У гр. 11 історичного факультету ХНПУ ім. Г.С.Сковороди

Присутні:керівник практики доц. Мартинова І.С., керівник з фаху доц. Луценко М. В., студент-практикант Гринченко Б. І., секретар Кривунченко Є.О.

Слухали:

1. Студента-практиканта, який виступив з самоаналізом семінарського заняття. У виступі студента зазначив, що тема заняття відповідає програмі з історії України ранньомодерного часу. При проведенні заняття була поставлена мета охарактеризувати політичні події в Україні в другій половині ХVІІ ст., зупинившись на гетьмануванні Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Івана Брюховецького; визначити передумови, що призвели до порушення територіальної цілісності України.

Виступили:

1. Керівник практики з фаху Луценко М. В., яка зазначила, що семінарське заняття проведено на належному рівні, використані оптимальні методи викладання матеріалу, дібрано весь необхідний навчальний матеріал.

2. Доц. Мартинова І. С. відзначила, що заняття побудовано вірно, навчальний час використано раціонально, студенти працювали активно.

Ухвалили:

1. Залікове семінарське заняття з історії України студента-практиканта Гринченка Б. І. оцінити на "     " балів.

                 Голова зборів:                                      доц. Луценко М. В.

Секретар:Кривунченко Є.О.

Розробка лекції з історії України ранньомодерного часу

Тема :Запорозька Січ у кінці ХVІІ-ХVІІІ ст.

Мета:скласти уявлення про розвиток Січі у кінці XVII – на початку XVIII ст.; визначати причини руйнації Базавлуцької Січі російськими військами у 1708 р.; надати інформацію про умови перебування українського козацтва на теренах Кримського ханства; пояснити причини ліквідації царською владою Запорозької Січі; розкрити долю запорожців після ліквідації Січі.

Обладнання: мапа, документи і матеріали.

Питання лекції:

1. Запорозька Січ наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст.

2. Українське козацтво на території Кримського ханства.

3. Нова Січ: територія, господарство, адміністративно-територіальний устрій.

4. Ліквідація Запорозької Січі та подальша доля запорозького козацтва.

Джерела і література:

1. Білоцерківський В. Я. Історія України: Навч. посібник. Вид. 2-е, випр. і доп. Харків: Освіта. Виховання. Спорт, 2007. 576 с.

2. Бойко О. Д. Історія України: підручник. 4-те вид., доповн. К.: Академвидав, 2012. 704 с.

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до кінця ХІХ століття. Навчальний посібник. К.: Либідь, 1998. 616 с.

4. Історія України / Під ред. Ю. Зайцева. Львів: «Світ», 1996. 488 с.

5. Історія України та її державності: Навч. посіб. / авт. кол. Л. Є. Дещинський, С. В. Терський, І. Я. Хома. Львів: Вид-во Національного університету Львівська політехніка, 2009. 476 с.

6. Історія України: навчальний посібник / Під заг. ред. В. А. Смолія. К.: Альтернатива, 1997. 416 с.

7. Історія України: нове бачення / Під ред. В. А. Смолія. К.: Альтернативи, 2000. 464 с.

8. Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. Історія України: неупереджений погляд. Харків: Видавничий дім ШКОЛА, 2007. 589 с.

9. Попович М. Нарис історії культури України. К.: «АртЕк», 2001. 728 с.

10. Рибалка І. Історія України. Ч.1. Від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. Харків: Основа, 1995. 448 с.

11. Україна крізь віки. К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. Т. 7.

12. Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. К.: «Ґенеза», 2005. 380 с.

Запорізька Січ наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст.

Центром Запоріжжя в другій половині XVII ст. була Базавлуцька (Чортомлицька) Січ, що містилася в 1593-1709 рр. на о. Базавлуці, біля нинішнього с. Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської обл. Вона займала вигідні позиції (омивалася гирлами річок – Чортомлика, Підпільної і Скарбної) і укріплювалась земляним валом заввишки 13 м та ровом. У центрі Січі була велика площа, навколо якої містились козацькі курені й будинки старшини. Тут, у самій Січі, постійно проживало від 6 до 12 тис. січовиків.

Вищим органом влади на Запоріжжі, як і раніше, була військова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Але фактично на ній часто не була присутньою значна частина рядових, бідних козаків, яка сторожувала на віддалених від Січі пунктах, працювала в зимівниках старшини і т. ін. На чолі управління Січчю стояли кошовий отаман і його помічники – писар, суддя, осавули. Куренями управляли курінні отамани. Хоч Запорожжя адміністративно підпорядковувалося гетьману Лівобережжя, проте кошові отамани часто зносилися безпосередньо з російським урядом. На Запоріжжі стояли загони царських військ, очолювані воєводою.

Запорожці займалися рибальством, полюванням, бджільництвом, скотарством, особливо конярством і, через постійну загрозу татарсько-турецьких нападів, меншою мірою, ніж населення Лівобережжя, хліборобством. Поширеним заняттям на Січі було ремесло. Запорожці виготовляли човни – чайки, байдаки, дуби, рибальські каюки, виробляли порох, відливали залізні й свинцеві ядра для гармат та ін. Запоріжжя підтримувало широкі торговельні зносини з Лівобережною і Правобережної Україною, Слобожанщиною, з Росією. Торгувало воно й з Кримом, Туреччиною, Польщею, Литвою. Вивозили запорожці рибу, шкіри, хутро, мед, віск, рогату худобу, коней, довозили хліб, сіль, зброю, боєприпаси, сукна та ін. Як і в інших районах України, на Запоріжжі козацька старшина зосереджувала в своїх руках великі земельні володіння й багатства (хліб, човни, зброю та ін.) й поступово ставила в залежність від себе козацьку голоту, сірому, змушувала її працювати на себе. Проте у цей час на Січі не було кріпацтва і сюди стікалися всі незадоволені кріпосницьким гнітом.

Разом з тим Запорізька Січ була великою силою у боротьбі проти іноземних загарбників – шляхетської Польщі, султанської Туреччини й кримських татар. Особливо багато успішних походів проти турків і татар здійснили запорожці під проводом Івана Сірка, якого вони вісім разів обирали кошовим отаманом. Сірко походив, очевидно, з козацької слободи Мерефи (біля Харкова). За дві версти від Мерефи він заснував слободу Артемівку, де й жила його сім’я. Під керівництвом Сірка запорожці успішно воювали проти польських шляхтичів, турків і татар. Сірко був талановитим ватажком, кмітливим і мужнім. Татари називали його «урус-шайтаном» («руським чортом»). Помер він 1 серпня 1680 р. і похований у с. Капулівці. Усні перекази пов’язують з іменем Сірка написання запорожцями турецькому султану листа у відповідь на пропозицію султана Магомета IV Запоріжжю визнати його владу й перейти до нього на службу. Цей лист став основою для картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».

У політичному плані Запорозька Січ залишалася одним з найнеспокійніших осередків, де знаходили прихисток опозиційні до гетьманської влади сили. Саме звідси часто розпочиналися значні політичні заходи, які суттєво впливали на ситуацію в Україні, мали далекосяжні наслідки. В 1693 р. у своєму посланні до Москви гетьман І. Мазепа дуже цікаво висловився щодо причин можливого широкого розгортання народного руху на підвладних йому теренах: «В малоросійському посполитому народі більше таких є людей, які завжди сум’яття бажають, щоб їм злиденним і убогим від багатих добуватися й багатіти, а до того ж, оскільки вони однієї вдачі із запорожцями, то більше на запорозькі вчинки дивляться, аніж на добрий і злагоджений устрій у містах, і хоча би найгірше від запорожців почалося зло, неважко би вони до того безумством своїм пристали». Як бачимо, Запорожжя в оцінці Мазепи було найвірогіднішим центром порушення стабільності в Українській державі, місцем, з якого могли початися найрадикальніші соціальні та політичні рухи. Судження ці, без сумніву, є слушні, бо підтверджені всім ходом історії Запорозької Січі.

Наприкінці XVII ст. у політико-правовому статусі Запорожжя сталися суттєві зміни. Згідно зі статтями «Вічного миру» 1686 р. з-під подвійного підпорядкування Речі Посполитій та Російській державі воно переходило під виняткове верховенство Москви. Та навіть за цих обставин Запорозька Січ намагалася проводити власну зовнішньополітичну лінію, адже інтереси запорожців часто не збігалися з тим, чого вимагали від них царі чи гетьман. Зокрема, намагання Москви спонукати Низове Військо до постійних воєнних дій суперечило реальному стану економічних справ на Запорожжі, оскільки між ним та південними сусідами виробилися взаємовигідні економічні зв’язки. Разом із тим під час спільних з українськими гетьманськими та російськими військами акцій проти Кримського ханства спостерігалася повна підтримка запорожцями Москви та Батурина. Вони взяли активну участь у двох походах на Крим у 1687 та 1689 рр. Великі походи відкривали перед їх учасниками перспективи значних матеріальних здобутків.

Позиція Низового Війська щодо взаємин з Москвою та Батурином, з одного боку, і з Бахчисараєм, – з іншого, зазнавала значних змін, і не лише через означені економічні моменти. До різких суперечностей із Росією та Гетьманщиною спричинилися серйозні їх кроки на шляху до наступу на політичні права Низового Війська. Йдеться насамперед про спорудження на території Запорожжя Новобогородицької (1688 р.) та Новосергієвської (1689 р.) фортець, що було передбачено «Коломацькими статтями», прийнятими при обранні на гетьманство Івана Мазепи. При цьому Москва та Батурин офіційно заявляли, що ці фортеці призначені суто для боротьби з Османською імперією. Однак таке твердження лише частково відповідало дійсності, бо на ці осередки покладалося ще одне важливе завдання – контроль над Запорозькою Січчю. Зрозуміло, що остання функція фортець не була таємницею для Низового Війська, а отже, не могла не збурювати настроїв на Січі. З іншого боку, запорожці мали серйозні проблеми із забезпеченням себе необхідними засобами для існування. Як і раніше, на Запорожжя щорічно надходила царська та гетьманська платня: гроші, борошно, сукно, човни, гармати, боєприпаси, різноманітне спорядження. Однак цих коштів та матеріальних засобів не вистачало для забезпечення потреб запорожців, до того ж надсилалися вони не регулярно. Не сповна ефективними були й самостійні набіги козацьких загонів на татарські й турецькі поселення. Тож козаки мусили дбати про забезпечення себе засобами для прожиття іншими шляхами.

Найважливішого значення при цьому набували мирні взаємини Запорозької Січі з Кримським ханством. З припиненням широкомасштабних воєнних дій проти останнього, запорожці, зважаючи насамперед на економічні інтереси, йшли на укладення перемир’я з татарами й турками. Це давало козакам можливість без перешкод займатися рибальством, мисливством, соляними промислами у пониззі Дніпра та на польових річках – території, яка була підпорядкована Криму. В свою чергу, запорожці зобов’язувалися не чинити ворожих акцій проти татар і турків. Більше того, наприкінці 1689 – на початку 1690 рр. на Січі відчутною стала тенденція до розширення політичних відносин з Бахчисараєм. Значна частина запорожців висловлювала бажання спільно з татарами й поляками «йти війною на Москву». Поштовхом до реалізації цього плану стали події, пов’язані з виступом Петра Іваненка (Петрика).

На початку 1691 р. Петро Іваненко прийшовши на Січ, почав агітувати за укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством, спрямованого проти Російської держави. Йшлося про спробу за підтримки орди підняти повстання на Запорожжі, а потім і в городовій Україні, з метою виборення державної незалежності. Однак помітних успіхів канцелярист на Січі не досяг, тож вирішив поїхати до Криму. Наслідком переговорів Іваненка з кримськотатарською верхівкою став договір, укладений у травні 1692 р., який проголошував мир між двома державами. Згідно зі статтями цього договору, територія України мала охоплювати Гетьманщину, Правобережжя і частину Слобожанщини. Підписавши договір, Іваненко вже як гетьман знову звернувся до запорожців, намагаючись переконати їх, що над Україною нависла загроза московського поневолення, відвернути яку можна лише за допомогою Криму. Та й цього разу більшість козаків не сприйняла закликів Іваненка, хоча загалом реакція Січі через складну зовнішньополітичну ситуацію була стриманою. Не домігшись бажаних результатів, Іваненко разом із татарами вирішили змусити запорожців піти їм на поступки, продемонструвавши свою силу. У липні 1692 р. татарське військо прибуло на Січ і розпочало переговори з козаками. І справді, піддавшись на заклики кримчан, близько 500 запорожців перейшло на їхній бік. Це було зроблено з відома старшини, яка, проте, так і не дала Іваненку й татарам своєї згоди на виступ, хоча й не забороняла усім, хто бажав, приєднуватися до орди. Більше того, під впливом войовничо налаштованих кримчан січова старшина пішла на укладення з ними мирної угоди, за якою запорожці спільно з ордою мали завдати удару по Гетьманщині та йти в похід на Москву. Проте подальший перебіг подій засвідчив, що ці дії Січі були свого роду тактичним маневром, задля уникнення збройного конфлікту з татарами. Популярність Петра Іваненка серед запорожців дедалі меншала. Наступного року на заклики Іваненка запорожці відповіли категоричною відмовою.

Важливе місце в зовнішньополітичному житті Запорозької Січі посідали також відносини з Річчю Посполитою та Правобережжям. Попри те, що статті «Вічного миру» забороняли такі зв’язки, ані Москва, ані Батурин не могли з достатньою ефективністю перешкодити їм. Прагнення Січі не поривати взаємин із Варшавою пояснювалося насамперед зацікавленістю запорожців у службі на користь поляків, за яку вони отримували певну платню. Важливе значення мало й те, що в періоди загострення відносин Запорожжя з Російською державою й Гетьманщиною козаки могли сподіватися на підтримку з боку Польщі. Мали місце кілька спільних воєнних акцій низових і правобережних козаків. Зокрема, наприкінці липня – на початку серпня 1690 р. запорожці, напавши на турецькі судна на Дніпрі, підтримали дії лівобережного та правобережного козацтва, під час походу на Казикермен. Навесні 1691 р. вони здійснили успішну бойову операцію проти кримчан в урочищі Пересип. Військова співпраця запорожців із правобережним козацтвом, безперечно, мала велике значення для збереження ними відчуття своєї єдності, що мало велике значення в умовах поділу України на частини, які перебували під зверхністю різних держав. Про те, що Низове Військо чітко усвідомлювало свою належність до єдиної української спільноти, яскраво свідчить його ставлення до С. Палія. Полковник був дуже популярним на Запорожжі. Козаки неодноразово запрошували його на Січ, пропонуючи посаду кошового отамана. Більше того, в особі С. Палія запорожці вбачали потенційного керівника всієї України.

Низове Військо брало активну участь в Азовсько-Дніпровській кампанії (1695-1698 рр.), основними силами проведення якої були війська Лівобережної України та Росії. Цього разу метою Москви та Батурина було відвоювання в Османської імперії виходів до Азовського та Чорного морів. Значною мірою завдяки саме їм операції із захоплення, а надалі й оборони від противника взятих укріплень було успішно виконано. З весни 1695 р. запорожці розпочали воєнні дії проти татар і доставляли важливі відомості щодо противника. А в липні цього року, сприяючи союзним лівобережним і російським військам, вони на човнах оточили Таванський острів, намагаючись заволодіти ним, а також блокуючи шлях до відступу обложеним у найміцнішій Казикерменській фортеці й не даючи змоги татарам прийти їм на допомогу. Тим самим Низове Військо сприяло загальному успіху воєнної операції, в результаті якої всі фортеці було взято. Після відходу основних сил запорожці чисельністю в 600 осіб залишилися в складі залоги Мустріткермена. Захоплення фортець сприяло здійсненню запорожцями морських походів. Уже цього року вони нападали на турецькі укріплення на морському узбережжі навпроти Очакова та на одне з кримських поселень. На початку 1696 р. було здійснено найбільший морський похід українських козаків кінця XVII ст., який сприяв відверненню частини турецько-татарських сил від Азова, де було здобуто значну перемогу над Османською імперією. Між тим війна коаліції держав проти Османської імперії дійшла завершення. В січні 1699 р. було укладено мирні угоди Порти з Австрією, Венецією та Польщею. Турки були змушені примиритися зі втратою значних територій. Росія залишила мирний конгрес, не дійшовши згоди з турками, але уклавши дворічне перемир’я. А в липні 1700 р. Москва уклала із Туреччиною мирний договір. Вона відмовилася від претензій на Керч, вирішила покинути, попередньо зруйнувавши, нижньодніпровські фортеці, а за собою залишала Азов. Козакам заборонялося вести воєнні дії проти турків і татар під загрозою смертної кари, проте вони отримували право займатися промислами аж до гирла Дніпра. У 1701 р. захоплені турецькі містечка було зруйновано, натомість поблизу Січі почалося спорудження ще однієї фортеці. Всі ці дії викликали серйозне невдоволення Низового Війська, яке зазнало значних жертв у ході воєнних дій, а тепер мусило спостерігати за зростанням російської присутності на Запорожжі.

Під час Північної війни українці, за наказом Петра І, мали брати участь у спільних з росіянами бойових діях проти шведів. Уже на початку війни на північ було відряджено козаків з Гетьманщини та великий загін запорожців. Частина запорожців у 1702 р. повернулась, а частина перейшла на службу до прибічників противника Росії Станіслава Лещинського, який став польським королем за підтримки Карла XII. Козаки виступили з рішучим протестом проти побудови в урочищі Кам’яний Затон, поблизу Січі, нової фортеці, погрожуючи навіть збройним повстанням, у чому їх підтримували турки і татари. Тоді ж запорожці забрали платню, яку російські солдати везли до Кам’яного Затону, для тамтешньої залоги, а супровідників убили. Тривали напади на промисловців, які працювали на запорозьких землях. Усі ці дії запорожців в умовах війни змусили Москву до спроб залагодити незгоди методом «пряника». Наступного року з російської столиці царський посол повіз на Січ жалування, подарунки й грамоту Петра І. Прийнявши привезене, запорожці, однак, відмовилися присягнути на вірність цареві, заявивши, що зведенням фортець на Самарі та в Кам’яному Затоні порушено їхні вольності. Між тим, розбої і грабежі з боку козаків тривали. Антиросійські настрої підігрівали ті, хто повернувся з війни. На Півночі запорожці дуже потерпали від недостатнього забезпечення, частина з них була задіяна на земляних роботах. Але оскільки існувала небезпека поширення заворушень і на Лівобережжя, Москва знову обіцяла прислати жалування, затвердила за Січчю землі по Самарі, заборонила кам’янозатонському воєводі чинити шкоди запорожцям. Та все це не зупинило постійних незгод із російськими залогами. За допомогою дарунків і погроз Москва й Батурин стримували запорозькі протести. Однак у середовищі низового товариства і далі поширювалися ідеї щодо збройного виступу, знищення російських фортець і руйнування поселень мешканців городової України на своїй території, розправі з панівною верствою Гетьманщини.

У ситуації, яка склалася з приходом у Гетьманщину шведської армії та несподіваним для запорожців приєднанням до неї частини українських збройних сил на чолі з І. Мазепою, позиція Запорозької Січі набувала особливого значення, оскільки вона могла вплинути на результат усієї кампанії. Тому дістати підтримку запорожців жадали обидві сторони: як Карл ХІІ з І. Мазепою, так і Петро І. Першим звернувся до Низового Війська, певно, український гетьман, після того, як 24 жовтня виступив з Батурина, а 25-го – відкрито оголосив своїй армії про рішення за підтримки шведського короля визволити Україну від московського ярма. На Січ поїхали посланці з листами й подарунками від І. Мазепи. Гетьман радив козакам знищити російські фортеці на території Запорожжя. Не залишалася пасивною й російська влада. У своїй грамоті до запорожців, датованій 30 жовтня 1708 р., Петро І різко засудив дії гетьмана та повідомив про заходи, спрямовані на ліквідацію антимосковських кроків І. Мазепи. Крім того, цар запрошував запорожців взяти участь у виборах нового керівника Лівобережжя, які мали відбутися вже за кілька днів – 6 листопада. Після призначення Івана Скоропадського гетьманом цар знову звернувся до запорожців. Разом із посланцями Петра І до Низового Війська поїхали й представники І. Скоропадського. З новою грамотою посланці царя привезли на Січ грошові подарунки.

Складна політична ситуація зумовлювала значні коливання у настроях запорозького середовища. Врешті перемогли противники Москви, висунувши перед нею низку вимог щодо поновлення вольностей – як своїх, так і всього Війська Запорозького. Разом із тим, закликавши військо до збору, запорожці поставили перед І. Мазепою низку питань стосовно політичних перспектив і просили збройної підтримки. Також вони пильнували за позицією Криму. 1 березня 1709 р. кошовий отаман Костянтин Гордієнко вивів з Січі близько тисячі козаків, які мали на озброєння, гармати, і прибув з ними до Переволочної. Сюди ж прибули й посли від І. Мазепи та надійшов лист від кримського хана з запевненням про підтримку. Все сприяло тому, що 12 березня запорозька рада вирішила приєднатися до шведського війська. До запорожців, приведених Гордієнком, приєднався й загін козацького полковника Нестулія (500 осіб), який перебував у Переволочній. Надалі до них ще долучалися значні загони козаків.

Розгромивши окремі російські військові підрозділи, зокрема, під Царичанкою, зайнявши низку населених пунктів, запорожці вирушили в Диканьку, де К. Гордієнко зустрівся з І. Мазепою. Після цього частина козаків прибула у Великі Будища. Тут 27 березня запорожців з почестями прийняв Карл XII. Спочатку від нього, а потім і від гетьмана вони отримали значні грошові подарунки. За кілька днів було вирішено й формальні питання щодо приєднання Січі до антиросійського союзу. Прибувши до Карла ХІІ, запорожці брали участь у різних воєнних заходах шведів, були задіяні в земляних роботах під час облоги Полтави, прикривали шведський обоз. Після поразки королівських сил у Полтавській битві та довершення їхнього розгрому під Переволочною запорожці прислужилися шведським солдатам при переправі через Дніпро, подальшому проведенні втікачів.

На Січі ж після виступу К. Гордієнка залишилася незначна частина війська, що трималася насторожі, всіляко обмежуючи свої контакти з росіянами, які перебували в Кам’яному Затоні. Запорожці вагалися, приймаючи одне, а потім інше рішення щодо подальших дій. Вони обрали кошовим отаманом замість К. Гордієнка Петра Сорочинського, вирішивши підтримати царя. Та вже після цього стали на шведський бік і відправили до кримського хана посланців з проханням взяти їх під його протекцію.

Згодом Москва прийняла рішення відправити на Запорожжя великий військовий загін, який мав або змусити козаків до співробітництва, або знищити їх. Три російські полки, направлені виконати це завдання, очолював полковник Петро Яковлєв. Передбачаючи, що після розгрому Січі багато запорожців шукатимуть притулку на кримських землях, Москва домоглася, аби великий візир Порти наказав ханові Девлет-Гірею II видавати таких утікачів Росії. Полковник Яковлєв дістався зі своїм військом на Запорожжя в середині квітня, дорогою нападаючи на Келеберду, Переволочну, Новий та Старий Кодаки. Всі ці містечка було спалено, а кожного, хто чинив опір, – безжально знищено. Кілька спроб полковника домовитися з запорожцями виявилися марними. Заявляючи, що вони зберігають вірність цареві, козаки зволікали, чекаючи на повернення з татарською допомогою посланого до Криму Петра Сорочинського. Однак їх задум через три доби було розкрито, і росіяни вирішили йти на штурм. Це було досить проблематично, бо Січ на той час з усіх чотирьох боків було оточено водою. А перша рішуча відсіч, вчинена запорожцями, продемонструвала, що навряд чи увінчаються успіхом і наступні приступи. Однак до Яковлєва від генерал-майора Григорія Волконського прибув на допомогу полковник Гнат Ґалаґан і привів із собою компанійський полк і драгунів. Побачивши наближення цього загону, козаки вирішили, що їм на виручку поспішає орда, котру привів Сорочинський, і зробили вилазку. Цим негайно скористалися росіяни і вдерлися на Січ. Після недовгого сум’яття запорожці знову почали мужньо відбиватися. Тоді Ґалаґан закликав їх здатися, пообіцявши помилування. Козаки склали зброю, але обіцянка виявилася обманом – почалася різанина і Січ було знищено. Росіяни ж втратили при штурмі до 300 осіб. Частину запорожців, які потрапили до полону на Січі, було страчено, а інших вислали до Сибіру. Не краща доля чекала й на тих козаків, які не встигли одразу відійти зі шведами. Цар наказав їх схоплювати і страчувати, а їх землі приєднав до Миргородського полку.

Таким чином, завершилось існування славетної Чортомлицької Січі, яка існувала в один із найяскравіших періодів козацької доби української історії (була заснована в 1652 р., за часів утвердження й розвитку держави). Вона не залишалася осторонь, часто суттєво впливала на політичні події, які відбувалися в складний і героїчний період – у другій половині XVII – на початку XVIII ст., і загинула в боротьбі за незалежність за гетьманування Івана Мазепи.

Мы поможем в написании ваших работ!