Питання до змістовного модулю №1

1. Поняття та предмет земельного права.

2. Методи земельного права.

3. Принципи земельного права.

4. Співвідношення земельного права із суміжними галузями права.

5. Система земельного права.

6. Поняття, класифікація та характеристика джерел земельного права.

7. Земельний кодекс України – основне джерело земельного права України (поняття, структура, особливості).

8. Поняття та класифікація земельних правовідносин.

9. Особливості структури земельних правовідносин.

10. Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин.

11. Поняття права власності на землю в суб’єктивному та об’єктивному розумінні. Зміст права власності на землю.

12.  Особливості приватної власності на землю. Підстави виникнення прав на землю громадян та юридичних осіб.

13.  Особливості комунальної власності на землю. Підстави виникнення прав на землю територіальних громад.

14. Особливості державної власності на землю. Підстави виникнення прав на землю державою.

15.  Спільна власність на землю.

16.  Поняття та види обмежень прав на землю.

17.  Поняття земельних сервітутів. Підстави виникнення та припинення дії земельних сервітутів.

18.  Правила добросусідства.

19.  Правовий режим зон, що підлягають спеціальній охороні.

20.  Припинення прав на землю.

21.  Поняття та класифікація видів землекористування в Україні.

22.  Поняття, об’єкти та суб’єкти постійного землекористування.

23.  Співвідношення постійного землекористування та права власності на землю.

24.  Поняття, об’єкти та суб’єкти оренди землі. Види оренди землі. Суборенда.

25.  Поняття договору оренди землі. Істотні умови договору оренди землі. Документи, що додаються до договору оренди землі.

26. Розірвання договору оренди землі.

27. Орендна плата.

28. Поняття, об’єкти та суб’єкти концесії.

29. Поняття договору концесії, строк договору концесії, істотні умови договору концесії.

30. Розірвання договору концесії. Концесійна плата.

РОЗПОДІЛ БАЛІВ, ЩО ПРИСВОЮЮТЬСЯ

КУРСАНТАМ (СТУДЕНТАМ):

Модуль 1.

Поточна успішність (максимум)	Підсумковий тест (модуль-контроль) (максимум)	Сума (максимум)
30	40	70

 

Змістовий модуль ІІ. Особлива частина земельного права

Тема 5. Порядок набуття прав на землю.

Тема 6. Управління у галузі земельних відносин.

Тема 7. Поняття та загальна характеристика економіко-правового механізму у галузі використання, охорони та відтворення земель.

Тема 8. Відповідальність за порушення земельного законодавства.

- ТЕЗИ ЛЕКЦІЙ (повний курс лекцій знаходиться у окремій папці ІКНМЗД)

 

Лекція № 5 Тема: Земельно-правові підстави, умови і порядок набуття та реалізації прав на землю

План

1. Основні підстави і умови набуття прав на землю громадянами та юридичними особами

2. Особливості набуття прав на землю територіальними громадами і державою

3. Умови і порядок придбання та передачі земельних ділянок громадянам

3.1. Поняття та правові моделі приватизації

3.2. Приватизація земельних ділянок із земель запасу ("повна модель ")

3.3. Приватизація земельних ділянок, наданих раніше у користування громадянам (т. з. "спрощена модель")

3.4. Приватизація земельних ділянок юридичними особами

3.5. Особливості приватизації земельних ділянок для ведення фермерського господарства

4. Умови і порядок передачі земельних ділянок юридичним особам у постійне користування та в оренду

5. Виникнення, посвідчення і реєстрація прав на земельні ділянки

 

Міжпредметні зв’язки:конституційне право, адміністративне право, цивільне право.

 

1.Відповідно до ст. 14. Конституції земля є основним на­ціональним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю фізичних і юридичних осіб гарантується в конституційному порядку. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. У зв'язку з цим розділом IV ЗК цілком присвячений набуттю та реалізації прав на землю і передбачає конкретні заходи щодо безпосереднього втілення конституційних положень у суспільне життя.

Підстави та умови набуття права на землю, порядок безоплат­ної приватизації земельних ділянок громадянами, набуття прав на землю за давниною користування (набувальна давність), умови переходу прав на земельну ділянку при переході прав на будівлі та споруди тощо, передбачені в гл. 19 ЗК. Вона є однією з найважливіших складових частин земельного закону, а її зміст тісно пов'язаний зі змістом попередніх розділів ЗК, зокрема із правовим регулюванням відносин власності на землю, правом землекористування, земельними сервітутами та обмеженнями прав на землю. Тому підстави, способи і порядок набуття прав на землю громадянами та юридичними особами не можна роз­глядати у відриві від інших положень земельного закону.

Водночас у ЗК закріплені нові підстави, умови, способи і порядок набуття прав на землю. До них, зокрема відносяться придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових договорів, та їх продаж на конкурсній основі. Систематизована численність таких норм дозволяє говорити про формування нових правових інститутів набуття прав на землю у сучасному земельному праві, що динамічно розвивається. Їх необхідно відрізняти від традиційних підстав, умов і порядку набуття прав на землю, чим власне і пояснюється виділення зазначених питань у відособлену главу.

Рішення про передачу земельних ділянок у власність чи надання їх у користування приймаються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Органами місце­вого самоврядування, що приймають такі рішення, є сільські, селищні та міські ради, а також ради міст Києва та Севастополя. До органів виконавчої влади, належать Кабінет Міністрів Ук­раїни, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації — обласні й районні держадміністрації та держадміністрації міст Києва і Севастополя. Повноваження цих органів щодо прийнят­тя рішень про передачу відповідних земельних ділянок у влас­ність або надання їх у користування, передбачені у главах 2 та 3 ЗК.

У чинному ЗК право приватної власності на землю громадян та юридичних осіб у ЗК значно поширене. Проте необхідно зазначити, що ч. 3 ст. 116 ЗК не охоплює усі види набуття права власності на земельні ділянки вітчизняними громадяна­ми та юридичними особами, передбаченими в ст.ст. 81, 82 ЗК. Вона передбачає тільки безоплатну передачу земельних ділянок у власність громадян лише у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і кому­нальних сільськогосподарських підприємств, установ та організа­ції; набуття земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації. Таким чином, наведену норму земельного закону слід розглядати як окремий випадок реалізації громадянами права власності на землю серед загальних способів придбання земельних ділянок, передбачених ст.ст. 81, 82 ЗК.

Приватизація земель державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ та організацій передбачена в ст. 25 ЗК. При приватизації земельних угідь цих підприємств земельні ділянки передаються їх працівникам, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Рішення про приватизацію їх земель приймають органи державної виконавчої влади або місцевого самовряду­вання відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників державних або комунальних сільськогосподарських підпри­ємств. Земельні ділянки відповідним категоріям осіб передаються у приватну власність безоплатно.

Своєрідною підставою набуття прав на землю є перехід права власності на земельну ділянку при переході права на житловий будинок, будівлю або споруду, що передбачено у ст. 120 ЗК. Аналіз змісту цієї статті надає підстави для твер­дження про її універсальність, що полягає в охопленні усіх суб'єктів земельного права — громадян та юридичних осіб, територіальних громад і держави в особі її органів, а також іноземних суб'єктів права, з урахуванням встановлених ви­нятків щодо набуття ними прав на землю, що передбачені земельним законодавством.

2.Закріплення у ЗК підстав набуття прав на землю терито­ріальними громадами і державою не відрізняються високою системністю і передбачені в різних його нормах. Незважаючи на те, що у ст. 14 Конституції передбачено, що право власності на землю набувається та реалізується державою, громадянами та юридичними особами виключно відповідно до закону, вважаємо, що набуття прав на землю територіальними гро­мадами і державою заслуговує особливого правового регулю­вання. Очевидно, набуття землі територіальними гро­мадами і державою головним чином на праві власності, стало б приводом для його закріплення в ст. 117 ЗК, тобто в порядку, передбаченому для юридичних осіб.

У зазначеній нормі ЗК, закріплено найважливіший спосіб набуття та зміни права власності на землю шляхом передачі земельних ділянок державної власності в комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну влас­ність. У цій нормі знайшов своє відображення найбільш універ­сальний спосіб набуття права як державної, так комунальної власності на землю. Проте, порівняльний аналіз змісту ст. 83 та ст. 84 ЗК з наведеною нормою, дозволяє зробити висновок, що склад земель та структура державної земельної власності не є тотожними складу і структурі комунальної власності на землю.

Державна власність на землю є традиційно притаманною вітчизняній правовій системі. Відповідно до ст. 14 Конституції це право набувається і реалізується державою виключно від­повідно до закону. В роз­виток конституційного положення у ч. 1 ст. 84 ЗК передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Виходячи з цього немає особливих перешкод для передачі земель комунальної власності у державну власність.

Передача земельних ділянок комунальної власності у власність держави може відбуватися як безоплатно, так і на оплатних засадах. Наприклад, добровільна відмова від земельної ділянки може здійснюватися у формі безоплатного повернення земельної ділянки державі на тих же умовах, на яких вона була передана в комунальну власність.

3.1. Приватизація земельних ділянок займає важливе місце у реформуванні земельних правовідносин. В Україні вона розпочалася із при­йняттям ЗУ "Про форми власності на землю" та нової редакції (від 13.03.1992) ЗК 1990 р. і триває досі. Законодавство не пішло шляхом приватизації на основі земельних бонів, нато­мість, приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі земель у власність громадянам.

Ні в законодавстві, ні у правовій доктрині остаточно не усталилося єдиного розуміння (не кажучи вже про поняття) приватизації земель­них ділянок. Попри численність підходів, їх узагальнено можна поді­лити на дві групи: широке та вузьке розуміння приватизації земель.

Широке розуміння передбачає розгляд приватизації як відчу­ження майна, що перебуває у державній (комунальній) власнос­ті, на користь фізичних та юридичних осіб. Саме таке визначен­ня закріплене у ст. 1 ЗУ "Про приватизацію державного майна", який відносить до об'єктів приватизації "земельні ділянки, на яких розта­шовані об'єкти, які підлягають приватизації (ч. 1 ст. 5). Виходячи з такого розуміння викладені й норми ст. 4 та ін. ЗУ "Про особли­вості приватизації об'єктів незавершеного будівництва", деякі Укази Пре­зидента України із земельних питань.

За вузького розуміння приватизації вона розглядається як безоплат­не, одноразове (в межах встановлених норм) відчуження земельних ділянок державної та комунальної власності виключно громадянам.

Правові моделі приватизації земельних ділянок

У теорії земельного права прийнято виділяти різні моделі приватизації земельних ділянок. На наш погляд, з урахуванням сучасного ста­ну земельного законодавства доцільно виділяти такі моделі, або проце­дури запропоновані В.І. Андрейцевим:

• т.з. повну модель (процедуру) — приватизацію земельних діля­нок із земель запасу; »•

• спрощену модель (процедуру) - приватизацію земельних діля­нок, що були раніше надані в користування особам, що бажають їх приватизувати (заявникам);

• ускладнену модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших осіб (не заявника);

• приватизацію земельних ділянок колективами громадян;

• приватизацію земельних ділянок для ведення ФГ.

3.2. "Повна" процедура приватизації застосовується при отриманні земельних ділянок (1) для ведення ФГ, (2) ОСГ, (3) для садівництва, (4) будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських буді­вель і споруд (присадибна ділянка), (5) індивідуального дачного бу­дівництва, (6) будівництва індивідуальних гаражів (ч. 6 ст. 118, ст. 121 ЗК), а також (7) у розмірі земельних часток (паїв) громадянами України, евакуйованими із зони відчуження, відселеними із зони без­умовного (обов'язкового) або зони гарантованого добровільного від­селення, а також що самостійно переселилися з територій, які зазна­ли радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відселення або самостійного переселення були членами колективних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які проживають у сільській місцевості (право на приватизацію цих осіб передбачене ст. 1 ЗУ "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", ч. 3 ст. 35 ЗУ "Про соціальний та правовий статус осіб, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС").

Доцільно виділити наступні стадії повної процедури:

1. Подача клопотання про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходжен­ням земельної ділянки (ч. 6 ст. 118 ЗКУ). Форма клопотання визначається ПКМ від 18.02.2009 № 113 "Про затвердження типової форми заяви (клопо­тання) про вибір місця розташування земельної ділянки". До клопотання до­даються:

а) графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки;

б)    орієнтовні розміри земельної ділянки;

в)    засвідчена нотаріально письмова згода землекористувача (землевласника) на вилучення (викуп) земельної ділянки (її частини) із зазна­ченням розмірів передбаченої для вилучення (викупу) земельної ділянки та умов її вилучення (викупу);

г)    висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

2.Розгляд заяви і в місячний строк з дня її реєстрації видання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надання мотивованої відмови у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

3. Розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки подається Комісії з розгляду питань, пов'язаних з погодженням документації із землеустрою.

Комісія протягом трьох тижнів з дня одержання проекту надає відповідному органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування свій висновок щодо погодження проекту або відмови у його погодженні. У разі відмови у погодженні проект повертається заявнику у зазначений у цій частині строк.

4. Державна землевпорядна експертиза проекту відведення (необхідність такої експертизи у разі відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а та­кож земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекре­аційного та історико-культурного призначення" передбачена ст. 9 ЗУ "Про державну експертизу землевпорядної документації"). Поря­док проведення експертизи визначається ЗУ "Про державну експер­тизу землевпорядної документації" та наказом Держкомзему Укра­їни від 03.12.2004 № 391 "Про затвердження Методики проведення державної експертизи землевпорядної документації;

5. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельноїділянки та надання її у власність.

6. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);

7. Видача та реєстрація державного акту (ст. 126, 202 ЗКУ, на­кази Держкомзему України № 43 від 04.05.1999 "Про затверджен­ня Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберіган­ня державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі", № 174 від 02.07.2003 "Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель"; форма державного акту на право приватної власності на землю затверджена ПКМ від 02.04.2002 N 449 "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою").

8.Реєстрація права власності на земельну ділянку. Відповідно
до ст. 125 ЗКУ, право власності на земельну ділянку виникає "з мо­менту державної реєстрації" цього права. Правові засади реєстра­ції визначаються ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

3.3. Процедура має наступні стадії:

• подача заяви з доданими до неї технічними матеріалами та документами, що підтверджують розмір земельної ділянки, до від­повідної ради або адміністрації (ч.ч. 1,2 ст. 118 ЗКУ);

• розгляд заяви відповідним органом (протягом місяця) та прийняття рішення про приватизацію земельної ділянки (ч. 2 ст. 118 ЗКУ);

• видача державного акту та його реєстрація (ст.ст. 126,202 ЗКУ, накази Держкомзему України № 43 від 04.05.1999 "Про затверджен­ня Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберіган­ня державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі", № 174 від 02.07.2003 "Про затвердження Тимча­сового порядку ведення державного реєстру земель"; форма дер­жавного акту на право приватної власності на землю затверджена ПКМ від 02.04.2002 N 449 "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою").

• реєстрація права власності на земельну ділянку (ст. 125 ЗКУ, ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

3.4. Можливість передачі земельних ділянок безоплатно у приватну власність передбачена щодо наступних різновидів юридичних осіб:

• садівницьких товариств - ч. 4 ст. 35 ЗКУ. За своєю правовою природою садівницькі товариства (садівничі кооперативи) є обслуговуючими і діють відповідно до ЗУ "Про кооперацію" від 10.07.2003;

• житлово-будівельних (житлових) та гаражно-будівельних кооперативів - ч. 1 ст. 41 ЗКУ;

• об'єднань співвласників житлових будинків - ч. 2 ст. 42 ЗКУ. Щодо поняття та статусу об'єднання співвласників див. ч. 3 ст. 10 ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19.06.1992, ЗУ "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" від 29.11.2001. Доктринально такі об'єднання прийнято називати кондомініумами (що з лат. мови перекладається як "спільна влас­ність", "об'єднання співвласників").

3.5. Процедура надання земельних ділянок для ведення ФГ в основному збігається із т.з. "повною моделлю" (теоретично, можливі випад­ки, коли вона здійснюється і на основі спрощеної процедури), за ви­нятком таких особливостей:

- претендент на отримання земельної ділянки до прийняття рі­шення про дачу згоди на розробку проекту відведення повинен пройти професійний відбір (ст. 6 ЗУ "Про фермерське господар­ство" від 19.06.2003, ч. 6 ст. 118 ЗКУ); Положення про порядок проведення професійного відбору з питань створення фермерських господарств затверджене Наказом Міністерства аграрної політики України й Міністерства праці та соціальної політики України від 17.12.2003 № 452/335, погодженим із Асоціацією фермерів та при­ватних землевласників України.

- проект відведення земельної ділянки замовляється за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств;

- при судовому вирішенні питання рішення суду є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (ч. 4 ст. 7 ЗУ «Про фермерське господарство».

4.Надання земель державної та комунальної власності у постій­не користування юридичними особами ускладнено тим, що самі власники в силу своєї специфічної правосуб'єктності у земель­них відносинах, не можуть безпосередньо здійснювати цю робо­ту, наділяючи для цього відповідними повноваженнями утворені ними органи. Тому в ст. 122 ЗК, насамперед, передбачено роз­межування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування. При цьому земель­ний закон виходить з поєднання територіального фактора, тобто місця розташування земельної ділянки, з умовами її належності на праві державної або комунальної власності.

Правовою підставою надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування є рішення відповідних органів виконавчої влади або місцевого самоврядування. Це прямо передбачено у ч. 1 ст. 123 ЗК і, по суті, виключає можливість договірного регулювання відносин постійного землекористуван­ня. Усі права й обов'язки щодо здійснення постійного користу­вання земельною ділянкою виникають, змінюються і припи­няються на підставі норм ЗК.

Необхідною умовою постійного землекористування, яка полягає у необхідності розробки проектів відведення ділянок, незалежно від визначеності чи невизначеності меж цих ділянок, є збереження основного цільового призначення та інших обста­вин. Згідно з ч. 3 ст. 123 ЗК умови і строки розроблення проектів відведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним між замовником та виконавцем цих робіт відповідно до типового договору. Форма типового договору, нормативи та строки розробки проектів відведення земельних ділянок визна­чаються Кабінетом Міністрів України (наприклад, Типовий до­говір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки). У ч. 2 ст. 123 ЗК визначена форма волевиявлення юридич­ної особи, яка заінтересована в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності.

Юридична особа, заінтересована в одержанні земельної ділян­ки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або до сільської, селищної чи міської ради.

До клопотання про відведення земельної ділянки додаються матеріали і документи, що обґрунтовують її розмір, цільове призначення та місце розташування, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально.

Орендне землекористування у порівнянні з постійним ко­ристуванням землею базується на інших умовах та порядку надання земельних ділянок. Це пояснюється тим, що вико­ристання землі на умовах оренди є видом тимчасового земле­користування. Незважаючи на те, що ст. 124 ЗК консолідує умови і порядок надання в орендне користування як земель державної та комунальної власності, так і земельних ділянок, що знаходяться у власності громадян та юридичних осіб, умови надання таких ділянок в оренду мають певні відмінності. Такі відмінності зумовлені належністю земельних ділянок на праві власності, способами здійснення прав і обов'язків землевлас­никами, їх цільовим призначенням тощо.

Правовою підставою укладення договору оренди та набуття права на тимчасове користування земельною ділянкою, що знаходиться в державній або комунальній власності, відповідно до ч. 1 ст. 124 ЗК є рішення власника (орендодавця) в особі відповідних органів виконавчої влади або місцевого самовряду­вання шляхом укладення договору оренди. Однак, у разі проведення вказаними органами аукціону щодо набуття права оренди земельної ділянки, правовою підставою укладення до­говору оренди земельної ділянки є результати аукціону, згідно зі ст. 10 Закону "Про оренду землі" передача в оренду земельної ділянки не є підставою для припинення або зміни обмежень (обтяжень) та інших прав третіх осіб на цю земельну ділянку.

5.Момент виникнення прав на землю має важливе практичне значення для їх реалізації. Насамперед це стосується до набуття права власності на земельну ділянку та права постійного ко­ристування нею, що є необмеженими за строками здійснення, але все ж наділені моментом виникнення у часі. Відповідно до ч. 1 ст. 125 ЗК право власності, право постійного користування та право оренди на земельну ділянку виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

За загальним правилом право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Проте, право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується:

а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою;

б) свідоцтвом про право на спадщину.

Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Форми державних актів на право власності на земельну ділянку, право постійного користування земельною ділянкою затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

 

Лекція № 6 Тема: Поняття та зміст управління у галузі земельних відносин

План

1. Поняття управління у галузі земельних відносин. Система органів управління в галузі земельних відносин.

2. Функції управління в галузі земельних відносин.

3. Поняття та зміст землеустрою.

4. Види землеустрою, система землевпорядних органів та їх функцій, землевпорядний процес.

5. Державний земельний кадастр, значення його ведення. Складові державного земельного кадастру.

6. Моніторинг земельних ресурсів та його значення

Міжпредметні зв’язки:адміністративне право.

 

1. У доктрині земельного права вживаються терміни «управління у галузі земельних відносин», «державне управління земельним фондом», «державне регулювання земельних відносин».

Управління у галузі земельних відносин доцільно визначати як діяльність із використанням владного примусу, спрямовану на забезпечення раціонального використання, охорони та відтворення земель.

Буквальне ж розуміння терміну «управління земельним фондом» значно вужче і означає розподіл та перерозподіл земель та організацію їх використання. Виходячи із такого визначен­ня, управління земельним фондом є складовою управління у галузі зе­мельних відносин.

Використовується також термін "державне регулювання зе­мельних відносин", який розглядається по-різному, наприклад, як ці­леспрямована діяльність державних органів з організації раціональ­ного використання земель та їх охорони шляхом застосування економіко-правових заходів. Але більш загальноприйня­те розуміння, закріплене у ст. 3 ЗКУ, розглядає державне регулюван­ня як встановлення правових норм, що регулюють земельні відносини (нормативне регулювання).

В залежності від обсягу компетенції виділяють органи:

- загаль­ної;

- міжгалузевої;

- галузевої компетенції;

- спеціально упо­вноважений орган з питань земельних ресурсів.

До органів загальної компетенції (компетенція цих органів не обмежена ні певною галуззю, ні функціональним напрямком) належать:

• Верховна Рада України (ст. 6 ЗКУ);

• Кабінет Міністрів України (ст. 13 ЗКУ);

• Рада Міністрів АР Крим (ст. 16 ЗКУ);

• місцеві державні адміністрації (ст. 17 ЗКУ, ст.ст. 16,21 ЗУ "Про місцеві державні адміністрації");

• Верховна Рада АР Крим (ст. 7 ЗКУ);

• місцеві ради (ст.ст. 8-12 ЗКУ, ЗУ "Про місцеве самоврядуван­ня в Україні", ЗУ "Про столицю України - місто-герой Київ").

Міжгалузевими органами (компетенція цих органів охоплює
певний функціональний напрямок діяльності) є наступні.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України;

Міністерство аграрної політики;

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

Міністерство культури і туризму України;

Міністерство оборони України;

Фонд державного майна України.

Галузеві органи (здійснюють повноваження у певній галузі).До них відносимо наступні.

Міністерство регіонального розвитку та будівництва;

Міністерство транспорту та зв'язку України;

Державний комітет України по водному господарству;

Державний комітет лісового господарства України.

Спеціально уповноваженим органом у галузі земельних відносин(ст. 15 ЗКУ та ін. норми кодексу вживають термін "центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів) є Держав­ний комітет України із земельних ресурсів (Держкомзем України)(відповідно до Указу Президента України вiд 08.04.2011 № 445/2011 «Про Державне агентство земельних ресурсів України» - Держземагенство), інженери-землевпорядники сіл, селищ, донедавна Державна інспекція з контролю за використанням і охороною земель (Положення затверджене ПКМ від 25.12.2002 № 1958). Нарівні з облас­ними головними управліннями в АР Крим діє Республіканський комі­тет по земельних ресурсах АР Крим, який є республіканським орга­ном виконавчої влади, функціонально підпорядковується Держзе­магенству і входить до єдиної системи державних органів земельних ресур­сів (Положення затверджене постановою Ради Міністрів АР Крим від 10.11.1998 №348).

Певні функції центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів (зокрема, щодо т.з. реєстрації земельних ділянок" - див. ст. 202 ЗК України) на даний час фактично здійснює Державне підприємство «Центр державного земельного кадастру» (діє на підставі Статуту, затвердженого Наказом Держкомзему України від 22.01.2009 №33).

2. Функції управління у галузі земельних відносин у доктрині земельного права визначаються як види (напрями) діяльності уповноважених органів щодо забезпечення раціонального й ефективного використання, охорони та відтворення земель.

Основними функціями управління у галузі земельних відносин є:

1) планування та використання земель;

2) встановлення меж адміністративно-територіальних утворень;

3) розподіл та перерозподіл земель;

4) моніторинг земель;

5) контроль за використанням та охороною земель;

6) землеустрій;

7) ведення державного земельного кадастру;

8) вирішення земельних спорів.

Під плануванням використання земель у правовій доктрині прийнято розуміти діяльність уповноважених органів державної вла­ди та місцевого самоврядування, що полягає у створенні та втілен­ні перспективних програм (схем) використання та охорони земель­них ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, історичних, ге­ографічних, демографічних та інших особливостей конкретних те­риторій, а також в прийнятті та реалізації на їх основі відповід­них рішень.

Формами планування використання земель є (1) розробка та затвердження програм використання земель (державних, регіональ­них), (2) планування територій, (3) природно-сільськогосподар­ське районування земель.

Встановлення меж адміністративно територіальних утворень як окрема функція управління полягає у встановленні та зміні уповнова­женими органами меж адміністративно—територіальних утворень.

Процедура визначення меж включає в себе (1) розробку відповід­ного проекту землеустрою, (2) проведення державної землевпорядної експертизи проекту, (3) його затвердження та (4) посвідчення меж.

Контроль за використанням та охороною земель, за законодав­чим визначенням, "полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України" (ст. 187 ЗКУ).

Контроль за використанням та охороною земель доцільно визначити як діяльність уповноважених суб'єктів із перевірки дотримання норм земельного законодавства та вжиття заходів щодо припинення його порушень і притягнення порушників до юридичної відповідальності.

Функція контролю пов'язана із функцією моніторингу, проте, на відміну від моніторингу, для контролю характерний владний вплив на порушників.

За суб'єктом здійснення виділяють такі форми контролю: (1) державний, (2) самоврядний та (3) громадський контроль.

3.Землеустрій належить до основних функцій управління в галузі використання та охорони земель. Основними цілями землеустрою є організація раціонального використання та пере­розподілу земель в усіх галузях економіки, реорганізація систем землеволодіння і землекористування, створення сприятливого навколишнього середовища, підтримка екологічно сталих ландшафтів і охорона земель. Згідно зі ст. 1 Закону "Про земле­устрій" та ст. 181 ЗК землеустрій становить сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації те­риторії адміністративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-вироб­ничих відносин і розвитку продуктивних сил.

Згідно зі ст. 4 Закону "Про землеустрій" суб'єктами земле­устрою є: органи державної влади та органи місцевого самовря­дування; юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеус­трій, землевласники та землекористувачі. Відповідно до ст. 5 зазначеного Закону, об'єктами землеустрою є територія Укра­їни; території адміністративно-територіальних утворень або їх частин, території землеволодінь та землекористувань чи окремі земельні ділянки.

Відповідно до ст. 184 ЗК землеустрій передбачає: встанов­лення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-терито­ріальних утворень, землеволодінь і землекористувань; розроблен­ня загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель; складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних утворень; обґрунтування встановлення меж територій з особливими при­родоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами; складання проектів впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових; складання проектів від­ведення земельних ділянок; встановлення в натурі (на місце­вості) меж земельних ділянок; підготовку документів, що посвід­чують право власності або право користування землею; складан­ня проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розроб­лення заходів щодо охорони земель; розроблення іншої земле­впорядної документації, пов'язаної з використанням та охоро­ною земель; здійснення авторського нагляду за виконанням проектів з використання та охорони земель; проведення топо­графо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель.

Загальне керівництво землевпорядними роботами здійснює Держземагенство. Землеустрій провадиться за рахунок коштів дер­жавного, республіканського (АРК) і місцевого бюджетів. Роз­роблення землевпорядних проектів, пов'язаних з охороною земель від селів, зсувів, підтоплення і засолення, може здій­снюватися з ініціативи власників землі і землекористувачів за їх рахунок державними та приватними організаціями, які мають відповідні ліцензії.

4.Аналіз чинного земельного законодавства дозволяє виділити 3 види землеустрою — загальнодержавний, регіональний та місцевий. Виділенню вказаних видів землеустрою сприяє і сучасна практика його здійснення.

Загальнодержавний та регіональний рівні здійснення земле­устрою становлять систему взаємопов'язаних заходів щодо комп­лексної організації території нашої країни, здійснюваних з метою її найбільш раціонального використання.

Його основними завданнями є розробка: документації із землеустрою щодо вста­новлення в натурі (на місцевості) державного кордону України; загальнодержавних та регіональних програм використання та охорони земель; схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-тери­торіальних утворень; проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень; загально­державних та регіональних проектів землеустрою щодо органі­зації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреа­ційного та історико-культурного призначення тощо.

Місцевий землеустрій поділяється на міжгосподарський та внутрішньогосподарський.

Міжгосподарський землеустрій становить систему заходів щодо комплексної організації території декількох землекористувачів (землевласників, орендарів), здійснюваних з метою їх найбільш раціонального використання. Його основними завданнями є: утворення нових землекористувань шляхом надання земель різним господарюючим суб'єктам (сільськогосподарським коопе­ративам, акціонерним товариствам, фермерським госпо­дарствам); упорядкування і раціональна організація існуючих землекористувань (усунення черезсмужжя, вклинювань, далекоземелля, вкраплювань та інших незручностей, пов'язаних з розташуванням земель).

Внутрішньогосподарський землеустрій — це комплекс заходів щодо організації території окремого господарюючого суб'єкта, які здійснюються з метою створення у межах його територіаль­ного володіння умов для раціонального використання та охорони земель. Внутрішньогосподарські землевпорядні роботи прова­дяться на земельних ділянках, що закріплюються за конкрет­ними землевласниками і землекористувачами.

Система землевпорядних органів очолюється Держземагенство, яке здійснює загальне організаційно-методичне керівництво усією землевпорядною справою у нашій країні. Систему під­порядкованих йому землевпорядних органів складають: Дер­жавний комітет АРК по земельних ресурсах і єдиному кадастру, обласні, Київське і Севастопольське міські головні управління, районні відділи, міські (міст обласного та районного значення) управління (відділи) земельних ресурсів та інженери-землевпорядники сіл і селищ. Державний комітет АРК по земельних ресурсах і єдиному кадастру, а також територіальні органи земельних ресурсів здійснюють свою діяльність на основі типо­вих положень.

Землевпорядний процес становить законодавчо встановлений порядок здійснення окремих землевпорядних дій. Чинне земель­не законодавство не містить чіткого визначення його стадій. На підставі положень ст.ст. 118, 123, 151, 184 ЗК, Закону "Про землеустрій", Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок можна виділити такі стадії: ініціювання проведення землевпорядних дій; підготовчі роботи; розроблення прогнозів, техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель, схем, проектів землеустрою; розгляд і затвердження проектної документації; перенесення проектів у натуру (на місцевість); оформлення і видача земле­впорядних матеріалів та документів; авторський нагляд за здій­ орендарями.

5.Державний земельний кадастр є найважливішим інструмен­том державного управління земельним фондом. Він забезпечує прийняття науково-обґрунтованих рішень у галузі організації раціонального використання та охорони земель. Роль земель­ного кадастру як інструмента державного управління особливо зросла в умовах проведення земельної реформи, запроваджен­ня плати за землю, включення земельних ресурсів до системи ринкових відносин.

Згідно з ч. 1 ст. 193 ЗК державний земельний кадастр — це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка вста­новлює процедуру визнання факту виникнення або припинення сукупність відомостей і документів про місця розта­шування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед влас­ників землі та землекористувачів. Іншими словами це звід систематизованих, науково обґрунтованих та достовірних відомостей про землі всіх категорій.

Відповідно до ст. 195 ЗК основними завданнями ведення державного земельного кадастру є: забезпечення повноти відо­мостей про всі земельні ділянки; застосування єдиної системи просторових координат та системи ідентифікації земельних ділянок; запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.

Він ведеться Держземагенством, Державним комітетом по земельних ресурсах і земель­ній реформі АРК, управліннями земельних ресурсів, обласних, Київської і Севастопольської міських адміністрацій, районних державних адміністрацій й відділами земельних ресурсів сільсь­ких, селищних, міських рад.

Згідно зі ст. 196 ЗК державний земельний кадастр включає: кадастрове зонування; кадастрові зйомки; бонітування ґрунтів; економічну та грошову оцінку земель; державну реєстрацію земельних ділянок; облік кількості та якості земель.

Кадастрове зонування земель становить поділ території міста або іншого населеного пункту на зони, пояси, райони з метою встановлення в них певних обмежень у використанні земель, визначення мінімальних розмірів земельних ділянок, регламента­ції типів будівель і споруд, які дозволяється будувати в межах окремих зон відповідно до регіональних та місцевих правил забудови.

Кадастровий номер, як складова системи кадастрового зону­вання, є унікальним і не повторюється на всій території Ук­раїни номером, який присвоюється земельній ділянці при її формуванні, і є незмінним протягом всього періоду існування конкретної земельної ділянки, підтримує механізм обігу зе­мельних ділянок, а також містить в собі додаткову інформацію географічного місця розташування земельної ділянки в межах адміністративно-територіального устрою.

Кадастрові зйомки згідно з ч. 1 ст. 198 ЗК становлять комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Головною вимогою до їх проведення є додержання точності й детальності відображення кадастрових об'єктів. Відповідно до ст. 1 Закону "Про топографо-геодезич­ну і картографічну діяльність" метою здійснення кадастрової зйомки є одержання інформації про межі земельних ділянок чи визначених обмежень та документоване закріплення такої інформації шляхом нанесення їх на планшет для створення планів (карт), які служать основою для різних кадастрів. Тому кадастрову зйомку не слід ототожнювати із встановленням, зміною, відновленням меж земельної ділянки чи її частини, обмежень на земельну ділянку, які здійснюються в порядку землеустрою.

Бонітування ґрунтів (від лат. вопііаз — доброякісність) ста­новить порівнянну оцінку за їх природними ознаками. Вона провадиться на основі даних про природні властивості ґрунтів (вміст гумусу, поживних речовин, фізико-хімічний склад тощо), які мають сталий характер та істотно впливають на врожай­ність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах. Така характеристика ґрунтів дістає вияв в оцінних одиницях (бонітетах).

Економічна оцінка земель становить оцінку землі як природ­ного ресурсу та засобу виробництва у сільському та лісовому господарствах і як просторового базису в суспільному виробницт­ві за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі.

Залежно від призначення та порядку проведення може бути нормативною і експертною.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок є капіталізованим рентним доходом із земель­ної ділянки, визначеним за встановленими і затвердженими нормативами. Вона використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогоспо­дарського виробництва, економічного стимулювання раціональ­ного використання та охорони земель тощо.

В свою чергу експертна грошова оцінка земельних ділянок становить результат визначення вартості земельної ділянки та пов'язаних з нею прав оцінювачем (експертом з питань оцінки земельної ділян­ки) із застосуванням сукупності підходів, методів та оціночних процедур, що забезпечують збір та аналіз даних, проведення розрахунків і оформлення результатів у вигляді звіту. Вона застосовується при здійсненні цивільно-правових договорів щодо земельних ділянок.

Державна реєстрація земельних ділянок становить офіційне посвідчення права власності на землю і права землекористу­вання. Відповідно до ст. 202 ЗК вона здійснюється у складі державного реєстру земель, який складається з 2 частин: книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок; Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.

Облік кількості та якості земель ведеться за власниками земельних ділянок і землекористувачами. При обліку кількості земель виділяються землі у межах населених пунктів; за їх межами; за категоріями; формами власності; зрошувані та осушені; надані у користування на умовах оренди; землі, які обкладаються, й ті, що не обкладаються податком.

З введенням в дію ЗУ «Про Державний земельний кадастр» з 1.09.2011 року було уточнено більшість суперечливих питань щодо ведення Державного земельного кадастру України.

6.Моніторинг земель дістав закріплення у ст. 191 чинного ЗК. Більш конкретно його структура, завдання і зміст визна­чені у Положенні про моніторинг земель, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. № 661.

Об'єк­том моніторингу є всі землі незалежно від форм власності на них. Залежно від мети спостереження та ступеня охоплення територій розрізняють національний (на всіх землях в межах території України), регіональний (на територіях, які характери­зуються єдністю фізико-географічних, екологічних та еконо­мічних умов), і локальний (на окремих земельних ділянках та в окремих частинах (елементарних структурах) ландшафтно-екологічних комплексів) моніторинг.

Моніторинг складається з систематичних спостережень за станом земель (агрохімічна паспортизація земельних ділянок, зйомка, обстеження і вишукування), виявлення у ньому змін, а також проведення оцінки: стану використання земельних ділянок; процесів, пов'язаних із змінами родючості ґрунтів (роз­виток водної і вітрової ерозії, втрата гумусу, погіршення структури ґрунту, заболочення і засолення), заростання сільськогосподарських угідь, забруднення земель пестицидами, важкими металами, радіонуклідами та іншими токсичними речовинами; стану берегових ліній річок, морів, озер, заток, водосховищ, лиманів, гідротехнічних споруд; процесів, пов'язаних з утворен­ням ярів, зсувів, сельовими потоками, землетрусами, карсто­вими, кріогенними та іншими явищами; стану земель населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазодобувними об'єктами, очисними спорудами, гноєсховищами, складами паливно-мастильних матеріалів, добрив, стоянками автотранспорту, захороненням токсичних промислових відходів і радіоактивних матеріалів, а також іншими промисловими об'єктами.

Спостереження залежно від строку та періодичності їх про­ведення поділяються на базові (вихідні, що фіксують стан об'єкта спостережень на момент початку ведення моніторингу земель), періодичні (через рік і більше) та оперативні (фіксують поточні зміни).

 

Лекція № 7 Тема: Правове забезпечення економічного стимулювання раціонального використання та ефективної охорони земель

План

1. Поняття економіко-правового механізму у галузі використання, охорони та відтворення земель. Правове регулювання плати за землю.

2. Пільги щодо плати за землю.

3. Юридична відповідальність за несплату земельного податку.

4. Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель.

5. Правові засади проведення оцінки земель.

 

Міжпредметні зв’язки:адміністративне право, податкове право, екологічне право.

 

1. Економіко-правовий механізм у галузі використан­ня, охорони та відтворення земель включає в себе систему засобів май­нового характеру, що спрямовані, з одного боку, на створення фінан­сової основи для виконання функцій держави у галузі земельних відно­син, а з іншого — на стимулювання економічними засобами раціональ­ного використання, охорони та відтворення земель.

Основним принципом економічного стимулювання раціональ­ного використання і охорони земель є платність. Він означає, що використання землі в Україні здійснюється за відповідну плату. Безплатність землекористування, яка довгий час була головним принципом земельного права, призводила до нера­ціонального використання земель, необґрунтованого закріплення за господарюючими суб'єктами великих земельних угідь, які найчастіше залишались невикористаними, породжувала спожи­вацьке ставлення до земельних ресурсів.

Поняття плати за землю законодавчо не закріплене, проте, вихо­дячи із положень законодавства, плату за землю можна визначити як періодич­ний платіж, що підлягає сплаті землевласниками та землекорис­тувачами за використання земельних ділянок на користь власни­ка земельної ділянки або держави.

Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

Земельний податок становить обов'язковий платіж, що стягується з юридичних і фізичних осіб за корис­тування земельними ділянками, виключно у грошовій формі. Його розмір не залежить від результатів господарської діяльності землевласників та землекористувачів. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а орендної плати за ділянку, яка перебуває у державній або кому­нальній власності, — договір оренди такої земельної ділянки.

Власники земельних ділянок та землекористувачі сплачують земельний податок, а також орендну плату за земельні ділянки державної та комунальної власності з дня виникнення у них права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування ділянкою податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності сплачується за фактичний період перебування землі у власності або у користуванні в поточ­ному році.

Суб'єктами плати за землю (платниками) є юридичні особи незалежно від організаційно-правових форм і форм власності, а також фізичні особи, які використовують земельні ділянки на титулах права власності та права користування, у тому числі на умовах оренди. Іноземні юридичні та фізичні особи, а також особи без громадянства сплачують земельний податок у випад­ках, коли вони є власниками земельних ділянок несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також земельних ділянок несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти не­рухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. В усіх інших випадках вони можуть бути лише орендарями земельних ділянок і повинні сплачувати орендну плату.

Об'єктом плати за землю згідно з ч. 1 ст. 206 ЗК є земельна ділянка.

2. Пільги по сплаті земельного податку передбачені ст. 13.12 Податкового Кодексу (ПК) України. Всі передбачені пільги можна поділити на три вели­кі групи: (1) пільги, що надаються законом певним суб'єктам, і (2) пільги, що пов'язуються законом із розміщенням на земельній ділянці певних об'єктів, (3) пільги, що прямо законом не передбачені, але можуть встановлюватися Верховною Радою АР Крим та орга­нами місцевого самоврядування.

Ч. 1 ст. 13.12 передбачає (1) звільнення від земельного податку за суб'єктною ознакою.

Відповідно до ст. 13.12 ПК звільня­ються від сплати земельного податку: заповідники, у тому числі історико-культурні, національні природні парки, заказники (крім мисливських), регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, пам'ятки природи, заповідні урочища та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва; віт­чизняні дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю та професійно-технічних училищ; органи державної влади та місце­вого самоврядування, органи прокуратури, заклади, установи та організації, які повністю утримуються за рахунок бюджету (за винятком військових формувань, утворених відповідно до законів України, крім Збройних Сил України та Державної прикордонної служби України), спеціалізовані санаторії України для реабілітації хворих, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, санаторно-курортні та оздоровчі заклади громадських організацій інвалідів, реабі­літаційні установи громадських організацій інвалідів, дитячі санаторно-курортні та оздоровчі заклади України, громадські організації інвалідів України, підприємства та організації громадських організацій інвалідів, які засновані ними і є їх власністю, де кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, становить протягом попереднього звітного періоду не менше 50% середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, і за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить протягом попереднього звітного періоду не менше 25% суми загальних витрат на оплату праці, що відносяться до складу валових витрат виробництва (обігу).

Пільги зі сплати земельного податку (2) за об'єктним принципом передбачені ч. 2 ст. 13. 12 ПК:

- не справляється плата за сільськогосподарські угіддя зон радіоактивно забруднених територій, визначених ст. 2 Закону "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" (зон від­чуження, безумовного (обов'язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення і посиленого радіоекологічного конт­ролю), і хімічно забруднені сільськогосподарські угіддя, на які запроваджено обмеження щодо ведення сільського господарства; за землі, що перебувають у тимчасовій консервації або у стадії сільськогосподарського освоєння; за землі державних сорто­випробувальних станцій і сортодільниць, які використовуються для випробування сортів сільськогосподарських культур; за землі дорожнього господарства автомобільних доріг загального користування; за земельні ділянки державних, комунальних і фермерських господарств, які зайняті молодими садами, ягідни­ками та виноградниками до вступу їх у пору плодоношення, а також гібридними насадженнями, генофондовими колекціями та розсадниками багаторічних плодових насаджень; за землі кладовищ; за земельні ділянки, в межах граничних норм, вста­новлених ЗК, інвалідів І і II груп, громадян, які виховують 3 і більше дітей, та громадян, члени сімей яких проходять строкову військову службу, пенсіонерів, а також інших осіб, які корис­туються пільгами відповідно до Закону України від 23 жовтня 1993 р. "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", громадян, яким у встановленому порядку видано посвідчення про те, що вони постраждали внаслідок Чорно­бильської катастрофи.

Верховна Рада АРК, обласні, міські, селищні та сільські Ради можуть встановлювати наступні пільги щодо плати за землю: часткове звільнення на певний строк, зменшення суми земельного податку лише за рахунок коштів, що зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки відповідних бюджетів. Якщо право на пільгу в платника виникає протягом року, він звіль­няється від сплати податку починаючи з місяця, наступного за місяцем, в якому виникло це право. У разі втрати права на пільгу протягом року податок сплачується починаючи з місяця, наступного за місяцем, в якому втрачено це право. Якщо під­приємства, установи та організації, що користуються пільгами щодо земельного податку, мають у підпорядкуванні госпрозра­хункові підприємства або здають у тимчасове користування (оренду) земельні ділянки, окремі будівлі або їх частини, плата за земельні ділянки, зайняті цими госпрозрахунковими під­приємствами або будівлями (їх частинами), переданими у тим­часове користування, справляється у встановлених розмірах на загальних підставах.

3. За несплату або несвоєчасну сплату земельного податку може наставати (1) фінансова (господарсько-правова у вигляді адміністратив­но-господарських санкцій), (2) адміністративна, (3) кримінальна та (4) так званна земельно-правова відповідальність.

Фінансова відповідальність (яка також підпадає під ознаки господарсько-правової у вигляді накладення адміністративно-господарських санкцій) наступає у вигляді пені за прострочення платежів, яка ст. 16 ЗУ "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами" передба­чена у розмірі 120 % річних облікової ставки НБУ, діючої на день виник­нення податкового боргу або на день його погашення, залежмо від того, яка з величин таких ставок є більшою". Також за порушення податково­го законодавства у сфері справляння земельного податку накладаються штрафи, передбачені ст. 17 того ж Закону (5,10,50 % від суми податко­вої заборгованості залежно від виду правопорушення тощо).

Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері справляння земельного податку передбачена ст.ст. 163-1 ("Порушення порядку ведення податкового обліку, надання аудиторських висновків"), 163-2 «Неподання або несвоєчасне подання платіжних доручень на перерахування належних до сплати податків та зборів (обов'язкових платежів)"), 163-5 («Невиконання законних вимог посадових осіб ор­ганів державної податкової служби») КУпАП.

Кримінальна відповідальність передбачена за ухилення від сплати земельного податку (ст. 212 ККУ), яке призвело до фактичного ненадходження до бюджету коштів у значних розмірах (що в тисячу і біль­ше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

За невнесення земельного податку також застосовується і власне земельно-правова відповідальність - відповідно до п. "д" ст. 141 ЗКУ, у разі систематичного невнесення земельного податку може бути при­пинене право користування земельною ділянкою. Систематичною вва­жається несплата "виробниками сільськогосподарської і рибної продук­ції та громадянами протягом року, іншими платниками — протягом півроку" (ч. 5 ст. 13. 17 ПК).

4. Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель визначається як комплекс взаємопов'язаних заходів, спрямованих на підвищення зацікавленос­ті осіб, що здійснюють використання земель, у збереженні та від­творенні родючості ґрунтів, здійсненні заходів з захисту земельних ресурсів від негативних наслідків господарської діяльності людині. Економічному стимулюванню раціонального використання та охорони земель присвячена ст. 205 ЗКУ, за якою зміст економічного стимулювання включає:

а) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель;

б)    виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини;

в)    звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами;

г)    компенсацію з бюджетних коштів зниження доходу власників
землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, що стали такими не з їх вини.

Податкові пільги. На даний час податкове законодавство Украї­ни, встановлює лише не­значні пільги щодо сплати податку на прибуток підприємств та пільги по платі за землю, що за певних умов можуть використовуватися осо­бами, які здійснюють заходи з охорони земель.

Кредитні пільги. На даний час законодавство не передбачає меха­нізму пільгового кредитування громадян та юридичних осіб, які здій­снюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель.

Звільнення від плати за земельні ділянки у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану. Ч. 2 ст. 13.12 ПК передбачає, що плата за зем­лю не справляється за землі, що перебувають у стадії сільськогоспо­дарського освоєння. Разом із тим, звільнення від плати за землю зе­мельних ділянок, що перебувають у стадії поліпшення їх стану згід­но з державними та регіональними програмами (п. "в" ч. 1 ст. 205 ЗК; у навіть більш загальному вигляді ця пільга закріплена у ст. 27 ЗУ "Про охорону земель"), на сьогодні ПК не передбачено.

Компенсація зниження доходу внаслідок тимчасової консервації земель. Відповідно до ч. 2 ст. 13.12 ПК, за землі, що перебувають у тимчасовій консервації, земельний податок не справляєть­ся. Додатковим стимулом для відповідних землевласників та землеко­ристувачів має стати компенсація за рахунок бюджету зниження дохо­ду внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктив­них земель, що стали такими не з їх вини (п. "г" ст. 205 ЗК). Виходя­чи із договірного порядку здійснення консервації земель (ч. З ст. 172 ЗК), розмір компенсації зниження доходу від консервації земель по­винен визначатися у відповідному договорі.

5. Оцінка земель є економічним інструментом, за допомогою якого визначається вартість земельної ділянки. Остання — це еквівалент цінності земельної ділянки, виражений у ймовірній сумі грошей, яку може отримати продавець.

Об'єктами оцінки земель у межах території України є: тери­торія адміністративно-територіальних одиниць або їх частин, території оціночних районів та зон, земельні ділянки чи їх частини або сукупність земельних ділянок і прав на них, у тому числі на земельні частки (паї).

До суб'єктів оціночної діяльності належать: органи вико­навчої влади та органи місцевого самоврядування, які здій­снюють управління у сфері оцінки земель, а також юридичні та фізичні особи, заінтересовані у проведенні оцінки земельних ділянок; юридичні особи — суб'єкти господарювання незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, що мають у своєму складі оцінювачів з експертної грошової оцінки земельних ділянок та які отримали ліцензії на виконання землеоціночних робіт у встановленому законом порядку; фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які отримали кваліфікаційне свідоцтво оцінювача з експертної грошової оцінки земельних ділянок та ліцензію на виконання землеоціночних робіт у встановленому законом порядку; юридичні особи — суб'єкти господарювання незалежно від їх організаційно-право­вої форми та форми власності, які в установленому законом порядку отримали ліцензії на проведення робіт із землеустрою.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 ЗК економічна оцінка земель — це оцінка землі як природного ресурсу і засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві й як просторового базису в суспільному виробництві за показниками, що характеризу­ють продуктивність земель, ефективність їх використання та доходність з одиниці площі. Вона визначається в умовних кадастрових гектарах або у грошовому виразі і провадиться для порівняльного аналізу ефективності використання земель різного призначення.

Грошова оцінка земельних ділянок, згідно з ч. 1 ст. 201 ЗК визначається на рентній основі. Залежно від призначення та порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною і експертною.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок становить капіталізований рентний дохід із земельної ділянки, визна­чений за встановленими і затвердженими нормативами. Вона використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподар­ського і лісогосподарського виробництва, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель. Показником, що характеризує вартість земельної ділянки відповідної якості та місця розташування, який визначається виходячи з потенційного прибутку за розрахунковий строк окупності є нормативна ціна землі.

Нормативна грошова оцінка є підґрунтям здійснення операцій з земельними частками (паями), ринкова ціна яких визнача­ється на основі співвідношення попиту та пропозицій, а також встановлення стартових цін під час продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення на конкурентних засадах.

Експертна грошова оцінка землі застосовується при встанов­ленні імовірної ціни купівлі (продажу) окремих земельних ді­лянок незалежно від типу їх використання та категорії ґрунтів. Вона проводиться шляхом визначення експертом ринкової (імовірної ціни продажу на ринку) або іншого виду вартості (заставна, страхова, для бухгалтерського обліку тощо) земельної ділянки, за яку вона може бути продана (придбана) або іншим чином відчужена на дату оцінки з урахуванням характеру ци­вільно-правового договору. Об'єктом такої оцінки є земельна ділянка або її частина з певним місцем розташування та визна­ченими щодо неї правами. Вартість об'єкта експертної грошової оцінки розраховується виходячи з характеристик та особливостей земельної ділянки, її правового статусу, місця розташування, кон'юнктури ринку землі, прогнозу його еволюції та аналізу інвестиційної політики. При цьому земельна ділянка (або її частина) розглядається як вільна від забудови, різних поліпшень та придатна для найбільш ефективного використання.

 

Лекція № 8 Тема: Поняття та види юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства

План

1. Поняття юридичної відповідальності за земельні правопорушення.

2. Земельне правопорушення як підстава юридичної відповідальності.

3. Кримінальна та адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства.

4. Цивільно-правова відповідальність за порушення земельного законодавства.

5. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність за порушення земельного законодавства.

6. Визначення та застосування спеціального виду юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

Міжпредметні зв’язки: теорія держави та права, кримінальне право, адміністративне право, цивільне право, трудове право.

 

1. Суб'єктами земельних порушень можуть бути як окремі гро­мадяни та посадові особи, так і працівники підприємств, установ і організацій. Правопорушниками можуть бути і державні орга­ни, які незаконно розпоряджаються земельними ділянками або допускають інші порушення норм земельного права.

Об'єктами земельних правопорушень є порушення права державної, комунальної або приватної власності на землю, існу­ючий порядок землекористування й охорони земель, права й інтереси окремих громадян, підприємств, установ і організацій. Таким чином, узагальненим об'єктом земельних правопору­шень є встановлений земельний лад, що охороняється чинним законодавством.

Змістом земельних правопорушень є певні дії або бездіяль­ність, що суперечать вимогам норм земельного права. Вони за своєю природою є суспільно шкідливими і виступають у формі винних дій чи бездіяльності. У земельно-правовій літературі зустрічаються твердження, згідно з якими земельне правопо­рушення характеризується 4 елементами: (об'єктом, суб'єктом, об'єктивною стороною і суб'єктивною стороною), відповідаль­ність за порушення може наставати лише за наявністю усіх цих елементів.

Земельне правопорушення є підставою для притягнення до юридичної відповідальності, тобто застосування передбачених нормами права санкцій, як засобів впливу на правопорушників, Вони, можуть застосовуватися до власників земельних ділянок і землекористувачів, у цьому полягає специфіка правової від­повідальності у земельних відносинах.

2. У ст. 211 ЗК закріплено перелік видів порушень земельного законодавства. До них віднесені: укладання договорів з пору­шенням земельного законодавства; самовільне заняття земельних ділянок; псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стіч­ними водами, засмічення промисловими, побутовими й іншими відходами; розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; неви­конання вимог щодо використання земель за цільовим призна­ченням; порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням; знищення межових знаків; приховування від обліку і реєстрації та пере­кручування даних про стан земель, розміри та кількість земель­них ділянок; непроведення рекультивації порушених земель; знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд та захисних насаджень; невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту; самовільне від­хилення від проектів землеустрою; ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інфор­мації щодо них; порушення строків розгляду заяв щодо відве­дення земельних ділянок.

Наведений перелік правопорушень не є вичерпним, тому законом може бути встановлено й інші види порушення земель­ного законодавства.

Таким чином, земельне правопорушення становить винну протиправну дію або бездіяльність, що перешкоджає реалізації земельних прав і закон­них інтересів власників землі та землекористувачів, порушує встановлений державою земельний устрій і порядок управління земельним фондом, і суперечить вимогам раціонального викорис­тання та ефективної охорони земельних ресурсів як національного багатства країни.

Залежно від ступеня суспільної небезпеки з наведеного пе­реліку земельних правопорушень можна виділити такі з них, які порушують земельний правопорядок і відносяться до катего­рії проступків та у свою чергу поділяються на цивільно-правові й адміністративні, і такі, що кваліфікуються як злочини, перед­бачені КК. Це стало підставою для розподілу всіх правопору­шень за галузевою ознакою. Із цього випливає, що невиконання приписів земельного законодавства є нічим іншим, як земельним правопорушенням.

Вітчизняному законодавству традиційно відомі 4 види юри­дичної відповідальності за здійснення тих чи інших право­порушень: кримінальна, адміністративна, цивільно-правова та дисциплінарна. Саме у межах вказаних видів юридичної відпо­відальності відбувається правове реагування на заподіяні правопорушення.

3. Кримінально-правові та адміністративно-правові порушення земельного законодавства можуть відбуватися в процесі набуття та реалізації земельних прав, здійснення управлінських функцій щодо земельного фонду країни, використання земельних ді­лянок для господарської діяльності, охорони навколишнього природного середовища тощо. У зв'язку з цим кримінальну відповідальність за вчинені злочини та адміністративну відповідальність за допущені проступки слід розглядати як державне реагування на протиправні дії або бездіяльність у сфері зе­мельних відносин з метою охорони земельного ладу та захисту встановленого правопорядку.

Кримінальна відповідальність є найбільш суворим видом юридичної відповідальності за земельні правопорушення і має каральний характер. Вона настає за здійснення злочину, яким визнається винне суспільно небезпечне діяння, заборонене КК, під погрозою покарання. Для кримінальної відповідальності за порушення земельного законодавства притаманні наступні ознаки: обмеженість підстав виникнення, винятково особистий характер її застосування, особливий порядок притягнення особи до цього виду відповідальності.

Чинний КК передбачає покарання за наступні злочини у сфері земельних та пов'язаних з ними відносин: самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 197-1), забруднення та псування земель (ст. 239), порушення правил охорони надр (ст. 240), порушення законодавства про захист рослин (ст. 247), проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253), безгосподарське використання земель (ст. 254) тощо.

Зазначені злочини можуть бути поділені на 4 групи, а саме:

· злочини, що зазіхають на право власності, право земле­користування та управління земельними ресурсами;

· злочини, що носять економічний характер;

· злочини, що мають екологічний характер;

· злочини, що пов'язані з тим, що зростає на землі.

Спеціальні склади злочинів, що зазіхають на землю як на право власності, право землекористування та управління земель­ними ресурсами є порушення права власності на землю та права землекористування, а також перешкоджання управлінню земель­ними ресурсами. З внесенням змін до КК та введенням у його зміст ст. 197-1, до таких злочинів відносяться самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво, що у цілому відповідає сучасним потребам. Їх загальним складом є самоправство (ст. 356 КК) - посадовій злочин, об'єктами яких є встановлений порядок використання й охорони земель та здій­снення управління у цій сфері. Спеціальний склад таких злочинів полягає у тому, що вони посягають на землю як на об'єкт права власності, користування та інші права осіб на землю, а також та управління земельними ресурсами країни.

Об'єктом злочинів, що мають екологічний характер є земля як об'єкт екосистеми. Загальними складами таких злочинів є: порушення правил екологічної безпеки (ст. 236 КК); неприй­няття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруд­нення (ст. 237 КК); приховування чи перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238 КК); проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253 КК). Злочинами зі спеціальними складами є: забруднення та псування земель (ст. 239 КК); порушення правил охорони надр (ст. 240 КК); безгосподарське використання земель (ст. 254 КК).

Об'єктом злочинів, що мають економічний характер є земля як засіб господарювання. В них передбачені загальні склади — навмисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК), не­обережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК) тощо. Об'єктом злочинів, які пов'язані з тим, що зростає на землі, є знищення або пошкодження лісових масивів (ст. 245 КК), неза­конна порубка лісу (ст.246 КК), порушення законодавства про захист рослин (ст. 247 КК) та інші злочини, передбачені КК.

Адміністративна відповідальність за земельні правопору­шення є найбільш поширеним видом юридичної відповідаль­ності. Вона також має каральний характер. Порушення щодо використання земель, псування земельних ділянок при прове­денні будівельних та інших робіт, самовільна зміна режиму використання землі, неприйняття належних заходів для охорони земель заподіюють шкоду земельним ресурсам і слугують підста­вою для застосування заходів адміністративного впливу.

Адміністративна відповідальність за порушення вимог земель­ного законодавства передбачена в гл. 7 КУпАП, присвяченій адміністративним правопорушенням в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури. Проте види порушень земельного законодавства у цій главі різнопланові і певною мірою складні за своїм змістом. Тому, на думку окремих дослідників, залежно від їх складу всі земельні правопорушення можна поділити на 2 групи: на власне земельні правопорушення та на земельні правопорушення екологічної спрямованості. При цьому, власне земельні право­порушення у свою чергу можна поділити на земельні право­порушення майнового характеру і земельні порушення у сфері управління.

До земельних правопорушень екологічної спрямованості можна віднести такі з них, коли їх об'єктом є земля як природ­ний об'єкт, тобто вчинене правопорушення пов'язано із запо­діянням шкоди землі. Зазначену групу земельних правопорушень у КУпАП визначають такі склади як: псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52), порушення правил використання земель (ст. 53) тощо. До земельних правопорушень майнового характеру можуть бути віднесені такі адміністративні проступки, як самовільне заняття земельної ділянки (ст. 53-1), зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу (ст. 53-3), незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель (ст. 53-4), порушення строків повернення тимчасово займаних земель або не приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 54) тощо. До земельних правопорушень у сфері управління відносяться склади право­порушень стосовно приховування або перекручення даних дер­жавного земельного кадастру (ст. 53-2), самовільне відхилення від проектів землеустрою (ст. 55).

У ст. 52 КУпАП передбачено склад адміністративного правопорушення, що полягає у псуванні та забрудненні сільськогос­подарських та інших земель. У зазначеній нормі містяться 3 самостійних склади правопорушень, а саме: псування сільсько­господарських та інших земель; забруднення земель хімічними і радіоактивними речовинами, нафтою та нафтопродуктами, неочищеними стічними водами, виробничими й іншими відхо­дами; неприйняття заходів для боротьби з бур'янами.

У ст. 53 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за використання земель не за цільовим призначенням, неви­конання природоохоронного режиму використання земель, роз­міщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, які негативно впливають на стан земель, неправильна експлуа­тація, знищення або пошкодження протиерозійних гідротехніч­них споруд та захисних лісонасаджень. Наведена норма містить по меншій мірі 4 самостійних склади правопорушень.

У ст. 53-1 КУпАП передбачена адміністративна відповідаль­ність за самовільне заняття земельної ділянки. Суть такого правопорушення полягає в тому, що особа самовільно займає чужу земельну ділянку і використовує її, не маючи на те право­вих підстав, передбачених законодавством.

Як вже зазначалось, нині ст. 197-1 КК передбачена кри­мінальна відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво. Виникає питання щодо розмежування адміністративної та кримінальної відповідальності за самовільне заняття земельної ділянки. Традиційним критерієм їх роз­межування була і залишається ступінь суспільної небезпеки вчиненого правопорушення.

У ст. 53-2 КУпАП передбачається склад земельного право­порушення у вигляді приховування чи перекручення даних земельного кадастру.

У ст. 55 КУпАП передбачена відповідальність за самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського землеустрою.

У ст. 56 КУпАП встановлюється адміністративна відповідаль­ність за знищення межових знаків.

Відповідно до ст. 238-1 КУпАП органи земельних ресурсів розгля­дають справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушеннями законодавства у сфері використання й охорони земель та регулювання земельних відносин. Відповідно до ч. 2 ст. 238-1 КУпАП від імені зазначених органів, розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право: Голова Державного агенства України по земельних ресурсах та його заступники, Голова республіканського комітету по земельних ресурсах АРК та його заступ­ники, начальники обласних, Київського та Севастопольського міських головних управлінь та їх заступники, начальники міських (міст обласного та районного підпорядкування), районних управлінь (відділів) земельних ресурсів та їх заступники, інженери-землевпорядники сіл і селищ.

У ст. 144 ЗК встановлено спеціальну процедуру притягнення до адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства, що відрізняється від порядку, визначеного в КУпАП. Відповідно до вказаної земельно-правової норми, у випадку виявлення порушення земельного законодавства дер­жавний інспектор складає протокол, видає особі, яка припустила правопорушення, вказівку про їх усунення протягом 30 днів. Якщо ця особа не виконала протягом зазначеного строку вказівку державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, інспектор відповідно до закону накладає на таку особу адміністративне стягнення і повторно видає вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше 2 місяців з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні — 2 місяців з дня його виявлення. Штраф, накладений на громадянина чи посадову особу, має бути спла­чений не пізніше 15 днів з дня вручення постанови про накла­дення штрафу, а у випадку оскарження чи опротестування такої постанови — не пізніше 15 днів з дня повідомлення про зали­шення скарги чи протесту без задоволення. У випадку якщо штраф у зазначений строк не буде сплачений, він стягується в примусовому порядку.

4. Законодавчою підставою застосування цивільно-правової відповідальності за порушення земельного законодавства є норма ст. 211 ЗК. Цивільно-правовій відповідальності за земельні правопорушення притаманні певні особливості, обумовлені специфікою предмета правового регулювання. Такими особли­востями є: майновий характер застосовуваних заходів до право­порушника; настання несприятливих, невигідних для право­порушника майнових наслідків; спрямованість заходів відпові­дальності на задоволення інтересів потерпілої сторони; компен­саційна природа цивільно-правової відповідальності, розмір якої має відповідати розміру понесених потерпілим збитків тощо.

Таким чином, цивільно-правова відповідальність становить форму державного примусу, що полягає у майновому стягненні на користь потерпілого і настанні для правопорушника неви­гідних майнових наслідків з метою відновлення порушеної сфери майнових відносин. Цей вид відповідальності, у тому числі для земельних правопорушень, виконує наступні функції: компенсаційно-відновлювальну, організаційно-стимулюючу, запобіж­но-превентивну і карально-штрафну.

Підставою відповідальності за порушення земельного право­порядку є заподіяння шкоди земельним ресурсам. При цьому її відшкодування здійснюється з урахуванням природної цін­ності землі. Так, відповідно до ст. 212 ЗК самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Відмова порушнику земельного правопорядку у відшкодуванні понесених витрат на освоєння чи обробку земельної ділянки й є відповідальністю у власному її розумінні. Безумовно, це не єдиний несприятливий наслідок майнового характеру, що покладається на порушника земельного правопорядку.

Юридичні та фізичні особи зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними в результаті порушення земельного законодав­ства. У разі здійснення правопорушень у галузі земельних від­носин можуть наставати певні цивільно-правові наслідки. Так, у випадку забруднення земель, пошкодження споруджень та вчинення інших порушень земельного законодавства шкода від­шкодовується згідно зі ст. 211 ЗК та ст.ст. 610, 611, 1166 та іншими нормами чинного ЦК. При заподіянні шкоди земельним об'єктам джерелом підвищеної небезпеки, вона відшкодову­ється власником цього джерела за правилами ст. 1187 ЦК.

Відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення земельного законодавства слід відрізняти від відшкодування збитків, завданих в результаті вилучення або тимчасового за­няття земельних ділянок. Збитки, завдані внаслідок вилучення або тимчасового заняття земельних ділянок, заподіюються правомірними діями, передбаченими законом. За подібні дії майнова відповідальність не настає, а провадиться компенсація втрат землевласників та землекористувачів, в обсязі і порядку, передбаченому нормативно-правовими актами. Коло осіб, на яких покладаються обов'язки відшкодувати збитки і втрати влас­никам землі і землекористувачам є більш широким ніж коло осіб, зобов'язаних відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок земельного правопорушення.

Самовільне заняття та забруднення земельних ділянок є самостійними видами відповідальності за земельно-правові порушення. При вирішенні питань про відшкодування влас­никам землі та землекористувачам шкоди, заподіяної само­вільним заняттям землі чи забрудненням земельних ділянок, слід враховувати те, що згідно з ст. 211 ЗК і ст.ст. 611, 1166 ЦК, така шкода має відшкодовуватися у повному обсязі.

Одним із видів правопорушень в галузі земельних відносин є пошкодження посівів і насаджень. Відповідно до п. 16 зазна­ченої постанови Пленуму Верховного Суду України розмір шкоди, заподіяної пошкодженням посівів і насаджень при прокладенні шляхів, трубопроводів та проведенні розвіду­вальних, бурових, будівельних робіт, псуванням і забрудненням сільськогосподарських земель та іншими порушеннями земель­ного законодавства, визначається з урахуванням витрат на від­новлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати при використанні земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі у стан, придатний для її використання за цільовим призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки. Зокрема, при пошкодженні посівів, самовільному зайнятті ріллі або сіно­косінні, на користь землевласника чи землекористувача стягу­ється вартість неодержаної сільськогосподарської продукції, що обчислюється за ринковими цінами, з урахуванням середньої врожайності певної культури у господарстві, за винятком витрат виробництва, пов'язаних зі збиранням урожаю, а також витрат на відновлення якості земель відповідно до їхнього призна­чення. Якщо замість пошкоджених посівів землекористувач провів у тому ж сезоні повторний посів культур, відшкоду­ванню підлягають витрати на пересівання (вартість насіння, вартість обробітки землі тощо).

Відповідно до вимог цивільного законодавства заподіювач шкоди, що виникла в результаті порушення земельного законо­давства, зобов'язаний відшкодувати у в повному обсязі. Проте це загальне правило, з огляду на специфіку землі варто роз­глядати в двох основних аспектах: як об'єкта господарювання та об'єкта природного походження.

Зміст збитків, заподіяних в наслідок земельного правопору­шення в результаті господарювання на землі, полягає у витратах, що особа, чиє право було порушено, зробила чи повинна була зробити для відновлення порушеного права (невикористані затрати власника земельної ділянки, що складають його збитки і підлягають відшкодуванню). Втрата чи пошкодження майна може діставати вияв у псуванні земель, втраті можливості її обробки та використання у визначених цілях. Під неодержаними доходами (упущеною вигодою), слід розуміти вартість продукції, що потерпілий одержав би зі своєї ділянки, якби його майнові права не були порушені. Таким чином, збитки складаються з вартості неодержаного врожаю. Причому це положення діє не тільки тоді, коли він ще не дозрів, а й тоді, коли на ділянці був проведений основний комплекс агротехнічних заходів.

Для визначення розмірів відшкодування збитків, заподіяних у результаті псування землі як природного об'єкта, у деяких випадках застосовуються спеціальні методики.

У разі псування сільськогосподарських угідь власники землі і землекористувачі вправі вимагати відшкодування заподіяної ним шкоди в натурі, тобто реального відшкодування. Право­порушники в цих випадках зобов'язані за вимогою землевласни­ка власними засобами відновити попередній стан ушкоджених ділянок. Якщо з певної причини це неможливо, то допустимим є інший спосіб реального відшкодування шкоди — освоєння рівновеликої земельної ділянки замість зіпсованої. Такий спосіб відшкодування шкоди власникам земель і землекористувачам можливий за наявності вільних земель, придатних для сільсько­господарського освоєння.

5.Дисциплінарна відповідальність, як вид юридичної відпові­дальності, який може застосовуватися за земельні правопорушен­ня, відсутній у ст. 211 ЗК. Тому дисциплінарна відповідальність може застосовуватися за порушення земельного законодавства лише у випадках порушення працівниками підприємств, установ та організацій, а також їх посадовими особами своїх трудових обов'язків щодо дотримання земельно-правових норм. Об'єкт правопорушення тут є подвійним: вимоги трудового законо­давства (правила внутрішнього розпорядку) та законодавчі ви­моги щодо використання та охорони земель. Таким чином, дисциплінарна відповідальність становить застосування до учас­ників трудових відносин підприємств та їх посадових осіб, винних у здійсненні дисциплінарних проступків, заходів особистого впливу у вигляді накладення дисциплінарних стягнень.

Матеріальна відповідальність по суті є продовженням дисцип­лінарної відповідальності у випадках, коли порушенням тру­дових обов'язків заподіяна матеріальна шкода земельним ресурсам. Матеріальна відповідальність полягає в покладанні на працівників і посадових осіб підприємств, які вчинили винне протиправне діяння, внаслідок якого підприємству заподіяна матеріальна шкода чи порушені його майнові інтереси, обов'язку щодо компенсації шкоди в натурі чи заподіяних збитків. Такими особами можуть бути члени сільськогосподарських підприємств і сільськогосподарських кооперативів, працівники і посадові особи державних та комунальних підприємств, а також сіль­ськогосподарських підприємств, установ та організацій інших форм власності.

6.Відомо, що земельне законодавство містить низку самос­тійних заходів впливу на правопорушників. Це дало підстави окремим авторам виділяти ще один вид юридичної відпо­відальності за порушення земельного законодавства — земельно-правову. Втім, у літературі відсутня єдність щодо визначення найменування цього виду відповідальності.

Визначення та застосування спеціальної земельно-правової відповідальності за земельні правопорушення обґрунтовується наступним: земля як об'єкт природи має певну специфіку, від­мінну від інших об'єктів матеріального світу, тому застосування загальної цивільно-правової відповідальності є недостатнім для забезпечення належного правового режиму її використання та охорони; основною метою законодавчого закріплення та прак­тичного застосування спеціальних земельно-правових заходів є відновлення попереднього стану у земельних відносинах; спеціальні міри відповідальності проявляються не стільки у настанні несприятливих матеріальних наслідків, скільки у відшкодуванні витрат, завданих незаконним використанням зе­мельної ділянки.

Як приклад існування спеціальної земельно-правової від­повідальності наводиться застосування заходів відповідальнос­ті за самовільне зайняття землі. Проте за самовільне зайняття земельної ділянки передбачена кримінальна відповідальність у ст. 197-1 КК та адміністративна відповідальність відповідно до ст. 53-1 КУпАП. Проте, поряд із застосуванням кримінальної або адміністративної відповідальності, пропонуються земельно-правові міри відповідальності.

На думку вчених, земельно-правові заходи впливу на право­порушників за своєю правовою природою, цілями та умовами застосування, порядком притягнення до відповідальності, відріз­няються від адміністративної відповідальності наступними озна­ками: 1) об'єктом земельного правопорушення є суб'єктивні права і законні інтереси власників землі та землекористувачів, а об'єктом адміністративного правопорушення є встановлений порядок використання й охорони земель; 2) застосування заходів адміністративної відповідальності за самовільне заняття земель­ної ділянки саме по собі не вирішує питання про повернення ділянки землі законному власнику чи користувачу, а покладення цього заходу впливу не звільняє правопорушника від засто­сування до нього земельно-правових заходів відповідальності; 3) земельно-правова відповідальність передбачає систему дій, спрямованих на приведення земельної ділянки у придатний стан для використання за призначенням (знесення будинків, будівель і споруджень, відновлення межових знаків тощо), що здійснюються самими винними особами чи за їхній рахунок, а адміністративна відповідальність передбачає стягнення штрафу або іншої заходу впливу, які безпосередньо не впливають на стан земельної ділянки; 4) земельно-правова відповідальність може застосовуватися виключно у судовому порядку в межах строків позовної давності, якщо особа добровільно не поверне самовільно зайняту ділянку і не вживе заходів щодо реалізації вимог ст. 212 ЗК, а адміністративна відповідальність може застосовуватися уповноваженими органами по земельних ре­сурсах в межах строків, встановлених ст. 38 КУпАП.

 

- ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ

 

Практичне заняття № 6 Тема: ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ СУБ'ЄКТАМИ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

 

Мета заняття: закріплення курсантами (студентами) знань щодо підстав, порядку та умови набуття та реалізації прав на землю фізичними та юридичними особами.

 

Опорні поняття: підстави набуття прав на землю, порядок набуття прав на землю, умови набуття прав на землю, приватизація земельних ділянок, земельний пай, посвідчення прав на землю, реєстрація прав на землю.

 

ПЛАН

1. Основні підстави і умови набуття прав на землю громадянами та юридичними особами

2. Особливості набуття прав на землю територіальними громадами і державою

3. Умови і порядок придбання та передачі земельних ділянок громадянам

3.1. Поняття та правові моделі приватизації

3.2. Приватизація земельних ділянок із земель запасу ("повна модель ")

3.3. Приватизація земельних ділянок, наданих раніше у користування громадянам (т. з. "спрощена модель")

3.4. Приватизація земельних ділянок юридичними особами

3.5. Особливості приватизації земельних ділянок для ведення фермерського господарства

4. Умови і порядок передачі земельних ділянок юридичним особам у постійне користування та в оренду

5. Виникнення, посвідчення і реєстрація прав на земельні ділянки

---

Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 286; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!