М.Костомаров про сучасний літературний процес 6 страница
Маніфестуючи «чисто научный» погляд на дослідження російського автора, М. Драгоманов підходив здалека до великого «національно-соціяльного» (його термін) питання. Він констатував, що «наша литература так бедна сочинениями касательно южного края»,що «значение Малороссии в русской истории и жизни до сих пор еще хорошо не выяснено в общем сознании», що «весьма редко смотрят на Малороссию как на страну, имеющую оригинальные особенности...» і всім викладом матеріалу далі доводив, що історія української словесності починається з XI с т, показував, що поетична історія народу більш мобільна стосовно історичної науки, зіставляв книжну літературу з уснонародною і на прикладі пісень про мадьярсько-польські події 1848-1863 років обґрунтовував оцінне судження: «Несмотря на меньшее совершенство формы, эти последние произведения ясно показывают, что народное творчество не искудело окончательно, что народная мысль внизу сохранила еще до сих пор свои характеристические черты и основное направление».
Як бачимо, науковий метод М. Драгоманова спирався на історично-порівняльні процедури, відточувався на матеріялі давньої історії, народної творчості і під впливом актуальних запитів часу (російсько-польські претензії до України) переносився в публіцистику на матеріялі літератури (стаття «Література російська, великоруська і галицька»), про що уже йшлося.
Все це поступово «втягало» вченого історика в літературне життя, спонукало до літературно-критичної діяльності. Важливу роль у прискоренні цього процесу зіграли його особисті контакти з діячами Київської і Полтавської громад, із львівськими «правдянами»-народовцями і «словістами»-москвофілами («словісти» — від газети «Слово». — Р. Г.). М. Драгоманов мав безперечний дар проникливо оцінювати людей як певні соціяльні і психологічні типи, як виразників історичних тенденцій. В «Австро-руських споминах» він дає цікаві і влучні характеристики галицько-буковинських діячів і київських старогромадівців. Одні виступають під власними прізвищами (К. Сушкевич, Ом. Огоновський, B. Барвінський, Л. Лукашевич), інші — під криптонімами (О. Терлецький, C. Подолинський). Поруч з ними — анонімні образи: «літератор», «учений», «патріот», «рівноважець», за якими сучасники Драгоманова легко впізнавалиь І. Верхратського, А. Петрушевича, О. Кониського, Ф. Волкова (Вовка). Суперечки в редакційному комітеті «Киевского телеграфа», зокрема обговорення статті М. Драгоманова про Т. Шевченка, розмова у «Руській бесіді», в «Просвіті», в редакції «Правди», у помешканнях галичан про різні громадсько-просвітні справи були не тільки школою аналітико-критичного мислення, а й приводом до імпровізованих оцінок літературних явищ, конкретних творів, творчості тих4чи інших письменників.
|
|
|
Колоритна розповідь М. Драгоманова про одну з таких гутірок у К. Сушкевича, на яку зібралася тодішня львівська еліта, якнайкраще ілюструє роль цих своєрідних «салонів» у розвитку критичного думання, у виробленні громадської думки, індивідуальних оцінок кожного і висновків, які робив
|
|
|
для себе Д р а г о м а н о в. у таких гутірках йшлося про соціялізм, комунізм, безсмертність душі, причини селянських злиднів, про враження від газетно-журнальних публікацій і т. д. та, зрештою, з них виносились і оцінки,як-от: «Я поклав зостатись ще день у Львові ради Лукашевича, котрий видівся мені «єдиним тверезим в гурті п’яних», і ради Барвінського, в «котрім виділась мені е н е р г ія». Було це в 1875 році. У мандрівці Західною Україною М. Драгоманов відчув на собі, як відмінність у стилі життя, звичаїв жителів обабіч Збруча постійно зумовлює певну морально-психологічну напругу, а такі контрасти живили й відповідні оцінки. «Небагата сім’я попа, — фіксує М. Драгоманов, — стріла нас дуже гостинно і при тому без тих буржуазно- польсько-австрійських манер, котрі панують по більших «цивілізованих» кутках Галичини і котрі досить прикрі для людей, звикших і до російської простоти, і до романських салонів»?. Або: «Витерпіти галицький мітинг — тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для п р о с т о ї» 2 8. Все це й
|
|
|
підсилювало «рокові спори з правдянами», формувало «потребу видавати щось прогресивніше, ніж «Правда», намовляння В. Навроцького разом «проломити уперте рутинерство та ретроградство генерального штабу львівських н а р о д о в ц ів». «Огидно балакати», «стало дуже досадно» — такі морально-психологічні оцінки відбивали самопочуття М. Драгоманова середини 70-х років і разом із соціяльними кваліфікаціями групової поведінки народовців типу «рутинерство та ретроградство» вмотивовували основну ідею відкритих листів київських громадівців і особистих звернень Драгоманова до тієї частини українства, щоб «львівські народовці в усіх своїх публічних виступах говорили виключно від свого імені, а не покликувались на весь український народ або на всю українську г р о м а д у». Здавалось би, є всі підстави бачити в критичному ставленні Драгоманова до галичан і буковинців отой непримиренний конфлікт, який як класово-антагоністичний, ідеологічний бар’єр роз’єднував українців, розводячи М. Драгоманова і народовців на шляхи різної історичної перспективи. Парадокс у тому, що правдяни, маючи свої людські вади, ображаючись на різкість оцінок «свідомого українця»-космополіта (так себе іменував тоді Драгоманов), знову і знову закликали до згоди. У відповіді на другий лист киян редакція «Правди» писала: «Як в обох листах з України, так і в поглядах і прямованнях русько-народної партії у Галичині зовсім нема значної ріжниці: всі ми хочемо розвивати нашу малоруську народність; всі ми й годимося, що се може статись дорогою прогресу; всі ми стоїмо за свободою як поодиноких лиць, так і цілих народностей, за демократизмом і федералізмом; а що в дрібніших питаннях є деякі ріжниці, а навіть що одні сю, а другі іншу справу кладуть наперед — се зовсім природно. Та ж ні в одній партії — а тим менше у цілому народі — нема єдності всіх а всіх гадок: бувають гадки ріжні, але котра гадка прийметься більшістю, за тою піде і меншість (...) Обміна гадок однако є у всіх питаннях важна, і ми тілько вдячні будемо нашим братам українцям, коли ві всіх справах висказувати будуть свої гадки».
|
|
|
Отож, Драгоманов свої міркування висловлював завпеди відверто, дбаючи про відтворення духу історії і культурного процесу. Він тонко вловлював найменше випрямлення діалектики процесу в негнучкій думці, прагнув відчути, що думається і що говориться, пишеться опонентом. Дбав про засвоєння українською культурою (літературою й критикою) новітніх наукових здобутків. Але не тільки правдяни, а й деякі київські громадяни вже в 70 роки йому дорікали як опоненти тим, що «занадто мало дає ваги національності, українофільству, а занадто далеко йде в своєму європействі і занадто багато робить уступок всеросійству». Це ображало Драгоманова, який в кінці життя у листі до Ом. Огоновського знову пояснював, що любов «до рідної батьківщини» (слова Ом. Огоновського) «показується ліпше всього ділом, а не словами, але коли Ви не вбачили в нашій праці, як вона єсть, любові до України, то лишень з крайньої тенденційності»33. Драгоманов просив далі автора «Історії літератури руської» зняти «прискорений суд над тим, що в мене і товаришів моїх не видно любові до України». Щодо себе, особливо своїх праць з етнографії, то він нагадував, що завжди «одмічає національні ознаки українські», тільки «український матеріял фільтрує через решето космополітичного історико-порівняльного МЄТОДу»345 ЯКИЙ «не перешкоджа виясненню національності в народному творчестві, а єсть непремінна умова такого пояснення, без котрої всякі розмови про національне творчество будуть суб’єктивними і навіть просто фантастичними». Це —
знову ретроспективний погляд з початку 90-х років у роки 70-ті, Такий погляд увиразнює методологію Драгоманова, яка складалася тоді в наукових студіях з історії, етнографії, фольклористики, історії літератури, проявляючись і в публіцистиці, і в тих формах літературно-критичної діяльності, до яких він тоді сам вдавався або мусив займатися з обов’язку чи необхідності:
відбір і видання історичних пісень, захист української словесності на міжнародних літературних конгресах у Парижі (1878) і Відні (1881), публікація творів Ю. Федьковича з власного передмовою, окреслення статусу й перспектив розвитку української літератури. Ці форми літературно -
публіцистичних виступів не були ще власне літературно-критичними, бо в жодній з них не аналізувалися нові твори українських письменників, а згадувалися в широкому загальнокультурному контексті. За жанром до власне літературної критики належали хіба що «Переднє слово до «Повістей» Осипа Федьковича» (1876), яке того ж року вийшло у Львові окремою брошурою під назвою «Галицько-руське письменство», правда, з певними відмінами та іншою кінцівкою. М. Драгоманов працював над цим виданням справді як літературний критик. Він неодноразово зустрічався з письменником: приймав його в готелі у Львові, побував з цікавими дорожніми пригодами в Путилі, мандрував з Федьковичем горами, написав про це окремі спогади, називаючи Федьковича «буковинським Шевченком». Полюбив письменника як людину, захопився прозою, тому й видав у Києві 11 повістей. Проте передмова стала просторою історичною розвідкою, в якій, крім характеристики соціяльних умов, стану освіти й культури Буковини й Галичини, розповідалось про біографію Федьковича, передруковувалися поезії, перші відгуки на попередні книги письменника. Все це мотивувалося однією фразою: «Щоб було ясно, яке місце має у галицько-руськім, а через те й в усім малоруськім письменстві Федькович, мусимо сказати хоть небагато про те, що і як писали австро-руські люди руською мовою у останні сорок р о к ів». Обіцяне «небагато» вилилось у сорок сторінок тексту, в якому автор від критичного розбору пропонованих творів свідомо відмовився, попередивши читачів: «Не личить нам тепер оцінювати та розбирати подрібно, що є гарного, а що хибного у писаннях Федьковича. Це треба зробити у другім місці другим разом». Вказавши на вторинність поезій Федьковича, самопереспіви автора, Драгоманов поцінував повісті як «цілком його власні, самостійні, яких не було ні перш, ні після у галицькім письменстві». Щоб дати читачам уявлення про їх характер, критик знову ж таки тільки вказав на міжлітературний контекст: «Для розуміючого діло доволі буде сказати, що Федькович у них почав малювати життя гуцульського селянина так, як Тургенєв — великоруського, Квітка й Марко Вовчок — українського, Ауербах — німецького, Жорж Занд — французького...». Така, власне, критика... Закінчено «Переднє слово» в дусі ідей статті «Література російська, великоруська, українська і галицька» із закликом до читачів «порівнювати Федьковича з другими галицькими писателями» і думати, як мають писати «руські писателі у Австрії, щоб дати живі плоди, а не мертві». У кінці брошурного видання цієї передмови М. Драгоманов висловив дві діалектично-суперечливі тези, що випливали з його федералістських політичних переконань. Спрямовуючи погляд у майбутнє, він писав: «Малоруське
письменство зв’яже до купи найміцніше увесь малоруський люд — в чотирьох краях: Росії, Галичині, Буковині і Угорщині» (с. 508). Водночас, на його думку, «австрійська Русь через Україну буде зв’язана з Великоруссю» через «природній зв’язок України з Великоруссю» і єдиний дух письменства. Такі постійно повторювані твердження М. Драгоманова не сприйма- ііися правдянами і тією частиною молоді, яка об’єднувалася навколо журналу «Друг». Ідейно-політичні суперечки активізували і диференціювали літературну критику, бо відбивалися на літературних орієнтаціях та доборі до друку іншомовних творів.
Яскравим періодом такої активізації був час з весни 1875 до весни 1876 року, коли «Друг» друкував листи М. Драгоманова до редакції цього часопису і свої відповіді на них. Три листи Драгоманова — це своєрідний критичний триптих, майстерний зразок письмової полеміки і журнальної дискусії, яка дала бажаний для автора листів ефект. У редакції молодіжного журналу стався розкол, диспутанти від листа до листа фіксували моменти порозуміння, і драгоманівські адресати змінили свої позиції, зокрема, погляди на суть і завдання критики. Майстерність Драгоманова-критика і полеміста виявилась у т о му, що він основні ідеї, висунуті й обгрунтовані в науково-публіцистичних статтях, подав у піднесено-емоційному тоні, у формі діалогі- зованого монологу-звернення. Посилаючись на свої попередні статті в «Киевском телеграфе», «Вестнике Европи», «Правді», він у першому листі звертав увагу на однобічність, а то й абсурдність основних тез статті Галичанина (псевдонім Гната Онишкевича) «Новое направление украинской литературы» (Друг. — 1874) і ставив цілий каскад конкретних запитань, згадуючи твори Квітки, Шевченка, Вовчка, Нечуя та ін. Він закликав «сперечатися чесно, без інсинуацій», а ще — «краще не сперечатися, а зайнятися спільною роботою в безспорному напрямі: просвітою народу, його мовою, зближенням вищих верств з народом, між іншим і при помочі літератури про народ і народною м о во к». Українець переконливо демонстрував різницю між «українщиною і рутенщиною», уточнював, у якому сенсі говорить про спілкування з Росією («Я имел в виду общение нравственное, а не политическое присоединение»), розвінчував «одописное пустозвонство» москвофілів, розкривав глибші, ніж «лінивство і п’янство», причини зубожіння народу. Знімаючи негативний смисловий відтінок, який вкладали молоді галичани у слово «українщина», Драгоманов пояснював: «Это не только литература на народном языке.., это передача ему результатов мировой цивилизации с целью удалить от народа невежество, бесправие, эксплуатацию». І тут же запитував: «Что же такое рутенщина? Интересно было бы получить прямой и обстоятельный ответ на этот вопрос». Він радив молодим журналістам вести за собою читачів, формувати свою публіку, бо «принижение себя до готовой публики есть преобладающая черта галицких литературных органов». Додавши кілька штрихів про галицьке чиношанування, догідливість, чванство, гострий полеміст апелював до гідності молодих: «Неужели же галицкая молодежь останется на этом «рутенском идеале?» Якщо два перші листи закінчувалися подібними запитаннями, то третій був ствердно-підсумковим і розрахованим на активність читачів. Уже на початку листа нагадував, що «печатно спорящие часто забывают, что читатель имеет на плечах не пустую голову (ведь и спорят люди печатно собственно для этого читателя)». Тому Драгоманов обіцяв «не тянуть спор слишком долго», бо два попередні листи і відповіді на них редакції «Друга» лежать перед читачем, а він і «сам может взвесить правду аргументации обеих сторон». Для них автор показував хиби полеміки, яка не враховує контексту діалогу, висмикує слова і фрази, довільно комбінуючи їх, щоб потім легше «спростовувати». Звернувши увагу на сумніви опонентів щодо користі «скептической критики», на їх побоювання не образити «достойників» із старшого покоління, радикал — досвідчений сперечальник —твердив: «Двигает общество только страстное отношение к делу, не взирающее не то на критику, но на брань, преследование, самую казнь».
Пристрасно-запальний диспутант-проповідник при цьому демонстрував неабияку повагу до молодих опонентів, які вже схилялися до нього. Він раз-по-раз звертався до них цілком шанобливо: «Извините меня...», «простите меня еще раз», «позвольте дать вам два совета» тощо. У такій тональності подавалися серйозні висновки: «... Я, кажется, говорил не о своих вкусах и даже не о направлении литературы в одной России, а о реальном направлении, которого представители в России — Гоголь, Тургенев, Островский и др., а в Европе — Диккенс, Теккерей, Флобер, Золя, Эркман-Шатриан и др.». І далі: «Без знания европейских языков и литературы какой же и европеизм!».
Умів, як бачимо, М. Драгоманов захоплювати молодь і навіювати їй свої смаки, видаючи їх за загальнопоширені естетичні вподобання. Не дивно, отже, що цими ж прізвищами і в таких рядах через рік-два оперував молодий І. Франко, а третій лист свою справу зробив, передаючи молодим і критичне ставлення до церковної ієрархії, не відкидаючи, а конкретизуючи проблему релігії. Раціоналіст-позитивіст запитував молодих: «За какую религию стоите Вы?.. Ведь религии вообще нет (вище перечисляв різновиди релігії і християнські конфесії. — Р. Г.), тем более, что всякая религия, предоставленная себе, порождает религиозное ремесло, сословие, церковь, оплачиваемую верующими и экономически конкурирующую с другою». Такі настанови Драгоманова і породили антиклерикальні твори М. Павлика, I. Франка, відвернувши від нього народовців, окремі з яких (скажімо, О. Партицький) писали осудливі статті. Свої погляди на галицьку дійсність, зокрема на інтелігенцію, М. Драгоманов брався доводити при потребі додатково, але, начебто між іншим, радив: «Я, право, затрудняюсь говорить со всею прямотою; лучше бы взяться за эту критику кому-либо из галичан самих, тем более, что в Галичи- не есть люди, которые вполне ясно понимают все болезни своего общества». Закінчення третього листа пропонувало практичну програму дій: передову верству інтелігенції в Галичині «надо еще сделать и организовать. Всего естественнее вам заняться этим созданием молодежи, и для этого нужна при горячем народном чувстве прежде всего действительно серьезная европейская наука» (с. 427). Відповіддю на такий гостро критичний, але доброзичливо шанобливий лист Драгоманова були «Літературні письма» «Друзі» і «Критичні письма о галицькій інтелігенції» І. Франка, його літературно-критичні статті.
Листи-звернення М. Драгоманова до редакції «Друга», а через нього — до галицької молоді стали апогеєм духовної напруги літературного життя 70-х років XIX століття, яскравим виявом дійовості емоційно наснаженого критичного слова. Попереду будуть ще «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893) і власне рецензії на конкретні літературні твори українських авторів, буде розвиватися його літературознавча концепція, та не спадатиме напруга духовного критицизму того завзятого полеміста. У 70-х роках поруч
з ним виступали в критиці і його послідовники, і опоненти. Одним з учнів і послідовників у Києві був Іван Білик.
23 питання Драгоманов-Грінченко
Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!