Літературна дискусія 1925—1928 pp.

Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві.

Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ «Про критику і критиків у літературі» початківця Григорія Яковенка.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел».

Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928.

Дискусія мала також політичний аспект - літературну критику використовували для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва.

Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М.Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети «Вісті ВУЦВК»). Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори. З вини пролеткультівців, таких організацій, як ВУАПП, ВУСПП, «Плуг», пропагувався лівацький нігілізм, відкидалася класична література, яка оголошувалася «класово ворожою». Керівництво «Плугу», зокрема, захищало «масовізм» («червону просвіту»), вважаючи кожного дописувача до газети «письменником.

Дискусія проходила в три етапи:

1) від 30 квітня 1925 р., що почалася статтею Г.Яковенка «Про критиків і критику в літературі», відповіддю йому М.Хвильвого «Про сатану в бочці...», участю С.Пилипенка (оприлюднив п’ять статей), Г.Епіка, Б.Коваленка та ін. до публікації памфлету «Аполегети писаризму» (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації;

2) від 26 квітня 1926 р., листа Й.Сталіна «Тов. Л.М.Кагановичу та членам політбюро ЦК КП(б)У» до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту «Шляхи розвитку сучасної літератури» в Будинку імені В.Блакитного, що відбувся 18 — 21 лютого 1928 р. На ньому були присутніми понад 800 осіб й взяли участь представники всіх літературних організацій Києва. Тут виступали О.Дорошенко (голова), Ю.Меженко (доповідач), М.Зеров, В.Десняк, В.Підмогильний, С.Щупак, М.Могилянський, П.Филипович, Б.Антоненко-Давидович, Іван Ле, М.Івченко, В.Нечаївська, І.Жигалко, М.Рильський та ін. Неокласики, представники «Ланки» розвивають тези М.Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські — грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на «ідейних противників», «агентів імперіалізму», «націоналістів»;

3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка набула політичного спрямування. Дискусія захлинулася, розчинившись у схоластичній риториці, почалися політичні звинувачення, процвітає сталінська теза про «загострення класової боротьби», утверджується сталінізм: письменникам навішуються ярлики, при чому партійні опоненти виголошували їх від імені компартії й народу. У 1934 — 1937 рр. радянські каральні органи за участь митців у дискусії їх арештовували й фізично знищували.

Генератором дискусії й нових ідей був М.Хвильовий. Свої погляди він виклав у процесі полеміки в циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), окресливши програму українського національного відродження.

Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму. Адже російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», в «Апологетах писаризму» радив українським митцям орієнтуватись не на російську комуністичну культуру: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства».

На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна!» Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію — ідею вітаїзму (від латинського слова vita — життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або «азіатського ренесансу».

Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства. Здійснити нове відродження стара Європа уже не могла. На те вказувало багато фактів, і це збагнув О.Шпенглер у філософському трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Його мала б здійснити країна в Азії, але місія падає на Україну, що лежить між Азією і Європою, Заходом і Сходом, увібравши у себе їх контакти.

Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з приходом четвертого відродження, вона всю нагромаджену енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер Україна стала центром появи нового стилю відродження — романтики вітаїзму.

Отже, українські митці будуть першими заспівувачами «азіатського ренесансу» в мистецтві, їхній стиль — активний романтизм — стане стилем четвертої епохи Відродження. «Азіатський ренесанс», — писав Хвильовий, — це епоха європейського відродження плюс незрівняне греко-римське мистецтво... Зерови відчули запах нашої епохи й пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків античної культури». А тому молодим митцям потрібно вчитися, освоюючи багату класичну спадщину. Вони мають бути «інтелектуально розвиненими, талановитими, геніальними людьми», а не представниками «червоної халтури», графоманами, що прикриваються партійними гаслами й творять низькопробне чтиво.

До речі, М.Зеров під час дискусії так само наголошував, що широке використання здобутків світової культури «підійме на вершину мистецьку техніку, утворить з нашої творчості могутній культурою слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски і сміття графоманів». Талановитий поет й літературознавець закликав митців слова «вибагливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов по-новому придивитися до наших уславлених письменників, інколи тільки з голосу нам відомих, з’ясувати їх значення для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції».

Разом з М.Рильським він звертався до митців опановувати секретами художньої творчості, удосконалювати мову як першоелемент літератури, культивувати наше «степове, пахуче», але «дике ще слово», працювати над словниками, що було дуже актуальним для культурного відродження України та державного статусу її мови.

Виступи Хвильового заторкували не тільки проблеми літератури, розвитку стильових напрямів, а й культури в цілому, ідеології, врешті питання — бути чи не бути українській нації, як їй вижити в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну самобутність під тяжкою загрозою наступу модифікованої російської імперії.

Ці виступи письменника відбили загальний настрій нації. Його підтримали академіки, вчителі, студенти, неокласики, зосібно М.Зеров, М.Рильський, М.Могилянський, відомий польський поет Б.Ясенський. До його тез приєдналась Українська Академія Наук (УАН), політики, економісти, інженери. Зокрема, економіст М.Волобуєв за допомогою статистичних даних довів, що більшовицький уряд у Москві продовжує стару імперську колоніально-економічну політику на Україні. Тому він вимагав зробити її незалежною від імперського центру — Москви. А член ЦК КП(б)У О.Шумський доповнив Хвильового, вимагаючи від Й.Сталіна усунути російське керівництво з ЦК КП(б)У та уряду України, сприяти дерусифікації українського пролетаріату.

Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Й.Сталін, написавши лист «До тов. Кагановича Л.М. та інших членів ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р., в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні і в усіх «гріхах» звинуватив М.Хвильового та українських «хвильовистів», тобто націоналістів. З розгромними статтями, спрямованими проти духовно-національного відродження України, виступили «рідні» партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти «хвильовизму» як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії.

Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування «ярликів» «ворогів народу». У такий спосіб літературну дискусію було силоміць пригашено. Не маючи естетичних та ідеологічних аргументів, незабаром компартія вдалася до засобів НКВС — тотального терору українців, провокацій, голодомору 1933 р.

У таких жорстоких умовах наклав на себе руки і Хвильовий — він не захотів бути рабом чужої народові влади, вціливши своєю кулею в більшовицький соціалізм і ствердивши цим ідейну перемогу фізично розстріляного відродження над силами зла й мракобісся.

31.32. Журнали 20-х і 30-х

1. 1920-1924 рр. Ліквідуються органи української національної та соціалістичної думки, що не стояли на більшовицькій платформі. Це передусім видання «боротьбистів», особливо їх щоденна газета «Боротьба», яку редагував В.Елланський (Блакитний). Знищуються органи УКП, а її примушують приєднатися до КП(б)У. Вона засновує свої органи – газети «Більшовик», «Комуніст», «Вісті ВУЦВК». Останній став єдиним органом, навколо якого об’єднувалися українські журналісти та громадські діячі, які пробували пристосуватися до радянського режиму.

У 1922 р. в Україні виходило 222 періодичні органи російською та 173 періодичні видання українською мовою. У наступні роки кількість періодичних видань різко падає, але зростає кількість більшовицьких партійних органів. На 1922 р. їх було 75. З цього року українська некомуністична преса цілком зникає.

2. 1924-1931 рр. Цей час визначається політикою українізації, яку поводили українські сили, намагаючись в умовах радянського режиму працювати на національне відродження. Ідея українізації належить наркому освіти М.Скрипнику, який потім після її поразки покінчив самогубством. У цей час газета «Вісті ВУЦВК» об’єднала навколо себе всі визначніші культурні сили. Тут публікувалися статті М.Хвильового з гаслом «Геть від Москви, ближче до психологічної Європи!», гумор Остапа Вишні, працював О.Довженко, М.Шраг, П.Христюк, М.Чечіль, які писали статті з економіки, історії, техніки… У цей період велику популярність здобули літературно-наукові органи, які розвивали українську національну ідею: «ВАПЛІТЕ» - «Літературний ярмарок» - «Пролітфронт», «Життя і революція», «Радянська література», «Радянська освіта». В УРСР повернувся М.Грушевський, який почав видавати ще передреволюційний журнал «Україна» - орган історичної секції ВАН.

3. 1932-1939 рр. Проходить жорстока ліквідація української національної думки та її преси. У мові ЗМІ впроваджується жаргон як шлях до мовної асиміляції. Ідея українства протиставляється ідеї радянської батьківщини та пропагується «братання» української культури з російською на користь останньої. У суспільстві розпочинаються репресії, прозвучали постріли Скрипника і Хвильового, у таборах було знищено сотні українських політиків, журналістів, письменників, вчених. Майже кожне видання втратило співробітників. Знищили редактора «України» М.Грушевського. З 1930 р. журнал перестав виходити, згодом його відновили зовсім за іншою редакцією. Цей третій етап став розгромом української преси.

 

На самих початках становлення голос марксистської критики (тогочасна назва — пролетарська) в українському літературному процесі був не дуже певним. Передреволю­ційної пори суто теоретичний аспект її цікавив хіба що В. Дорошенка, який шукав деяку дотичність між маркси­стським і загальносоціологічним підходами до літератур­них явищ, та В. Винниченка, який у статті «Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво» (1914) нама­гався показати, що марксизм має право «на свою літера­туру», сповнену духу класового, активного протесту. У теоретичному аспекті марксистську критику й літератур­ну історію розглядав А. Ковалівський, який у зв’язку з цим опублікував у «Червоному шляху» (1923. №1) статтю «Питання економічно-соціальної формули в історії літе­ратури». Тут обгрунтовувалася «залежність» художньої творчості від форм господарювання і психіки класів; наго­лошувався прямий зв’язок літературних течій і напрямів із класовою свідомістю інтелігенції, у середовищі якої са­ме й народжуються митці, тощо.

Та це були поки що поодинокі голоси, які губилися в хорі або «незалежної» критики з журналу «Шлях» (1917—1918), або «плюралістичної» («Книгар», 1917 -—- 1920), або зорієнтованої на національну самобутність кри­тичного мислення («Літературно-науковий вісник», що ви­ходив іще з дожовтневого часу). Більш-менш вагоме місце відводилося марксистській кри­тиці лише в журналі «Мистецтво» (1919—1920), що згодом переріс у «Шляхи мистецтва» (1921 —1923). Зате з 1922—1922 рр. намітилася відчутна стабілізація: її зразки поча­ли відігравати домінуючу роль у періодичних виданнях «Плугу» та «Гарту», у щоденних партійних та радянських виданнях, почасти журналах «Червоний шлях» та «Життя і революція».

Крім В. Коряка, значною активністю й послідовністю у цій галузі відзначалися поети Д. Загул і Я. Савченко, І. Кулик, М. Доленго, А. Музичка, Ф. Якубовський, згодом А. Хвиля, С. Щупак та інші. Вони публікували вже не тільки статті та рецензії, а й монографії, панівний пафос яких виростав на тих же вузько тенденційних соціологіч­них настановах, що зводили роль літератури до класового ілюстрування суспільних процесів її служіння пролетар­ській ідеї.

Протягом певного часу (1928 і наступні роки) диску­сію з приводу змісту й форми в мистецтві проводив жур­нал «Критика». її учасники то нарікали на неточність цих категорій (С. Войнілович), то демонстрували спроби роз­ривати їх у творі (навіть з дослідницькою метою), то наполягали на думці про взаємодію змісту і форми і на потребі розрізняти життєвий та художній зміст (М. Доленго), то доводили єдність цих категорій і необхідність вбачати у творі «внутрішню» (оформлений зміст) та «зовнішню» (як пред­мет поетики) форму (В. Юринець). Можлива продуктив­ність цієї дискусії розбивался, а залучення до розмови про пролетарське мистецтво деяких міркувань Гегеля чи Канта атестувала як відступ од марксизму.

На межі 1924—1925 рр. у середовищі критиків, а також письменників, що іменували себе пролетарськими, раптом зародився сумнів: чи правильний шлях вони обрали й чи туди їх орієнтує марксистська критична думка? Особливо непокоїло те, що з «плужанського» та «гартівського» середовища в літературу рушило багато «малописьменних письменників», які вважали, що для соціально детермінованої, ілюстраторської творчості таланту не треба, достатньо лише грамотно (більш-менш) переказати зміст якоїсь події чи втілити пафос, де гору брала робітничо-селянська ідея, яка в державній транскрипції іменувалась диктатурою пролетаріату.

Різко знижувався, відтак, критерій головної якості літератури — художності, бо ж про яку якість можна було говорити, коли письменством верхово­дила ідейна заданість, котра за будь-яких обставин здатна спричиняти лише графоманію, штучність, примітивізм. В утвердженні пролетарської критики й літератури загалом спостерігалося те ж саме відродження класицизму, тільки з іншим змістом: «державними» митцями мали стати вихідці з робітничо-селянського середовища, абсолютизувати ж їм треба було не якусь «давню», а нову — марксистську, класову ідею.

Певне розшарування в письменницькому середовищі одразу ж породило в критиці й систему ярликування: за тиМи, хто був в організаціях «на марксистській платформі», закріплювався ярлик «пролетарський», «радянський»; хто лише «тяжів» до тієї платформи, того називали «попутником». Особливо епатувала марксистських критиків «позедінка» тих письмеників, які прагнули розвивати

Суперечливе трактування проблеми традицій і новаторства в літературі, засилля низькопробних творів, а також розходження революційних гасел із реальним втіленням їх у життя (що намітилось уже в середині 20-х) породжувало в середовищі пролетарських критиків і літераторів загалом певне напруження й нервозність, які вели до конфронтації й розколу. Про можливість розколу і навіть кризи в літературі писав у своїх передсмертних статтях і посланнях В. Еллан-Блакитний («Перед органі­заційною кризою в українській революційній літературі», «Гартованцям» та ін.), але як це все могло відбутися насправді, йому не судилося побачити. «Розколи» почалися після його смерті, в ході літературної дискусії, що тривала протягом 1925—1928 рр. У дискусію були втягнуті літературні сили майже всіх письменницьких об’єднань середини 20-х років («Плуг» і «Гарт», неокласики й футуристи, новостворені ВАПЛІТЕ, що постала на руїнах «Гарту», й «Марс», що утворився на основі малочисельної «Ланки», «Молодняк», ВУСГІП та ін.), згодом до неї підключилися партійні та радянські органи і нібито всіх цікавили такі питання: місце письменника в боротьбі за соціалізм; творчий індивідуум і колектив. Про власне літературу як специфічний художній феномен говорили тільки одиниці.

Центральною фігурою дискусії став «первоприсутствующий» у пролетарській літературі, як називала його тоді критика, М. Хвильовий. Це сприймається навіть як несподіванка: колишній переконаний пролеткультівець, згодом — основоположник, за словами О. Білецького, революційної української прози, а вже в 1925 р.— головний опонент пролет культівських, «революційних» ідей, які деформують і саме життя в Україні, і українську літературу. З віруючого партійця він перетворився на віруючого єретика. Він ще проголошує тези, більшовицькі постулати, сподіваючись, що вони все ж придатні для побудови гармонійного й справедливого життя; от тільки, мовляв, треба звільнитися від усіляких деструктивних елементів у партії, суспільстві, літературі, «по-ленінськи» розв’язати національне питання.

Позиції М. Хвильового в літературній дискусії 1925—1926 рр. склали основу збірників його критичних памфлетів «Камо грядеші» (1925), «Думки проти течії» (126), серії статей «Апологети писаризму» («Культура й побут». 1926. №3—13) та памфлета «Україна чи Малоросія?», що опублікований лише 1990 р. журналами «Слово і час» (№ 1) та «Вітчизна» (1990. № 1—2). «Крізь полемічні хащі памфлетів червоною ниткою чітко проходять три тези:

Кінець малоросійському епігонізмові і провінціалізмові, українське мистецтво прилучається до світового, і в першу чергу — західноєвропейського… 2. Кінець російської геге­монії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Ну так і Україна самостійна. 3. Українське мистецтво має власну велику мі­сію; воно започатковує новий великий культурний круг, що йому Хвильовий дав умовну назву «азіатський ренесанс» Ці думки М. Хвильового, викладені до того ж в дуже емо­ційній формі.

Ситуацію, що склалася в українській літературі середи­ни 20-х рр., Д. Донцов оцінював як дуже тривожну, точ­ніше — кризову. М. Хвильовий у тій ситуації — лише част­ка великої драми, яка почалася в умовах підневільного становища України після приєднання її до Росії, а поглибилась у перші ж роки більшовицького режиму після 1917 р. Уже в XIX ст., писав Д. Донцов у статті «Криза нашої літератури» (ЛНВ. 1923. №4), українське художнє слово розкололося на дві половини: 1) активну, динамічну (Т. Шевченко, Леся Українка), що традиціями своїми йшла від героїки «Слова о полку Ігоревім» та енергійної мови І. Вишенського; 2) сентиментально-пасивну (П. Куліш, М. Старицький, Б. Грінченко, О. Олесь та ін.), яка фактично змирилася з своєю підневільністю і замкнулася на почуттях суму, печалі й милосердя. «Для «пасивних» письменників «ідеал — це щось не в нас, а поза нами… стремління до нього не активна боротьба, але пасивне чекання й виглядання, мрії про нього…».

Після жовтневого перевороту, писав Д. Донцов уже в статті «Невільники доктрини» (пізніше дістала назву «Роздвоєння душі».— ЛНВ. 1928. №9), когорта «динамічних» письменників стала значно потужнішою, оскільки до неї влилися талановиті автори (Г. Михайличенко, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Семенко та ін.), які повірили в більшовицьку доктрину й почали наснажувати літературу псевдогероїчним пафосом. Тоді лише окремі вагалися з прийняттям цієї доктрини (П. Тичина) чи свідомо уникали будь-якого ідеологічного пафосу («неокласики»). У середині 20-х майже усіх письменників радянської України терзав глибокий сумнів; вони побачили, що імпортована в Україну більшовицька ідея в народі не приживається). Вихід із такої ситуації був різним: значна частина письменників змирилася з більшовицькою доктриною й наповню­ала літературу «бляшаним пафосом» (96); непоступливі неокласики ставали ізгоями в творчому процесі, а такі, як М. Хвильовий, продовжували мучитися щодо реальності більшовицької ідеї.

На рубежі 20—30-х жевріли ще якісь надії на осмислення літературного процесу більш-менш об’єктивно, навіть плюралістично, але вони стають дедалі менш відчутними, бо над ними потужно гули вітри догматичної, заідеологізованої критики із шпальт новоствореної «Літературної газети» (1927), із сторінок «Критики», численної популярної й підручникової літератури. Об’єктивно- наукове, хоч і не завжди достатньо кваліфіковане, літературознавство, яке жило на сторінках львівського «Літературно-наукового вісника», на Східну Україну майже не доходить, натомість у 1929 р. припиняється видання «Записок історико-філологічного відділу ВУАН» і в тому ж році починається фізичний наступ на академічне літературо­знавство, що спричинив судовий“процес над неіснуючою СВУ. Як свідчила тогочасна офіційна преса, народ «спри­няв» розправу над «контрреволюційними академіками» (більшість із 35-ти було засуджено, як і С. Єфремова, на 10 років ув’язнення в таборах) «с чувством глубокого удовлетворения». Диктатурний тиск, отже, поширювався на всі тогочасні сфери життя, зокрема й на науково-творчу.

Тим часом монополію на єдино правильну думку у літературознавстві дедалі впертіше завойовували вусппівці і молодняківці. їхні критичні виступи рубежа 20—30-х стають дедалі наступальнішими й агресивнішими. Один зі збірників таких виступів мав назву «Атака» (1932). «Атакувалося» в ньому все, що якось не узгоджувалось із догматом пролетарської ідеології.

На чільні позиції в критиці цього часу виходять С. Щупак, Б. Коваленко, І. Момот, А. Клоччя, В. Сухино-Хомен-ко, П. Колесник і деякі менш відомі автори. Поряд із «викриттям» усіляких «ворожих вилазок» у літературі, вони намагаються розвивати й теоретичні питання марксистської критики та пролетарської літератури.

Намагання вуспгіівців і молодняківців бути найлівішими законодавцями в означенні шляхів розвитку радянської літератури й водночас посісти усі командні пости в літера­турному процесі викликали насторожене ставлення до себе навіть партійних і державних органів. 23 квітня 1932 р. з’являється партійно-державна постанова «Про перебудову літературно-художніх організацій», за якою ліквідовувались усі асоціації пролетарських письменників, щоб у майбутньому об’єднати їх на єдиній, радянській платформі. Цьому передувала ще й тривала полеміка в критичних і загальнолітературних колах усього СРСР, мета якої зводилась до визначення єдиного стилю (методу) творчості письменників цієї платформи. У статтях на шпальтах періодичних видань, а також у книжках В. Коряка («Хвильовистський соціологічний еквівалент», 1927; «В боях», 1933), Ф. Якубовського («Проти еклектизму, за ленінізм у літе­ратурознавстві», 1932), Б. Коваленка («В боротьбі за про­летарську літературу», 1928), Я. Савченка («Доба й письменник», 1930), С. Щупака («Боротьба за методоло­гію», 1933) та інших пропонувалися найрізноманітніші назви того методу (стилю) —діалектико-матеріалістичний, пролетарський реалізм, тенденційний, монументальний, героїчний, романтичний, соціальний тощо. Підсумок дискусіям і змаганням підведено на Першому всесоюзному з’їз­ді письменників (1934), де ухвалено назвати художній метод радянської літератури соціалістичним реалізмом.

У середині 30-х дедалі чільніше місце в українській філології почали посідати праці О. Білецького. У 20-х він звернув на себе увагу такими розвідками, як «В пошуках нової повістярської форми» (1923), «Двадцять років нової української лірики» (1924), «Сучасне красне письменство Заходу» (1925), «Проза взагалі і наша проза 1925 року» (1925), кількома статтями з питань давньої літератури, передмовами до гворів вітчизняних і зарубіжних письменників, а середину 30-х рр. учений і критик зустрів монографією «К- Маркс, Ф. Энгельс и история литературы» (М., 1934), варіації якої публікувалися також українською мовою в журналі «Червоний шлях» (1934. №6—10).

Науково-дослідницька робота О. Білецького середини 20-х, особливо його розгляди пореволюційної’ прози, це по-справжньому класичний набуток українського літе­ратурознавства XX ст. Те, що С. Єфремов лише намітив в оцінці ранніх творів В. Підмогильного, Г. Косинки, М. Хвильового та кількох інших (див. згадуваний останній розділ у його «Історії українського письменства»), здобуло в статтях О. Білецького незалежний аналітичний розвиток і осмислення, залишилося на багато десятиліть недосяж­ним для фахівців за точністю філологічних спостережень, характеристикою особливостей художнього стилю кожного автора, термінологічною стилістикою у викладі своїх думок і визначень.

Якщо врахувати, що про все О. Білецький говорив ще й з обов’язковими літературними екскурсами «в Азію, в Європу, в Америку й Китай» ’, то стає очевидним, що українське літературознавство збагачувалось в його особі на справді неординарну філологічну постать. Але наближалися роки «великого перелому», «сталінських п’ятирічок», навальної ідеологізації мистецтва й дедалі масовіших репресій серед діячів культури й науки, і на об’єктивний науково-критичний стиль О. Білецького почало накладатися кригою вульгарно-соціологічне трактування літератури. Перші його ознаки вже помітні були у передмові до виданого у Москві «Альманаха современной украинской литературьі» (1930). Але тут вульгаризація проступала ще переважно на рівні термінології («буржу­азна література», «пролетарська» та ін.) й оперування по- літизованою періодизацією літературного процесу порево- люційної пори («література епохи громадянської війни і перших років непу, література епохи відбудови… соціаліс­тичної реконструкції та ін.). Що ж до аналізу й оцінки самих літературних явищ означеного часу, то вони були (за незначними винятками) об’єктивними й науково спро­можними. Це був, по суті, перший і на кілька десятиліть останній аналітичний огляд майже всього, створеного ук­раїнськими письменниками в 20-х рр., через що він (огляд) аж до 1990 р. не передруковувався в зібраннях праць О. Білецького. Не був відомий читачеві й інший «вступ» ученого, який з’явився того ж 1930 р. («Вступ до історії нової української літератури», яким починався «Загаль­ний курс української літератури. Лекції 1—14»), але з ін­шої причини: тут вульгарний соціологізм у погляді на історію української літератури був уже домінуючою мето­дологією. Після цього, протягом першої половини 30-х до проблеми українського письменства О. Білецький звертав­ся досить рідко, натомість займався дослідженням зару­біжної літератури та осмисленням проблем «марксизм і література».

«По-новому» в другій половині 30-х років почали осмислюватись і постаті письменників, які започатковували радянську літературу. Вихідними «критеріями» тут були пере­важно «вказівки» партійних діячів, які висловлювались у виступах на письменницьких зібраннях або в статтях у пар­тійній пресі.

Поточна критика другої половини 30-х років дедалі по­мітніше набувала ознак анемічності й вульгарно-соціоло­гічної спрямованості. Не маючи справжнього наукового за­безпечення, вона збивалася на ідеологічну примітивність, розперезане ярликування в дусі тих настанов, які прозвучали, зокрема, і в цитованому виступі С. Косіора: «Для критика особливо обов’язкова більшовицька пильність, уміння по­бачити, відчути все вороже, все фальшиве, і це фальшиве і вороже в свій час і як слід викрити» 2. Розвінчувалося усе: вибір письменниками життєвого матеріалу (стимулювався єдиний — виробничий), невиразність «позитивних героїв» (обгрунтовується «теорія» створення героїв «ідеальних», які повинні «безпосередньо», в дусі комуністичних ідеалів впли­вати на буття людини), відхід від усталених (крім соцреа- лістичних) художніх засобів (виняток становили подекуди романтичні барви), а найбільше — спроби письменників «маскувати» в своїх творах ворожі соціалізмові ідеї.

Народження і розвиток таких літературних, наукових, мистецьких органів як “ВАПЛІТЕ” (Вільна Академія Пролетарських Літераторів) під проводом Хвильового, а пізніш, як спадкоємець “ВАПЛІТЕ”, -знаменитий “Літературний Ярмарок” і потім “Пролітфронт”, “Червоний Шлях” за редакцією Гринька (1923), “Життя і революція” за редакцією О.Дорошенка, що показував надзвичайно високий рівень матеріалів та неупередженіст оцінки, навіть у літературній дискусії, “Радянська Література” та інші органи, що принесли в українську літературу чимало добірного зерна, порушили чимало проблем літературного, національного та соціального світоглядового характеру. Це ж саме вібулося і на сторінках літературно-критичного органу під назвою “Критика”. Не меншого значення здобуває освітньо-педагогічний орган під назвою “Радянська Освіта”. Народжується високоцінний за своїм завданням і змістом бібліологічний орган під назвою “Бібліологічні Вісти”, перших двоє чисел якого виходять у кількох примірниках, друкованих на машинці, після чого розгортається він у солідний друкований орган. Врешті, відновлюється, з поворотом з еміграції проф.М.Грушевського, науковий орган українознавства “Україна”, як оган історичної секції Всеукраїнської Академії Наук.

Видання футуристів “Авангард” 1928-1929рр., що фактично являли собою три бюлетені, за редакцією Поліщука. Згодом М.Семенков організовує літературний орган “Нова генерація” (1927-1931рр.).Літературна організація “Плуг” випускає у 1925-1927рр. журнал “Плужанин”, згодом –“Плуг” (1928-1932рр.) за редакцією Сергія Пилипенка. Літературна група “Гарт” мала свій журнал “Гарт”, який у 1927році став органом ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників). 1926року виходить журнал “Молодняк”, що складався з колишніх членів “Гарту” і “Плуга” за редакцією О.Корнійчука.

Народження і розвиток таких літературних, наукових, мистецьких органів як "ВАПЛІТЕ" (Вільна Академія Пролетарських Літераторів) під проводом Хвильового, а пізніш, як спадкоємець "ВАПЛІТЕ", -знаменитий "Літературний Ярмарок" і потім "Пролітфронт", "Червоний Шлях" за редакцією Гринька (1923), "Життя і революція" за редакцією О.Дорошенка, що показував надзвичайно високий рівень матеріалів та неупередженіст оцінки, навіть у літературній дискусії, "Радянська Література" та інші органи, що принесли в українську літературу чимало добірного зерна, порушили чимало проблем літературного, національного та соціального світоглядового характеру. Це ж саме вібулося і на сторінках літературно-критичного органу під назвою "Критика". Не меншого значення здобуває освітньо-педагогічний орган під назвою "Радянська Освіта". Народжується високоцінний за своїм завданням і змістом бібліологічний орган під назвою "Бібліологічні Вісти", перших двоє чисел якого виходять у кількох примірниках, друкованих на машинці, після чого розгортається він у солідний друкований орган. Врешті, відновлюється, з поворотом з еміграції проф.М.Грушевського, науковий орган українознавства "Україна", як оган історичної секції Всеукраїнської Академії Наук.

Видання футуристів "Авангард" 1928-1929рр., що фактично являли собою три бюлетені, за редакцією Поліщука. Згодом М.Семенков організовує літературний орган "Нова генерація" (1927-1931рр.).Літературна організація "Плуг" випускає у 1925-1927рр. журнал "Плужанин", згодом -"Плуг" (1928-1932рр.) за редакцією Сергія Пилипенка. Літературна група "Гарт" мала свій журнал "Гарт", який у 1927році став органом ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників). 1926року виходить журнал "Молодняк", що складався з колишніх членів "Гарту" і "Плуга" за редакцією О.Корнійчука. 8 Літ.дискусія 25-28 рр.

 

Питання

Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури І "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії О. Білецького, М. Бернштейна, П. Волинського та ін.)

Щодо другої половини XIX ст., то дослідники в цьому періоді найактивніше обговорювали тогочасну полеміку про самобутність української мови та зв'язків її з російською. Обережно згадували, наприклад, традиції "обмеженого погляду" В. Бєлінського на українську мову як "областное малороссийское наречие", на якому може розвиватися тільки така ж "областная" література (фольклорна, травестійна, бурлескна тощо), з усіх боків робили підступи до вислову М. Костомарова про українську літературу як літературу "для домашнього вжитку" і до думки М. Драгоманова про неї як "домову літературу" й обов'язково обговорювали питання, чому ж, особливо після смерті Т. Шевченка, українська література "пішла на спад", не могла дорівнятися своїм художнім потенціалом до інших, зокрема російської, літератур. М. Бернштейн, обравши чи не найлегший для вченого в умовах тоталітаризму шлях, відповідь на це питання "передоручав" почасти або М. Драгоманову (українська література ніяк не може вивільнитися з-під тягаря етнографізму, народництва тощо), І. Франкові (причину треба шукати в політичному становищі України), або іншим літературним авторитетам. Тим часом М. Комишанченко розв'язував цю проблему "самотужки" і цілком у дусі рабських самобичувань. Дискримінаційна політика Росії щодо української літератури і культури загалом (валуєвський циркуляр та емський указ) — це, на думку М. Комишанченка, суто зовнішній чинник, на який може зважати хіба що буржуазно-націоналістичне літературознавство. "Були інші причини, причини, так би мовити, не зовнішнього, а внутрішнього характеру, а саме: поширення лібералізму у суспільно-політичному русі на Україні та безідейність, консерватизм і національна обмеженість у творчості значної частини українських письменників, куди штовхала їх українська ліберальна критика тих часів" (47). Після такого вірнопідданського і "самокритичного" пассажу йти було нікуди, й основна частина дослідників літератури в материковій Україні протягом 60-х і наступних років у трактуванні і цього, й багатьох інших питань українського літпроцесу воліла рухатись тільки в напрямку самокритицизму.

Особливо це стосувалось так званого вузівського літературознавства, яке в 60-х роках було представлене кількома виданнями підручникового типу — "Історія української літератури. Література першої половини XIX століття", 1964; "Історія української літератури. Література другої половини XIX століття", 1966; "Історія української літератури. Кінець XIX — початок XX століття", 1967. За змістом це був (з деякими доповненнями замовчуваних раніше літературних фактів) конспект першого тому академічної "Історії української літератури" (1954), котра являла собою безпрецедентний політичний донос на всю українську літературу. Головний методологічний принцип цієї "Історії..." (література з класових позицій відтворює суспільні процеси) консервувався тепер у сфері вищої літературної освіти і ставав, відтак, непорушним катехізисом, догматом, у трафаретах якого допускалися тільки зміни імен авторів, назв їхніх творів чи якоїсь іншої, суто номінальної атрибутики. Наприклад: "Твори Лесі Українки, Коцюбинського, Стефаника, Кобилянської, Васильченка у досконалій художній формі розкривають жахливі умови життя українського народу в капіталістичному суспільстві, відображають боротьбу трудящих мас і кращої частини інтелігенції проти капіталістів, поміщиків, царських і цісарських урядовців, духовенства, буржуазного націоналізму". Тут замість "Твори Лесі Українки..." могло б стояти "Твори І. Котляревського...", замість "капіталістичного" — "феодальне" суспільство і читач одержав би історію літератури не кінця XIX ст., а початку його, і нікого з авторів ніби й зовсім не турбувало, що це не історія літератури, а профанація її. Так змушує думати, принаймні, і ще одне видання підручникового типу, що вийшло в 60-х роках і до створення якого були причетні частково ті ж самі автори, що працювали над згадуваними "Історіями...".

Йдеться про "Матеріали (в п'яти томах, шести книгах) до вивчення історії української літератури", видані протягом 1959—1966 pp. Спеціально для цього видання було написано тільки окремі розвідки (переважно — узагальнюючого характеру). Усе інше являло собою статті, рецензії чи усні виступи, апробовані в раніших виданнях як передмови, післямови чи коментарі до них. Усі разом вони не викликали жодного сумніву щодо свого методологічного спрямування: це було те ж партійно-класове прочитання історії української літератури, яка, на думку упорядників, з самого початку розвивалася в напрямку матеріалістичного (ідеологічно-ілюстративного) розуміння специфіки художньої творчості. Заповзято критикуючи всілякі там "буржуазні" та "націоналістичні" погляди на український літпроцес як процес "єдиного потоку", автори й упорядники "Матеріалів..." пропонували теж "єдиний потік" літературного розвитку, але поскрибований уже іншим ідеологічним знаком. У кінцевому підсумку духовне обличчя української літератури поставало перед читачем до краю спотвореним, бо ж усе, що якось не вміщувалось під тим знаком, відсікалося від нього і зараховувалось у "ворожий" стан буржуазного націоналізму, формалізму, занепадництва тощо. Який це мало вигляд з точки зору практики, можна переконатися читаючи, скажімо, монографію В. Передерія "Українська революційно-демократична естетика" (1964) чи збірник статей "Українське радянське літературознавство за 50 років" (1968), які теж належать до вузівського літературознавства. В них знову повторювалися вади найбільш звульгаризованого уявлення про окремі віхи української літератури та наукового осмислення її. Читач довідувався і про створення "найсприятливіших умов" для розвитку літературознавства після жовтневого перевороту, і про боротьбу його "з різними проявами буржуазної методології", і про "новаторську суть мистецтва соціалістичного реалізму", і про захист марксистською критикою спадщини Шевченка від "лютих ворогів" українського народу — О. Кониського, Б. Грінченка, М. Грушевського, С. Єфремова, О. Барвінського та ін. (цитувалося при цьому відповідне місце із згадуваних оглядів українського літературознавства, що належали О. Білецькому), і про переважання в світогляді І. Франка чи Лесі Українки марксистських ідей, і обов'язково ж — про благотворний вплив на українську літературу літератури російської та про те, що всі негаразди в розвитку української естетичної думки йшли від згадуваних уже "внутрішніх причин", відкритих М. Комишанченком: поширення лібералізму, національна обмеженість, буржуазна методологія. Меншою мірою така літературознавча міфотворчість торкнулася розділів про віршознавство чи фольклористику, про деякі етапи в розвитку давньої літератури, проблеми "чистої" поетики Т. Шевченка, Лесі Українки тощо. У "Матеріалах..." по-справжньому живим словом ще були також деякі публікації з дореволюційного літературознавства, але вони фактично розчинялися в ідеологічно заангажованих розвідках сучасних авторів, а в останніх томах — ще й у численних директивних постановах та виступах В. Леніна й інших "вождів" про літературу й культуру. Це був чи не єдиний у світовій практиці випадок, коли історія літератури не лише духовно, а й фізично була пов'язана з факторами суто ідеологічного порядку.

Неважко здогадатися, в яку схоластичну прірву могло б остаточно скотитися таке "осмислення" літературної творчості, якби воно не натрапляло на природний "рух творчої сили" (О. Білецький), на суто природні спалахи художньої і наукової думки, які мають здатність усупереч усяким постановам та розпорядженням виникати навіть у найбільш похмурі, тенденційно заідеологізовані періоди розвитку людської духовності. Одним із таких спалахів у 60-х роках було шістдесятництво. Окремих дослідників літератури воно таки змогло навернути на інший шлях осмислення літературної творчості. Вихід на цей шлях відбувався дуже повільно й обережно. Перші ознаки його з'явились у виступі О. Довженка на Другому з'їзді радянських письменників (1954), коли прозвучала тривога про зникнення (в умовах ідеологічного тиску) "художньої атмосфери" з кінематографа, та в його ж статті "Мистецтво живопису і сучасність" (1956), у якій акцентувалося, що мистецтво не може розвиватися за наперед визначеними еталонами і що "треба розширювати творчі межі соціалістичного реалізму". Невдовзі про це ж (у 1956 р.) заговорив М. Рильський у статті "Краса", але вже стосовно власне художньої літератури, наголосивши водночас, що "критики-професіонали ще й досі, хоч і присягають у своєму зреченні вульгарного соціологізму, мало, проте, приділяють у своїх статтях місця естетичній оцінці мистецьких явищ". "Критики-професіонали" ніби й пробували прислухатися до цієї думки наприкінці 50-х років (А. Трипільський. "Про красу мистецтва", 1959), але вириватися з полону вульгарно-соціологічного догматизму все ще не збиралися, тому розвиток її слід віднести лиш до початку 60-х років. Саме у зв'язку з рухом шістдесятництва Л. Новиченко у передмові до першої збірки І. Драча "Соняшник" писав, що у віршах молодого поета вражає не стільки "предмет", скільки інтенсивність поетичного переживання, його "висока температура", породжена глибоким почуттям, міцним інтимним зближенням з тим, про що йде мова". С. Крижанівський у післямові до збірки В. Симоненка "Інша і грім" нагадав, що кожен справжній поет є "першовідкривач у царстві духовного життя, в сфері мудрості і краси", а згодом думка про те, що література — це не ілюстрація суспільних процесів, а завжди художнє (естетичне) відкриття, стала поширюватись у значно ширшому науковому контексті.

Концептуальні зрушення помітні в публікації досліджень М. Коцюбинської "Образне слово в літературному творі" (1960) і "Література і мистецтво слова" (1965). Певне значення мали роботи з проблем стильового розмаїття літератури (В. Іванисенко. "Що таке лірика", 1963 і "Народження стилю", 1964; М. Острик. "Романтика в літературі соціалістичного реалізму", 1964; П. Мисик. "Багатство форм і стилів", 1966), а також збірники статей С. Крижанівського "Художні відкриття" (1965) і Л. Новиченка "Не ілюстрація — відкриття" (1967). Щоправда, давалася взнаки й обережність у процесі виходу на цей новий для підрадянської науки шлях осмислення мистецтва. Сказавши, зокрема, про високу поетичну енергію і формотворчі шукання шістдесятників як про позитивну рису ("бо застій художньої думки, боязкість шукань були несумісні з великим мистецтвом"), Л. Новиченко тут же додавав, що йдеться саме про велике мистецтво соціалістичного реалізму (18). С. Крижанівський першовідкривацьку суть поезії пов'язував із поверхневим знаменням часу і торжеством революційного вчення марксизму-ленінізму" (154).

Значно звужував уявлення про романтизм як тільки "форму" соціалістичного реалізму М. Острик у праці "Романтика в літературі соціалістичного реалізму", а автори збірників "Художні відкриття" (С. Крижанівський) і "Не ілюстрація — відкриття" (Л. Новиченко) свої роздуми про творчість багатьох письменників, зокрема й письменників, що були в радянські часи репресовані або тих, чиї твори були вилучені з літературного процесу (В. Кобилянський, В. Чумак, І. Кулик, А. Панів, О. Близько, Є. Плужник та ін.), обов'язково супроводжували суто радянськими застережними міркуваннями. Так, скажімо, В. Кобилянський у своєму русі до відкриттів ішов нібито "від мистецтва буржуазного до мистецтва пролетарського"; І. Кулик уславив себе тільки в боротьбі "за перемогу ідей комунізму в галузі художньої літератури"; В. Еллан-Блакитний перебував "на тому інтелектуальному високогір'ї, яке ми називаємо ленінськими позиціями комуністичної партійності в літературі"; Є. Плужник бентежив читача своєю "відданістю комуністичному майбутньому, чесністю і суворістю до себе навіть у своїх слабкостях" та ін. Одне слово, художнім особистостям не відводилось іншої альтернативи, як тільки бути міцно прив'язаними до панівної ідеологічної доктрини і робити свої відкриття тільки в її межах. Усе ж те, що виходило за ці межі, як і досі, або замовчувалось, або піддавалося "неспростовній" критиці. Мовляв, автор помилявся, ще не сформував свій більшовицький світогляд і т. ін.

Літературні та наукові втрати при цьому призводили до майже трагічних наслідків. Одна з них стосується найголовнішої якості — філософсько-естетичної позиції літературного шістдесятництва. На самому початку його (мається на увазі не календарний початок, що виявлявся в поезії Д. Павличка чи Ліни Костенко, а початок концептуальний, який почався з осмислення поетичного дебюту І. Драча) І. Драч у поемі "Ніж у сонці" (за авторським визначенням — феєрична трагедія) головний художній мотив сформулював як "ніж у сонці нашої правди". Цей мотив концентрував у собі значно глибший (і конкретніший) зміст, ніж тільки стурбованість ліричного героя долею зраненого, "заплямованого" людьми небесного світила; в ньому звучала передовсім думка про рани суто нашої національної правди: убогість вдовиної хати (асоціація з фольклорним образом "вдови-України"); людська "темнота, що з горя попеляста"; недолюблені (через кляту колгоспну роботу) "вуста твої і очі сині" тощо. Така правда (хоч і обставлена була автором процедурною, ритуальною московсько-ленінською образністю) ніяк не узгоджувалася з офіційно-парадною "правдою" більшовизму, і Л. Новиченко в передмові до "Соняшника" схарактеризував її як "розгублені скарги" поета, котрі, мовляв, призвели до загальної вразливості авторської концепції в творі (вона, мовляв, "багато в чому недодумана і незріла", 17). Як наслідок, поемі "Ніж у сонці" майже на два десятиліття був перекритий шлях у книжкові видання поета, а ідейні позиції багатьох шістдесятників (за винятком В. Симоненка, Гр. Тютюнника, Ліни Костенко) спрямувались до "правди" в її більшовицькому розумінні. Відтак ілюзії шістдесятництва про можливість в умовах "хрущовської відлиги" вільно виражати душу і правду свого народу розбилися об мур панівної ідеології, яку ревно і послідовно охороняли всі титулова

Питання

Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи О. Гончара, І. Дзюби, І. Септичного, Є. Сверстюка, В. Стуса та ін.)

Критики з молодшої генерації шістдесятництва (І. Дзюба, Ю. Барабаш, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Фащенко, В. Дончик, Г. Сивокінь, М. Малиновська, М. Ільницький, А. Макаров та ін.) ідеологічне забарвлення своїх думок намагалися поступово поєднувати з власне науковим аналізом літературних явищ, який давав змогу ширше говорити про іманентну специфіку літературного процесу, акцентувати на неприпустимому зниженні естетичних критеріїв в оцінці творів, на загрозливому засиллі в літературі кон'юнктурних схем і безликих штампів, що вело до девальвації самого уявлення про художнє слово. Один із прикладів — обговорення в пресі творчості молодих поетів (Л. Костенко, І. Драча, М. Вінграновського та ін.) і кількох публікацій молодих критиків — статей І. Світличного "Людина приїздить на село" ("Вітчизна", 1961, № 6), Л. Кореневича "Велика сила прикладу" ("Вітчизна", 1961, № 5), О. Ставицького "Як у житті" ("Вітчизна", 1961, № 6). У поглядах на молоду поезію Л. Костенко, І. Драча, М. Вінграновського намітилось цілком очевидне розмежування: відверто чи з певними застереженнями підтримали їх окремі старші письменники М. Рильський, О. Гончар, А. Малишко та ін., зате з різкою критикою проти них виступали в різних періодичних виданнях М. Шеремет, М. Чабанівський, Л. Дмитерко, П. Воронько і до певного часу П. Тичина (стаття "Бути вірними великій ідеї до кінця", журн. "Дніпро", 1963, № 3). Найбільш категоричним і найменш професійним у своєму неприйнятті художніх пошуків шістдесятництва виявився підставний "сільський учитель" О. Степаненко, який у партійній газеті "Радянська Україна" 23 грудня 1962 р. беззастережно "засудив" незрозумілих, нібито, для народу всіх молодих поетів України (стаття "Поети, пишіть для народу").

Названі вище статті І. Світличного, Л. Кореневича й О. Ставицького спричинилися до загальнолітературної полеміки. П. Загребельний (тодішній редактор "Літературної газети") схарактеризував їх як "Три краплі смутку" (назва газетної статті), доводячи, що ці критики не мають рації в своїх тривогах за девальвацію художнього слова, що вони свідомо йдуть на конфлікт із письменниками тощо. Учасники письменницьких зборів у Спілці письменників пробували захистити критиків від такого хибного трактування їхніх виступів і висловлювались за підтримку критичного пафосу критики загалом ("Вітчизна", 1961, № 9, С. 208—211). Однак у наступні роки фактично в усій критичній літературі стала утверджуватись думка, що художня творчість в Україні розвивається "безконфліктно" і тільки "по висхідній", а сама критика буквально переобтяжена позитивними успіхами в осмисленні літературного процесу. У статті В. Іванисенка "Сучасна література і проблеми критики" (1963) йшлося, наприклад, про те, що за всю історію української радянської літератури дослідники її не працювали ще так інтенсивно й плідно, як в останні роки. "Помітних результатів досягнуто... у висвітленні таких проблем, як партійність і народність радянської літератури на сучасному етапі (праці М. Шамоти, Л. Новиченка, А. Мороза, О. Дяченка та ін.), природа і суть стильової багатоманітності в межах методу соціалістичного реалізму (Л. Новиченко, С. Крижанівський), проблема позитивного героя в прозі (Б. Буряк, К. Волинський, М. Логвиненко), специфіка поетичних жанрів, зокрема жанрові особливості лірики і великих епічних форм у поезії (С. Крижанівський, С. Шаховський, Й. Кисельов, М. Острик), місце сатири в радянській літературі (П. Моргаенко, І. Зуб) та цілий ряд інших"10. Одне слово, формувалася і підтримувалася думка про "безконфліктність" в осмисленні літературного процесу, а коли й треба було на щось звернути увагу, то хіба що на потребу "поглиблення теоретичного рівня нашої поточної критики", як писав у цитованій статті В. Іванисенко, чи на необхідність постійно пам'ятати про "ленінські уроки" класового розуміння мистецтва, про комуністичну партійність художньої творчості тощо.

Демагогічний спалах міркувань на ці теми особливо активізувався в середині і в другій половині 60-х років, коли ілюзії "хрущовської відлиги" почали інтенсивно пригасати, а в повітрі запахло ще новішими регламентаціями в мисленні, новим обожненням "єдино правильного" марксистсько-ленінського літературознавства". Дехто з критиків пробував протестувати проти регламентацій чи заборон у творчості ("Як же тісно іноді вередливій художності в критичному гаю заборон", — писала, наприклад, М. Малиновська)18, але такі протести звучали з роками дедалі тихіше чи й зовсім поглинались наростаючим гулом офіційно-ідеологічних догм. Певний спротив їм могла ще чинити письменницька критична публіцистика, але треба було, щоб належала вона таким авторитетам у тодішній літературі, як М. Рильський, П. Тичина чи О. Гончар.

У доповіді на V з'їзді письменників України О. Гончар, зокрема, приділив дуже багато уваги несумісним із творчістю "заборонам" і "обмеженням", наголосивши, що чомусь у тогочасній літературі більшою пошаною користувалися "здоровий примітив" та "розбухла описовість", ніж творчий досвід автора "Чорної ради" П. Куліша, досвід М. Драгоманова чи В. Винниченка. "Нам треба знати і Лорку, і Антонича, і Елюара, — наголошував О. Гончар, — не повинен бути обійденим ні Бунін, ні Винниченко... літератора цікавлять різні вияви інтелекту, в тому числі не зайвим йому буде знати й теорію Зігмунда Фрейда". Такі міркування були в той час не лише свіжим словом у літературознавстві, а по-справжньому сміливою, навіть ризикованою акцією. Зокрема, коли йшлося про потребу зняття заборони з імені В. Винниченка, який для радянського літературознавства все ще залишався "буржуазним націоналістом" і "ворогом українського народу". Характерно, що згадка всього цього в доповіді О. Гончара збіглася в часі з появою тоді "крамольної праці" І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", за рукописне поширення якої в Україні й опублікування за кордоном (хоча й були в ній посилання на цитати головних "марксистів" — самого Маркса і Леніна) автора згодом було заарештовано; з публічним протестом В. Стуса проти арештів інтелігенції, що стало причиною пізнішого арешту і самого В. Стуса; з наростаючим офіційним розносом усіх шістдесятників, які нібито вдаються до формалізму, "ідейно недовантажують" своїх творів тощо. В одній з епіграм П. Воронько І. Драча порівнював з "циркачем на дроті", а знятий за його кіноповістю фільм "Криниця для спраглих" був недопущений до прокату; у критичних статтях і рецензіях почали з'являтися натяки, що "новелісти-шістдесятники" згущують фарби, пишуть "дрібне про дрібне", а самі критики захоплюються їхнім "термінологічним твістом" та ін.

У Москві в цей час уже почалися акції приборкання дисидентів, зокрема — О. Солженіцина через його спроби "прищепити" в російській літературі неприйнятні (з позицій соцреалізму) теми, ідеї, мотиви. На одну з таких акцій (на секретаріат СП СРСР) з України були "запрошені" О. Корнійчук і Л. Новиченко. Обговорювалась вимога О. Солженіцина опублікувати його п'єсу "Пир победителей" і роман "Раковый корпус". Л. Новиченко в своєму виступі виключив будь-яку можливість публікації п'єси ("Надо преодолеть всяческие корешки, ведущие от этой пьесы"). А щодо роману, то утверджувана в ньому ідея морального соціалізму, на думку критика, — "это отрицание марксизма-ленинизма. Потом эти слова Пушкина — "Во всех стихиях человек — Тиран, предатель или узник" — это оскорбительная теория. Все эти вещи категорически неприемлемы для нас, ни для нашого общества, ни для народа...". О. Сол женщин тоді сказав, що ніколи не відмовиться "от продолжения русского реализма".

Одне слово, в літературно-художньому процесі України і всього СРСР (з одного боку)зростала напруга ідейно-творчих шукань і невдоволень письменників з приводу обмежень у цих шуканнях, а з іншого — дедалі агресивнішим ставав режимний прес.

Позитивна згадка О. Гончарем імені В. Винниченка обійшлася тоді для нього (як голови СПУ) тільки "кабінетними виховними розмовами", але коли через рік з'явився його роман "Собор", розмова про нього вийшла далеко за межі кабінетів. Спочатку роман сприймали прихильно, але невдовзі його почали не просто шельмувати, а піддавати анафемі, вульгарному паплюженню. За півтора року перед появою "Собору" М. Малиновська писала, що в тодішній критиці "назавжди полишено вправи... на поживних пасовиськах умоглядного соціологічного схематизму, впертого підтягування найрізноманітніших явищ до вульгарних "загальних" положень". Однак розперезана критика "Собору" показала наївність думки молодої М. Малиновської. Якщо в полеміках початку 60-х років можна було прочитати, що, скажімо, в "Правді й кривді" М. Стельмаха усього лише зміщено час (атмосферу "хрущовської відлиги" перенесено в перші Повоєнні роки), то в критичних розборах роману "Собор" такого типу натяки переросли в найагресивнішу концепцію. У статті директора Інституту літератури М. Шамоти не лише "спростовувались" висловлені в пресі позитивні оцінки роману, не лише оголошувалася війна всім "бездумним, не завжди безкорисливим шанувальникам" таланту письменника, а й доводилась цілковита "творча невдача" автора "Собору". Доводилась без жодного доводу, без жодного аналітичного аргумента, а тільки через "невідповідність" зображеного в романі і того, чого жадали від літератури "усталені нашим способом життя державні, партійні і комсомольські інституції".

Такого типу "методологія" була підхоплена численними критиками 60-70-х років, які не без насолоди вишукували в "Соборі" всілякі ідеологічні збочення, заодно й піддавали критичній анафемі романи Р. Іваничука "Мальви" і В. Дрозда "Катастрофа", повісті І. Чендея "Іван", Д. Міщенка "Батальйон необмундированих", Є. Гуцала "Мертва зона", В. Шевчука "Набережна, 12" та ін. Ці твори (як і "Собор") виводили українську літературу на новий, менш обтяжений більшовицькими догмами ступінь бачення й осмислення дійсності, але на їх шляху з'явилося немало послідовників М. Шамоти (М. Равлюк, Л. Санов, А. Гордієнко та ін.), а також партійно-видавничих функціонерів, наприклад, парторга київських письменників Б. Чалого чи головного редактора видавництва "Радянський письменник" М. Лещенка, які чинили такій літературі щонайжорстокіший критичний опір. Коли ж, скажімо, Є. Сверстюк пробував через "самвидав" поширити свою загалом безпретензійну статтю про "Собор" ("Собор у риштуванні") чи висловити в чехословацькому журналі "Дукля" деякі тривожні думки про кепські літературні справи в Україні, то тут же Л. Новиченко у виступі на партійних зборах київських письменників заявив, що статті Є. Сверстюка "категорично суперечать основним принципам соціалістичної ідеології"; щойно Л. Новиченко зауважив, що треба було б "вимогливо, принципово, всебічно обговорити й оцінити "Мальви" Р. Іваничука чи "Катастрофу" В. Дрозда"24, як невдовзі Л. Санов у журналі "Радянське літературознавство" (1969, № 7), а П. Загребельний у доповіді на VI з'їзді письменників України (1971, 18 травня) наголосили, що В. Дрозд пише "про людей без любові й уваги", "не відтворює оптимістичного сприймання" тощо.

Після таких критичних "проробок" розпочиналася, як правило, кампанія репресивних заходів: і "Собор", і "Мальви", і "Катастрофу", і "Мертву зону" й інші твори було вилучено з літературного обігу майже на двадцять років. Деяким письменникам (як автору "Набережної, 12" В. Шевчуку) на десять літ було перекрито шлях у друк; вимушено "замовкла" тоді років на десять Ліна Костенко, тривалий час не допускалися до читачів твори І. Чендея та ін. Така ситуація в критичному осмисленні літературного процесу наводила на нього тінь непевності, нервозності й ще зримішої нестабільності. У свідомості старших літературних критиків замаячіли згадки про недавні 30-ті роки, про можливі репресії не лише проти творів, а й авторів, і тому в їхніх публікаціях ще з більшим "ентузіазмом" утверджувалось вірнопідданство режимові й обґрунтовувалась "прив'язаність" до нього будь-якої творчості. Молодші критики намагалися не відставати від старших, і в періодиці зарясніли виступи з холодним, малокваліфікованим змістом, у якому науковий метод послідовно підмінювався простолінійним ідеологізуванням і суто сприймацькими довільностями в регламентованих соцреалізмом судженнях. Ті, хто на такий шлях не ставав, здобувався на зловісний ярлик дисидента, перед яким щільно закривалися двері редакцій і видавництв, зате будь-якої миті могли відчинитися двері слідчих ізоляторів КДБ. З критиків першими зазнали такої долі І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба та ін.

У критиці й літературознавстві, що розвивалися поза межами України, шістдесяті роки минали під знаком дальшого, в основі своїй об'єктивного й багатого за проблематикою осмислення літературного процесу. М. Глобенко опублікував кілька розвідок про прозу 20-х років і про деякі грані розвитку всієї літератури "підсовєтської України"; Б. Кравців спробував узагальнити наслідки розгрому українського літературознавства в 20—30-х роках, процесу реабілітації письменників наприкінці 50-х років; Є. Маланюк видав двотомник своїх есеїстичних спостережень над розвитком української поезії в радянський періоді та ін. Особливо вражаючою була картина нищення науки про літературу, яку подав Б. Кравців. Вражали насамперед цифри: у 20-х роках у галузі української критики й літературознавства працювало 280 науковців; з них було піддано репресіям 103 (живими зостались тільки 14); вибуло з літературного життя внаслідок екстермінаційних заходів 74 особи; емігрувало за кордон — 25; "перетривало і заслужило на звання "совєтських літературознавців" усього 15 осіб". Знадобилося понад два десятиліття, щоб до цих 15-ти приєдналося в підрадянській Україні ще 105 осіб, але до цифри 280 (як у 20-х роках) материкова Україна не дотягнеться навіть наприкінці XX ст.

Щодо якісного поповнення науково-критичних лав. Адже серед знищених чи передчасно зведених у могилу були такі імена як С. Єфремов, М. Грушевський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара... Засяти й аналітизм їхнього мислення були такими, що зрівнятися з ними в Україні до 90-х років XX ст. практично не було кому. Певні умови для формування такого рівня талантів підтримувалися в 60—80-х роках лише за кордоном, в українському вигнанні. На початку 60-х років дослідженням української літератури там займалося вже понад 40 осіб, але дуже виразне наукове обличчя серед них виявляли тільки одиниці. Порівняно активно історико-літературний процес в Україні XX ст. досліджував у 60-х роках І. Кошелівець, опублікувавши в 1963 р. антологію (з передмовою та б

---

Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!