М.Костомаров про сучасний літературний процес 1 страница
М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
Інший етап вростання М. Костомарова в проблематику української художності пов'язаний з осмисленням професійної літератури українських авторів. 1843 р. він опублікував в альманасі "Молодик" "Огляд творів, писаних малоросійською мовою". Це був один із перших історико-літературних оглядів української літератури нового періоду.
У радянському літературознавстві цю працю М. Костомарова оцінювали переважно негативно, оскільки саму постать автора вважали "недостатньо революційною" і майже націоналістичною. У своїй монографії П. Федченко зазначає: "...На цій статті молодого М. Костомарова позначилися і його ідеалістично-романтичні захоплення, і вузьке розуміння проблем народності української літератури. Вже тут намітилися і ті тенденції, що вилилися згодом у систему буржуазно-ліберальних поглядів, які зближували Костомарова то з українськими буржуазними націоналістами, то з російськими слов'янофілами". Оскільки тут надто сумнівно поєднано ідеалізм, націоналізм і слов'янофільство, є потреба спинитись на "Огляді" М. Костомарова детальніше.
Спочатку про "звужене" розуміння М. Костомаровим народності: вона нібито пов'язується тільки з мовою народу. Насправді в М. Костомарова з цього приводу були значно ширші уявлення. "Енеїду" І. Котляревського, наприклад, він вважав справді народним твором через те, що: а) в ній відображена істинна картина українського життя; б) вона сповнена суто українського гумору; в) романтичною душею її є народна мова. Ці три ознаки остаточно заперечують твір І. Котляревського як пародію на поему Вергілія та утверджують його як справжнє явище духовності суто українського народу.
|
|
|
Повісті Г. Квітки-Основ'яненка є творами народними не лише завдяки українській мові. На цю висоту їх піднесли насамперед зв'язки з фольклором України, серцевиною якого було й залишається глибоке почуття. В народних піснях і казках це почуття було стихійним і "розірваним", а в повістях Г. Квітки-Основ'яненка воно набуло цілісності й організованості. "Письменник, — наголошує М. Костомаров, — сприймає передане йому народом і повертає йому у нього взяте повним і усвідомленим; неправильним уривчастим частинам надає цілісності, визбирує розсипані перлини і створює з них художні шедеври. Саме з такої точки зору ми повинні дивитися на Основ'яненка і його прекрасні повісті, де найбільше виявляється це суттєве життя Малоросії, все сповнене почуттів і подиху його цнотливого повітря".
Щодо народності поезії Т. Шевченка, яку М. Костомаров характеризував тоді лише на основі першого видання "Кобзаря" в 1840 р., то в ній теж народна стихія цілком підпорядкована цьому незвичайному таланту. "...Це весь народ, що говорить устами свого поета: душа його пройнялася співчуттям і тотожністю стану свого і загальнонародного почуття; разом з порухами серця, що належить поетові, органічно злилися порухи, що властиві кожному, хто буде здатний йому співчувати"18. Від Т. Шевченка, підкреслив М. Костомаров, за щасливих обставин можна буде чекати гідних його народу творів. Таке передбачення його збулося навіть за нещасних обставин, що випали на долю Шевченка, і виняткова заслуга М. Костомарова полягає якраз у тому, що він передбачив це першим в українському літературознавстві. Та й взагалі його "Огляд" був першим науковим узагальненням ідейно-естетичних принципів нової української літератури, яка в першій половині XIX ст. пов'язала свою долю з духовністю свого народу і цим самим влилася в сім'ю європейських літератур. Чи було щось ідеалістичне в такому трактуванні її, на чому наголошували радянські критики М. Костомарова? На це питання слід відповідати творчо, зважаючи і на звинувачення його в націоналізмі, який, поряд із ідеалізмом, був найбільшим "злочином" у радянському літературознавстві. Нація для М. Костомарова була тим ідеалом, до якого на рубежі XVIII—XIX ст. дійшли всі європейські народи, і невизнання цього факту може призвести хіба що до конфлікту з історією. А в художніх творах відтворюється не "натуральний" народ, а його ідеал, точніше — ідеал певної національної ментальності. У такому розумінні М. Костомаров був і націоналістом, і ідеалістом, і в цьому одна з найбільших заслуг його перед українським літературознавством. Теоретичний аспект своїх літературознавчих ідей, що знайшли свій вияв в "Огляді", він поглибить у "Слов'янській міфології", від яких залишався один крок М. Костомарова до основних ідей Кирило-Мефодіївського братства. Слід наголосити на тому, що вели до створення її і літературознавчі ідеї М. Костомарова.
|
|
|
|
|
|
Усвідомивши зв'язки літературної творчості слов'ян з фольклором і міфами, "братчики" знайшли багато спільного і в суспільній історії слов'янства і тому висунули ідею його (слов'янства) єдиного співжиття. Це була, звичайно, романтична мрія, в якій існуюча тоді влада побачила неабиякий єретизм, що заслуговує лише в'язниць і заслань. М. Костомаров відбував таке заслання з 1847 по 1856 p., що певною мірою негативно позначилося на долі його як ученого-літературознавця.
|
|
|
У рецензії на "Народні оповідання" Марка Вовчка (1859) він уже зайняв двояку позицію. З одного боку, твори письменниці здалися йому непідробно правдивими і "натуральними". Це — мова народу, наголошує рецензент, "підслухана" авторкою тоді, коли той говорив не з принуки, а невимушено. Водночас це голос на захист слабких і беззахисних носіїв правди, які несуть на собі тягар пригніченості. Далі, ніби спохопившись, М. Костомаров почав доводити, що твори Марка Вовчка все ж не є значним художнім узагальненням, а тільки окремими картинами, які не претендують на мистецтво. Картини ж, мовляв, творяться хіба що для розваги, а завдання письменника — відтворювати життя цілком, будити людей для творення добра, загоювати рани народні тощо. Саме цього, на думку М. Костомарова, якраз і бракувало оповіданням Марка Вовчка.
Це часткове зауваження щодо творів письменниці М. Костомаров невдовзі розвине у поглядах на всю українську літературу. У низці статей він висловлює песимістичні припущення щодо перспектив української мови загалом, а в статті "Малоросійська література" (1871) характеризує всю українську літературу як "етнографічний напрям" у літературі великоросійській і фактично переоцінює всі свої міркування, які висловив 1843 р. в "Огляді". І Котляревський, Квітка й інші автори України — це письменники, пише він, "мужицького кола" і за мовою, і за рівнем свого духовного розвитку. Про Т. Шевченка М. Костомаров намагався теж говорити як про "поета простого народу", котрий, наприклад, і в художніх засобах, і в "вихованні" поступається Міцкевичу чи Пушкіну. І все ж наукова щирість і сумлінність ученого не дали йому на цьому спинитись. Далі він сказав, що цей "недолік" Т. Шевченка компенсувався, зрештою, "силою його творчого генія". "...Життєвістю його ідей, масштабністю почуттів, природністю і простотою Шевченко значно підноситься над ними. Його значення в історії — не літератури, не суспільства, а всієї маси народу".
Така неоднозначна еволюція поглядів М. Костомарова певною мірою пов'язана, мабуть, з прийнятими в 60— 70-х роках XIX ст. указами про заборону української мови й літератури, яким відводилася суто побутова, "мужицька" роль, але відчувався тут і вплив реакційного слов'янофільства, яке всіляко роздмухувало тезу про всі слов'янські мови (крім російської) як мови "для домашнього вжитку". М. Костомаров на схилі літ теж ніби пристав до цієї тези, але залишився великим прихильником української народної творчості, написавши в останні роки життя фундаментальну працю "Історичне значення південноруської народнопісенної творчості". Вона почала друкуватися ще за життя вченого, в 1872 p., а повністю була опублікована через двадцять один рік після його смерті, в 1906 р. Це був своєрідний підсумок роздумів ученого, викладених у працях "Про історичне значення російської народної поезії" і "Слов'янська міфологія". У новому дослідженні М. Костомаров дав теоретичне обґрунтування природи фольклорного і міфічного символу й визначив місце української пісні саме з цього погляду, з погляду багатства поетичної символіки в ній. Дослідник пише, що з усіх слов'янських пісень українські пісні є чи не найбагатшими саме символікою, яку можна згрупувати за чотирма ознаками: символіка небесних тіл і явищ; символіка землі, місцевостей і води; символіка рослин; символіка тварин. Крім того, дуже багатою є символіка в українських історичних і родинно-побутових піснях, що свідчить про великий духовний світ українського народу, з яким у цьому розумінні не може зрівнятися жоден інший слов'янський народ.
Ці дослідження і висновки М. Костомарова стануть у майбутньому ґрунтом для розвитку історичної школи, але вже в такому відгалуженні її, як психологічний напрям. Найвиразніше він виявиться в дослідженнях О. Потебні та І. Франка.
Микола Іванович Костомаров (1817-1887) відбив атмосферу хар ківських романтиків у ранніх поезіях і виявив дійовісті^естетики ромаїїти іму у критиці (передусім у ранній своїй статті «Обзор сочинений, писанных па малороссийском языке» (1843), а згодом у проблемній рецензії «Кобшрь» Тараса Шевченка» (Отечественные записки, 1860).Навчаючись у Харківському університеті (1833-1837), М. Косто маров серед інших слухав і П. Гулака-Артемовського (якийсь час навіть жив у нього), захопився українською мовою, яку вивчив самотужки. Разом зА. Метлинським вирішили нею писати власні поезії. Випускає по-українськи щороку книги: 1838 — «Сава Чалий», 1839 — «Українські балади», 1840 — збірку «Вітка», 1841 — трагедію «Переяславська ніч» в альманасі «Сніп». Водночас працював над дисертацією «О значении унии в Западной России», але не закінчив її через протест харківського архієпископа, тому підготовив другу — про історичне значення народної поезії (1843). Отже, на час напи сання свого літературно-критичного огляду майбутній історик цілковито жив поезією, переймався проблемами словесності в усіх формах її вияву, не полишаючи історичних студій. Пильна увага до комплексу історико- культурних питань — характерна ознака його творчості — поезії, драматур гії, наукових праць. Художня література цікавила М. Костомарова, за власним його зізнанням, «с исторической точки её значения»15. Ця по зиція є концептуальною основою літературної критики Костомарова 40- х років. Від неї учений-історик не відмовився і після поглиблених дослі джень міфології («Славянская мифология», 1847) і етнопсихології («Две русские народности», 1862). М. Костомаров, таким чином, стояв не тільки біля витоків історично-міфологічної школи, а й прокладав шлях, яким пішовО. Потебня, з одного боку, і етнопсихологи — з другого. Особисте знайомс тво з П. Кулішем і Т. Шевченком уже в Києві розширювало коло літератур них зацікавлень Костомарова, який як співавтор «Книги буття українського народу» ще глибше проникав у суспільно-культурологічні проблеми, зокре ма, і в їх політичні аспекти. Однак можливе розгортання його діяльності в цьому напрямку було перерване арештом і засланням до Саратова.Все це позначилось на інтенсивності і характері занять М. Костомарова українською літературою: були вони після заслання спора дичними, власне історико-літературознавчими і проводились з «історичного погляду».В історії української літературної критики праця М. Костомарова «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» є зразком грунто вної проблемно-оглядової статті на матеріялі нової української літератури за сорок років її існування. У ній автор торкнувся таких важливих теоретич них проблем, як статус української мови серед слов’янських, зміна літерату рних напрямів і розвиток у цьому зв’язку системи жанрів, утвердження принципу народності в слов’янських літературах (і в українській, зосібна),68відмінності відображення дійсності в усній (народній) і писемній (професій ній) літературі, типи української жінки та їх відбиття в прозі, критерії оцінки художніх творів, — підпорядкувавши все це оцінці творів відомих українсь ких письменників. Критик для огляду й поцінування вибрав «все, на что можно обратить внимание в малороссийской литературе, и едва ли не все, что было написано на малороссийском языке в России» (ХІЛК-1. — С. 210). Цим зауваженням Костомаров застеріг себе від можливих закидів у бібліо графічній неповноті, свідомо співвіднісши власний огляд з однотипним оглядом М. Максимовича: один розглянув творчість наддністрянців, другий— наддніпрянців.Логічна основа статті М. Костомарова доволі струнка. «Наречие правильное, богатое, гармоническое и способное к развитию литературной образованности» (ХІЛК-І. — С. 194) — це про мову українців; з розвитком просвітництва «вкус утончался, публика возымела потребность в чтении легком, служащим к удовольствию; явились романы, повести, театральные сочинения» (с. 195), з поширенням ідеї народності в Європі «мы начали сты диться своего равнодушия к отечественному» і звернулися «к собственному источнику национальности и народности» (там само), в результаті чого «из менялся вкус, изменялся и язык» (там же). Як бачимо, автор глибоко розумів і чітко враховував взаємозв’язки у зміні основних компонентів естетичної свідомості: потреба — смак — засади літературної творчості — літера турні напрями, жанри, мова — читач (адресат). На такій основі цілком об грунтовано склався висновок, який мав методологічне значення для критика: «Теперь идея народности оживила нашу литературу: и читающая публика, и писатели почитают народность главным достоинством всякого сочинения по изящной словесности» (с. 196). Отже, зроблено осяжні висновки в оглядовій статті, метою якої було — оцінити твори, написані й опубліковані українсь кою мовою. М. Костомаров виходив з того, що час появи таких творів — це період «упадка классицизма и вторжения в европейские литературы роман тических идей» (с. 197). Автор фіксував прояви зіпсуття естетичних смаків, але для нього важливо було принципово наголосити на тому, що «народ ность Малороссии есть особенная, отличная от народности великороссий ской» (с. 196). Такий теоретике-естетичний «зачни» статті, широко окреслений історико-літературний контекст у всеєвропейському масш табі дали можливість Костомарову влучно оцінити твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Л. Боро- виковського, А. Метлинського та молодого тоді Т. Шевченка, зробивши загальний висновок, який протистояв шовіністичним заперечувальн и- кам. «Литература, считающая в себе такие творения (подібні до повісті Кві тки-Основ’яненка. — Р. Г.), — узагальнював автор огляду, — не может быть ничтожною: при малом количестве своих произведений она счастлива, если может похвалиться такими, в которых видно не какое-нибудь подражаниечужому, не иностранные чуждые идеи, одетые в искаженную форму, не жалкая всеобщность, мысли, всем известные, выраженные образами, всем известными, но истинное изображение своего, родного, со всем отпечатком национального характера» (с. 200-201). Закономірно, що в процесі таких мі ркувань М. Костомаров змінив термінологію: замість «наречия» стосовно української мови почав вживати слово «язык».Критеріями захоплених оцінок художніх творів українських ав торів для Костомарова є «верное изображение народного быта», «жи вость и естественность характеров», які випливають «из глубины хара ктера малороссийской нации». При цьому критик звертає увагу на «яс ность характеров», їх «резкость» і різнотипність, а також на «художествен ную отделку», «соразмерность» в частях» творів. Оцінюючи лірику, Косто маров враховує природність розвитку ліричного переживання, яке поєднує емоційні стани ліричних персонажів, автора і продовжується у свідомості читача. Промовистим з цього погляду є таке узагальнення, яке випливає з аналізу поезій А. Могили (Метлинського): «Собственные чувства поэта вы сказываются тогда уже, когда явления, пробудившие их, овладевают вами, и вы сталкиваетесь с его впечатлениями и признаете их за свои. Он как будто не хочет высказать всего, что у него на душе, и делится вместе с вами, не сознаваясь. Это достоинство истинного художника, и нельзя не видеть здесь малороссийского характера» (с. 209). Аргументуючи свої оцінки, критик, по- перше, таким чином увиразнює їх теоретичні основи, називає критерії поці нування творів і, по-друге, часто вдається до позатекстової реальності: зга дує життєві факти, апелює до досвіду читачів. Тоді це виявляється в такий спосіб: «Обращаюсь к тем, которым известна малороссийская народная по эзия. Они знают...» (с. 201); «Маруся ничуть не идеал: она обыкновенная в быте малороссийском; вы можете много увидеть таких Марусь» (с. 203); «Кто следил за малороссиянином.., тот может поверить...» (с. 209).Основна частина власне літературно-критичного огляду присвячена кільком письменникам, які мали на час писання статті значний доробок або високо оцінювались критикою. У заключній частині огляду тільки згадуєть ся ряд прізвищ інших літераторів, чиї твори мають, на погляд Костомарова, «более или менее относительную цену в малороссийской литературе» (с. 210), і перераховує альманахи, в яких ці твори друкувалися. Характерно, що власні твори Костомаров лише називає в бібліографічній довідці без ав торства.Схильність М. Костомарова до теоретизації в літературно- критичних працях проявилася ще більш виразно після заслання. Його статті «Народні оповідання» Марка Вовчка» (Современник, 1859) і «Коб зарь» Тараса Шевченко» (Отечественные записки, 1860) — це за жанровими ознаками — рецензії-трактати. Вони вкладаються у розміри рецензії, бо ма ють предметом розгляду по одній книзі одного автора, які щойно вийшли70друком. їх аналіз та оцінки спрямовані, спроектовані на поточний літератур ний момент, адресовані сучасникам. Писані для популярних російських жу рналів у час суспільного піднесення і підготовки реформи 1861 року, вони надихані тодішньою епохою. У такій ситуації обидві рецензії не могли не бути проблемними, скрито і відверто полемічними. Про це свідчить не тіль ки їх зміст, а й композиція. Обидві мають ґрунтовні теоретичні вступи, оби дві співвіднесені з минулим, коли нова українська література зазнавала осо бливо гострих нападок і російських шовіністів, і українських перевертнів. Про все це згадується як про минуле, рецидиви якого даються взнаки у су часному. Критик спокійно ставить і розглядає проблеми української літера тури, бо спирається на авторитет і загальне читацьке визнання авторів, чиї книги представляє всеросійському загалові.У «Народних оповіданнях» Марка Вовчка критик вбачає щось «анти чне» — вміння «в немногих чертах представить многое» (ХІЛК-І. — С. 231). Це, на його погляд, «речь народа», «движение малороссийского сердца», «го лос правды и человеколюбия за слабых и беззащитных» (там само). Теми, взя ті із життя народу, породжені, наголошував Костомаров, «неестественным и ненормальным отношением земледельцев к землевладельцам», які по суті ста ли «душевладельцами». Те, що заборонялося раніше цензурою, стало предме том безпосереднього обговорення в передреволюційній ситуації. Зосередивши основну увагу на проблематиці рецензованих творів та на її актуальності, кри тик тільки принагідно відзначає моменти «неестественности» характерів, деякі розтягнутості в окремих оповіданнях (його основні критерії), зате обстоює право автора на власний погляд і своєрідність письма. М. Костомаров розуміє, що «Народні оповідання» Марка Вовчка «не коснулись таких сторон этого предмета (взаємин землевласників и землеробів. — Р. Г.), которые бы вытека ли из его сущности» (с. 233) і були тоді бажаними в літературі, але слушно твердив: «Никто не в праве требовать от сочинителя, чтоб он изображал то, а не другое, когда он не показал сам притязания» (там само). І водночас делікат но додавав, що читачі «вправе просить» автора прекрасних оповідань «не ос танавливаться на этих первоначальных опытах, а раскрыть важную сторону народной жизни в более общих и знаменательных её явлениях. Все малорос сияне разделяют это желание» (там само).Так в історії української літературної критики у коректній фор мі постало питання спрямовуючої ролі критики, читацьких сподіван на літературний процес. М. Костомаров, характеризуючи своєрідність «Народних оповідань» Марка Вовчка, звертав увагу на роль оповідача, на позицію автора («личность автора невидима»), що задовольняється характе ристичними рисами явищ і постатей, які представляє в розрахунку на спів творчість читача.Стаття про «Кобзар» Т. Шевченка 1860 року стала рецензією- трактатом тому, що в ній на прикладі творів поета розглянуто питання ево71люції народності української літератури, взаємодії народної і професійно- письменницької творчості, роль державності у розвитку нації, національної мови і літератури. Своєрідність цієї літературно-критичної студії полягає в тому, що в ній творчість Шевченка оцінюється в цілому як національ ний духовний феномен через визначення його ролі в українській культурі, місця в європейській літературі, через зіставлення з народною творчіс тю і писаннями М. Гоголя.Оцінки-висновки М. Костомарова — стислі і виразні, хоча докладно не аргументовані розгорнутими аналізами поодиноких творів. Критик- дослідник з публіцистичним пафосом стверджував: 1) «Шевченко принад лежит к первоклассным поэтам славянского мира. Его место рядом с Мицке вичем и Пушкиным» (с. 226); 2) «Независимо от всех эстетических досто инств его стихотворений, главное, что не только приковывает к нему читате ля, но и ставит поэта выше уровня обычных писателей, это то, что явление Шевченко победоносно поражает старый предрассудок от удобо- и неудобо- писательства на том или другом языке, в той или другой форме выражения» 3) «Поэзия Шевченко есть родная и законная дочь народной малорусской поэзии — поэзии песен, но сохраняет свою отдельность от последней и са мобытность»; 4) «Проникаясь поэзией Шевченко, возникает и утверждается мысль и надежда возрождения массы (...) не только малороссийской, но во обще взятой... Вот отчего и великорусе, и поляк, и немец, и француз, ЄСЛІ: только у него есть поэтическое чутье и любящее сердце, не останется бе: влияния от поэзии Шевченко».Все це констатувалося за життя Т. Шевченка і в принципі підтверди лося історією літератури. З цього погляду важко переоцінити значення ро сійськомовної літературно-критичної діяльності і творчості М. Костомарова для розвитку української літературної критики.
12. Творчість Т. Шевченка як ферментуючий фактор критичної
думки і переосмислення критеріїв оцінки художніх явищ
Безпосередній внесок Т. Шевченка у власне літературну критику 40-
x-50-x років XIX ст. характеризується кількома опублікованими тоді публіцистичними матеріялами (передмова до поеми «Гайдамаки», 1841; рецензія «Бенефис г-жи Пиуновой», 1858; «Автобиография», 1860), написаними, але не опублікованими листами, передмовою до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року, щоденником, який вівся з червня 1857 по липень 1858 року. Оприлюднене читалося ширшою громадою освічених людей; ідеї, погляди, висловлені в неоприлюднених матеріялаЯ, поширювались довірчо серед вузького кола приятелів. їх активне функціонування припадає на наступні роки після смерті Шевченка, в міру публікації його спадщини. У такій ситуації вирішальний вплив на стан української літературно-критичної думки окресленого періоду справили доля Шевченка і його літературно-художня (опублікована і неопублікована, сконфіскована царатом при арешті Шевченка) спадщина: про геніального кріпака-митця говорили, його творчість захоплено оцінювали чи гудили, відкидали. Ці відгуки Шевченкових сучасників (Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Максимовича, М. Костомарова та ін.) це ілюструють і підтверджують.
Шевченкова постать і творчість — взагалі незвичайна його доля —
збуджували, ферментували думку як окремих осіб, так і громад, суспільства
в цілому. Його твори ставали зразками художньої досконалості, новаторської
естетичної вартості, тому були або предметом наслідування,
або високим критерієм-взірцем оцінки творів інших авторів, а відтак —
наступних поколінь. Діапазон такого ферментаційного впливу можна окреслити, з одного боку, кількома листами Шевченка до рідних і до знайомих письменників, а з другого, — відгуками сучасників про поезії Т. Шевченка. Зважмо спочатку на лист Шевченка до брата Микити від 15 листопада 1839 року. «Микито, рідний брате! — благав юнак. — Та будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому... Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу у сні що Тебе, Кирилівку (...) Не забудь же, зараз напиши письмо, та по-с в о є м у» 1*). Далі звернімось до листа Г. Тарнавському від 25 січня 1843 року, де Шевченко дякував за «ласкаве слово» про «Гайдамаків» і нарікав, що ніхто ще публічно в Україні не зреагував на поему, і припускав: «Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тільки поет». А відтак — до листа П. Кулішеві від 5 грудня 1857 року: «Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Русской беседе», і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний епілог вийшов; тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів».
Три листи Шевченка свідчать про національну домінанту в його ціннісній
шкалі; видають постійну потребу поета в оцінці власної творчості, його
відчуття щирості і міри оцінок, а також природне бажання впливати власним
словом на інших.
Щире захоплення генієм Шевченка, значення його творчості для України висловив В. Білозерський у листі до М. Гулака 1847 року. Знаменно, що цей лист фігурував у справі звинувачення всіх членів Кирило-Мефодіївського братства. Зрозуміло, чому історіософічна основа поетичного світу Т. Шевченка так вразила В. Бєлінського, який після брутальної рецензії на «Гайдамаки» написав ще брутальнішого листа до Г. Аннєнкова в
грудні 1847 року. У ньому «несамовитий Віссаріон», зокрема, писав: «Наводил я справки о Шевченко и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу,любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя и императрицу... Я не читал этих пасквилей и никто из моих знакомых их не читал (...), но уверен, что пасквиль
на императрицу должен быть возмутительно гадок...». Якщо провідний літературний критик Росії впадав у такий «критицизм», то вірнопідданська
шовіністична публіка імперії ще дошкульніше ображала гідність поета,
тому власне такою критиканською атмосферою пояснюється і зміст, і стиль
відомих кількох опублікованих взірців публіцистично-критичних матеріалів
Т. Шевченка, особливо передмови до нездійсненого в 1847 р. видання «Кобзаря». У них поет не тільки пояснює сутність задуму, увиразнює провідну ідею своїх книжок, а й у формі уявного діалогу з можливими прихильниками і упередженими читачами обстоює своє право, обгрунтовує необхідність творити українською мовою. Шевченко виходив із розуміння зв’язку народності і мови, тому радив землякам не зважати на кпини москалів: «... нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».Стилізуючи
високий лад традиційних передмов, він закликав до розумної праці «во ім’я
матері нашої України безталанної. Амінь».
Шевченкові образи щасливих і безталанних жінок, поборників правди
і малодушних перекинчиків-земляків, самовідданих неофітів-першо-
християн і революціонерів-борців, його ніжна лірика і саркастичні інвективи,
філософські псалми і грайливі ритми — все знаходило відгук у читачів і
використовувалося публіцистами, педагогами, критиками як стимули духовної активності. Показовим у цьому аспекті було твердження Ф. Гарасевича,який 1848 р. в газеті «Дневник руський» розглядав твори Шевченка як засіб «до взбудженія духа», як запоруку того, що народ український «буде вольний і независимий»19. Для нього Шевченко «... сегодня уважаний єсть яко мученик справи руської вольності. Взнесеніє, іронія при умном володінію природженим язиком соединяються в єго твореніях і складають чудесную гармонію».
Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!