М.Костомаров про сучасний літературний процес 4 страница
18 питання Іван Франко
Початок літературно-критичної діяльності І. Франка
Входження Івана Яковича Франка (1856-1916) в українську літе ратурну критику було закономірним. З одного боку, його начебто втягнуло саме літературне життя після переїзду з Дрогобича до Львова на студії в уні верситеті. А з другого, — схильність юнака до критицизму, що виявилася ще в гімназії, внутрішньо вела назустріч такій діяльності. Франко-гімназист був учасником палких гутірок про літературу, про великих геніїв, навіть у листах до коханої продовжував незакінчені бесіди-суперечки, які вже через пару літ (у 1878 році) розцінював як «несосвітенну тарабарщину». Його перші творчі спроби — переклади з іномовних авторів і балади на історичні теми — та кож засвідчували інтерпретаційно-критичні зацікавлення. Образне мислення спиралося на знання і довершувалося раціоналістичними роздумами. Автор- початківець прагнув почути бодай якесь слово про власні витвори, а тим бі льше — щире і відверте, навіть якщо воно й несхвальне: він розумів користь критики. У листі до В. Давидяка, якому посилав свої твори, він писав: «... Всяка рада, всяка пересторога, всяке остереження, хоч би і найнеприєм- ніше, єсть і буде для мене всегда приємне... Віднині я в імені приязні і щирої дружби жадаю від Вас гострої і подробної критики на все, що Вам напишу, ^ґо тільки висказання слабих сторін в однім ділі може поправити автора на другий раз» (т. 48, с. 8).У редакції студентського журналу «Друг» Франко побачив літерату ру «за кулісами»; зіставивши листи М. Драгоманова і лекції Ом. Огоновського, глибше відчув потребу збагнути сутність літератури і «закони естетики», які видавалися тоді за вічні і незмінні правила. Більше того, сам почав публікувати «картини з життя підгірського народа» — зна менитий Бориславський цикл творів і рецензії на тодішні видання. Цікаво,131що Франко, очевидно, розумів і свідомо обирав стратегію публічних висту пів, відповідно «зондував» ситуацію: одні матеріяли підписував псевдонімом Джеджалик, інші — знаком (+), а треті — криптонімом І. Ф. «Літературні письма» взагалі з’являлися в «Друзі» без підпису. Були то своєрідні стислі анотаційно-рецензентські огляди, що подавалися від редакції. Перше, друге і четверте «письма», як довів М. Возняк, написав Франко. Ці огляди центру валися навколо певних проблем: критика і суспільство, щоденна хроніка і народовці, «напрями та общественна підстава» поетичної літератури, поети чна «стійність» (тобто вартість) творів згадуваних авторів. Оскільки в центрі уваги автора знаходилися різні проблеми і різножанрові писання, то він од разу висловив погляд на сутність «соціяльної критики» — увиразнив підста ву своїх оцінок. Не маючи ще усталеної термінології, Франко вживав кальку «проізвод» замість слова «твір» і сформулював таку методологічну засаду: «Критика ніколи не повинна відривати проізвод від общества і общественно го життя, бо, по-перше, тоді аж стійність того проізвода стане перед нашими очима у властивім світлі, а, по-друге, лиш таким способом зможе критика стати сильним фактором у суспільності і впливати і на поступ її мислей. Критика, де розбирається наука «для самої науки», рівно як і критика, де штука і її ідеали суть самі для себе найвищою ціллю, — тепер уже цілком уступила критиці соціяльній, де життя і його відносини, а не що іншого ста новлять найвищу ціль штуки і науки» (т. 26, с. 26). Методологічний характер для критика мала і перша Франкова «естетична студія» (не закінчена) з під заголовком «Дефініція поезії» — «Поезія і єї становисько в наших време нах» (1877). Розмірковуючи про поезію як «винайдення іскри божества в дійствительності», про поетичну «справедливість», автор наголошував: «Не романтичнії фантасмагорії, но життя, яким всі жиєм, най представляє нам поезія, а тогди лишень стане вона нам вірною подругою в житті» (т. 26, с. 399). У цьому світлі зрозумілі критерії, які Франко застосував до оцінки творів К. Устияновича та І. Верхратського. Згадавши схвальну оцінку істо ричних поем першого в журналі «Правда» (рецензія належала Ом. Огоновському), молодий критик Джеджалик відразу заявляв: «... я на то зовсім іначе задивляюся» і далі відзначав попри деякі позитивні якості поем їх вади, зокрема, те, що зображені в них постаті — то «мертві ляльки, котрі рухаються ведля волі автора» (т. 26, с. 18). Сатиричні поезії, епіграми і тріо лети другого, який заховався за псевдоніми Іван Щипавка та Любарт Сніво- мир, вражали критика тим, що то — переважно «гладко зримовані фрази або отак собі кинені «карамелькові стишки» (т. 26, с. 24).Таким чином, перші рецензії Франка своїми текстами зафіксува ли в зародку ті прикмети його критики, які згодом, увиразнюючись, бу дуть вирізняти його статті з критичного потоку. Автор чітко заявляв свої методологічні засади, критерії, вдавався до теоретичних узагаль нень на підставі аналізованих матеріялів і водночас — до образних засо132бів, енергійної артикуляції, навіть стильової виразності. Крім того, вра ховував можливі реакції своїх старших сучасників на гострі закиди: якщо негативні рецензії на дві книжки свого вчителя І. Верхратського були позна чені значком (+), то відгуки про твори Е. Золя, І. Тургенева, переклади М. Старицького, опубліковані тоді ж, підписані криптонімом І. Ф. Так же ав торизована полемічна стаття 1878 року «Література, її завдання і найважніші ціхи». Викривальні публіцистичні матеріяли Франко публікував або взагалі без підписів, або під іншими криптонімами (К., Й. Д, Микита). Це ж стосу ється і польськомовних статей з проблем соціялізму. Натомість статтю «Emil Zola і jego utwory», опубліковану в часописі «Tydzien literacki, artystyczny, naukowy і spoteczny» підписано прозоро — J. F.Формування творчого методу І. Франка-критика припало на пе ріод розквіту в Центральній Європі філософії і практики позитивізму (60-90-ті роки XIX століття) з його апогеєм саме в 70-ті роки. Сцієнтизм ми слення виявлявся не тільки у філософів і соціологів (Конт, Спенсер, Мілль), а й істориків, літературознавців (Бокль, Ренан, Тен, Свєнтоховський, Хме- льовський, Драгоманов), письменників (Е. Золя, брати Гонкури, Б. Прус, Е. Ожешко). Все це витворювало суспільну атмосферу, в якій складався та кож літературно-критичний дискурс молодого Франка, що наважився в од ній статті «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції» (Гро мадський друг. — 1878. — №2) зіставляти художні твори і наукові праці, статистичні дані. У такому контексті він розглядав повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, бо його цікавила «правда без огляду на то, чи кому ко ли вона подобається» (т. 26, с. 68). Щоправда, Франко, як і його попередники Драгоманов і Кониський, застерігався: «... Не буду розбирати самої повісті як літературного твору, не буду прикладати до нього мірки естетичні...» Отже, маючи у свідомості уявлення про естетичні виміри літератури, критик у конкретному висловлюванні редукував свою свідомість і дав текст начебто неповний, вразливий з власне естетичного погляду. Так написана полемічна стаття «Література, її завдання і найважніші ціхи», якою закінчується ранній період його літературно-критичної діяльності. Вона є ситуативним породженням позитивістської естетики, а не «могутнім вибухом у літературно-критичному житті 70-х років», як вважавІ. Дорошенко54. Слушно розрізняючи «мимовільний, несвідомий реалізм, конечний у всіх літературах, конечний у кожній стрічці кожного писателя», іобто чуттєву основу образності, і «новіший реалізм літературний (...), обро блений і уформований зовсім свідомо», Франко орієнтувався на творчість таких письменників, як Діккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Тургенев, Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаґ, Шпілмаґен (далі долучив і «наших Марка Вовчка і Федьковича»), Мету творчості цих і їм подібних митців він визна чав гіпотетично (з допомогою слова «очевидячки») — «вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенціїлюдей, готових служити всею силою для підтвердження добрих і усунення злих боків життя, — значить зближувати інтелігенцію з народом» (т. 26, с. 12). Франка цікавила передусім проблема єдності чи бодай зближення «верхів і низів» народу, а не встановлення нової «вічної і незмінної норми». Акцентуючи на наявності в літературі зображення, опису й оцінки, пра вди і тенденції, він обстоював природність аксіологічно-естетичного ас пекту в літературному творі («факти без перекручування і натягування так угрупувати, щоб вивід сам складався в голові читателя, виходив природно і ясно і будив у нім певні чуття, певні сили до ділання в жада нім напрямі»). Це — механізм поєднання так витлумаченого «наукового ре алізму» і так потрактованої «поступової тенденції», який проте реалізується «різними способами». Тому в такому тексті не виключені інші наголоси, ін ші перспективи його проголошення в інших ситуаціях. Автор постулює як само собою зрозуміле положення про те, що література обіймає і сферу дій сності, куди «не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім...)». Отже, він залишив простір для появи і нових способів ху дожнього освоєння дійсності, і, відповідно, нових способів сприйняття ху дожнього світу, і нових критеріїв оцінки того, що може з’явитися.Нові художньо-естетичні реалії Франко-критик невдовзі почне виявляти, пояснювати їх специфіку, урізноманітнювати свій літератур- но-критичний дискурс. І це почнеться буквально через рік-два: він все бі льше буде розходитися з М. Павликом, М. Драгомановим і радикалами, з со- ціял-демократами. При цьому він не відкине юнацької статті, а розгорне те, що було в ній немовби приховане, містилося в затінку позитивістсь кого кредо. Перші симптоми кризи позитивізму проявилися в Європі вже на початку 80-х років. Російське народництво, українське громадівство і наро- довство засади й ілюзії позитивізму випробувало ще до кінця століття.І. Франко був одним серед тих, хто на матеріялі української культури, роз глядаючи її в європейському контексті, відчув, може, й вгадав ті симптоми і почав їх аналізувати, полемізуючи з друзями, опонентами і ворогами, на де сятиліття опинившись в центрі, у самому вирі життя нації...
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Літературознавчі дослідження І. Франка — це справжній університет і академія в одній особі. На ранньому літературно-критичному етапі його діяльності позначились захоплення суто ідеологічним трактуванням літератури як художнього відповідника життю, що несе в собі весь спектр соціальних мотивів. Література буде лише тоді справжньою, писав молодий І. Франко у "Літературних листах", коли відіграватиме значну суспільну роль, матиме громадянське звучання, реалістично показуватиме ідейний поступ народу. Ці свої критичні погляди І. Франко формував спочатку як симпатик ідей соціалізму, а після арешту разом із редакцією журналу "ДРУГ" — як переконаний соціаліст європейського зразка. Найвиразніше свої тодішні позиції він висловив у статті "Література, її завдання і найважливіші ціхи", котру радянське літературознавство трактувало не інакше, як маніфест революційно-демократичної критики. Йшлося в ній про неможливість існування літератури поза зв'язками з життям, і ці зв'язки уявлялися молодому І, Франкові тільки тенденційними, класовими, партійними. Цією думкою він нібито розв'язував одразу дві проблеми: заперечував "естетикам" із журналу "Правда", які вбачали завдання літератури в зображенні життя з позицій краси, і відкидав "об'єктивізм" І. Нечуя-Левицького, який у статті "Сьогочасне літературне прямування" говорив про "дзеркальну" (щодо життя) суть літератури (як одкид берега у воді). Насправді жодна з цих проблем у статті не розв'язувалась. Маємо справу з загостренням ситуації, яка складалася того часу в історичній школі літературознавства: уявлення про літературу як лише відображення дійсності неминуче породжувало тривогу про втрату нею (літературою) елемента художності. І "естетики" з "Правди", звичайно, мали рацію, коли заговорили про дефіцит краси. З іншого боку, наступ тенденційності у зв'язку з активізацією класово-партійних розшарувань у суспільстві та відповідно в духовній сфері погрожував загальнолюдським цінностям у літературі, які для гуманіста І. Нечуя-Левицького були дорожчими за будь-яку звужену тенденційність; тому заперечувати його "одкид берега у воді" можна лише емоційно чи піддавшись якійсь оманливій і короткочасній моді. У молодого І. Франка було і те, й інше, від чого він відійде лише в зрілому віці: партійно-класову тенденційність як таку він переосмислить у часи створення статті "Про поступ", поеми "Мойсей" та ін., а емоційність і звужене уявлення про красу відійдуть у нього разом із формуванням по-справжньому діалектичного погляду на природу творчості і завдання літературознавства. Останнє найбільшою мірою стало виявлятися в ньому, коли він творив свій знаменитий трактат "Із секретів поетичної творчості", аналізував "зміну віх" в українській літературі у зв'язку з утвердженням у ній неоромантичних, модерних письменників (Лесі Українки, О. Кобилянської, 6. Стефаника та ін.) і робив спробу дати читачеві науково об'єктивну історію української літератури.
Забігаючи наперед, варто зазначити, що поняття науковості в історик о-літературній справі І. Франко трактував досить широко. Він уявляв літературу як частину духовної історії нації, наголошував на єдності в ній національного та загальнолюдського, на взаємодії традицій та новаторства. За І. Франком, література — це естетичний вияв гармонії життя, позначений силою індивідуального обдаровання письменника. До такого розуміння літератури та її історії І. Франко впритул наблизився під час роботи над "Нарисом історії українсько-руської літератури..." (про що буде мова далі), а в 80—90-х роках він лише готував себе до такої праці, осмислюючи найрізноманітніші явища літератури й шукаючи нових і нових потенцій в історичній школі літературознавства. Етапним став трактат "Із секретів поетичної творчості" (1898).
Ще в розвідці про "Перебендю" Т. Шевченка (1889) І. Франко зауважив, що прагне "приложити" до письменника та його творів "метод історичний і психологічний". У пізніших "Секретах..." він зреалізував це своє прагнення якнайповніше, поставивши психологічну методологію в українському літературознавстві на тривкий і достатньо продуктивний ґрунт. Від того уявлення про літературу, яке демонструвалося ним у статті "Література, її завдання і найважливіші ціхи", тут фактично вже нічого не залишалося.
Перш ніж викласти свою концепцію літературної творчості, І. Франко спиняється на хибних (з його погляду) підходах до самого феномена літератури. Він переконаний, що ці підходи мають бути насамперед науковими, тобто зорієнтованими на врахування специфіки творчості з позицій обраного методу. У певних колах європейських літераторів, пише І. Франко, набула поширення безідейно-суб'єктивна й догматична критика французьких авторів Леметра і Брюнетьєра, які літературну критику пов'язують не з наукою, а з художньою творчістю і за так званою артистичною формою своїх праць маскують повну по-занауковість. Слідом за ними пішли й деякі німецькі критики, зокрема керманич літературного відділу віденського тижневика "Час". "Суб'єктивна, безпринципна і ненаукова критика доведена у нього до того, що робиться виразом капризу, вибухом ліричного чуття, а не жодним тверезим, розумно умотивованим осудом".
Не сприймав І. Франко і принципів "реальної критики", яка устами М. Добролюбова заявляла, що головне для дослідника літератури — з'ясувати відповідність життю всього того, що в ній зображене. При цьому мистецький аспект її цілковито проігноровано і відтак розмитим стає сам критерій художності. Для такої критики, пише І. Франко, твір мистецтва матиме таке саме значення, як явище дійсного життя, отже, артистичне оповідання буде так само цінне, як газетна новинка. Така "критика" розвивалася в Росії протягом 50—60-х років XIX ст. Це, як бачимо, була звичайна пропаганда певних суспільних та політичних ідей під маскою літературної критики. "Як пропаганда, вона мала своє велике значення; як літературна критика, вона виявилася далеко не на висоті своєї задачі".
На думку І. Франка, літературна критика лише тоді буде відповідати своїй суті, коли керуватиметься естетичними принципами. Вона повинна входити в обсяг психології і мусить послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується сучасна психологія. Виходячи з такої тези, І. Франко показав цілковиту очевидність її і водночас наголосив на нез'ясованості багатьох питань, пов'язаних з психологічною природою естетичних чуттів і почувань. Він розглянув їх у певній послідовності і схарактеризував як враження ("змисли"), котрі виникають у читача поетичного твору внаслідок сприймання його. Це насамперед зорові враження, запахові, смакові і дотикові, які І. Франко називає "нижчими змислами", а кожне з них пов'язане з різними видами мистецтва, тобто "вищими змислами": музикою, живописом (малярством), архітектурою та іншими образотворчими мистецтвами. Література (поезія) перебуває з ними в найтісніших зв'язках, оскільки в них — єдина психологічна основа. Музика, наприклад, близька до поезії своїми ритмомелодійними характеристиками, але для неї неприступне, як для поезії, "царство думок і рефлексій, абстрактів, крайобразів, руху і ділання"; живопис споріднений з поезією зоровими відчуттями, але він не може, як поезія, апелювати до всіх просторово-часових "змислів", а тільки до одного, просторового.
Принциповим для І. Франка було з'ясування проблеми краси в мистецтві і зв'язку її (краси) з уявленнями про психологічні стани людини. Наприкінці XIX ст. дедалі гучнішими ставали надії на виняткову властивість краси як рятівного феномена ("світ порятується красою!"), і в певних мистецьких колах почала дебатуватися думка про красиве в житті як єдиний предмет творчості. І. Франко доводить, що для поета, артиста немає нічого в світі ні гарного, ні бридкого. "Не в тім річ, які явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе з їх допомогою в нашій душі, і в цьому полягає весь секрет артистичної краси". Одне слово, і в цьому випадку І. Франко пов'язує феномен естетики з психологічними порухами в людській душі і доводить, що всякі інші підходи до розуміння мистецтва будуть ущербними через віддаленість їх від його психологічної природи, його специфіки.
З переконаннями, що секрети художньої творчості концентруються лише в психологічній сфері, І. Франко не розлучався в усій своїй науково-критичній діяльності 80-х і подальших років. Болюча проза життя, щоправда, не раз вибивала його з цієї колії і змушувала аналізувати різні літературні явища з інших, зокрема культурно-історичних, позицій, котрі давали змогу ширше говорити про літературу як арену боротьби за долю нації, народу, нашого "безсловесного смерда" (показові тут статті про "Сон" і "Кавказ" Т. Шевченка, габілітаційна лекція про "Наймичку" та ін.). Однак коли йшлося, наприклад, про нові віяння в художньому мисленні, то І. Франко неодмінно акцентував саме на принципах психологічної специфіки образного мислення. Так було, зокрема, на рубежі XIX—XX ст., коли "старий" реалізм почав втрачати на силі і на зміну йому виходили модерні літературні напрями в особі молодих тоді В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Черемшини, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін. Ґрунтовно проаналізувавши їхню художню манеру, позначену в кожному випадку яскравою індивідуальністю, І. Франко в статтях "З останніх десятиліть XIX віку" (1901) та "Старе й нове в сучасній українській літературі" (1904) звернув увагу на особливості художньої організації їхнього письма, на буяння ліризму, особливу ритмічність і музикальність їхнього слова, в чому можна бачити найвищий тріумф поетичної техніки, але — ні, наголосив І. Франко, це вже не техніка, це "спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі"3. Йшлося, отже, про психологічні основи модерної творчості молодих авторів, про з'яву в їхніх душах нових нюансів, які дали змогу зробити якісний стрибок у розумінні й реалізації завдань самого явища літературної творчості
20.Франко-журналіст
. Роль І.Франка у розвитку української журналістики.
Заслуга Івана Франка у розвитку української журналістики величезна. Найперше скажемо, що в журналістському аспекті його можна розглядати в 2 аспектах: як теоретика журналістики і як журналіста-практика, редактора та співробітника багатьох видань.
Отже, почнемо з першого. І. Франко ґрунтовно проаналізував розвиток української преси і висловив певні свої міркування щодо теорії журналістики. Саме його слід вважати першим істориком української преси. Хоч І. Франко і не залишив цілісної теоретичної праці про журналістику, існують твори, в яких його судження становлять досить чітку систему поглядів щодо його розуміння теорії преси. А саме: статті "Поза межами можливого" (1900), "Журнал і публіка" (1900), "Принципи і безпринципність" (1903), "Дещо про нашу пресу" (1905), "Новини нашої літератури" (1907), "Передмова до збірки "В наймах у сусідів" (1914), монографія "Іван Вишенський і його твори" (1895) та низка інших праць. Розмістити основні вимоги І. Франка до преси можна в такій послідовності:
1. Першочерговим обов'язком преси є інформування читачів про поточні події суспільно-політичного життя. Газетна інформація має бути оперативною, об'єктивною, правдивою, систематичною.
2. Головна функція журналістики – це формування громадської думки через постановку актуальних проблем і загострення уваги до них шляхом ведення публічної дискусії.
3. Основний і визначальний принцип журналістики – це принцип міжпартійності, який є запорукою об'єктивності та правдивості преси.
4. Газетярі мають бути в тісному контакті з політичним і суспільним життям, бути аналітиками і суддями соціальних явищ.
5. Полеміка в пресі повинна вестися предметно з дотриманням високоетичних норм. Вона мусить виникати на базі програмних настанов друкованого органу, торкатися гострих суспільно-політичних і культурно-мистецьких проблем.
Найбільш повною працею І. Франка з історії української журналістики є його "Нарис історії українсько-руської літератури". Адже, показавши розвиток українського письменства від часів Київської Русі і до кінця XIX століття, він паралельно подав характеристику найбільш помітних явищ і видань в українській журналістиці.
Перейдемо до другого аспекту. Як журналіст, Іван Франко виявив себе у багатьох виданнях. Свою журналістську діяльність він розпочав в журналі «Друг», де почав публікуватися у 1874 році під псевдонімом «Джеджалик». На початку своєї творчості І.Франко захопився радикальними поглядами М.Драгоманова, тому після відбуття ув’язнення у 1878 році знову ж таки долучився до праці в радикальних виданнях: «Громадський друг», «Дзвін» та «Молот». Іван Франко не тільки дописував, а й брав на себе обов’язки редагування і коригування. Франко співпрацював з журналом «Діло», а також «Правда». Був редактором журналу «Світ». Важливу роль він відіграв у виданнях «Житє і слово» та «Літературно-науковий вісник».
Найбільшу частину його журналістської діяльності становлять публіцистичні твори та критичні статті. Іван Франко також публікував у журналах свої поетичні та прозаїчні твори. Чимало він віддав праці перекладам. Періодично з’являлися також дискусії Івана Франка на різні теми. Іван Франко у своїй журналістській творчості порушував найбільш гострі та актуальні проблеми на той час. Він не боявся говорити правду, за що неодноразово потрапляв в руки цензури та інших урядових структур, які не сприймали українську журналістику.
25."Із секретів поетичної творчості", "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці І. Франка
Процес оновлення літератури протягом названого періоду був неоднозначним і дуже суперечливим. Після модерністів рівня В. Стефаника і М. Коцюбинського у сферу творчості влилися автори, які запропонували ще більший розрив із традиціями "старого" реалізму: на думку цих авторів, що об'єдналися у "Молодій музі", настав час цілковитої кризи того реалізму, заснованого на матеріально-позитивістському ґрунті, а замінити його має рефлексивна творчість, яка йде з глибин людської підсвідомості і здатна прорватися до найсокровенніших таємниць краси, гармонії, істини буття тощо. У цьому річищі художніх шукань народилося так зване декадентство, а першоджерела його вбачали в тій же психологічній сфері людини, яка продукує не лише здорові, а й хворобливі, тобто декадентські, явища. І. Франко вбачав у цьому декадентизмі якусь психічну патологію і піддав критиці як маніфест групи "Молода муза", так і один із її збірників "Привезено зілля з трьох гір на весілля" (1907). Але як це не парадоксально, в декадентстві ще за десять літ до цього було звинувачено й самого І. Франка (за мотиви збірки "Зів'яле листя"), на що було дано віршовану відповідь: "Я декадент? Се новина для мене..." (детальніше — в наступному розділі). Слід наголосити, що і таке явище, як модерні літературні напрями рубежу XIX— XX ст., І. Франко трактував саме з позиції психологічної методології, основні положення якої він мав намір використати і при створенні найбільшої своєї історико-літера-турної праці — "Нарису українсько-руської літератури до 1890 року".
Готуючись до написання цієї праці, І. Франко опублікував спочатку вступну частину до неї з назвою "Теорія і розвій історії літератури" (1909). Це була, по суті, стисло викладена концепція вченого, яку він протиставляв почасти позитивістській, але в основі своїй безсистемній концепції О. Огоновського в його "Історії літератури руської". І. Франко наголошує, що в тлумаченні літератури буде керуватися двома принципами: історичним, оскільки історія літератури кожного народу є частиною історії духовності цього народу, і психологічним, оскільки естетична природа літератури найтісніше пов'язана з психікою людини. Крім того, історію літератури, на думку І. Франка, слід розглядати з точки зору національної специфіки її і як органічну частину світової літератури, що також продиктоване психологічними основами творчості: існує ж бо поняття психології людини, психології окремої нації, загальнолюдської психології та ін. Але це поняття, як і історичне (ідеологічне) прочитання літератури, стало здобутком науки лише в нові часи, в часи романтизму і пізніше, а до того часу історики літератури обмежувались лише бібліографічними реєстрами наявних творів письменства, життєписами авторів та студіюванням естетичних канонів (родів, видів, жанрів), які утвердилися в європейському літературознавстві ще за часів Арістотеля й Платона. І. Франко подає стислий аналіз шляхів світового літературознавства від найдавніших зразків його в реєстрах (таблицях) Каллімаха до візантійського "Тисячокнижжя" Фотія, епізодичних бібліографій з доби Середньовіччя, перших історій літератури Франції, Німеччини, Англії та інших країн. Нову, романтичну якість у творенні літературних історій І. Франко пов'язує з іменем Й. Гердера, котрий першим звернув увагу на природу і людське чуття як на джерело всякої поезії і дав поштовх до творення під цим кутом зору історій літератури в багатьох європейських країнах. Але певний час ця романтична школа трималася за арістотелівські естетичні канони, "поки нарешті нова фізіологічна психологія не розвіяла фікцій естетичного канона, відкриваючи для поетичної творчості нові, необмежені, свобідні простори".
Початок творення власне українських історій літератури І. Франко пов'язує з середньовічними бібліографіями, "оглавлєніями книг" тощо і з відкриттям у Львівському університеті кафедри української літератури, яку очолювали Я. Головацький, О. Огоновський та ін. Вони ж були, відповідно, й авторами "Трьох вступительних преподаваній" та "Історії літератури руської", що постали з лекційного матеріалу і мали вигляд швидше планів і підготовчих матеріалів, ніж концептуальної історії літератури. Пишучи розвідку "Теорія і розвій історії літератури", І. Франко вважав, що вона стане вступною частиною саме такої, концептуальної історії української літератури. Але, опублікувавши через рік (1910 р.) замість "Історії" тільки "Нарис", І. Франко, звичайно, виконав лише певну частину своїх задумів. У двох рецензіях на "Нарис", опублікованих у газеті "Рада" (Д. Дорошенко) та в ЛНВ (В. Дорошенко), робилось припущення, що розглянути ґрунтовно (в історичному і психологічному планах) здобутки історії української літератури завадила І. Франкові його недуга. Через те, мовляв, він і вдався скоріше до бібліографічного, ніж історико-психологічного методу, і сказав у "Нарисі" навіть менше про українську літературу, ніж у ранішій своїй статті в енциклопедії Брокгауза й Ефрона.
Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 19; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!