Нова Січ: територія, господарство, адміністративно-територіальний устрій.
28 березня 1734 р. козаки назавжди залишили Січ на р. Кам’янка, а вже за три дні осіли на р. Підпільна, заснувавши Нову Січ – останню з усіх запорозьких Січей. Упродовж літа 1734 р. депутати від Війська Запорозького Низового відвідали Санкт-Петербург, де мали аудієнцію в імператриці Анни Іоанівни, а 2 вересня того ж року київський генерал-губернатор Й.-Б. фон Вейсбах у Білій Церкві прийняв присягу на вірність від запорозьких старшин.
Територія Січі нагадувала неправильний трикутник, який із сходу й півночі обмивався правою притокою Дніпра – р. Підпільною, а на заході й півдні прилягав до степу, через що тут, як і на сході, було насипано вал, на якому були влаштовані вежі, де розміщалися гармати і викопано рів. Всередині, за валом і ровом, навколо великого майдану розташувалися церква, будинки військової канцелярії, де перебував Кіш – вищий військовий та адміністративний орган управління всієї Січі, житла старшини, пушкарня, що служила одночасно й в’язницею, комори, збройові майстерні, школа, а також 38 великих продовгуватих дерев’яних будівель – на кілька сотень чоловік кожна – курені, козацькі житла. У передмісті – своєрідному ремісничому і торговому центрі Січі – стояли майстерні ремісників (ковалів, слюсарів, шевців, кравців тощо), крамниці, шинки, житла ремісників і торговців та ін. У самій Січі постійно жило 15-20 тис. січовиків. Козацтво вважалося на службі в царського уряду – на захисті південних кордонів від нападів турків і татар – і за це одержувало платню грішми (20 тис. крб. щорічно), порохом, свинцем, борошном і крупами.
|
|
|
Навколо Січі пролягали великі простори, які вважалися землями або «Вольностями Коша Запорізького». На півночі їх кордони проходили річками Тясмином і Ореллю, на півдні вони не мали точних меж, місцями вони доходили до Чорного моря. Володіння Запоріжжя включали території приблизно нинішніх Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської і західної частини Донецької областей. Адміністративно землі Запоріжжя ділилися на своєрідні округи – паланки, яких в останній період існування Січі було 8: на правому березі Дніпра – Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (або Перевозненська), на лівому – Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська і на півдні недалеко від турецької фортеці Кінбурн, поблизу гирла Дніпра, – Прогноїнська паланка.
На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла кошова або військова, старшина – кошовий отаман, писар, суддя і осавул, яких обирали на раді кожного 1 січня. Кошовий отаман розпоряджався скарбом, призначав паланкову й наказну старшину, зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну й судову владу. Куренями керували курінні отамани, які обиралися на курінних радах. Вони приймали в козаки, вели курінні списки, стежили за відбуванням козаками служби, чинили суд, взагалі були повними господарями куренів. У паланках правили призначувані Кошем паланкові полковники, писарі й осавули. Хоч у радах, де обиралася старшина, брати участь мали право всі козаки, насправді багато з них бути там не могли (ті, що працювали в зимівниках і рибних уходах далеко від Січі, – сірома, дрібні власники, що господарювали також за Січчю, козаки, що несли службу на кордонах і т. ін.). Різними способами старшина утримувала владу в своїх руках.
|
|
|
Прекрасні природні умови створювали сприятливі умови для розвитку скотарства, зокрема для випасання породистих коней, бджільництва, видобування солі, садівництва та хліборобства. У період Нової Січі на Запоріжжі, як і на Лівобережжі та Слобожанщині, відбувалося швидке збагачення козацької старшини, різке розшарування козацької маси на заможних і бідних, голоту, посилення суперечностей між ними. Старшина, маючи великий вплив у війську, й заможні козаки захоплювали кращі землі, рибні угіддя, вільно користувалися лісами, створювали зимівники – хутори (у цей час їх було понад 4 тис.), де мали сади, городи, пасіки, випасали худобу, займалися рибальством, вели торгівлю і т. ін. У цих зимівниках працювали переважно наймити – аргати (бідні козаки і сірома), що наймалися за гроші або лише за харчі та одяг. Характерною рисою було те, що значна частина продукції зимівників – коні, рогата худоба, вовна, шкіри, сало, масло тощо – йшла на ринок, на продаж на торгах і ярмарках Лівобережжя, в містах Росії, а також вивозилася в Крим, Молдову, Туреччину, Польщу. У той же час на Запоріжжя довозилися зброя, тканини, одяг та інші товари. Крім прибутків з своїх господарств, у яких експлуатувалися бідні козаки й посполиті, старшина збагачувалася й за рахунок привласнення значної частини жалування, яке надсилав царський уряд на Січ грошима й натурою (хлібом, порохом, свинцем), а також великих сум з доходів військового скарбу (збори з шинків, промислів, за користування військовими човнами, поромами і т. д.). До рук старшини потрапляла й більшість воєнних трофеїв.
|
|
|
На території запорізьких паланок поряд із зимівниками виникли и слободи (їх налічувалося понад 100), де жили здебільшого сімейні козаки, які мали свої господарства, і посполиті, або так звані «військові піддані». Козаки мали відбувати на власний кошт військову службу, а ті, хто через бідність не міг цього зробити, ставали посполитими або наймитами, сіромою. Посполиті військової служби не відбували, замість чого на користь Війська Запорізького платили грошовий податок і виконували різні повинності: ремонтували шляхи, греблі, заготовляли сіно й т. ін. Серед посполитих були багаті («можні») і бідні («нищетні»), які часто не мали навіть хат і змушені були йти в найми до заможних, жити в їхніх дворах і перебувати в економічній залежності від багатіїв.
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 677; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!