М.Костомаров про сучасний літературний процес 2 страница

Мав рацію М. Драгоманов, який вже 1879 року констатував: «Шевченко

настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на

його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про

українську справу. Лихо тільки, що досі ніхто не зважився докладно розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі й у свій час, а всі, хто брався писати про нього, перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря»20. Як «найбільш разючий» приклад такого «повертання» він розглядав статті П. Куліша 1857-1861 і 1875-1877 років.

Критичні пересади в тлумаченні творчості Шевченка, отже, починалися ще

за його життя. Робити це можна було небезборонно, бо Шевченко негайно

вступав у полеміку і в такий спосіб збуджував, кристалізував критичну думку. Йому було властиве надто витончене почуття критицизму і, зокрема, самооцінки, яке і забезпечувало перманентну роль Шевченка в розвитку літературної критики 40-50-х рр. XIX століття.

13.Елементи літературно-критичних суджень у творчості членів

«Руської трійці» після навчання в семінарії

Заборона церковної цензури поширювати альманах «Русалка Дністрова

», жорстока розправа над його укладачами ускладнила їх участь у літературному житті, що надовго унеможливило їх вплив і на літературну критику. Законодавцями «літературних норм» були церковні діячі — насамперед М. Левицький. Він виступав найактивнішим опонентом «Русалки Дністрової»(Перемишль, 1843). Тоді ж він у варшавському журналі «Денница» виступив із статтею «Доля галицько-руського язика», в якій глумився над своїми сучасниками І. Могильницьким,Й. Лозинським, які дотримувалися рідномовної орієнтації. У полеміку з ним вступив Й. Лозинський, і це дало привід торкнутися питань ролі і суті самої критики. Й. Лозинський твердив, що «розумна критика є все пожадана», а «замітки без помірковання лише приносять шкоду». «Критика, — на його думку, — повинна визначуватися правдою, основанностию і поміркованєм, вона повинна оцінювати річ, а не особу, а обов’язком критики є сторонити від глузування, від якого світ відвертається з погордою».

Характер літературного критицизму на західноукраїнських землях визначався зіставленням місцевої літератури з літературною творчістю

інших слов’янських народів, ретроспективним поглядом у минуле

України-Русі, політичними стосунками розділених між Росією та Австро-

Угорщиною українського та польського народів, ставленням до них росіян та німців. За таких умов інформація надходила листами із запізненням, була неповною. Тому рецензії, бібліографічні анотовані огляди-реєстри містили тільки елементи літературно-критичних суджень, які були виявом суб’єктивних, емоційно-смакових оцінок (як відгук М. Шашкевича про «Ластівку» в листі до М. Козловського 1843 року чи «Замітки о руській літературі» І. Вагилевича зі стереотипними оцінками типу «знакомитий поет»,«особенно ударяє» (тобто вражає), «повно реального чуття» тощо. Революційні заворушення в Польщі 1843-46 рр., події в Австро-Угорщині 1848-49рр., породивши численну пресу, громадські організації польського і русько-українського населення, активізували журналістську, літературну і літературно-критичну діяльність І. Вагилевича як редактора «Дневника Руського», ідо був органом «Руського собору», Я. Головацького, який виступав на сторінках «Зорі галицької» — органу Головної Ради Руської, М. Устияновича як редактора «Галицько-руського Вістника», А. Могильницького — активних тодішніх літераторів і учасників «Собору учених руських», І. Головацького як першого редактора «Вістника».

Писання Я. Головацького 40-х рр. XIX ст. мали власне історико-літературний характер, хоча призначалися до планованого ним з братом Головацьким збірника «Галичанка». Видання задумувалось як спадкоємець «Русалки Дністрової». Одержуючи матеріяли від І. Срезневського, Я. Головацький готував життєписи східноукраїнських письменників, рецензію на альманах «Ластівка». Оскільки видання «Галичанки» не вдалося здійснити, то Я. Головацький публікувався в різних західноукраїнських часописах, а «Три вступитєльнії преподаванія о руськой словесності» він, як перший завідуючий кафедрою української літератури у Львівському університеті,

видав окремою брошурою у Львові 1849 року.

Для історії літературної критики літературознавча спадщина

Я. Головацького цікава тим, що наочно демонструє залежність характеру

оцінки літературних явищ від політичних позицій їх автора, від його

офіційного становища в адміністративно -культурній ієрархії. Листування

Я. Головацького зі І. Срезневським, П. Кулішем, М. Погодіним, його виступи

на хвилі революційного піднесення, в часи політичної реакції — все

це по-різному позначається і на доборі матеріялу (авторів, їх творів), і на

оцінках, і на структурі статей. Характерна з цього погляду його академічна

праця «Три вступитєльнії преподаванія...», в якій жодним словом не згадано

політичного в’язня Т. Шевченка, впливу літератури з підросійської України

на галицьке відродження, —- про що не раз раніше писав сам

Я. Головацький. Тепер акцент ставиться не тільки на тому, що «новії літоро-

сті виростают із старожитнього накорінку народного биту», що «всякий нарід

має своє особенне наличчє» (ХІЛК-І. — С. 175), а й на декреті цісаря Йо-

сифа II про відкриття у Львівському університеті україномовних філософської і богословської кафедр.

У рецензії Я. Головацького на «Ластівку» домінує, часто повторюючись,

оцінний епітет «незрівнянний». В інших статтях він користується сумарним

критерієм «вірності поетического ізображенія природи і жизні України» (с. 172), згадує «требованія взискательної критики», не конкретизуючи

їх, вдається до образних аналогій, до зіставлень поодиноких творів і цілих національних літератур. Він полюбляє подавати історико-літературні контексти, звичайно, не розгорнуті, а чисто номінативні. Уникаючи категоричності критичних суджень, Я. Головацький тяжів до співвідносно-

корелятивних, власне історично-функціональних оцінок. Так, статтю-спогад «Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу» він закінчив так: «Потомність найлучче оцінить заслуги, для того не хочемо багато розводитися. Най же буде і Маркіяну Шашкевичеві від нас щира подяка за єго труди і роботи,а коли не за множество і досконалість його діл, то за щире родолюбиве серце,за вплив і науку єго, за те, що сам дорогу праву знайшов і другим показав,що твердо устояв напроти супротивних хвиль».

Зразком публіцистично піднесеного, риторично оформленого л ітературного

критицизму, надиханого широким суспільним поглядом, є

промова М. Устияновича на Соборі учених руських у Львові 19/31/ жовтня

1849 р. Характеризуючи особливості, красу і переваги української мови,

письменник звертається до творів Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського,

Т. Шевченка, М. Шашкевича, до богослужбових книг, які докладно

«толкують найвищі правди християнські» (с. 181). Традиційний жанр передмови до власного твору розвиває А. Могильницький, публікуючи поему

«Скит Манявський» (1852). Вона спирається на розгорнутий історико-

літератуний екскурс в рідну словесність, на характеристику народної творчості, української мови і дає взірець автокритики в стилі бароко: «Далекий єсьм від того честолюбного вмінія, яко би-м хотів нинішньому моєму сочиненію поетичеському який-небудь степень удачності признати або тоє комусь за образ наслідування натручати. Знаю я аж надто добре, що і кілько нам ще не достає, але, зложивши руки, ждати, доки щось совершенного, класичного не появиться межи нами, було би смішним, ба і безумним...».

Крім відомих культурних діячів, функціонуванню літературної критики

в Західній Україні 40-50-х років прислужилися і журналісти часописів,

які регулярно виходили впродовж тривалого часу. До цього роду пресових

органів належить газета «Зоря галицька».

Перше число цього тижневика з ’явилося 15 травня 1848 року накладом

4 тис. примірників. Опублікована тут відозва Головної Ради Руської стала

водночас програмою «Зорі галицької», яка керувалася соборницькою ідеєю.

У цьому маніфесті, зокрема, проголошувалося: «... Ми, русини галицькі,

належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15

мільйонів виносить, а котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує

». На народницькому всеукраїнському ґрунті газета втрималася до

1850 р., коли виходила за редакцією А. Павенецького. Його наступник

Б. Дідицький старався посідати компромісну позицію між народовцями і

«погодінцями», тому ще до 1852 року газета йшла за програмою попередніх

років. З 1853 року часопис присвячено тільки «литературному, общеполезному и забавному читанню». Новий редактор С. Шехович допустив на її сторінки «язичіє» і москвофільство. Повернення до попереднього напряму сталося з 48 числа газети, коли її очолив М. Савчинський. Активно почали виступати в «Зорі галицькій» молоді літератори К. Климкович, Є. Згарський,П. Костецький, які залишили помітний слід у літературній критиці. Протягом другої половини 1855 року газета не виходила через пошесть чуми, далі її програма набула невиразного характеру, міжпартійні змагання призвели до втрати передплатників і в кінці 1857 року «Зоря галицька» припинила своє існування.

Хитання газети відбивалося на літературно-критичних публікаціях, в яких акцентувалося то на місцевій, то на українській (малоросійській), то на російській літературах, але підтримувалося прагнення до «правильной литературной жизни», до творення «литературы вразумительной для народа», ставилося завдання «виказувати красоту утворов руских». Газета інформувала про новини літератур європейських народів, вела полеміку з тими пресовими органами, які виступали проти українства (зокрема, в Польщі, Румунії, Росії). Характерною для «розправ», що друкувалися в «Зорі галицькій», є постійна увага до мовно-правописних проблем — явище взагалі притаманне українській літературній критиці за умов бездержавності.

Не висунувши зі своїх рядів людини, яка була б активним та авторитетним

літературним критиком, Західна Україна 40-50-х років XIX століття

причинилася до становлення українського за суттю літературного критицизму тягою до єдиного українського духовного організму, розбудовою матеріально-пресового підґрунтя для нього. І цю тенденцію увиразнювали стосунки Я. Гсловацького і П. Куліша, що зародилися в той період. П. Куліш не відмовився від ролі духовного провідника в Галичині, ставши в центрі суспільного життя українців кінця 50-х - поч.60-х років.

14.Початок літературно-критичної діяльності П. Куліша

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) дебютував як

прозаїк і поет на початку 1840 років (в альманахах М. Максимовича «Киевлянин» і Є. Гребінки «Ластівка»), а відтак після трирічного заслання до Тули(1847-50) здобув незаперечний авторитет як етнограф і видавець, опублікувавши два томи «Записок о Южной Руси» (1856, 1857), перший в Україні історичний роман «Чорна рада» (1857). Розмаїта творча і видавнича діяльність П. Куліша природньо за тих умов зумовила і власне літературно-критичні виступи в російських журналах і в українському альманасі «Хата».

Витоки його літературного критицизму містилися не тільки в суспільно-культурній ситуації, в якій П. Куліш формувався я к людина,а й у його характері, темпераменті і способі життя. Канва його життя (за М. Зеровим), що було «неспокійним, баламутним, невпорядкованим» (за Ю. Шевельовим), здатність до постійного самоаналізу, ретроспекції стали основою аналітичності і пафосності його писань, що мали практичну спрямованість:Куліш завжди прагнув на когось впливати. За влучним спостереженням Ю. Шевельова-Шереха, «аналітичність не перешкоджала щирості пафосу, щирість і'напруга пафосу не виключали а н а л і т и ч н о с т і». А це і є внутрішньою схильністю до літературної критики як практичної публічної діяльності. Проаналізувавши весь корпус епістолярної спадщини Куліша у зв’язку з його різножанровою творчістю і розмаїтою діяльністю, цей же дослідник дійшов справедливого висновку: «В усьому цьому Куліш не тільки аналітик, а і провідця, організатор, прокладач шляху... Він пропонує, він застерігає, він кличе, радить, наказує, вимагає, втручається, картає, загрожує.Як ветхозавітний пророк, він один знає правду, путь спасіння і майбутнє.Але він також і вчитель...».

З таким темпераментом і наставлениям, маючи серед найближчих

приятелів М. Костомарова і Т. Шевченка, прагнучи державної кар’єри в

центристській шовіністичній імперії із збереженням власної національної

само ідентичності, Куліш не міг обминути літературної критики і мав право

навіть 1859 року твердити, що «нашої» критики ще немає».

П. Куліш внутрішньо освоював і засвоював засади «естетичної критики

» (саме цим терміном він часто оперував), коли компонував-стилізував

«епопею» Україна» за грецькими зразками, але в стилі українських дум, коли

писав ідилію «Орися», коли оснащував етнографічно-фольклорні матері-

яли «Записок о Южной Руси» численними примітками, коментарями, коли

переписував по-російськи україномовну «Чорну раду», коли писав численні

листи. Тому його статті — «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в светттиГй «Народні оповідання» Марка Вовчка» (Вестник Європы, 1857, т. 12), «Григорій Квітка й його повісті. Слово на новий вихід

Квітчиних повістей» (СПб., 1858), «Переднє слово до громади. Погляд на

українську словесність» (написано 1859, опубліковано 1860 року в альманасі

«Хата») виявили вже сформованого критика, який в журналі «Основа» працював,так би мовити, на професійній основі.

Місце і роль П. Куліша окресленого періоду влучно схарактеризував

свого часу М. Зеров: «Куліш — центральна засада у вивченні українського

письменства 40-60-х рр. Поет і прозаїк, етнограф і критик, видавець, літературний ініціатор, — він причетний до всіх помітних літературно-громадських заходів 40-х рр. і відіграє головну роль наприкінці 5 0 -х - на початку 60-х»27.

Таким чином, протягом двадцяти років XIX століття (з 1840 по 1859)

літературна критика на етнічних українських землях функціонувала в естетичній свідомості освіченої верстви як важливий чинник літературного процесу, усвідомлювалася в поняттях «істинна критика», «строга критика», «естетична критика» у зв’язку з засадами романтизму. Її основними діячами були представники старшого покоління культурних діячів (М. Максимович),

молодші вихідці з харківської школи романтиків (М. Костомаров, А. Мет-

линський), колишні члени «Руської трійці» (І. Вагилевич, Я. Головацький) і

сформований в атмосфері київських братчиків П. Куліш. Розпочало журналістсько-критичну діяльність наймолодше покоління галичан (К. Климкович,Ф. Гарасевич, Є. Згарський), що виявить більшу активність в наступне десятиліття.

Основною ферментуючою силою української літературної критики

були доля української мови і творчість Т. Шевченка.

15.

14. Склад та учасники альманаху «Хата» за редакцією П.Куліша.

Спочатку «Хата» планувалася як журнал, проте П.Кулішу було відмовлено у проханні міністром освіти. Таким чином «Хата» вийшла як альманах у 1860 році.

«Хата» являла собою збірник творів провідних українських письменників. П.Куліш запросив до участі в альманасі всіх, хто писав українською.

Вступна стаття до альманаху «Переднє слово до громади» мала програмовий характер.

У «Хаті» були опубліковані вірші Т.Шевченка Друкувалося в «Хаті» романтичне оповідання «Чари» Марка Вовчка. Тут було опубліковано десять байок Є.Гребінки, вірші Я.Щоголева, поезії Олександри Псьол. Тут друкувалися етнографічно-побутові оповідання Ганни Барвінок. Два свої оповідання надрукував і П.Куліш.

П.Куліш запропонував власний правопис, яким була надрукована «Хата». Він отримав назву «кулішівка».

Значення «Хати» та попередніх Кулішевих альманахів:

1) ними після великої перерви була відроджена українська журналістика; вони засвідчували, що репресії не знищили її;

2) Куліш запропонував як типи видань етнографічний щоденник та літературно-критичний збірник;

3) важливими були публікації творів Т.Шевченка та ін. авторів;

4) альманахи відкрили нові імена в літературі;

5) вони продемонстрували зростання української літератури – її авторів та читачів, потяг до створення українського журналу, який згодом з’явився.

Журнал «Основа» та його роль в розвитку української журналістики

«Основа» (1861-1862) являє собою етапне явище першого періоду становлення української журналістики, гідно завершуючи його. Журнал почав виходити в рік скасування кріпацтва. Ініціаторами видання виступили Т.Шевченко, М.Костомаров та П.Куліш. На посаду редактора запропонували Василя Білозерського Він розіслав у тодішні газети й журнали, а також приватним особам оголошення про вихід журналу з метою залучити передплатників.

Журнал замислювався як універсальне видання. Редактор сповіщав, що друкуватиме всі матеріали, дотичні до українського життя: художні твори; історичні дослідження; статті з етнографії, педагогіки, сільського господарства, економіки; урядові постанови щодо України; критику і бібліографію; листування з читачами. Таким читач міг мати перед собою все тогочасне українське життя в його універсальному баченні.

Перший номер «Основи» вийшов 12 січня 1861 року. Часопис проіснував майже два роки і припинився на №10 1862 року. Він друкувався двома мовами: укр. та рос. Тираж видання складав 2 тис. примірників. Це свідчить про популярність «Основи».

В.Білозерський як редактор взяв на себе всю роботу по стосунках з цензурою та адміністративними органами, вів відділ хроніки, писав статті і замітки від редакції. Він поступався славою ідейним натхненникам журналу – П.Кулішу та М.Костомарову. Вони відбирали визначали ідейне спрямування «Основи».

У журналі художній і науковий відділи були рівноцінними. Журнал не мав рубрик, а матеріали подавалися під порядковими номерами. Проте художні твори виносились в препозицію, з них розпочиналося читацьке сприйняття видання.

Основним автором «Основи» був Т.Шевченко, твори якого друкувалися щономера. «Основа» опублікувала понад 70 його поезій, поеми «Москалева криниця», «Невольник», «Ісайя. Глава 35», «Неофіти», драму «Назар Стодоля». «Основа» творила культ Кобзаря як національного провідника.

Другою постаттю в художньому відділі «Основи» стала Марко Вовчок – авторка тоді відомих «Народних оповідань». Вона надсилала свої твори з-за кордону.

Третім з найвідоміших авторів був О.Стороженко. За два роки він написав і надрукував тут так багато, що згодом видав опубліковане у двох томах.

Дуже активним автором «Основи» був П.Куліш. Він розпочав тут друкувати свою поетичну книгу «Досвітки», опублікував поеми «Настуся» та «Великі проводи».

З інших авторів варто згадати Л.Глібова. У журналі друкувалися його відомі байки, знаменита «Журба», що стала народною піснею. Кілька творів опублікував в «Основі» Д.Мордовець. Зі співомовками тут виступив С.Руданський.

Літературні публікації «Основи» стали свідченням утвердження українського слова, вони розкривали перспективи української мови як гідної мови літератури і преси.

16. Діяльність М.Костомарова в «Основі».

Важливу роль в діяльності «Основи» (1861-1862) відіграв М.Костомаров. Він разом з Т.Шевченком та П.Кулішем був ініціатором видання. Хоч він не був головним редактором, проте виконував чимало його функцій. М.Костомарова сміливо можна назвати ідейним натхненником «Основи».

Роль М. Костомарова у підготовці “Основи” була величезною. Він дуже серйозно готувався до нового видання. До підготовки необхідних публікацій М. Костомаров намагався залучити всіх українознавців, покладаючись при цьому на власних друзів. У цій важливій справі він не міг не звернутися до свого саратовського приятеля Д. Мордовця. М. Костомаров запрошує письменника взяти участь у створенні часопису. Як бачимо, Микола Іванович продумував кожну публікацію журналу, добре орієнтувався у наукових зацікавленнях авторів і залучав їх до співробітництва.

М. Костомаров вважав, що починати потрібно з виховання та навчання дітей найнижчих верств населення зрозумілою і рідною українською мовою та закликав присвятити цій високій меті діяльність інтелектуальної еліти й всіх тих, кому небайдужа доля України.

Думки вченого одразу ж набули сенсаційного характеру і його звинуватили в “українському сепаратизмі”. М. Костомарову довелося „відбиватися”, але це було непросто, оскільки він переслідував єдину мету: не нашкодити розпочатій справі. Цензура не давала дихати М.Костомарову не лише через праці вченого. Причиною цьому був ряд публіцистичних виступів на шпальтах “Основи”, в яких висловлювалася думка про національно-репрезентативну і символічну роль української мови.

Проте, попри всі намагання М. Костомарова продовжувати розпочату справу, виникали різні перешкоди на його шляху. Наприкінці 1862 р. почалися перші арешти учасників українофільського руху. М. Костомаров був дуже стурбований цим процесом, адже мав сумний досвід 1847 р.

У такій складній ситуації М. Костомаров прагнув продовжувати справу, але це йому не вдалося. Він шкодував про закриття “Основи” як органу українського руху і бачив вирішення проблеми у пошуку нового вільного грошового фонду, який можна було б використати для відкриття нової дієвої газети.

Творча спадщина М.І. Костомарова відображає весь спектр різноманітних напрямків його діяльності, єдиною метою якої було духовне і культурне відродження українського народу як самостійного суб’єкту європейської цивілізації. Сама тільки праця Миколи Івановича Костомарова як видавця і співробітника “Основи” характеризує його як активного учасника українського національно-культурного руху. Робота в журналі зміцнила його в думці щодо душевної приналежності до українців. М.І. Костомаров є однією з тих постатей, з якою асоціюється українське відродження та порушення “українського питання” в історії нашої держави.

. Головні ідеї праці М.Костомарова «Две русские народности».

Особливе значення мала стаття М.Костомарова «Две русские народности», надрукована у № 3 за 1861 р. в «Основі». У цій статті М.І.Костомаров відзначив, що особливість суспільного життя великоруської народності визначились уже в ХІІ ст. – це «прагнення дати точність і формальність єдності своїй землі». У південнозахідних племен був свій підхід: тут «зовсім не втрачали почуття своєї єдності, але не думали її підтримувати», що пізніше вилилося в «розвиток особливої сваволі, свободи, невизначеність форм». Тому «Київ ніяк не годився бути столицею централізованої держави, він не шукав цього, він навіть не міг втримати першості над федерацією, тому не зумів організувати її». Саме це й визначило пасивні риси психічного типу представника південноруської особистості – у його натурі «не було холодного розрахунку, твердості на шляху до визначеної мети».

В той же час у Ростово-Суздальському регіоні тип особистості був іншим – він визначався прагненням «підпорядкувати своїй землі інші руські землі», князі виявляли «особисте владолюбство». Через те з такою жорстокістю та погордою суздальці виступали проти новгородців, де існували старі вічові закони, як і в Київській землі. Усе це зміцнювало владу князя, котра почала придушувати особисту волю й всенародні віча. Цьому сприяла тамтешня православна церква, яка освячувала та возвеличувала кожен її успіх, приписуючи його прихильності Божого промислу. Спільність дій князівської влади і духовенства призвели до обмеження прав людини. Таким чином особистість була принесена у жертву «суспільній єдності» й державі. Протягом століть тут пригнічувалася в такий спосіб її свобода, наслідком чого було «знищення особистих бажань під владою спільних, непорушна законність спільної волі». Це призвело до утворення нетерпимості «до чужих вірувань, презирство до чужих народностей, високомірної думки пор себе. Довге приниження під владою чужовірців та іноплемінників виражалась тепер приниженням інших. Звільнений раб здібніший всього відзначитися зверхністю». Це й створило «дух нетерпимості, національну високомірність», що переросло в упевненість на право владарювання над іншими народностями та презирству до останніх і приниженню їх.

Аналізуючи особливості етнонаціонального характеру росіянина й українця М.Костомаров намагався пояснити і характер політики Петербурга щодо українського народу, котрий відзначався духом терпимості, відсутністю національної погорди, що перейшли пізніше «у характер козацтва та лишився в народі до цього часу».

Як вдумливий дослідник і аналітик, учений поставив перед собою завдання – з’ясувати, котрою має бути природна форма влади в Україні; на яких принципах повинні функціонувати політико-правові та адміністративні установи? Й дійшов висновку: найбільш природною формою державного влаштування є республіканське демократичне правління, де існує рівність громадянських прав і непорушність свобод.

Звичайно, концепції вченого викликали зі сторони іншого табору різку критику. Але полеміка навколо них змушувала шукати факти, вивчати та розуміти зв’язок минулого із сучасністю, привертала увагу до того, що українці й частина великоросів мали вічовий і федеративний лад, який знищив московський централізм. Вона звертала увагу до проблем народного життя та змушувала пояснювати питання сучасності історичною спадщиною. Практично в своїх наукових працях М.Костомаров заперечував неприродну існуючу деспотично-азіатську монархічну систему самодержавства, котру офіційні історики виводили з родового ладу східних слов’ян і вважали природною, закономірною й найбільш доцільною для державного життя Російської імперії.

19. П.Куліш як публіцист «Основи».

Важливу роль у створенні та функціонуванні журналу «Основа» відіграв П.Куліш. Найперше треба сказати, що він був одним із ініціаторів видання порядз Т.Шевченком та М.Костомаровим. Саме він звернувся до міністра освіти за дозволом видавати журнал, але отримав відмову у зв’язку з минулим – участю у Кирило-Мефодіївському товаристві. Тоді на посаду редактора запропонували Василя Білозерського. Це все-одно не завадило П.Кулішу стати ідейним натхненником видання.

Основна заслуга П.Куліша в «Основі» - це його публіцистика. Він розпочав тут друкувати свою поетичну книгу «Досвітки», видану у 1862 р., опублікував поеми «Настуся» та «Великі проводи». Автор намагався заповнити прогалину в українській поезії після смерті Т.Шевченка. Його твори мали виразний історіософський струмінь, вони створювали поетичний образ українського минулого, зображували трагічні сторінки українсько-польського протистояння, оспівували ідею волі. П.Куліш втілив тут свою основну ідею – духовного аристократизму української шляхти. На його думку, українські низи поглинули аристократичну витончену верхівку, не зуміли зберегти її. Українська шляхта була знищена не так у боротьбі з ворогом, як із власним народом. А маса без поводирів виявилася нездібною до державотворчої діяльності, до вироблення власної ідеології, до державницького інстинкту. П.Куліш засуджував український індивідуалізм, що не дає змоги об’єднатися і консолідувати націю. Зі сторінок «Основи» він заявив про себе як талановитий поет.

В «Основі» Куліш започатковує відділ бібліографії «Перегляд українських книжок», де подавалися розгорнуті статті на твори. Працюючи в «Основі», Пантелеймон Куліш опублікував значну кількість матеріалів про Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітку-Основ’яненка, декілька критичних публікацій щодо творчості Миколи Гоголя. Саме для «Основи» він відредагував низку відомих творів Тараса Шевченка, зокрема, друге видання «Кобзаря» (1860 рік), поему «Мар’яна-черниця» (1861 рік) та ін.

На сторінках цього журналу з’являються його відомі роботи: «Огляд української словесності» та інші, що поклали початок українській критиці. У цих критичних роботах Куліш встановлює залежність письменника від етнографічних умов і читачів, що його оточують. Індиферентне, а часом і недоброзичливе ставлення поміщиків українофілів до діяльності Пантелеймона Куліша змушує його скоро припинити свою діяльність. Проіснувавши 2 роки, закривається і журнал «Основа», що піднявся на початку 60-х рр.

16,17 питання 70-90-ті рр.ї

Роль освітніх закладів і громадських об’єднань в активізації літературної критики«Антракт в історії українофільства» (М. Драгоманов) не був антрак том у розвитку українства на основі національної ідеї. Валуєвський цирку ляр 1863 року приглушив його зовнішні вияви в підросійській Україні, так би мовити, перемістив там у підпілля, а в підавстрійській Україні — в про світницькі організації і парламентські зали. Галицько-буковинські народовці також визнавали, що друга половина 60-х років — «найсумніший час»!. Пе ремога Росії над Прусією, етнографічні виставки в Москві, на яких побували «москвофіли», — все це додало ентузіазму твердим «святоюрівцям», дезор ганізувало народовців. Останні на противагу москвофільському «Слову» за початкували 1867 року «Правду», зорганізували 1868 року «Просвіту». На сході України також поступово почалося, за словами Ф. Савченка, «україн ське науково-культурне самовизначення»2. Із заслання повернулися П. Чубинський, О. Кониський. Наслідки знаменитої етнографічної експеди ції були вражаючими, і було дано дозвіл на відкриття «Юго-Западного отде ления Императорского Российского Географического Общества», яке відбу лося в Києві 13 лютого 1873 року. Тому М. Драгоманов часові виміри антра кту в історії українофільства обмежував 1863-1872 роками. Ця установа, ке рована П. Чубинським, стала легальним осередком старогромадівців і невдо взі була кваліфікована в доносі Щоголева як «український потаємний гене ральний політичний штаб». Діяльність членів Південного відділення Гео графічного товариства (передусім його Київського осередку) справді пере творила його в штаб української науки, предтечу академії наукЗ. У Києві (’явилася перша в імперії приватна газета «Киевский телеграф» (1859-1876), яка з 1874 року фактично стала органом старогромадян, бо до її редакційно-105го комітету увійшли старогромадяни П. Чубинський, П. Житецький, Ф. Волков (Ф. Вовк), М. Драгоманов, В. Антонович, М. Зібер та ін.З початком 70-х років у Львові також відбулося кілька подій, начеб то непомітних, але з далекосяжним значенням. 1871-72 навчальний рік у Львівському університеті вперше в його історії почався інавгураційною промовою нового професора Ом. Огоновського «Короткий погляд на історію язиків слов’янських, особливо ж на історію язика руського», виголошеною по-українськи. Україномовні виклади велись на правничому та богословсь кому факультетах. Невдовзі відбулася ще одна подія: 1873 року на кошти, зібрані в Полтаві за активної участі О. Кониського, у Львові створено Літе ратурне Товариство ім. Шевченка. Після півторарічної перерви 1872 року відновилася «Правда», що стала всеукраїнським пресовим органом з пері одичністю виходу два рази на місяць. Її редактором став брат Ом. Огоновського — правник Олександр Огоновський. Уже через рік у стат ті «Від редакції» там констатувалося: недавно розпорошені сили українства («розбитки») «нині зорганізовані в кілька товариств, з котрих іменно «Про світа» узискала добру славу вже і поза границями нашого краю, а й новоза- ложене Товариство ім. Шевченка, хотя й на менший кружок обчислене, при несе, надіюсь, також немалий хосен нашій справі»4.Сповіщаючи про купівлю друкарні за пожертвувані громадою гроші, редакція зазначала: «Справа просвіти простого люду, розвій руської літера тури, а тим самим і цілого руського народа, повинна тепер піти, коли тільки кождий своє діло щиро робитиме» (Там само).Цікаво, що саме тоді чи не вперше знаходимо в пресі слово «крите рій», правда, не в літературно-критичному контексті, а в значенні мірила оцінки. Йшлося про кількість передплатників (700 осіб), які мали дати від повідні кошти на видання часопису, а це, мовляв, «буде становити критерій сили нашої партії і її жертвенності, любві і прив’язаності до нашої справи, її патріотизму» (Там само. — С. 3).На сторінках відновленої «Правди» з’явилися різножанрові матерія- ли українських авторів з промовистими псевдонімами (Валуєвський цирку ляр і «п’ята колона» Росії у Львові діяли): Українець (М. Драгоманов), Геть манець (М. Старицький), Кошовий, Перебендя (О. Кониський), Ратай (П. Куліш), Іван Нечуй, Панас Мирний, Іван Білик (І. Я. Рудченко), Будеволя (Д. Танячкевич) тощо. Були вони не тільки формами конспірації, а й симво лами, які виражали ціннісні, національно-світоглядні орієнтації їх носіїв.Підкреслюючи значення освітньо-культурних установ, громад ських об’єднань, україномовних пресових органів того часу, зокрема, для літературної критики, виходимо з того, що вони за тих умов були єдиноможливими факторами пробудження національної свідомості, з якої випливала і література, і критика.106Конституціоналізм і парламентаризм в Австро-Угорщині сприя ли розвитку ініціативи громадян, але не забезпечували фінансами ні ці установи, ні ці об’єднання. Правда, згодом певні дотації були, але на поча тку 70-х років XIX століття українські діячі зуміли мобілізувати кошти з по жертвувань, з передплати і забезпечити «самовистачальність». «Просвіта», розгалужуючи свою мережу, відкриваючи читальні, театральні гуртки, вод ночас видавала дешеві книжки для народу (науково-популярні і художні), готувала підручники рідною мовою для шкіл і гімназій. Характерний такий факт: виділ «Просвіти» доручив О. Барвінському укласти «Читанку». Той зробив це з допомогою П. Куліша, написав стисле переднє слово в традицій ному вже жанрі — «Погляд на усну словесність українську», якому переду вало не менш традиційне «Переднє слово», де йдеться взагалі про нову українську літературу. Але поки «Читанка» чекала друку, матеріялО. Барвінського з’явився як стаття в «Правді» (1870. — Ч. 2) з приміткою, в якій говориться про згадану «Читанку». Так взаємодіяли освітні і пресові ор гани в поширенні інформації про літературу.Чи варто було марксистам кепкувати з «австрофільських» симпатій народовців, які, мовляв, як ліберали, націоналісти «обмежувалися» просвіт ньою діяльністю? Вони усвідомлювали свої можливості і перспективні нас лідки своєї діяльності, розгортаючи її в усіх можливих напрямках, і чесно, відверто це декларували за кожної нагоди. Скажімо, в скромному дописі із Станіслава О. Гороцький писав: «Що для народу, втратившого самостійність політичну, єдность язика і літератури є одиноким середком (засобом. — Р. Г.) і єдиною порукою для його народнього биту в будущині, того ніхто, з історією обзнакомлений, не заперечить, хиба лише той, чия руськість є лише покривкою для зовсім інших, сказано чужих, цілей. Отже, й одна часть ру синів галицьких, услухавши голосу українських віщунів, прямує поруч з Україною до пом’янутої важної мети, т. є. до єдності літерацької, а через те— всенародної»5. Це проголошувалося ще 1865 року, за 8 літ до грунто вного виступу на цю тему М. Драгоманова в «Правді». Отже, «гравітаційна точка» в конституційній монархії стимулювала і притягала до себе духовні сили українців, особливо після чергового удару, завданого українству Емсь- ким указом російського царя 1876 року. Розгромлено Південне відділення Географічного товариства, закрито російськомовну газету «Киевский теле граф», заборонено завозити із-за меж Російської імперії будь-які українські видання, друкувати українською мовою оригінальні і перекладні твори, за винятком історичних джерел (і то російським правописом).За таких умов особисті контакти східно- і західноукраїнських культурних діячів, «кооперування коштів» на пресові органи і книжкові видання стають чи не єдиним засобом національного порятунку. Львів ська «Правда» в першій половині 70-х років виконувала ту функцію як посе редник і орган «скупчення» всеукраїнських сил. Тому на її сторінках в ролі107власне критиків виступали «західняки» В. Навроцький, Є. Згарський, Ом. Огоновський і «східняки» І. Білик, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький єдиним фронтом проти «обрусителів» і «полонізаторів». Однак у розумінні тактики і засобів здійснення цієї мети всі вони були різними, з це відразу ви кликало дискусію, яка велася дуже лояльно, хоч і не без темпераменту.Охоронно-монархічні можливості австро-угорського конституціона лізму були продемонстровані арештами 1876 року львівських студентівІ. Франка, М. Павлика за зв’язки з російськими підлеглими, а не за пропага нду ідей соціялізму, які безборонно ширилися в Австрії. Отже, репресивні заходи обох імперій щодо українських діячів було вжито майже одноча сно. І це активізувало літературно-критичний рух особливим чином — не стільки радикалізуючи його, скільки урізноманітнюючи і спонукаю чи до посутнього обговорення проблеми зв’язків літератури і політики, естетики й історії, шляхів і способів входження української літератури в європейський контекст. Саме так — опосередковано і безпосередньо — впливала суспільна ситуація, політичні партії і громадські організації на життя українців, у тім числі і на літературну критику 70-х років XIX ст.Галицька періодика і літературно-естетичні дискусії

Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 12; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!