М.Костомаров про сучасний літературний процес 3 страница
1873-78 років, їх значення для критикиДискусія як обмін думками з приводу якоїсь складної проблеми — нормальне явище в людському спілкуванні: де є індивідуальності, тим біль ше, яскраві особистості, там одностайності не буває. У вільному обміні дум ками шукають істину, особливо в пізнанні явищ складних. Але дискусії ускладнюються, а то й стають неможливими під впливом світоглядних, пе редусім релігійних, конфронтацій і політичних тоталітарних режимів.Виміну думками й різними оцінками літературних явищ в суспіль ному житті розділеної України 70-х років XIX ст. часто трактували як не примиренну дискусію, не дуже турбуючись тим, чи полемісти тоді усвідом лювали себе диспутантами, що посідають протилежні позиції. Скажімо, для історика журналістики ще 1983 року проблем і сумнівів не існувало. Він твердив: «У центрі літературної дискусії середини 70-х років стала боротьба демократичних сил проти обмежених буржуазно-націоналістичних поглядів на шляхи розвитку та завдання української літератури, за розвиток традицій Т. Г. Шевченка»6. А далі студентам пояснювали, як за інтереси України вбо лівала «російська революційно-демократична критика», що гостро виступала проти «націоналістичних тенденцій П. Куліша та М. Костомарова, які спря мовували українських письменників на відрив від російської словесності, на вузько побутову тематику і національну тенденційність»?. Тут — що не сло во, то домисел, який, правда, здебільшого відштовхується від певних фактів.Як уже наголошувалося, П. Куліш і М. Костомаров справді торкали ся «російської словесності», побуту українського народу і тенденцій розвит108ку своєї нації, але не «відривали», не «обмежували», а міркували, доводили і самі творили українську літературу і критику.Які ж факти свідчать, що учасники українського літературного про цесу «боролися» один з одним, пропагували «теорію схиляння перед буржу азною культурою Західної Європи»?* І наскільки це все виявлялося тоді в пресі і в листуванні? І чи була це розбіжність між виступами в пресі і розду мами в листах? А якщо була, то з яких мотивів?У пошуках відповіді відкинемо подумки принципову відмінність у політичних орієнтаціях, з одного боку, галицьких «москвофілів» і київських «общеруссов», а, з другого, галицьких народовців і київських українофілів- старогромадівців. Зосередьмось на тодішньому українстві, тобто на діячах культури, які писали по-українськи, творили самобутню українську літера туру, вірили в її майбутнє. Чи виступали вони тоді «єдиним потоком»? Так, виступали як творці і оборонці національної культури і від М. Каткова, і відВ. Бєлінського, і від І. Аксакова, і від польських антиукраїнців, хоча поляки мусили самі після 1772 року посідати таку ж позицію. Через те Валуєвський циркуляр і Емський указ стосувалися всіх діячів української культури, у чо му ще раз переконався П. Куліш пригодами з публікацією «Истории воссое динения Руси» (1874-1877), яка «посварила Куліша не тільки з усім націона- льно-настроєним громадянством по обох боках тодішнього австро- російського кордону, але й з деякими особистими приятелями»^.Таким чином, перша група фактів, які стали базою і причиною роз біжностей в таборі українства, — це люди різних поколінь, з різним вихо ванням, поглядами та амбіціями. П. Куліш, приміром, особисто контактував з О. Партацьким, Н. Вахнянином, І. Пулюєм, О. Барвінським, але з першими двома розсварився на фінансовому грунті, видаючи «Правду», з І. Пулюєм не зійшовся на філологічному фунті, перекладаючи Біблію. Молодий істо- рик-раціоналіст М. Драгоманов, скептично налаштований до християнства, об’їздивши всю Європу і готуючись до викладацької роботи, не міг спокійно сприймати професора-священика О. Огоновського, сформованого в атмос фері Віденського університету. Селянські діти М. Павлик та І. Франко як студенти О. Огоновського, послухавши одного і другого, цілковито віддали симпатії М. Драгоманову. Профінансований старогромадівцями емігрант М. Драгоманов швидше знаходив спільну мову з російськими анархістами, ніж з обережними земляками-киянами, які, зрештою, позбавили його фінан сової підтримки. Тихий адвокат О. Кониський хотів усіх помирити, беручи на себе щонайрозмаїтішу роботу, але не зумів досягти нездійсненної злаго ди. Проскрибовані після суду в 1877 році І. Франко та М. Павлик мали тертя з народовцями О. Партацьким, Ю. Романчуком та ін., але спільно робили українську справу, зрештою, охоловши один до одного. (Листи М. Павлика до М. Драгоманова свідчать про відмінність естетичних смаків цих прияте- лів-радикалівЮ). Цю групу фактів годі вичерпати, але не можна скидати з109рахунку, коли осмислюємо випадки і різні вияви літературно-критичної по леміки 70-х років.Друга група фактів — відсутність розгалуженої мережі спеціальної преси, бідність рідномовної журналістики, видавничої бази, яка ж до того залежала від цензури, тиску політичних режимів двох конфронтуючих імпе рій.І третя група фактів — поступове збільшення літературно-мис тецьких напрямів, їх взаємодія і зміна навіть протягом творчого життя однієї людини.Всі названі факти суспільного життя народів Європи середини XIX ст. ставали факторами, що спричиняли літературно-критичний рух на етнічних українських землях, який, на наш погляд, не породив фік сованої в пресі дискусії з кількаразовими виступами дискутантів. Розбі жність у поглядах, вихлюпнувшись на шпальтах преси у рецензіях, за явах, злегка відлунювала у листуванні, яке ставало фактором літерату рного життя в останні десятиліття в міру його публікацій. Один-єдиний журнал обсягом три друкованих аркуші на всю Україну — то не база для дискусій під дамокловим мечем Емського указу 1876 року. Виступ молодого Франка проти анонімної статті «Сьогочасне літературне прямування» — то ще не дискусія з І. Нечуєм-Левицьким як популярним уже тоді українським прозаїком, чиїми творами І. Франко захоплювався. А відгук у «Правді» (1879. — Ч. 2. — С. 126-135) на статтю І. Франка залишився без відповіді. Насправді позірна дискусія була журнальною фіксацією розбіжностей в естетичних поглядах і смаках діячів української культури — різночинців за соціяльним статусом, тодішньої провідної верстви бездержавного народу, яка сформувалася під час польсько-німецько-російського протистояння в бо ротьбі за володіння українськими землями. Гегемонам українська нація з розвинутою культурою була непотрібна. Оскільки М. Драгоманов у статті, яка, як вважається, започатковувала «дискусію», торкнувся відразу політич них аспектів міжнаціональних і міждержавних відносин, то літературна дискусія власне не відбулася, але надовго «зарядила» учасників і чита чів потенційною енергією.Фактологічна канва тієї «дискусії» така. 1873 р. «Правда» почала ча стинами друкувати (з Ч. 4) статтю «Література російська, великоруська, українська і галицька» за підписом «Українець», закінчивши публікації 1874 року (Ч. 9. — С. 380-386). Публікація супроводжувалася численними примі тками автора і редакції. Автор самоуточнювався, дещо конкретизував, реда кція зазначала, з чим вона погоджується, а яких думок автора не поділяє. Характерною є остання примітка редакції: «Ми вже кілька разів висказували одмінні погляди від поглядів ш. автора»11. 1873 року ще до закінчення жур нальних публікацій праця М. Драгоманова вийшла у Львові окремою відби- ткою.110Водночас того ж року засновки справжньої дискусії з важливих питань галицько-українських стосунків і методів діяльності, ідейно- політичних орієнтацій були текстуально заявлені на сторінках тієї ж «Правди». У ч. 19 опубліковано «Одкритий лист з України до редакції «Правди» тридцяти однієї особи. У примітці зазначалося, що автори додава ли повні прізвища з підписами, але із зрозумілих причин вони не розголошу валися. Автором листа був М. Драгоманов. Серед підписаних були П. Чубинський, М. Старицький, Ф. Вовк, О. Русов, М. Лисенко, О. Михале- вич.Лист був реакцією на брошуру М. Загірного (псевдонім С. Качали) «Політика русинів», в якій автор неодноразово посилався і на київських гро- мадівців. Редакція «Правди», зазначивши, що автор книжки виражає свої думки і не конче представляє позицію всіх русинів, при цьому пояснювала: «Ми не реакціонери, ані навіть консерватисти, але люди поступу, прогресис ти... Правдивим лібералізмом вважаємо лиш такий, котрий і противникам (!) дає повну свободу... Всякі тенденції, противні лібералізмові, повинні побо рюватись ідеєю, а не брутальним насильством» 12.Сторони не розгорнули діалогу, але контактів не припинили. «Прав да» 1876 року опублікувала статтю Українця «Антракт з історії українофіль ства», яку М. Драгоманов подав до часопису ще 1872 року. М. Драгоманов тоді після неодноразового відвідування Львова жив у Женеві, а в Галичині безпосередньо спілкувався з молоддю, об’єднаною навколо журналу «Друг», сформувавши з неї радикальне крило на чолі з М. Павликом, І. Франком,О. Терлецьким. Коли ж М. Драгоманов опублікував статтю «Шевченко, українофіли і соціялізм» (Громада, 1879. — №4), то на сторінках «Правди» проти нього відверто виступив Г. Цеглинський із статтею «Шевченко і його сучасні критики» (1880. — Ч. 1. — С. 41-56) з висновком, що «критик Шев ченка більше мусить бути етнографом, як критиком історичним»13.Отже, на кінець 70-х років XIX ст. українство складалося вже з трьох осередків: старогромадян — в Києві; громадівців у Женеві; народовців у Львові; молодих радикалів, послідовників Драгоманова також у Львові. Піс ля закриття «Друга» (1877) львівські молоді поступовці, змагаючись з кон ституційною цензурою, видавали журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін», «Молот»(1878-79). Відраховані з університету, усунуті з «Просві ти», вони справді посідали інші, ніж народовці, позиції щодо стратегії і так тики розбудови української народності (нації), її культури, зокрема, літера тури. Осередки українства не стали ворогами, не порвали остаточно ді лових стосунків. Про це свідчать праці В. Навроцького, О. Терлецького і спорадичні виступи І. Франка у «Правді». В. Барвінський, очоливши той часопис 1879 року, докладав зусиль, щоб «Правда» таки виконувала фу нкції всеукраїнського органу навіть при ідейно-естетичному багатого лоссі. Приміром, у сьомому номері «Правди» за 1879 рік є повість Е. Золя«Довбня» в перекладі Ольги Рошкевич з передмовою І. Франка; у першому номері за 1880 рік є уривок з Франкового перекладу «Фауста» В. Ґете з після мовою перекладача. Упродовж цього десятиліття при зміні редакторів «Прав ди» на її сторінках друкувалися твори зарубіжних, у тім числі російських, ав торів по-українськи. Характерно, що, крім художніх творів, подавалася «Філо софія штуки» І. Тена (переклад О. Барвінського), викладалася українською мовою стаття М. Драгоманова, опублікована по-італійськи в «Rivista Europa» (1873). Твори російських письменників друкувалися у перекладах Є. Гребінки, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, Івана Білика, які репрезентували чита чам О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, М. Салтикова-Щедріна,І. Тургенева. Оповіданнями останнього Іван Білик ілюстрував пропаговані ним засади реалізму. І. Нечуй-Левицький в анонімно друкованій статті «Сьогочас не літературне прямування» (1878. — Ч. 2. — C. І — 41; продовження в 1880 році, Ч. 3. — С. 195 — 231) не принижував, тим більше, не заперечував зна чення російської літератури, про що так довго писалося в радянських працях. Він по-своєму їх трактував. На думку І. Нечуя-Левицького, О. Пушкін і М. Лєрмонтов, «копіюючи» Байрона,» вносили півреалізм в літературу» (Пра вда. — 1878. — Ч. 2. — С. 9), а М. Гоголь «закладає нову школу, зовсім реаль ну» (Там само). Для нього «талант Толстого — то високий талант описуючий, чисто аналітичний, а не синтетичний», тому в Толстого «індивідуальність ти пів, їх типічність розпливається на широкому фоні, в ординарних побутових сценах» (Правда. С. 1880. — Ч. 7. — С. 199 — 200). Толстой «обмальовує кар тини» «спокійно, епічним тоном» — так, що «не знаєш, чи любити й шанувати його героїв, чи ненавидіти їх» (Там само).Український критик, отже, продемонстрував власні естетичні смаки, не сприймаючи апологетично творів своїх російських сучасни ків, — то хіба це орієнтувало українських письменників на «відрив» від російської літератури? Автор у такий спосіб за умов шаленого тиску росій ських шовіністів-самодержавників на українську літературу ставив закономір не питання про реалізм, народність і національність рідної літератури. Допит ливий молодий Франко справедливо звертав увагу читачів на те, що «чтимий автор» чітко не розмежував понять, якими оперував: реальність, народність, національність 14. Хіба можна таку полеміку трактувати як виступ «револю ційного демократа» проти «буржуазного націоналіста»?Крім фактологічної канви «дискусії» середини 70-х років, ва жливо взяти під увагу задум, мотиви її учасників. Цю грань «дискусії» увиразнюють, зокрема, праці М. Драгоманова ретроспективного характе ру: «Автобиографическая заметка»(1883) і «Австро-руські спомини (1867 - 1877)» (1889 - 92). Написані через десять років після «подій», во ни, крім фактажу, містять і оцінки подій, і тлумачення мотивів, які зумо вили критичну активність молодого історика. В «Автобіографічній заміт ці» знаходимо дуже цікаве спостереження-самооцінку: «Ничто так не про-112тивно мне, как полемика. После написания каждой полемической статьи я несколько дней чувствую себя больным. Перед тем, как вступить в полемику с каким-либо кружком и даже лицом, я почти всегда испробывал всякие спо собы мирного соглашения и брался за печатную полемику только тогда, ко гда видел, что соглашение невозможно, и особенно, наталкивался на mauvais foi (грубий, дурний тон. -фр) и неискренность моего антагониста. Веду я по лемику только до тех пор, пока это кажется мне нужным для выяснения мнения противника и моего. После этого я умолкаю и терплю без возраже ний все, особенно личные на меня нападки»15. Ця думка має непроминальне значення для літературної критики і взагалі для культури, етики будь-якої дискусії. М. Драгоманов справді розпочинав свою статтю «Література росій ська, великоруська, українська і галицька» з критичним наміром з’ясувати причини незгод між «русинами» і «русскими», які загострювалися в Галичи ні, де велася затяжна дискусія між народовцями і москвофілами. Те, що він не претендував на «істину в останній інстанції», наголошено епіграфом «Destruam — et aedificabitis!» (Знищу, а ви збудуєте (лат.). Історик з досві дом аналізу соціяльних проблем і журналістською практикою на той час ро зумів, що «теоретичний спор між партіями цими йде більш з недорозуміння, ніж з супроти діла» 16 і вирішив зробити свій внесок у розв’язання проблеми «дуже великої ваги». Початок статті — це маніфестація логічних і психоло гічних основ полеміки і принципової дискусії. «... Незгода між не дуже мно гочисленною інтелігенцією у Галичині і той фанатизм, з яким ведуться між її партіями свари, — констатував публіцист, — не може не шкодити поступу народу руського у Галичині. Звісно, між людьми, з котрих одні хотять волі і світла, а другі неволі і тьми, згоди бути не може і не треба; але між людьми просвіщенними, чесними, котрі бажають добра своєму народові, мусить на ступити згода по практичним питанням, хотя би зосталась між ними ріжниця у деяких теоріях» (Там само).Так окреслювалися основні фактори, що зумовлюють діяльність провідної верстви народу, її взаємини з іншими групами нації, і водночас виміри обговорення мети і засобів її досягнення. «Добром народу» клялися всі — від москвофілів до радикалів. Одні («объединители») шукали його на шляхах «общерусскости»; другі залишались «объединителями» на шляхах федералізму; треті, визнаючи реальність двох потужних монархій, — дома галися бодай культурно-освітньої автономії, а власне політичних радика лів з гаслом відновлення української державності у формі самостійної України у 70-х роках ще не було (принаймні легальна преса цього не фік сувала, а підпільної ще також не було). Тому розмова про «революційну де мократію», яка тоді начебто зародилася, передбачає конкретизацію понять: революція, демократія. У якому сенсі галицькі радикали І. Франко і М. Павлик революціонери? І в якому сенсі проповідував громадівство М. Драгоманов, що взявся з’ясовувати суть суперечок галицьких партій?Всі ці питання — власне політичні, соціологічні. Який стосунок вони мають до літератури? Чи обговорення цих питань є змістом «літературної дискусії», отже, завданням літературних критиків? Не вдаючись до науково го пуризму, треба все-таки бодай теоретично їх вирізняти.Підставою розгляду в історії літературної критики політичних проблем є тодішня реальність. Всі учасники суспільно-політичного життя, літературно-публіцистичної його сфери торкалися власне худо жньої літератури, вважаючи її, як уже неодноразово підкреслювалося, могутнім засобом пробудження національного самоусвідомлення, засо бом розвитку народності, одним із засобів досягнення стратегічної мети «добра народу». Обговорення цієї проблеми відразу виявляло, що й «засіб» потребує «розвитку», отож, з необхідністю зверталася увага і на літературу. Якою їй належить бути; якою вона є; як оцінювати те, що друкується; як від бирати до друку те, що пишеться і пропонується до журналів; для видав ців— ці питання об’єднувалися в проблемі «сьогочасного літературного прямування» з оглядом на світовий досвід. Тому української художньої лі тератури торкнулися історики, політики, публіцисти, вчителі, власне 'письменники, які могли зосереджуватись тільки на письменстві (але такими ставали тільки пенсіонери-емерити, як І. Нечуй-Левицький з1885 р.). Кожен з них розглядав літературу крізь призму своїх інтересів, занять,— переважно принагідно, тому до критики вносив різну лепту.М. Драгоманов, як центральна постать у «дискусії» 70-х років, своє рідно її започатковував будучи професором Київського університету (люди ною підконтрольною), і своєрідно продовжував, живучи в нейтральній Швейцарії. На основі величезного досвіду полеміки з різними групами українців та їх ворогів, він пізніше про світоглядно-методологічні основи своїх виступів у 70-х роках говорив; «Пребывание в Западной Европе окон чательно убедило меня, что именно европеизм, или космополитизм, который не отрицает частных национальных вариаций общих идей и форм, и есть лучшая основа для украинских автономных стремлений и что теперь всякая научная, как и политическая деятельность должна быть основана на интер национальном фундаменте. Последнюю мысль я проводил в университет ских лекциях, в рефератах и дебатах географического общества, в статьях и беседах с молодью, конечно, в каждой сфере соответствующим образом»17. Маємо вказівку на різні форми і способи проведення в життя своїх політич них поглядів, які ферментували літературне життя і власне літературну кри тику навіть через діяльність Івана Білика та Івана Франка, яких він підготу вав, надихнув, і згодом спрямовував.Цікавим є також ретроспективний погляд молодого учасника тих по дій М. Павлика. Навіть у промові на суді в січні 1886 року визнав за можли ве викласти свої естетичні засади в системі філософсько-світоглядних пере конань. Він твердив, що молоді радикали «націоналісти — щодо найближчо114го поля і форми праці; колективісти — в господарстві; демократи - федералісти — в політиці; позитивісти — в науці; раціоналісти — в справах віри; реалісти — в штуках та ум’єтностях; гуманісти — в людських відноси нах взагалі; еволюціоністи — в способі прямування до кращого ладу» 18. Уточнюючи своє розуміння реалізму, він говорив, що це «правдивість, нау кова майже вірність в представлюванні людського життя... такий реалізм ці лком не виключає й ідеалізму — другого світа в людськім життю, ходить тільки о те, щоби й його представляли вірно, правдиво, реально»19.Як бачимо, на еволюціонізм посилалися як правдяни-народовці, так і молоді радикали, виплекані Драгомановим. На «життя», а на літе ратуру як «вірне» відбиття життя — всі тодішні літератори. Скажімо,0. Партацький вже в першому номері «Правди» признався: «Форма для ме не нічого не значить, правило — життє. І під се правило я підвожу літерату рні твори»20.Зіставивши далеко не всі чинники фактологічної канви і світоглядно- оцінних засад учасників літературного життя 1870-х років, переконуємось, що українці виступали в «єдиному потоці» на стратегічному напрямі — творення й обстоювання української літератури, яка виражає життя українського народу. Водночас вони представляли величезний спектр поглядів на міжнаціональні, міжлітературні взаємини і на саму художню літературу. Визнаючи її засобом суспільного розвитку, формування людсь кої особистості, вони мали відмінні естетичні смаки, уподобання. Абсо лютна більшість з них, крім професорів гімназій і Львівського університету, не розробляла художньо-естетичних питань у своїх публічних виступах. Го ловну причину цього явища пояснювали Іван Білик та О. Кониський. Пер ший в дусі добролюбівсько-писарєвського максималізму проголошував: «Ми не будемо її (поезію. — Р. Г.) міряти бездушним аршином естетики. Обер немось до неї з щирим серцем живої людини, котрій всюди і завжди про своє життя манеться; котра скрізь шукає громадської користі [... ] А про естети ку— хай собі той забавляється, кому більше робити нічого, або хто більше нічого робити не вміє»2і. Другий перед соціологічним аналізом роману1. Нечуя «Хмари» просив читачів не сподіватися розгляду цього твору «на підвалинах чистої естетики» не через «маловаження естетики», а тому, що «самою чистою естетикою не можна розігнати тих темних хмар, котрі нави сли над нашою громадою»22.Таким чином, різноголосся в суспільно-політичному житті, в лі тературно-критичних виступах 70-х років XIX століття стосувалося пе редусім політики, статусу українського народу, ролі рідної літератури в його житті. Воно виявлялося у формах суперечок, полеміки, протистояння гих небагатьох друкованих органів, які тоді існували. Учасники літературно го життя усвідомлювали свої позиції, дуже часто самообмежували теми ви ступів, способи підходів до літературних явищ, аргументи власних оцінок.115Не ставши власне літературною дискусією, це закономірне різноголосся пожвавило літературну критику, привернуло увагу читачів і письмен ників до проблем реалізму, але утверджувало народницьку естетику,споріднену з тим її варіянтом, який відомий в Росії як «реальна критика». Відігравши, безперечно, позитивну роль у цьому напрямку, літературна. критика того часу гостро і по-новому обговорювала питання про націо нальну своєрідність української літератури, але її недоліком з історич ного погляду було свідоме нехтування естетичними проблемами, що ви являлося в молодих радикалів навіть принциповою позицією, яку вони про бували науково обґрунтувати (І. Франко). Реальний двоспрямований вплив «дискусії» того періоду на українську літературу і літературну критику кон-: кретизується, якщо простежити логіку й особливості літературно-критичних виступів М. Драгоманова, І. Білика, О. Кониського, І. Франка.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
17 питання
Журнали 80-90-ті рр.
1. Періодика 80-90-их рр. XIX ст як стимул до розвитку літературної критики
Остання чверть XIX століття — період пожвавлення духовного жит тя народів Європи. Хоча протягом 80-х років домінував ще позитивізм, а в мистецтві — реалізм, проте все виразніше заявляли про себе зародки інших стильових течій і напрямів. Зростала популярність Е. Золя з його теорією «експериментального» роману (власне натуралістичного), майстра в зображенні «діалектики душі» Л. Толстого, у Польщі втішалися славою про заїки Еліза Ожешко та Б. Прус, критик Антоні Сегетинський. В Україні про відним прозаїком став І. С. Нечуй-Левицький, увагу читачів привернув опу блікований в Женеві роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» братів Рудче- нків (Панас Мирний та Іван Білик). Популярну концепцію І. Тена про роль середовища в розвитку мистецтва почав ревізувати у Франції Е. Еннекен — автор праці «Наукова критика» (1888), що набрала певного розголосу в усій Європі.Духовна атмосфера Європи не обминала й діячів культури розчле нованого українського народу, що жив за умов національної бездержавнос ті. Тут не тільки відчувалося відлуння подій, що відбувалися в чужих краях, а й виникали власні ініціативи й поставали оригінальні мистецькі явища, культурно-просвітні інституції, нові періодичні видання. Причому силове поле українства, яке повільно, але неухильно виростало з українофільства,140складалося між Києвом, Львовом, Віднем, Женевою, Санкт-Петербургом, значною мірою — Варшавою і Парижем. Після Емського указу тепер, у 80-ті роки, активізуються стосунки між українськими громадами названих міст; концепція «органічної праці», якою керувалися поляки після поразки січне вого повстання 1863 року, знайшла український відповідник у поєднанні щоденної культурно-просвітньої праці («Просвіта», «Руська бесіда»), сеймо- во-парламентської і видавничо-журналістської діяльності.Нові потреби громадського і суспільно-політичного життя зумовили появу різнотипної нової періодики: щоденної газети «Діло», двотижневика «Зоря», щомісячних журналів «Світ», «Киевская старина», «Народ», кварта льний «Житє і Слово», нарешті з 1898 року солідного «Літературно- наукового вісника». Крім часописів «Світ», «Народ», «Житє і Слово», інші виходили регулярно і тривалий час, даючи простір для реалізації задумів і різноманітних форм літературно-критичної діяльності.«Діло» було засноване 1880 р. Володимиром Барвінським (1850— 1883) і з деякими перервами проіснувало аж до 1939 року. На його сторінках протягом 1883-84 рр. часто виступав І. Франко. Однак як «політичний часо пис» на власне критику у 80-х роках впливав мало. Більші заслуги в цьому плані мала «Зоря», яка виходила з 1880 до 1897 року. Спочатку під редакці єю гімназійного вчителя й автора шкільних читанок етнографа0. Партацького (1840-1895), який редагував її до 1885 року, часопис справ ляв враження, за словами І. Франка, «виключно галицького». Значну роль у збагаченні «Зорі» відіграв сам І. Франко, який працював у її редакції з 1883 до 1886 року. Він приступив до роботи з наміром «поставити «Зорю» так, щоб вона була і справді європейською по провідним думкам та поглядам і справді нашою, українською, по реальному змісту, по мові і по духу»'. Роз почату І. Франком працю зміцнив В. Левицький (1856-1938), який виступав під псевдонімом В. Лукич. Він редагував «Зорю» з 1890 року до кінця її іс нування (1897) і, залучивши до співпраці старих і молодших письменників з усіх українських земель, домігся того, що цей двотижневик, за оцінкоюВ. Щурата, міг «станути гідно поруч таких же поважних видавництв других слов’янських народів»2.Крім І. Франка, з рецензіями, оглядами, некрологами тут виступали як літературні критики М. Вороний, Т. Галіп, В. Горленко, П. Грабовський, БД^рінченко, І. Кокорудз, М. Комаров, О. Кониський, М. Кононенко,1. Копач, В. Коцовський, А. Кримський, О. Лотоцький, В. Лукич, О. Мака- рушка, О. Маковей, І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський, І. Стешенко, К. Студинський, В. Щурат. Отже, як бачимо, люди старшого і молодшого поколінь, письменники та літературознавці, бібліографи і власне журналісти.Двотижневик обсягом 2 - 2,5 друкованих аркуші прислужився літе ратурній критиці не тільки жанрами критики, а й літературними конкурсами, дискусіями з приводу реалізму-натуралізму, оглядами інших, у тім числі чу141жомовних, журналів. Стимулювали літературно-естетичний критицизм пе реклади з зарубіжних літератур і нові твори українських авторів.Серед перекладів читачі знаходили твори Е. По, М. Твена, В. Шекспіра, Д. Байрона, В. Скотта, X. Ботева, І. Базова, Й. В. Ґете, Ф. Шіл- лера, Г. Гейне, А. Міцкевича, М. Конопніцької, К. Тетмайєра, П. Беранже,B. Гюго, Т. Ґотьє, А. Доде, А. Мюссе, В. Ганки, Я. Врхліцького, Я. Неруди,C. Чеха, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя, І. Тургенева, Л. Толстого, М. Салтикова-Щедріна та ін.Обстоюючи засади реалізму й народницьку ідеологію, журнал «Зо ря» не був ні вузько-доктринерським, ні обмежено-націоналістичним, як його трактували вульгарні соціологи. Про це свідчать хоча б прізвища письменників, чиї твори часопис публікував: П. Грабовський, М. Коцю бинський, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Наталя Кобринська, Б. Лепкий, М. Черемшина. Додамо, між іншим, що в «Зорі» дебютувала Леся Українка, тут побачила світ стаття П. Грабовського «Дещо про творчість по етичну» (1897, т. 3), що кваліфікувалася соціологами як «маніфест револю ційно-демократичної критики».Безперечно, навіть при зміні редакторів (О. Партацький, О. Кали- товський, Г. Цеглинський, О. Борковський, В. Лукич) журнал «Зоря» своїм змістом не виходив поза обсяг консервативно-ліберальних цінностей та орі єнтацій. Не змінювали істотно його характеру і публікації молодих пись менників; то були ранні твори авторів, які також еволюціонували. До поле міки І. Франка як радикала з деякими «зорянами» ще повернемось. І почне мо з характеристики іншого журналу, промотором та ідейним натхненником якого був саме він.Після закриття «Громадського друга», заборони збірників «Дзвін», «Молот» І. Франко задумав зі своїми соратниками видавати двотижневика «Нова основа», що мав би, за його словами, «перейняти прояснені новими добутками традиції «Друга»3. Не роздобувши коштів й нейтральної особи, яка могла б представляти видання як формальний редактор-видавець перед властями, він зрезиґнував з цього задуму, не полишаючи думки про власний чи бодай підконтрольний йому періодичний орган. Тому І. Франко прилучи вся до заходів І. Белея, який зорганізував часопис «Світ». 10 січня 1881 року з’явився його перший номер, в якому під заголовком «Від редакції» повід омляється: «Пускаємо в люди перше число «Світ» без шумних програм. Статті, уміщені в нинішнім числі, висказують програму «Світу». Всяке чесне і совісне починання стрічає противника, але стрічає і прихильника. Тож і ми, надіємся, не останемось без прихильних нашому видавництву і для них і при їх помочі чей остоїмось в нашій нелегкій роботі»4.Хоча редактором-видавцем вважався І. Белей (1856-1921), але осно вним автором і зв’язковим редакції з громадянами та іншими часописами знову був І. Франко. Про це свідчить його лист до В. Спасовича у Варшаву,142надісланий ще до виходу першого числа «Світу»: «Бажаючи поставити свою часопись на широкій загальнолюдській і всеслов’янській основі, — писав І. Франко, — ми знаємо, що без живих знань, без обміни думок з передовими людьми усіх слов’янських пород ми не зможемо сього зробити»5. Тому й просив В. Спасовича як редактора польського журналу «Ateneum» обміню ватись виданнями. Через скрутне матеріяльне становище І. Франко жив тоді в Нагуєвичах, допомагав родині в господарстві, а кожну вільну хвилину (і передусім ночі) використовував для писання матеріялів — художніх творів і статей — до «Світу». За ним був установлений таємний поліційний нагляд. За таких умов письменник подавав у кожен номер черговий розділ повісті «Борислав сміється», вірші, які потім склали збірку «З вершин і низин» (1887), перекладні та оригінальні статті на соціяльно-політичні та літератур- но-мистецькі теми («Мислі о еволюції в історії людськості», «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка», «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва», «Хуторна поезія П. О. Куліша»). І по вість, і поетичні цикли, і названі статті будили думку читачів, викликали полеміку опонентів, тривале відлуння в духовному житті наступників. Сто ячи твердо на засадах позитивізму, по-своєму переформульованих у статті 1878 р. «Література, її завдання і найважніші ціхи» (концепція «наукового реалізму»), утверджуючи чимало ідей соціяльного радикалізму, що, по суті, були запозичені з праць теоретиків соціялізму, І. Франко в полеміці зО. Огоновським дасть своє розуміння естетики, яке допоможе йому згодом переглянути концепцію літературної критики. Для уточнення критеріїв оцін ки художніх творів («у нас єдиний кодекс естетичний — життя») на основі глибшого розуміння суті мистецтва у стосунку до об’єктивної дійсності ва жливе значення мав досвід творчої праці над повістями «Борислав сміється» та «Захар Беркут», які Франко писав протягом 1881-82 pp., зокрема його роздуми над співвідношенням «реального» та «ідеального». Ці роздуми в листах до О. Рошкевич (вересень 1879 року), до М. Павлика (12. 11. 1882 ро ку) проливають світло не тільки на творчий задум Франка-прозаїка, а й на естетичні орієнтири, джерела й механізми критицизму Франка-критика. З цього погляду показовим є другий зі згаданих листів. «Я пишу повість істо ричну, — інформує адресант М. Павлика, — з XIII віку (напад монголів), і ідеальну (по поніманню характерів, хоч реальну по методі писання, так як і Флоберова «Salambo»), в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів іс торичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безна чальне і федеральне наших громад, боротьбу елемента вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монго лів. Повість тота, хоч і містить в собі багато історичної і неісторичної деко рації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей, не то, що, наприклад, «Чорна рада» (т. 48, с. 329). Отже, маємо позитивне взору-143в а н н я на «Саламбо» Флобера і відштовхування від «Чорної ра ди» Куліша.На основі такого зіпротиставлення формується самооцінка власного задуму. Як побачимо далі, до Франкових роздумів наближатиметься В. Горленко в рецензії на повість «Захар Беркут». Очевидно, подібні чинни ки, які зумовлюють та опосередковують літературно-критичні оцінки (й са мооцінки), появились би на сторінках часописів (того ж «Світу»), якби вони виходили регулярно, а критики мали можливість працювати зосереджено і систематично в більш сприятливих умовах. Та «Світ» через фінансову скру ту, певну обструкцію громадянства і через цензурні утиски у вересні 1882 року перестав виходити.Того ж року розпочав свою більш тривалу історію часопис «Киев ская старина». Формальним засновником і видавцем його був Феофан Лебе- динцев (1828-1888), фактично за цим своєрідним виданням стояла київська Стара Громада, оскільки найактивнішими авторами виявилися В. Анто нович, О. Лазаревський, П. Житецький, а наступними редакторами були Олександр Лашкевич (1842-1889), Євген Кивлицький (1861-1921) і Володи мир Науменко (1852-1919).«Киевская старина» мала статус «ежемесячного исторического жур нала» і друкувала відповідно до цього документи, етнографічні та археогра фічні матеріали, історичні розвідки з життя «южно-западного края». Правда, з 1890 року видавці домоглися права друкувати і белетристику на ту ж тему, а з 1897 року — навіть українською мовою, але російським правописом. У такому статусі часопис проіснував до 1906 року. З 1907 року замість нього з’явилася «Україна», яка видавалася українською мовою. Після такої рефор ми нові видавці пояснювали її мотиви так: «... ми хотіли додержати в «Україні» традицію «Киевской старины» щодо наукового змісту її, а разом з тим бажаючи дати нашим читачам і деякі відомості про біжучі справи в жит ті України»6.Отже, «Киевская старина» понад 25 років була єдиним друкованим органом на українських землях, що входили до складу Російської імперії, який виражав власне українську думку, а тому не міг не сприяти на влас тивий йому і доступний його статусові спосіб розвитку літературної крити ки. Здійснювалося це через публікацію і рецензування спочатку фольклорно- етнографічних матеріялів, згодом все частіше — художніх творів таких українських письменників, як Т. Шевченко, М. Костомаров, Є. Гребінка, В. Забіла, Г. Квітка-Основ’яненко, С. Руданський, Ю. Федькович, І. Нечуй- Левицький, М. Старицький, І. Франко та ін. Рецензувалися, крім того, протя гом 80-х років XIX ст. нові публікації П. Куліша, Д. Мордовия, І. Карпенка- Карого, Я. ІЦоголева, Панаса Мирного, альманахи «Рада», «Буковинський альманах». У ролі критиків художніх творів вряди-годи виступали історик В. Антонович, архівіст І. Каманін, етнограф Б. Познанський, юрист С. Єфре-144мов, але найчастіше і найцікавіше філолог, випускник Сорбонського універ ситету Василь Горленко.Власне критичні матеріали, зазвичай, зосереджувалися в рубриці «Библиография», в підрозділі «Библиографические заметки». Однак журнал історичного типу формував критицизм своїх читачів, пробуджуючи в них почуття етнічної пам’яті і національної самосвідомості усім корпусом ма- теріялів з історії України-Русі. Про цю специфіку журналу нагадував редак тор в січні 1884 року, обіцяючи друкувати статті «наукового, історико- белетристичного змісту, історичні документи, мемуари, хроніки, щоденники, спогади, оповідки, біографії, некрологи, характеристики і повідомлення про матеріяльні пам’ятки південно-руської давнини, про народні вірування, зви чаї; думи, казки, пісні і т. ін., а також бібліографічні замітки про нові книги з південно-руської історії та етнографії»7.Обіцяне послідовно здійснювалось з домінуванням опису, відтво рення, які мали демонструвати високу міру об’єктивізму. Йшлося-бо навіть про гетьмана І. Мазепу, П. Орлика без демонстративної анафеми. Звісно, ре дактори та автори зважали на існуючі цензурні приписи і правові норми ца ризму. Так, публікуючи повість І. Нечуя-Левицького «Старосвітські батюш ки і матушки», редакція подала примітку: «Печатается в переложении на общерусский язык, с сохранением малорусского подлинника одних лишь диалогов»8.Редакція, видно, усвідомлювала оцінні аспекти укладання часопису, його тематичної спрямованості, бо випускала тематичні номери, а в рецезіях на чужі збірники зверталася увага на композиційну їх вмотивованість чи брак такої. Ілюстрацією цієї тези може бути таке міркування в анотації- рецензії на «Литературный сборник», що вийшов у Львові 1886 року за ре дакцією Б. Дідицького. Рецензент, що сховався за криптонімом IV, писав: «Невеликий обсяг збірників, які видаються найстаршим львівським видав ничим товариством, призводить до суттєвих незручностей, що позначаються на складі окремих випусків: з’являється необхідність членувати статті задля урізноманітнення змісту книг (...), позбавляючи цілісності деякі наукові пра ці)^.Розширенню і збільшенню історичної перспективи для поточної критики слугували історично-літературні нариси, огляди, а також рецензії на історії української літератури М. Петрова та О. Огоновського.Про те, що російськомовна «Киевская старина» також мислила себе всеукраїнським друкованим органом, свідчать як добір автури і матеріялів, так і порівняльні конструкції, які час від часу проявлялися в різних жанрах публікацій, навіть у некрологах. Приміром, відгукуючись на смерть Євгена Желехівського, редакція (некролог без підпису. — Р. Г.) подала таке су дження: «Наші галицькі брати живуть інакше, ніж ми. Вони являють собою суспільність, не поділену на будь-які класи... Це в точному розумінні словаЮ 689-9 1 45народ, який із свого середовища шляхом освіти, а не багатства висуває інте лігента... Там громадським, народним діячем, навіть проти власної волі, лег ко стати, але бути ним надзвичайно важко»10. Не йдеться тут про істинність чи хибність такої оцінки, а тільки про спрямованість думки, спосіб її вира ження.Три основні українські журнали («Правда», «Зоря», «Киевская ста рина») і одна щоденна газета («Діло»), які виходили протягом 80-х - в пер шій половині 90-х pp. XIX ст., дотримуючись цензурних статутів, не могли забезпечити свободи творчості радикальніше налаштованих українських критиків. Тому М. Драгоманов як політичний емігрант продовжував у Жене ві видавати ще якийсь час «Громаду» (до 1882 року), користувався там мож ливостями російського «Вольного слова». До іншомовної преси вдавався то ді ж і І. Франко. Він, крім штатної роботи в газеті «Kurjer Lwowski» (1887— 1897), дописував до польськомовних часописів «Kraj» (у Санкт-Петербурзі), «Prawda» і «Ateneum», «Glos» (у Варшаві), «Przegi^d spoieczny», «Ruch» (Львів), чеськомовного «Slovansky prehled» (Прага), німецькомовного «Die Zeit» (Відень).Виступи в іншомовній пресі з оглядовими і проблемними статтями не тільки вводили українську літературу в європейський контекст, а й впливали на перегляд критеріїв оцінки творчості українських авторів, під водили до необхідності осмислювати проблеми самої критики. Період кінця 80-х - початку 90-х років був у цьому аспекті періодом латентним, коли нові якості української літературної критики невдовзі проявилися на сторінках «Літературно-наукового вісника», а перед тим заявили про себе на сторінках журналу «Житє і Слово», видавцем якого була Ольга Хоружинська, дружина І. Франка. Його появу прискорила ухвала II з’їзду Русько-української ради кальної партії, співзасновником якої в 1890 році був І. Франко, не друкувати художніх творів і рецензій на них у журналі «Народ» (1890-1895). Франко, як співредактор разом з М. Павликом і цього часопису, почав його викорис товувати і для своїх творів, і для критичних статей (стаття «Із поезій Павла Думки», рецензії на двотомник творів російського прозаїка Г. Успенського, на женевське видання «Поезії Т. Шевченка, заборонені в Росії», стаття «Наш театр» тощо). Бажання самостійної діяльності, яка б синтезувала науку, літе ратуру і критику, підсилювалося і тим, що І. Франко в липні 1893 року оде ржав науковий ступінь доктора філософії. 15 листопада 1893 року в «Наро ді» повідомлялося, що з нового року виходитиме «Вісник літератури, історії і фольклору» під назвою «Житє і Слово». На запрошення І. Франка відразу відгукнулися Леся Українка, А. Кримський, М. Коцюбинський, П. Грабовський, подали свої матеріяли давні соратники М. Драгоманов, М. Павлик, О. Маковей, О. Терлецький та ін.Спочатку журнал мав 5 розділів: «Белетристика», «Статті наукові», «Матеріяли історичні, літературні і етнографічні», «Критика і бібліографія»,146«Хроніка». Він активно шукав своєї «ніші» серед існуючих часописів. В «Оповістці» редакції 1895 року (книга 6) писалося: «Всі відчувають потребу видання незалежного, політично-наукового, о ширшім закрою і поважнім тоні, котре би, не вдаючися в щоденну агітацію політичну, пояснювало яви ща нашого політичного і суспільного життя з ширшого становища, видання, котре би злучувало європейські поступові ідеї з потребами русько- української нації»!і. Видання заповідалося саме таким. І в здійсненні цього завдання певну роль мала відіграти літературна критика, яка, на думку Фра нка, займала мало місця в «Зорі», «Правді», тому він далі в тій же «Оповіст ці» наголошував: «Бажаючи надто своїм виданням доповнити ті наші видан ня, які виходять в Галичині, а також, наскільки можна, журнали російські, ми думаємо се зробити, обертаючи особливу увагу на критику літературну і знайомлячи читачів з новими напрямами і важнішими появами літератури інших народів, а в науці подаючи праці чи то оригінальні, чи перекладні про такі теми, яких у Росії не позволяє торкатися цензура» 12.З уточненням концепції журналу в ньому з’явився новий розділ «Статті про справи політичні і суспільні», а перший номер часопису за 1896 рік відкривався публікацією «І ми в Європі», написаною І. Франком спільно з М. Павликом і поданою з рядом підписів молодих інтелігентів як «протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття». Там же надруковано ва жливу для розуміння суті і завдань літературної критики власне програмну статтю «Наша белетристика (Слово про критику)». Реалізуючи свою про граму, І. Франко розпочав у «Житті і Слові» критичний аналіз соціял- демократичних доктрин і перегляд проблеми співвідношення національного та соціального елементів ужитті народу (статті «З кінцем року», 1896; «Со ціалізм і соціял-демократизм», 1897). Ці мотиви та ідеї знайдуть продовжен ня і своє ґрунтовне втілення в різнотипних текстах І. Франка, опублікованих на сторінках «Літературно-наукового вісника», який виник на базі «Зорі» та «Життя і Слова» і почав виходити щомісяця з 1898 року. До складу його ре дакції спочатку входили М. Грушевський (гол. редактор), І. Франко,О. Борковський, О. Маковей. Олександр Борковський (1841-1921) і Осип Маковей (1867-1925) невдовзі відійшли з ЛНВ, натомість у редакції почав працювати Володимир Гнатюк (1871-1926). Через велику зайнятість М. Грушевського в університеті фактичним редактором ЛНВ до переведення часопису в Київ (1907) був І. Франко. Він нарешті отримав солідну трибуну для регулярної і вчасної публікації своїх творів без огляду на смаки редакто ра. Як справедливо сказав В. Дорошенко, «завдяки невтомній праці Франка ЛНВ став найвизначнішим на той час літературно-науковим журналом, на вколо якого єдналися поруч зі старшими (Г. Барвінок, О. Кониський, Д. Мордовець та ін.) і молодші письменники (В. Винниченко, М. Вороний, Б. Грінченко, І. Тобілевич, А. Кримський, В. Леонтович, В. Самійленко, Л. Ста- рицька-Черняхівська, Леся Українка, К. Гриневичівна, П. Карманський,147Ю. Кміт, Б. Лепкий, О. Маковей, Л. Мартович, В. Пачовський, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Яцків, О. Кобилянська та ін.). Увесь цей час аж до початку першої світової війни ЛНВ відігравав важливу ролю єднання усіх культур них сил України, поділеної чужими державними кордонами»іЗ.Крім згаданих вище часописів, протягом 80-90-х років XIX ст. в різ них містах України виходили альманахи і збірники: «Рада» (Київ, 1881, 1883), «Буковинський альманах» (Чернівці, 1885), «Нива» (Одеса, 1885), «Веселка» (Львів, 1887), «Ватра» (Стрий, 1887), «Дністрянка» (Львів, 1887), «Перший вінок» (Коломия, 1887), «Складка» (Харків, 1887, 1893, 1896), «Товариш» (Львів, 1888), газета «Буковина» (1885-1918). Остання як часо пис змінювала частотність появи (двічі на місяць до 1892, щотижня до 1895, чотири рази на тиждень впродовж 1895-96 рр., далі до 1898 виходила що денно). Під редакцією О. Маковея протягом 1895-97, Л. Турбацького впро довж 1897-98 рр. вона приділяла значну увагу літературній критиці (виступи самих редакторів, Лесі Українки, Ольги Кобилянської).
Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 13; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!