М.Костомаров про сучасний літературний процес 5 страница
І. Франко не погоджувався з такою оцінкою свого "Нарису", зафіксувавши це в статті "Давнє і нове" (1911). Але подібна оцінка пізніше стала фактично "загальним" місцем у всіх працях з історії української літератури. Не погоджувалося з нею лише радянське літературознавство, зокрема і в коментарях до двадцятитомного зібрання творів І. Франка (Т. 16. — К., 1955), але вперше за радянських часів передруковано "Нарис" тільки в п'ятдесятитомному зібранні творів письменника (Т. 41. — К., 1984). У цій публікації виправлено допущені автором неточності щодо окремих імен, дат, але й відредаговано окремі місця так, як це "вигідно" було для радянської ідеології: вилучено "Покажчик імен і речей", оскільки там згадувались "одіозні" імена; у коментарях Івана Мазепу названо "зрадником українського народу" (с. 613), бо І. Франко, на думку коментаторів, забув про це сказати, та ін. Щодо самого змісту "Нарису", то видавці п'ятдесятитомника не зважились сказати своєї остаточної думки, як не сказали її і автори "Історії української літературної критики (дожовтневий період)", 1988, а О. Білецький у "Шляхах розвитку дожовтневого українського літературознавства" (1959) обмежився лише загальником, що "Нарис" поклав "початок наукового дослідження українського літературного процесу". Відтак утворилась своєрідна лакуна в оцінці важливого факту літературознавства. Щоб заповнити її, треба все ж погодитись із рецензентами Д. і В. Дорошенками, що від Франкового "Нарису" можна було сподіватися більшого. І насамперед — щодо методології. Відхід від психологічного (а ширше — естетичного) трактування літературних явищ і прагнення бібліографічної повноти їх призвів до того, що весь літпроцес України постав під пером автора, як своєрідне плоскогір'я, а не як чергування вершин і низин. І вийшло так, що, наприклад, творчості І. Котляревського, який являє собою цілу епоху в українській духовності, відведено в "Нарисі" стільки ж місця (півтори сторінки), скільки й Д. Олесницькому, А. Ничаю, Д. Вінцковському та І. Пасічинському, котрі в українській літературі не полишили жодного художнього сліду (див.: с. 259—260 і 379—380). До того ж, в обох (і в усіх інших) випадках переважає в міркуваннях І. Франка не аналітичний, а коментаторський і ніби безсторонній погляд, який був дуже далеким від того розмаху думки, що пульсувала в "Теорії і розвої історії літератури", в раніше написаних трактатах "Із секретів поетичної творчості" чи "З останніх десятиліть XIX віку". Останній трактат, до речі, примітний тим, що в ньому І. Франко подав дуже докладний аналіз "духовних течій" в українській літературі означеного періоду і чи не першим помітив прихід у літературу молодих письменників, які на рубежі століть закладали основи модерного літературного мислення, що буде панівним у всій світовій літературі XX ст. "Молода генерація виступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури і її задач", — писав І. Франко. І далі: "Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка... Се правдивий артист із божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом" (т. 41, с. 526—527).
|
|
|
|
|
|
Говорячи про вразливе місце Франкового "Нарису" (бібліографізм і коментаторство), все ж про нього слід сказати його словами про "Історію..." О. Огоновського. "Молодші вчені, — писав він, — опираючися на новіших дослідах і прикладаючи до неї праці мірку новочасної історії літератури, звикли дивитися на неї згори. Справді, з погляду на спосіб трактування предмета і на спосіб оцінювання поодиноких явищ нашої літератури ся праця не видержує строгої критики. Але ми повинні бути вдячними Огоновському за те, що він перший з муравлиною пильністю стягнув до купи масу біографічного й історико-літературного матеріалу, задля якого його праця довго ще не стратить своєї вартості" (с. 41, с. 521—522). І. Франко теж "стягнув до купи" чимало літературного матеріалу, який для історика літератури довго ще матиме непересічне значення
|
|
|
21 питання Іван Білик
7. 4. Особливості літературно-критичних виступів Івана Білика (І. Я. Рудченка)Іван Білик (Іван Якович Рудченко, 1845-1905) проявив особливу літературно-критичну активність саме в той період. Його шлях до україно мовної журнальної критики типовий для більшості східноукраїнських куль турних діячів — через фольклористику та етнографію. Перший виступ рід ного брата Панаса Мирного відбувся у петербурзькій «Основі» під псевдо німом Іван Руїна (згодом мав ще одне псевдо — Іван Кивайголова). Був то запис «Про зозуль, посмітюх і гадюк» з «увагою» фольклориста (Основа. — 1862. — №9). Далі стала примітною публікація в «Киевлянине» (стаття «О чумаках и чумачестве», 1866). Послав до «Вестника Европы» рецензію на збірник Гербеля «Поэзия славян», яка світу не побачила.Вільний слухач Київського університету знався із земляком М. Драгомановим, з яким листувався в період з 25 лютого 1871 р. по 19 гру дня 1873. Один з листів М. Драгоманова, як писав у відповіді І. Рудченко, викликав його «на путь полемики... разумеется дружеской»38. Це листуван ня — одне з джерел для розуміння естетичних поглядів І. Рудченка, який то ді вже виступав як критик у журналі «Правда» під псевдонімом Іван Білик. Проте ці матеріали аж до 1938 року в літературно-критичному житті не фун кціонували.Пробував себе Іван Рудченко і в поезії. Його вірші друкувалися в «Правді» під псевдонімом І. Яковенко. Хист письменника він проявив як співавтор роману «Хіба ревуть воли як ясла повні», при цьому виявився Іван Рудченко проникливим критиком, про що свідчить листування з братом.Українській критиці прислужився Іван Рудченко (Іван Білик) як пе рекладач оповідань І. Тургенева, які він друкував у тій же «Правді» з корот кими передмовами перекладача.124Процес формування його поглядів на літературу і критичних уподо бань відбитий у щоденнику Івана Рудченка та його чернетках, що зберегли ся. У щоденнику законспектована праця Д. Писарєва «Схоластика XIX ве- ка», а серед начерків — зауваження (доволі в’їдливі) до програми журналу «Правда».Всі ці матеріяли стосуються 60-х - першої половини 70-х років. На жаль, 1876 року І. Я. Рудченко, що як українофіл, конспірувався різними псевдонімами, відійшов від літературного процесу. Таким чином, історик лі тературної критики має джерела, що виявляють критицизм Івана Рудченка на рівні щоденникових рефлексій (автокритика), довірливого (з М. Драгомановим і Панасом Мирним), офіційного (з Ол. Огоновським, М. Бучинським) листування і журнальних публікацій, не співвіднесених проте з І. Рудченком, бо друкувалися під псевдонімом. Крім того, маємо до кладну характеристику діяльності Івана Рудченка як Івана Руїни, Івана Яко- венка та Івана Білика в дослідженнях українських літературознавців радян ської пори — Є. Кирилюка39, М. Бернштейна40 і м. Грицюти41, в яких ін терпретація внеску Івана Білика в українську літературну критику не врахо вує цілісної системи фактів і хибує однобічністю.Всі дослідники одностайні в тому, що вагомим внеском Івана Бі лика в українську критику є обстоювання принципів реалізму (переду сім народності) та орієнтація української літератури на шляхи «розум ної битописі» соціяльного роману. Заслугою І. Рудченка перед українсь кою культурою є те, що він таку позицію не тільки маніфестував, проголо шував як критик, а й практично здійснював: по-перше, демонстрував пере кладами, коментуючи їх у передмовах та листах до редактора; по-друге, роз вінчував графоманські спроби українських літераторів, що дискредитували літературу (Г. Кохнівченка, І. Подушки, К. Соколовської, П. Данилевського); по-третє, сам дописував, редагував повість Панаса Мирного «Чіпка», розгор таючи її в соціяльно-психологічний роман відповідно до своїх уявлень про такий жанр. При цьому не був покірливим учнем: тактовно, але наполегливо полемізував з авторитетним уже М. Драгомановим, мав серйозні зауваження до платформи «Правди», а щодо його порад, то не з усіма погоджувався рід ний брат Панас Мирний.М. Бернштейн, визначаючи місце І. Білика в українській критиці, пише: «Поряд з кращими статтями Драгоманова статті Білика в умовах по чатку 70-х років являли собою перші талановиті (!) зразки української про гресивної (?) професіональної (!) критики. А щодо специфічно літературно- критичних моментів, то Білика можна поставити навіть попереду Драгома нова, оскільки останній більше тяжів до жанру, коли так можна сказати, кри шки публіцистичної з переважаючим суспільно-політичним акцентом, рідко шертаючись у своїх численних статтях того часу до детального ідейно- художнього аналізу літературних явищ і, власне, таких спеціальних статей125взагалі не дав. Білик же, хоч порівнюючи спорадично, виявив себе з особли вою силою не тільки в суспільно-літературних судженнях загального харак теру, а й у своїх тонких (!) художньо-аналітичних спостереженнях»42.Отож, треба пильніше придивитися до особливостей літературно- критичних праць Івана Білика, які так високо поціновуються. «Талановиті зразки», виповнені «тонкими художньо-аналітичними спостереженнями» ставляться дослідником у відповідний контекст — «прогресивної професіо нальної критики» початку 70-х років. Прогресивність — критерій ідеологіч ний. З його допомогою виділяють «консерваторів», або «регресивних» опо нентів. Як ми бачили, до «прогресистів» зараховували себе і правдяни. Та за критеріями марксистів правдяни були реакційними, Драгоманов також ква ліфікував їх «ретроградами».У якому значенні був професіоналом Білик? Його «Перегляд літе ратурних новин» був циклом статей, а не постійною рубрикою. Білик не був постійним співробітником «Правди», як, скажімо, деякий часВ. Навроцький. У точнішому значенні слова професіоналами булиО. Партацький, Є. Згарський, Ом. Огоновський, бо, викладаючи словесність у гімназіях і в університеті (останній), більш-менш регулярно друкували власні літературно-критичні праці різних жанрів, розробляючи т. зв. «крити- ко-естетичний» напрям в українській тогочасній критиці. То (виходить за логікою М. Бернштейна) талановитий професіонал Іван Білик протистояв бездарним професіоналам типу професора-словесника Ом. Огоновського (не сплутувати з правником Ол. Огоновським, редактором «Правди»). Парадокс полягав в тому, що Іван Білик чомусь усунувся від української критики, а П. Куліш, М. Драгоманов, О. Партацький, Ом. Огоновський, О. Кониський, полемізуючи, конфронтуючи між собою, працювали й далі, до них долуча лися молодші (радикали І. Франко, М. Павлик; громадівці С. Русова, Б. Грінченко; прихильник «чистого мистецтва» В. Горленко), використову ючи як україномовну, так і польську, російську, німецьку, чеську, навіть іта лійську періодику.Характер літературно-критичних виступів Івана Білика зумов лений його свідомим наставлениям. Воно зумовлювалося несприйнят- тям «критико-естетичних» розборів Ом. Огоновським поем Т. Шевченка і наслідувально-безпорадних писань згаданих вище епіго нів. Це підтверджується листами І. Рудченка до Драгоманова. 26 лютого1873 року, солідаризуючись з Драгомановим в оцінці програми «Правди» («неясная и бездарная»), він писав: «Очень бездарные люди возле нее ходят и нею заправляют. Возьмите хоть их профессора Ог. Вместе с Вашим полу чил я письмо от брата, и он по поводу этих критик пишет: «Ш-ко, как про дукт известного склада жизни, подлежит критике весь, а не по частям, — да и не эстетической критике, а выяснению его исторической роли как поэта и как выразителя известного общественного положения». Мой брат прошел126всего 3 класса Гадяч-университета, а, право, его взгляд на Ш-ка, по-моему, гениален в сравнении со взгядом доктора словесн. О-го!»43Це — дуже симптоматичне протиставлення, яке виявляє глибші ос нови критичних суджень та їх орієнтації. Перед тим листом молодий фольк лорист-різночинець уже написав у листі до того ж адресата вірша «До плак сіїв» з посвятою Г. Кохнівченкові і Подушці, а в чернетках до задуманих статей наділив твори останнього такими оцінками: «Из рук вон стихотворе ние плохое — и смысла в нем мало», «порет какую-то непонятную ерунду». Він не сприйняв поради Драгоманова не тратити часу на такі речі і поясню вав задум: «Для меня вся эта ерунда — работа 10 лет! Для меня важен в за ключении вопрос: отчего же такое убожество? «я его уже (це після двох публікацій, висміявши плаксиві вірші Кохнівченка та Подушки. — Р. Г.) на половину решил, хотя не уверен в том, что вполне правильно. Именно: отто го, что в течении 62-72 г. г. мы преследовали исключительно национально патриотическое направление (підкреслення адресанта — Р. Г.) в литерату ре, с его национальной дикостью (!), а не социально-демократическое, на ко торое мы выступаем только теперь, да и то нетвердою стопою. Вы двоитесь по поводу моих переводов «Грозы» и «Теплого місця». А я вовсе не двоюсь. Для себя, для нас (!) я бы никогда не делал перевода Островского. Это было бы даже глупо (!). Но я делал переводы исключительно для галичан, а имен но: хотел показать им на самом национальном, народном писателе, каков Островский, что значит социально-демократическое направление, не нацио нально-патриотическое. Островский — кацап до мозга костей, но потому, что он не национал, а демократ-социалист, — потому он и важен!» (Там са мо.—С. 189).Варто зауважити, що два українофіли листуються між собою по- російськи, що Іван Рудченко, розбираючи українські твори, робить для себе (!) чорнові записи по-російськи. Зауважимо головне, корінне протиставлення національно-патріотичному напрямові у літературі — соціял- демократичного. Накінець, звернемо увагу на ставлення до галичан: для них перекладав драми Островського!Так можна відновити ту суспільно-культурологічну ситуацію, яка зумовлювала не тільки зміст, а й форму літературно-критичної діяльності людей, що захопилися соціял-демократичними ідеями (не забуваймо, що «Маніфест Комуністичної партії» вже був давно опублікований в Європі, а М. Зібер у Києві пропагував у старій громаді економічні ідеї К. Маркса), маючи «Гадяч університет».Іван Білик ще до публікацій «Перегляду літературних новин» опуб лікував у «Правді» (1873. — Ч. VI) оповідання І. Тургенева «Тхір і Калино- ііич», за його словами, «переказане» по-українськи44. Публікація супрово джувалася поясненням-маніфестом: «Українська література, можна сказать, ще тільки починається. Через те їй не зашкодить і в посестри дещо позичити;127тому вона повинна роздивлятися, якою стежкою йшли инчі писателі. Турге- нєвська ж стежка — неабияка[... ] Його живе слово, його чиста великорусь ка, як перемита, мова, його уталанована вдача, його мистецькі вирази, осві чені широким поглядом, а вкінці всего — непохитна правда, з якою він ма лює життя людське, заставляє бажати, щоб і наша література повернула на його стежку — од плачу про «долю та волю», од любощів та закохання — на шлях розумної битописі. Тоді вона буде проводирем живої правди у свою рідну країну»45.Того ж року в третьому числі започатковано «Перегляд літературних новин» аналізом книжки Г. Кохнівченка, виданої 1871р. в Одесі, а в 13-15 числах висміювалася «порожнеча» віршів Подушки, де на початку статті по давалися теоретичні засади, з уневажненням «бездушного аршину естетики» (перегук-парафраза з листа Панаса Мирного). У 17 числі Іван Білик на фоні «віршомазів» (його слово) виділив Катрю Соколовську, яка 1871 року в Пе тербурзі видала книжку «Зірка», похваливши її за те, що «ступила на соція- льну тропу, якої — на лихо нам — одбігають наші молоді писателі». Критик розуміюче констатував, що авторки «майже не видно за оповіданням», за уважуючи при тім, що «случайні випадки», про які Соколовська безсторон ньо оповідала, «не трохи зашкодили компонуванню» (Там само. — С. 583).«Розбори» Івана Білика у цій, як і в попередній статті, зводилися до переказу і в’їдливого коментування мотивів та окремих висловів, мі стили для «доказу» великі цитати як ілюстрації сказаного критиком. У попередній статті увага читачів приверталася до напряму, яким ідуть літера тури, до значення для творчості «широкого погляду», тепер же Білик у тео ретичних роздумах звернувся до професійно-літературознавчих питань: ри тму, родо-жанрових — формальних ознак у зв’язку з еволюцією літератур ного прямування. Воно варте уваги історика критики і теорії літератури. «Не ті часи настали, — ділиться думками-узагальненнями Іван Білик. — Інчі під нялися питання; не так життя переплуталось, щоб виразить його розміряним словом... Минули епічні поеми, не здатні й віршові повісті: настали часи на родного романа і повісті на основі щирого реалізму. Тим-то й мовою словес ника, чим ширше і глибше захопить він постать громадського строю, є й бу де простомова, жива і розмаїта, як розмаїте саме життя народне. І хто одкриє життя те в його справжнім виді, з його верхом і сподом, зоколе і зсередини, з видимим і потайним, хто вималює нам його реальними кольорами, а до того ще й освітить громадським, спеціальним поглядом, той і засягне собі слави художника, поета»46.1874 року в Києві відбувся археологічний з’їзд, який став міжнарод ним. Виступ на ньому Я. Головацького викликав протест поляків, став своє рідним «скандалом», під час його роботи виник конфлікт Площанського і Драгоманова. У «Правді» завершено публікацію статті останнього «Літера тура російська, великоруська, українська і галицька», з’явилися твори Пана128са Мирного («Подоріжє од Полтави до Гадяча», «П’яниця»), І. Нечуя («Не можна бабі Палажці вдержатись на селі», «Світогляд українського народа» (продовження), переклади С. Руданського («Енеїди» Вергілія), Гетьманця - Старицького (з Некрасова). Проблему народності і літератури, тобто літера турного напрямку, загострив О. Терлецький у тій же «Правді». На той час він уже близько знався з М. Драгомановим (познайомилися у Відні).Свої враження про з’їзд археологів О. Терлецький виклав у статті «Галицько-руський народ і галицько-руські народовці». У ній, зокрема, пи салося: «Коли дамо народови разом з залагодженим питанием соціяльно ви роблену, богату літературу, то він з вдячністю прийме її від нас яко великий причинок до нашої головної громадської задачі; а коли ему не виробимо справедливого соціяльного положення і не дамо ему окрім літератури більш нічого, то він нам в лице плюне і нашу літературу під ноги нам кине, бо ему не літератури тепер треба, не поезії, але хліба»47.Позиція О. Терлецького була, отже, сумірною, співзвучною з по зицією Івана Білика, який продовження свого циклу статей здійснив аж на ступного, 1875 року, розвінчавши поему П. Данилевського. Саме тоді Білик загострив ще один аспект літературної критики: спрямовуючи літера турний процес, формувати почуття відповідальності письменників за слово, його громадський резонанс. «Странствование» Прохора Данилевсь кого, в якім показано недоумкуватого селянина-українця, критик поцінував як зразок «літературного злочинства». Тому й вважав, що «виставляти народ в таких образках, значить заподівати злочинства супроти народа, а за зло чинства карають». Оскільки суспільство «не має таких кар, які визначені за коном карним за соціяльні злочинства», то в літературі є тільки одна кара —зневага»4*.Отже, Іван Білик услід за П. Кулішем, який розвінчував «котля- ревіцину», так же безпощадно критикував усе те, що шаржувало народ, особливо твори, в яких не ставились і не обговорювались соціяльні про блеми. Але він зіткнувся з проблемою співвідношення соціяльного і націо нального, в залежності від розуміння якої критики розходились в оцінці од них і тих же творів. У розкритикованих Біликом поезіях Г. Кохнівченка ба чив твори варті схвалення І. Нечуй-Левицький, а в Подушки знаходив цікаві речі близький до Драгоманова і Білика Мелітон Бучинський. Іван Білик по відомляв Драгоманова про те, що полтавські «украинофилы не довольны моею безпощадностью, суровостью в приговорах»49. Домінування в основах і мотивах його літературно-критичних оцінок соціяльного моменту (проблем соціяльного становища народу) зумовлювало неприйняття такого мірила, як- от: «Коли национально, то и хорошо и приятно»50. Але коли М. Драгоманов надто різко наголошував загальнолюдські, космополітичні моменти, то до питливий І. Рудченко починав розуміти небезпеку різкого протиставлення соціяльно-демократичного і національно-патріотичного напрямів у літерату-pi. З його роздумів виходило, що це не може бути окремими напрямами, а — скоріше змістом і формою. В одному з листів до Драгоманова він міркував: «Я знаю, что национальность — форма, а не сущность, но ведь в жизни на родов ничего бесформенного не бывает, а самая сущность выражается в форме, вне которой нет и известной сущности... Поэтому, вероятно, так и дорога людям национальность; а вымирание национальности всегда сопря жено с болезнью народа, ибо национальность нечто гораздо более органиче ское, чем даже государство. Отсюда — и моя иеримиада за национальность нашу, которая, если мы не возбудим к ней симпатий в интеллигентных сло ях, должна непременно исчезнуть, — а этим, по-моему, мы лишим человече ство лишнего, для каких же нибудь целей специализированного (в нацио нальность) работника» (Там само).Відзначаючи сьогодні ці гнучкі і далекоглядні роздуми І. Рудченка, мусимо пам’ятати, що вони не вийшли на сторінки періодики чи книги, а, значить, не були фактором суспільної свідомості 70-х років. Тому тим біль ше зростає значення міркувань інших діячів того часу на тему соціяльного наповнення українського націоналізму. Уже 1875 року в чотирнадцятому числі «Правди» почала друкуватися стаття без підпису (вона належалаО. Кониському) «Український націоналізм». У ній мовилося про природний і репресивний види націоналізму і висувалася ідея соціяльності українського націоналізму («Український націоналізм не расовий, не релігійний, а соціа льний»5!)• Автор, враховуючи бездержавний тоді статус українського наро ду, твердив: «Україна, не маючи самостійності, не замазала рук своїх репре сивним націоналізмом, як інші європейські народи; вона тільки силкувалась одбитись од впливу чужого націоналізму і оборонити свої національні при кмети. Ця природна і зовсім нікому не шкодлива форма націоналізму вияви лась і в українській літературі, в обороні національного теперішнього і ми- нувшого життя давньої України»52.Мислитель І. Рудченко підходив до розуміння, кажучи по- сучасному, діалектики соціяльного і національного, але критик Іван Бі- лик на сторінках «Правди» жорстко розривав органічність соціяльно- цаціонального життя українців і відображення цих взаємопов’язаних моментів у літературі. Розвінчуючи недолугі писання графоманів, він дбав про «національність нашу», про симпатії до неї з боку інтелігентних верств, які, як звичайно, були значною мірою денаціоналізовані. Піклуючись про дохідливість літератури і критично-публіцистичних матеріялів для народу, він нехтував обговоренням естетичних проблем, думав, що проста розповідь про життя, соціяльні процеси, забезпечить вартість художніх творів. Тому його «перегляди літературних новин» були однобічними, власне соціологіч ними.Визнаючи вагу естетики, але не торкаючись її, О. Кониський також, як свідчить його розбір роману «Хмари» І. Нечуя (Правда, — 1875. — Ч. 19-13020), був критиком-соціологом, хоча проголошував різнобіжність у розвитку літератури і поетики. Власне в теоретично-публіцистичній статті «Українсь кий націоналізм» між іншим прозвучала теза: «Внутрішня політика нехай буде політикою, а література нехай буде літературою. Гнути літературу під форму політики небезпечне діло, і можна тим її поламати і покалічити»53.У Європі, зокрема у Франції, вже прозвучали тоді слова Т. Ґотьє «Мистецтво для мистецтва», в Німеччині побутував образ «поета у вежі з слонової кості», але поширювалася концепція культурно-історичної школи. Працю її родоначальника І. Тена «Філософія штуки», як уже згадувалося, друкувала «Правда». Правильні слова про небезпеку нагинання літера тури під політику залишилися несприйнятими. Іван Білик, як критик, прислужився до того, що в Україні тоді і згодом літературу і ламали, і калі чили в святому переконанні, що випрямляють, оздоровлюють, вичавлюючи, кажучи словами Івана Білика, «худосочне». Цю тенденцію увиразнює творча еволюція І. Я. Франка.
|
|
|
22. Роль М. Драгоманова в розвитку літературної критики
Внесок Михайла Петровича Драгоманова (1841 - 1895) в історію української літературної критики та значення його літературно-критичних оцінок і суджень зумовлені науковим типом його мислення І:
розвинутим с о ц іа л ь н и м критицизмом. Останній проявився вже в гімназії,про що свідчить не тільки спогад «Два учителі» (1894), а й лист 17-річного юнака до Є. Корша, редактора російського журналу «Атеней», з роздумами про «істинну критику» і необхідність ясного викладу її засад. Похвальна сміливість, певна задерикуватість гімназиста, самостійність мислення, що характерні для цього листа, — необхідні передумови діяльності критика. «Вам известно, — писав М. Драгоманов, — как мало в той части публики, для которой Вы предназначаете журнал Ваш, распространены начала истинной критики; известно, сколько литературных дебрий ходит у нас и как ни один журнал не держится своего знамени [... ] Среди этого, можно сказать, хаоса являетесь Вы, ставите критику одним из главных элементов Вашего журнала — и какова Ваша критика?В первом номере Вы высказали «Взгляд на задачи современной критики». Большинство, могу Вас заверить, не поняло Вашей статьи, таким трудным стилем Вы её изложили». Адресант брався при потребі додатково доводити свої закиди, якби редактор ними зацікавився, і під кінець зробив симптоматичний для подальшої його діяльності висновок: «Мы не хотим жить чужим умом, и для этого мы вправе требовать от передовых людей, чтобы они указали нам дорогу вначале нашего пути, только тогда мы можем идти самостоятельно вперед. Иначе мы не получим общего образования, а только нахватаем сведений из всех наук и будем всегда пристяжными в науке М. Драгоманов не став «пристяжним» у науці, хоча успішно пройшов підготовку до професорської діяльності в Київському університеті, а —
першопрохідником-універсалістом у гуманітарних науках, публіцистом- культурологом. На відміну від своїх попередників П. Куліша, М. Костомарова, він не писав художніх творів, за винятком декількох віршових спроб.
Спеціалізуючись з давньої історії Римської імперії, до української літератури мав стосунок дуже віддалений. Але, читаючи в університеті курси історіографії, М. Драгоманов проходив школу критичного мислення. Одну з наукових статей, опублікованих в «Журнале Министерства народного
просвещения» (1874), починав характерною тезою: «Последние годы — один из наиболее критических моментов науки древней истории: она удвоила, если не утроила, свой материал в последние 20-30 лет, а уже одно это не может не отразиться и на системе обработки этого материала, и на качестве делаемых из него в ы в о д о в». Отже, різке збільшення літературних (а Драгоманов часто вживає термін «література» в найширшому значенні) текстів вимагає таких оцінних процедур, як систематизація, класифікація, критичнезіставлення. Особливу гостроту цих логічних операцій М. Драгоманов уже апробував і на художніх текстах, укладаючи разом з В. Антоновичем двотомний збірник «Исторические песни украинского народа» (К., 1874). Називаючи друковані і рукописні джерела, з яких добирали пісні, що в них «отразились изменения общественного строя» (В., 47) українського народу, укладачі наголошували: «Для полноты оценки таких песен чувствуется потребность систематического их свода». Після такої роботи «историческая поэзия малорусского народа станет вполне понятна и станет сама надежным источником для истории народа, а за тем может быть верно оценена и творческая сила самого народа, её произведшего и удержавшего в памяти в течение веков» (В., 46). Вибір пісень, зведення їх (і варіянтів) у тематичні групи, пояснення можна було здійснити, на їх думку, на основі «сравнительной истории словесности».
Порівняльні студії, зіставлення мотивів історичних пісень українців з піснями інших слов’янських народів здійснив сам М. Драгоманов, відкинувши явні підробки, «квазінародні» витвори деяких
фольклористів, звертаючи увагу на «эстетические достоинства» та «исторический характер» дум і пісень. Таким чином, історик підходив до розгляду й поцінування явищ української літератури через народну творчість і одним з перших публічних виступів на цю тему була його рецензія на книжку І. Г. Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории её литературы с XI по XVIII век», опублікована в петербурзькому журналі «Вестник Европы» під криптонімом П. Т-евъ (Толмачев). Рецензія переросла в самостійне дослідження, бо автор, реферуючи книгу, постійно додавав свої матеріяли і спостереження, висуваючи ідеї, які згодом лягли в основу вже згаданої передмови до збірника історичних пісень. Праця стала по суті громадянським подвигом у Росії післявалуєвського періоду.
Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 20; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!