром І наступ Російської імперії на мусульманський південь. Його підсумували російсько-турецькі війни 1768-1774 і 1787-1791 рр., котрі, як прийнято звично твердити, «звільнили від багатовікового турецько-татарського панування питомо східнослов’янські землі Північного Причорномор’я». У перекладі з мови пропаганди на мову фактів це означало загарбання території Кримського ханату та його степових сателітів-ногайців, які на ті часи вже не складали жодної загрози імперії. На півдорозі між Росією і теренами її месіанських прямувань лежала Україна – плацдарм для розміщення збройних сил і основне джерело постачання армії продовольством, фуражем, транспортними засобами тощо. Використавши козацьке населення в ході воєн за Причорномор’я і досягнувши своєї мети, царський уряд рано чи пізно мав би ліквідувати непотрібний уже буфер. Ці обставини й вирішили долю Запорозької Січі.
У державі, жорстко стиснутій обов’язками підданих, незалежне населення Січі дратувало ще Петра І, котрий називав Запорожжя коренем усякого зла. За наступників царя-реформатора влада терпіла присутність цього острівця вольностей на околицях «добре впорядкованої» імперії доти, доки запорожці ще були потрібні в ролі вартового південних кордонів. Проте й тоді кільце довкола Вольностей Війська Запорозького невблаганно стискалося. Так, уже в 1735 р., відразу після заснування Нової Січі, на відстані 2-3 км від неї було споруджено Ново-Січенський ретраншемент, де постійно дислокувався відділ регулярної армії, а комендант, згідно з інструкцією, мусив пильно стежити за настроями козаків. Згодом довкола Січі з’явились й інші ретраншементи – Усть-Самарський, Новобогородицький, Биркутський тощо; тоді ж було запроваджено паспортизацію населення запорозьких теренів. Прокладена в 1731-1733 рр. Українська лінія – ланцюг фортифікацій від Дніпра до Сіверського Дінця протяжністю близько 285 км – перетнула територію Орельської паланки. З 1751 р. розпочалася так звана сербська колонізація, коли вихідці з турецько-австрійського прикордоння отримали дозвіл селитися у верхів’ях Інгулу та Інгульця (1754 р. тут збудовано фортецю св. Єлисавети, яка стала центром новоутвореної провінції Нова Сербія, викроєної з земель Бугогардівської та Інгульської паланок). Ще одна хвиля колоністів, вихідців з Молдови, невдовзі утворила Новослобідський козацький полк, просунувшись ще південніше Нової Сербії, а з 1753 р. на лівому березі Дніпра, впритул до найсхідніших запорізьких околиць, започаткувалася друга округа сербських колоністів – Слов’яно-Сербія. У 1764 р. всі новозаселені терени були об’єднані в спеціальну одиницю – Новоросійську губернію, адміністрація якої трактувала запорозькі володіння як «порожні», і ні офіційні клопотання перед урядом, ні спроби силою зупинити розбір січових земель не давали бажаних наслідків. Це добре бачила й сама січова старшина. Як писав ще в 1755 р. писар Романовський, «уже Військо до лантуха взято, лише не знайшли способу, як того лантуха зав’язати».
|
|
|
|
|
|
Справа вирішилася раптово. 15 червня 1775 р., повертаючись додому з театру російсько-турецької війни, генерал Петро Текелій з великими збройними силами у 10 піхотних, 8 кавалерійських і 13 донських козачих полків, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і оголосив запорожцям, що волею імператриці Січ ліквідується. Перевага сил царської армії була настільки очевидною, що оточені здалися без бою (більшість цієї ж ночі зуміла на човнах вийти з оточення, спустившись Дніпром у ханські володіння, а звідти – на Дунай, під протекцію Туреччини). Січові укріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і військова скарбниця з регаліями та коштовностями вивезені, старшину заарештовано. За вироком Катерини II, кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу заслали до Сибіру (перший помер 1790 р. в Туруханському, а другий 1795 р. у Тобольському монастирях). Останнього кошового отамана, 85-літнього Петра Калнишевського, ув’язнили в одиночній келії Соловецького монастиря, де він просидів до 1801 р., аж доки не був звільнений молодим імператором-лібералом Олександром І. Вже глухий і сліпий, соловецький в’язень помер там же 1803 р.; похований на монастирському цвинтарі з епітафією: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по высочайшему же повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 110 лет от роду, смертию благочестивою, доброю».
|
|
|
Через два місяці після зруйнування Січі, 3 серпня 1775 р., було оголошено відповідний імператорський маніфест – один з яскравих взірців демагогії, характерної для Петербурга часів просвіченої імператриці. В ньому малоросійським козакам як «полезным гражданам» протиставлялося сонмище… «людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры» – Запорозька Січ, що живе з грабунків, «в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве». Далі, як протиріччя до сказаного, запорожці звинувачувалися в тому, що заволоділи багатьма землями для влаштування на них «собственного хлебопашества, в чем довольно уже и преуспели», а що найголовніше – «задумали составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управленим». Тож знищення Січі – це виконання монаршого обов’язку «пред Богом, пред Империею Нашею и пред самим вообще человечеством». Запорозькі ж землі віднині, як пише маніфест, належатимуть «Отечеству полезным жителям».
|
|
|
Останніх не забракло – на колишніх Вольностях Війська Запорозького фаворити і наближені імператриці отримали величезні пожалування: Григорій Потьомкін – близько 150 тис. десятин, кн. В’яземський 200 тис., Кирило Розумовський 35 тис. і т. д. Загалом же до 1784 р. тут було роздано понад 4 млн. десятин, але й це ще не вичерпало земельного фонду Запорожжя. Відтак з другої половини 1780-х започатковується інтенсивна колонізація Новоросії іноземними переселенцями – болгарами, молдаванами, німцями, росіянами-розкольниками. Переплавлення в одному казані цього строкатого етнічного конгломерату, який за кілька поколінь теж стане часткою українського народу, лежить уже за хронологічними рамками нашого курсу.
Після ліквідації Січі найнепокірніші запорожці, яких було близько 5 тисяч, подалися за межі Російської імперії – за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ. У 1785 році 8 тисяч колишніх запорожців перейшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в нижній її частині (нині це територія Сербії). Вони стали австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ. Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі вимагало від Російської імперії організації якоїсь протидії, бо та викликала симпатії українського народу. Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року маніфестами звернулася до козаків вже з проханням повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Проте запорожці відгукувались неохоче. У 1783 року козаків офіційно взяли на військову службу, як Військо вірних козаків. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 років воно було перейменовано в Чорноморське козацьке військо, якому було дозволено оселитися на землях між Південним Бугом та Дністром. По закінченню війни у 1792 році Чорноморське козацьке військо було переселено на Кубань., а у 1860 році воно вже отримало назву Кубанського козацького війська. В 1828 р. частина козаків Задунайської Січі, що сиділи коло Акерману, прийняли російське підданство й утворили Дунайське військо. Того самого року частина задунайських козаків, під проводом Осипа Гладкого, вернулася на Україну. В 1831 р. вони дістали дозвіл осісти над Азовським морем, між Бердянськом та Маріуполем, під назвою Азовського війська; в 1860-их роках вони об’єдналися з кубанцями.
Рецензія
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 340; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!