Право державної власності на землю

Специфіка права державної власності полягає насамперед у суб'єктно-об'єктному складі. Певні особливості має також порядок набуття та припинення права власності.

Суб'єктний склад. Відповідно до ст. 80 ЗКУ, суб'єктом права влас­ності на землі державної власності є держава, яка "реалізує це право через відповідні органи державної влади". "Відповідними органами державної влади" ЗКУ у ст.ст. 13,16,17,17-1 та 84 визначає (1) КМУ, (2) Раду Міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації - (3) ра­йонні і (4) обласні та Київська та Севастопольська міські державні, та (5) державні органи приватизації. Повноваження цих органів розмеж­овуються ст.ст. 118,122,129,149,150 ЗК. На період до розмежування земель державної та комунальної власності чинне законодавство (гла­ви 2,3, п. 12 розділу X "Перехідні положення" ЗКУ, п. 1 Розділу VIII "Прикінцеві положення" ЗУ "Про оренду землі") надає повноважен­ня із розпорядження державними землями також (6) місцевим радам і встановлює тимчасові правила щодо розподілу компетенції з розпо­рядження державними землями. Незважаючи на існування законодавства про розмежування земель, поки що в Україні розмежування зе­мель державної та комунальної власності знаходиться на підготовчій стадії (детальніше див. п. З.З.).

Специфіка об'єктного складу державної власності.

Новий ЗК відійшов від жорсткого закріплення певних категорій земель у державній власності, передбачивши лише неможливість пе­редачі певних видів земель із державної у інші форми власності (до зміни цільового призначення). Так, ч. 3 ст. 84 ЗК визначено перелік земель державної власності, які не можуть передаватись у комуналь­ну власність.

Окрім наведеного, перелік земель, що підлягають залишення у державній власності зміщено також у ЗУ "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (ст. 6). Він в основному повторює положення ч. З ст. 84 ЗКУ, але є дещо ширшим.

Також визначаються землі державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність (ч. 4 ст. 84 ЗКУ).

Мотиви закріплення певних різновидів земель у власності держа­ви зрозумілі: державна власність на земельні ділянки повинна забез­печувати реалізацію певних функцій держави (оборона тощо), в ін­ших випадках для збереження певних особливо цінних категоріій зе­мель може бути необхідно, щоб землі знаходилися у безпосередньо­му управлінні держави.

Право комунальної власності на землю

Специфіка права комунальної власності полягає у суб'єктно-об'єктному складі, а також особливому порядку набуття та припинен­ня права власності.

Суб'єктний склад. Ст. 142 Конституції України, ст.ст. 80, 83 ЗК визначають суб'єктом права комунальної власності відповідні територіальні громади, що здійснюють право власності або без­посередньо (за допомогою місцевого референдуму, загальних збо­рів громадян - ст.ст. 7, 8 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні"), або через органи місцевого самоврядування. Цими органа­ми, відповідно ст.ст. 8-12, 80 та ін. ЗК, є відповідні місцеві ради: сільські, селищні, міські — щодо земель територіальних громад, районні, обласні та Верховна Рада АР Крим - щодо земель спільної власності територіальних громад. Питання регулювання земельних відносин вирішується радами виключно на пленарних засіданнях (п. 34 ст. 26, п. 21 ст. 43 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні).

Специфіка об'єктного складу. Певні землі комунальної власності не можуть передаватись у приватну власність (ч. 3 ст. 83 ЗКУ).

Також ст. 28 ЗУ "Про поховання та похоронну справу» від 10.07.2003 дещо дублює наведену норму і передбачає, що "землі, на яких розташовані поховання, є об'єктами права комунальної влас­ності і не підлягають приватизації... ".

 

Лекція № 4 Тема: Поняття та види землекористування в Україні

План

1. Поняття і принципи права землекористування.

2. Право постійного землекористування.

3. Право орендного землекористування.

4. Право концесійного землекористування.

Міжпредметні зв’язки: конституційне право, адміністративне право, цивільне право.

 

1.Право землекористування можна розглядати в різних аспектах:

1) в суб'єктивному розумінні – як правомочність користування земельними ділянками, тобто застосування їх корисних властивостей (правомочність користування є складовою "класичної тріади" повноважень власника) або як правовий титул, що надає фізичним та юридичним особам суб'єктивне право використовувати земельну ділянку, відміннийвід права власності. Такий титул є "ярликом", що відповідає певній сукупності повноважень щодо земельної ділянки - щодо (1) користування та, у певних випадках, (2) володіння та (3) обмеженого права розпорядження нею (наприклад, шляхом надання земельної ділянки в суборенду). Саме у такому розумінні буде розглядатися термін "право землекористування" в даній темі.

2) в об'єктивному розумінні - як інститут земельного права, су­купність правових норм, що регулюють здійснення суб'єктивного пра­ва землекористування, його виникнення, зміну та припинення.

Основними принципами права землекористування є: його похідність від права власності на землю; використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням; раціональне ви­користання й ефективна охорона земельних ресурсів; поєднання особливостей використання землі як основного засобу вироб­ництва, просторово-територіального базису і природного ресурсу; пріоритетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів; гарантованість прав на земельні ділянки і прав землекористувачів тощо. Не усі ці принципи належать виключно до права землекористування, і тому не дістали повного відображення у земельному законі.

2.Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земель­ною ділянкою, яка знаходиться в державній або комунальній власності, без встановлення строку. Незважаючи на те, що це право в законодавчому порядку позначається терміном "земле­користування", його зміст охоплює і право володіння земель­ною ділянкою. Включення до складу права землекористування і права землеволодіння, обумовлено специфікою земельної ділянки, якою не можливо користуватися без володіння. Більше того, право володіння земельною ділянкою у більшості випадків є необхідною передумовою правомірного користування нею у розумінні добування її корисних властивостей.

Спільною рисою права власності на землю і права постій­ного землекористування є їх безстроковість. Не встановлений заздалегідь строк права постійного землекористування, так само як і права власності, надає сталого характеру постійному земле­користуванню та підвищує ступінь стабільності правомочностей землекористувача. У цьому полягає перевага права постійного землекористування перед іншими видами користування земель­ними ділянками.

Об'єктами права постійного землекористування є земельні ділянки, які надаються з усіх категорій земель державної або комунальної власності. У зв'язку з цим право постійного земле­користування має особливе значення для використання діля­нок, які не підлягають передачі в приватну власність у силу їх особливої цінності або призначенні для забезпечення публічних інтересів.

Суб'єктами права постійного землекористування можуть бути тільки державні та комунальні підприємства, установи і орга­нізації. Так, згідно з ч. 2 ст. 92 ЗК права постійного користу­вання земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності, а також громадські організації інвалідів України, підприємства (об'єд­нання), установи та організації (наприклад, державні сільсько­господарські, промислові, будівельні та транспортні підпри­ємства, комунальні житлово-експлуатаційні підприємства, що здійснюють управління житловими комплексами та надають комунальні послуги, природоохоронні, оздоровчі та наукові уста­нови і навчальні заклади державної або комунальної власності, лісогосподарські та водогосподарські організації, органи дер­жавної влади і місцевого самоврядування тощо).

3.Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЗК право оренди земельної ді­лянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. У цьому законодавчому визначенні наведені найважливіші складові оренди землі — виділення ділянки як об'єкта оренди, договірні підстави виникнення розглядуваного права, визначення строку дії оренди, її платний характер, належність орендареві право­мочностей лише володіння і користування, надання земельної ділянки для певних визначених видів діяльності.

Проте зазначена стаття, спеціально присвячена оренді землі, є єдиною у ЗК. У ній лише в загальному виді визначені умови орендного землекористування. Більш детально відносини, пов'язані з орендою земельних ділянок, регулюються законом, що прямо передбачено ч. 6 ст. 93 ЗК. Таким законом є Закон "Про оренду землі". Тому орендне використання земельних діля­нок необхідно розглядати в контексті положень цього Закону.

За ст. 3 Закону "Про оренду землі" об'єктами оренди є земель­ні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, комунальній або державній власності. З цього випливає, що об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки усіх суб'єктів права земельної власності. Тому немає будь-яких обмежень для надання їх в оренду. Важливим є лише те, щоб вони на­лежали на праві власності певним суб'єктам.

Суб'єктами орендних відносин, пов'язаних з використанням земельних ділянок на орендних засадах, є орендодавці та орен­дарі. Відповідно до ч. 5 ст. 93 ЗК орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. Згідно зі ст. 4 Закону "Про оренду землі" орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких пере­ бувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орен­додавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній власності тери­торіальних громад, є районні, обласні ради та Верховна Рада АРК. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севасто­польська міські державні адміністрації, Рада міністрів АРК та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом.

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою. У ч. 2 ст. 93 ЗК передбачено, що земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Використання орендованих земельних ділянок здійснюється на підставі договору, який укладається між орендодавцем та орендарем. Згідно зі ст. 13 Закону "Про оренду землі" договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний вико­ристовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Наведене у Законі визначення договору оренди землі, на відміну від ЗК, не пов'язує взаємини орендодавця і орендаря з провадженням підприємницької та інших видів діяльності.

Важливими є законодавчі вимоги щодо оформлення договору оренди землі. Так, відповідно до ст. 14 Закону "Про оренду землі" договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Суттєве значення для оформлення договору оренди конкретної земельної ділянки на практиці має Типова форма договору оренди землі, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Нині діє Типовий договір оренди землі, затв. постановою Кабі­нету Міністрів України від 3 березня 2004 р. № 220.

Істотними умовами договору оренди земельної ділянки від­повідно до ст. 15 Закону "Про оренду землі" є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індек­сації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земель­ної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо викорис­тання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Відсутність у договорі оренди землі однієї з наведених істотних умов, а також порушення інших вимог Закону, є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди та визнання договору недійсним.

Невід'ємною складовою частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обме­жень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект від­ведення земельної ділянки у випадках, передбачених законом. У разі якщо договором оренди землі передбачається здійснення заходів, спрямованих на охорону та поліпшення об'єкта оренди, до нього додається договір щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.

За своїми строками орендне землекористування може бути короткостроковим і довгостроковим. Відповідно до ч. 3 ст. 93 ЗК короткострокова оренда земельної ділянки не може пере­вищувати 5 років, а довгострокова — не може бути більше 50 років. Конкретні строки оренди земельної ділянки у межах зазначених законом строків короткострокової та довгостроко­вої оренди землі визначаються сторонами договору.

Для впорядкування земельних відносин у важливе значення має державна реєстрація договорів оренди земельних ділянок. Так, у ст. 20 Закону "Про оренду землі" визначено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, вста­новленому законом. А ст. 18 цього Закону встановлює, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Таким чином, недотримання вимоги щодо державної реєстрації тягне нечинність договору оренди земельної ділянки.

Чинне земельне законодавство передбачає можливості на­дання орендованої земельної ділянки у суборенду. Згідно з ч. 4 ст. 93 ЗК орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Отже, суборенда є різно­видом орендного землекористування і становить переуступку орендарем права володіння і користування орендованої ним земельної ділянки суборендареві.

Орендне землекористування як спеціальний вид викорис­тання земельних ресурсів є платним. Відповідно до ч. 2 ст. 206 ЗК плата за землю справляється відповідно до закону. Відомо, що таким законом є Податковий Кодекс України, згідно з яким плата за землю здійснюється у виді земельного податку або орендної плати. Однак для внесення плати за орендовані земель­ні ділянки в Податковому Кодексі України передбачено виклю­чення, за яким орендна плата за землю регулюється Законом "Про оренду землі".

4.Відповідно до ст. 1 Закону "Про концесії" концесія визнача­ється як надання з метою задоволення громадських потреб упов­новаженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкту концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань по створенню (будівництву) та управлінню (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику. У цьому законодавчому визначенні концесії містяться деякі юридичні складові оренди, але не усі вони збігаються з аналогічними ознаками оренди землі.

Такі складові концесії, як договірні засади її виникнення, платне і строкове володіння і користування (експлуатація) об'єк­том концесії, наближають її до орендних відносин. Проте навіть у них можна знайти ознаки, що відмежовують концесію від оренди, не говорячи вже про інші розходження між ними. Так, згідно зі ст. 1 розглядуваного Закону договір концесії або конце­сійний договір, відповідно до якого орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній і строковій основі суб'єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створювати (побудувати) об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та здійснювати управління ним відповідно до закону з метою задоволення громадських потреб.

Об'єктами права державної чи комунальної власності, які надаються у концесію, є: майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами або системою цілісних майнових комплексів, що забезпечують комплексне надання послуг у сферах діяльності; об'єкти незавершеного будівництва та за­консервовані об'єкти, які можуть бути добудовані з метою їх використання для надання послуг по задоволенню громадських потреб у певних сферах діяльності; спеціально збудовані об'єкти відповідно до умов концесійного договору для задоволення гро­мадських потреб у відповідних сферах діяльності, визначених законом. Концесія може надаватися на окремі види підприєм­ницької діяльності у сферах визначених законом видів господарської діяльності. Якщо для здійснення концесійної діяльності необхідні земельні ділянки, вони надаються у користування концесіонеру на умовах оренди на строк дії концесійного до­говору, відповідно до положень ЗК.

Згідно зі ст. 9 Закону "Про концесії" концесійний договір укладається на строк, визначений у договорі, який має бути не менше 10 років та не більше 50 років. Таким чином, строк короткострокового концесійного використання земельних діля­нок у два рази перевищує строк короткострокової оренди землі, що не відповідає ні вимогам ч. 5 ст. З зазначеного Закону, ні положенням ЗК.

 

- ТЕМИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ:

Семінарське заняття № 1

Тема: ПОНЯТТЯ ТА ПРЕДМЕТ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА. ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ЮРИДИЧНИХ НАУК

 

Мета заняття:формулювання у курсантів (студентів) уявлення про поняття земельного права, його предмет, принципи, систему; усвідомлення місця земельного права в правовій системі України.

 

Основні поняття:земельне право, предмет, методи, принципи, система.

ПЛАН

1. Поняття та предмет земельного права.

2. Методи регулювання в земельному праві.

3. Принципи земельного права.

4. Система земельного права.

5. Співвідношення земельного права із суміжними галузями права.

 

---

Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 218; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!