Доведіть, що Пєр Корнель-представник першого етапу французького класицизму. Розкрийте естетичні погляди Корнеля. Зясуйте ідею громадського служіння у трагедії Корнеля «Сід».

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 19Следующая ⇒

Корнель (фр. Pierre Corneille) — французький драматург, «батько французької трагедії», один із творців класицизму у французькій літературі. Першим представником етапу французького класицизму є тому, що першу п'єсу - комедію "Melite" написав у 1629 році, саме тоді класицизм набуває найбільшого розквіту у Франції.

Першим великим французьким драматургом був П'єр Корнель (1606–1684 рр.), який написав ряд класичних п'єс (про першу з них склалася приповідка, поширена у французів і досі: "Це чудово, як "Сід"). В основі "Сіда" лежить лицарський сюжет про боротьбу кохання та обов'язку. В "Горації" ідеї громадянського обов'язку переважають над усім і повністу підпорядковують собі людські пристрасті. Морально підносячи особистість, громадянськість водночас пригнічує її, тобто Корнель вже помітив, що гуманістична гармонія між спільним благом і особистим щастямо.

«Сід» у перекладі з арабської означає «пан». Це прізвисько знаменитого іспанського полководця XI ст. Родріґо Діаса, про якого йдеться у «Пісні про мого Сіда», поемі «Родріґо» та численних середньовічних іспанських романсах.

15. Доведіть, що Мольєр - майстер французької класицистичної драми. Розкрийте естетичні погляди Мольєра. Покажіть особливості викриття лицемірства в комедії "Тартюф" та художню природу твору. З'ясуйте узагальнююче значення образу Тартюфа.

Мольєр прийшов у літературу в період розквіту класицистичної трагедії. Хоча Корнель і Расін писали і комедії, проте у той час комічні вистави не мали такого значення, як трагедії. Комедії сприймалися глядачами як несерйозне видовище, що мало лише розважати публіку. Мольєр надав комедії зовсім іншого змісту. Його п'єси були не тільки цікавими, а й повчальними. Беручи образи і ситуації для своїх комедій із сучасного йому життя, драматург показував людям їхні вади, пристрасті й помилки. Мольєр поєднав правила класицизму з традиціями народного театру, що надало його творам особливої життєвості та динамізму. Вони стали виявом самого духу народу, духу вільнодумства, непокори і протесту проти всього ницого, фальшивого, порочного. Мольєр довів, що комедія може впливати на глядача не менше, а можливо, навіть і більше, ніж трагедія. Водночас митець був справжнім новатором у галузі літератури й театральної діяльності, бо вийшов за межі класицизму й заклав нові принципи драматургії.

Жан Батист Поклен (Мольєр) народився 15 січня 1622 року ж Парижі. Його батько, Жан Поклен, був хазяїном шпалерної крамниці і майстерні. згодом він купив собі посаду придворного шпалерника і через деякий час здобув почесне звання королівського камердинера. Мольєр був сином Жана Поклена від першого шлюбу Його мати, Марія Крессе, померла в 34 році батько одружився вдруге. Жан Поклен синові блискучу освіту. Мольєр навчався Клермонському колежі, де оволодів старода-німи мовами, вивчав античну літературу, історію, філософію та природничі науки.

Великий вплив справили на Мольєра лек'_ філософа П. Гассенді. Спираючись на його вче -ня, письменник пізніше буде глибоко досліджувати людські характери і життя, віддаю -: перевагу не умоглядним схемам та абстра-1 ним міркуванням, а досвіду. Тому образи Мол:-ра такі живі й достовірні. Слідом за П. Гсенді Мольєр вважав, що людська поведін-може бути моральною лише за умови вільне і природного розвитку людини, хоча й наго.' шував на важливості розумного самообмежень По закінченні Клермонського колєа Мольєр вступив до Орлеанського університ-ту, де здобув вчений ступінь ценціата прав, після чого був прийнятий в корпорацію адвокатів. Отже, він мав змогу тгюдовжити справу свого : зтька або зайнятися адвокатською практикою. Однак •• эго ще з дитинства вабив те-і-р. Сім'я Покленів жила в :лному з багатолюдних районів Парижа. Тут Мольєр «ів змогу дивитися народні -■стави, виступи мандрівних груп комедіантів. Разом із _.іом відвідував і вистави гозного паризького театру — :.ргундського готелю. Коли с-:ий Мольєр оголосив свій

.імір стати актором, ця новина зустріла опір з боку його батька. Річ у ~ що професія актора в ті часи вважалася -згідною порядної людини, вона засукувалася церквою і зневажалася суспільством. Хоча 1641 року король Людовік XIII пилав наказ, який прирівнював гру акторів до •оіих видів мистецтва, діячі театру ні в кого хвикликали поваги, а церковники продов-г-»зали вважати акторську професію гріховні ю. Незважаючи на це Мольєр вирішив при-1-тити своє життя театру.

1643 року разом із сім'єю Бежар він засну-ьіз у Парижі театральну трупу — так званий *3лискучий театр». Втім молодим акторам

\э важко конкурувати з професійними паризькими театрами: вони не мали досвіду та

власного репертуару і ставили переважно трагедії, хоча сам Мольєр та його товариші були коміками за покликанням. «Блискучий театр» проіснував менше двох років і розпався, залишивши Мольє-рові замість слави безліч боргів. Проте це не зменшило енергії молодого драматурга. Разом зі своєю трупою він вирушив у мандри по французьких провінціях. Роки блукань і поневірянь (1645—1658) не минули марно. Мольєр усвідомив нарешті природу свого таланту і став писати комічні п'єси, узявши театральний псевдонім, який залишився з ним до кінця життя. Окрім того, під час мандрівок з театральною трупою письменник мав чудову нагоду спостерігати життя і людей. Звідси ті всеохопність та достовірність, що відрізняли його п'єси від творів інших драматургів того часу.

Слава Мольєра та його трупи поступово зростала, досягши нарешті Парижа. 1658 року молодий драматург разом зі своїми друзями-акторами вирішив повернутися до столиці, і 24 жовтня того ж року трупа виступила в Луврі перед королем Людовіком XIV. На суд монарха була представлена п'єса «Закоханий лікар*. Сучасники згадували, що король багато сміявся під час вистави, а по її завершенні подарував Мольєрові 500 ліврів. Людо-вік XIV велів надати драматургу та його трупі для роботи театр Пті-Бурбон і з тих пір протегував Мольєрові.

1659 року з великим успіхом відбулася прем'єра нової комедії «Кумедні манірниці». У ній Мольєр висміяв намагання буржуазії наслідувати манери й звички завсідників преціоз-них салонів. Письменник піддав нищівній критиці преціозну літературу, манірність у побуті певної частини французького суспільства і навіть ширше — усе фальшиве й несправжнє в людях і в житті. Це був веселий захоплюючий фарс, де головна увага приділялася мові героїв та комізму положень. Однак п'єса не сподобалася вищим колам аристократії. Восени 1660 року під виглядом перебудови був зруйнований театр Пті-Бурбон, і трупа Мольера буквально опинилася на вулиці. Драматург поскаржився королю, і той дав розпорядження перевести трупу Мольєра в приміщення театру Пале-Рояль. Мольєр перебудував цей театр: він зняв величезний амфітеатр, зробив три яруси лож і партер, щоб проста публіка могла там стояти, як в інших паризьких театрах. У цьому приміщенні, під опікою короля, трупа виступала до самої смерті драматурга.

1662 року Мольєр одружився з Армандою Бежар, молодшою сестрою Мадлени Бежар, з якою він був пов'язаний дружніми й творчими стосунками від початку своєї театраль-

ної кар'єри. Цей шлюб приніс письменнику чимало страждань. Він сильно кохав Арман ду, але вона була набагато молодша за ньог. і, як актриса, надто любила розкіш і уваг\ шанувальників. Мольєр болісно переживаь кохання без взаємності, але розлюбити Арманду було неможливо, як неможливо було подолати різницю у віці. До того ж ворог. Мольєра неодноразово звинувачували його = кровозмішенні, висуваючи безпідставну версію про те, що Арманда начебто була йоге дочкою. Усе це надзвичайно ускладнювал життя драматурга, проте відмовитися від своїх почуттів він не міг. До самої смерті він збер:: у своєму серці чисте й світле кохання до Ар-манди.

У 1661—1662 роках поставлені дві нові комедії Мольєра, що принесли йому велики, успіх,— «Школа жінок» і «Школа чоловіків'* У них митець продовжив спостереження над людською природою, поглибивши достовірність образів. Ці твори викликали ряд гнівних нападів на нього з боку аристократії. драматургів, пов'язаних з Бургундським Отелем (Візе, Бурсо, Монфлері). Мольєра звинувачували в аморальності, відсутності художнього смаку, порушенні правил класицизму. У той час митця підтримав Н. Буало, яки схвалював «поєднання приємного з корисним іу його комедіях і підкреслив філософську глибину Мольєрових творів, що не суперечил::-внішніи розважальності.

ам драматург дав відповідь своїм ворогам у полемічній ї змедії «Критика на Школу жінок» (1663). Він стверджу-і^в думку, що комедія вища затрагедію, оскільки зображує «не героїв, а людей», а

гбражуючи людей, «треба ::*сати їх з натури; портрети

і мають бути схожими, ви ■його не досягли, якщо в них -хто не впізнає людей нашо---J віку». Отже, Мольєр вису-•'■ з новий принцип у мистец-і: — правдивість. До того ж • нпроголосив демократизм

іним із критеріїв оцінки ми-

-ецтва. Драматург писав, що : пєнтується не на смаки зав-

лників лож, а на думку тих, гго стоїть у партері.

Вороги Мольєра ще більше розлютилися. 5они писали спрямовані проти нього памфлети, r-сміювали його в спеціально написаних п'єсах

(наприклад, «Портрет живописця», 1663), але Мольєр сміливо відповідав на всі напади. Король всіляко підтримував драматурга, використовуючи його талант для влаштування придворних розваг.

Починаючи з 1664 року Мольєр, паралельно з роботою в Пале-Роялі, багато часу віддавав створенню комедій-балетів, які мали величезну популярність при дворі Людо-віка XIV. У цих п'єсах комедійні сцени виконувалися акторами з трупи Мольєра, а балетні інтермедії — придворними, серед яких нерідко з'являвся і сам король.

Найвищого розквіту талант Мольєра досяг у 1664— 1670 роках, коли були створені його найбільш гострі комедії — «Тартюф*, «Дон Жуан*, «Мізантроп*, «Скнара*, «Міщанин-шляхтич*.

У 1664 році для грандіозного свята у Вер-салі митець написав комедію «Тартюф», але п'єса зіпсувала свято, бо королева-мати Анна Австрійська залишилася дуже незадоволеною виставою. Згодом проти Мольєра було висунуто звинувачення в образі релігії та церкви. Річ у тім, що в той час у Парижі діяло «Товариство Святих Дарів», яким опікувалася Анна Австрійська. Це товариство об'єднувало ка-толиків-ортодоксів, котрі фактично були шпигунами: вони стежили за проявами вільнодумства в країні і готували матеріал для інквізиції. Діяльність товариства була настільки шкідливою, що Людовік XIV наказав заборонити його, але воно продовжувало діяти, хоч і таємно.

В образі Тартюфа драматург показав одного з членів товариства, однак цей образ набув узагальнюючого значення. Письменник висміяв не тільки діяльність певної церковної організації, а створив сатиру на феодально-католицьку реакцію загалом, більше того, викрив святенництво і лицемірство, що стали нормою в тогочасному суспільстві.

Боротьба за п'єсу тривала п'ять років. Вона неодноразово заборонялась, а гоніння на ав-

тора не припинялися. Було створено три редакції п'єси. У першій (1664) Тартюф діє і сутані священика, його образ тісно пов'язаний з діяльністю згаданого товариства. У другій редакції (1667) Тартюф, названий Панюл:-фом, виступає у світському одязі, але вс одразу впізнають у ньому церковника-лице-міра. А в третій редакції (1669) образ Тартк-фа досягає великої сили узагальнення. В уособлює в собі суспільне зло і показаний нг лише лицеміром і розпусником, а й зради; ком, наклепником, втіленням жадібності, мар-нолюбства, а головне — святенництва. Тартюф повністю підкоряє собі Оргона, готовогс віддати йому все своє багатство і руку своє дочки Маріанни. Коли Ельміра, дружина Оргона, розкриває своєму чоловікові правду пр: Тартюфа (вона призначає Тартюфу побачення і змушує того виявити себе, в той час як Оргон сидить під столом), вже надто пізно — Тартюф заволодів його майном. І тільки король своєю владою відновлює справедливість і карає зло.

У цій п'єсі Мольєр показав себе блискучим майстром комедії характерів. Лицемірство, святенництво — головні риси вдачі Тар-т>фа. У кожному з інших герсонажів теж втілюється шась певна риса: король — :траведливий, Оргон — до-• гливий, Ельміра — розсудка тощо. Однак Мольєр ви-ісристовує й можливості сзмедії положень. Всілякі імішні ситуації, в які потрап-ідють герої, розкривають їхні іірактери, надають сюжету дашамізму і захопливості (епі-ісд зі скринькою, залицянні Тартюфа до Ельміри, лю-іовна сварка Маріанни і Зілера тощо). Драматург вводять у п'єсу елементи народ-ї-ого фарсу з притаманною а:му буфонадою (біганина, ляпаси, ховання Оргона під гтолом тощо). Уся комедія відзначається правдоподібністю. У її образах французьке суспільство ітзнавало себе. Проте Мольєр зображував *е стільки конкретне, скільки типове у своїх терсонажах — те, що одвіку притаманне люд-гву. Тому його герої стали певними типами, . кожне нове покоління відкриває їх по-но-юму.

Естетичні погляди Мольєра

Театр — дзеркало суспільства.

Велика виховна роль театру.

Дві цілі комедії: розважати й повчати.

Призначення комедії — викривати вади людей і суспільства.

Природність і простота у структурі п'єси та грі акторів.

Типізація характерів (художні образи — тезультат спостережень за сотнями людей).

Сатира — дійовіша від трагедії сила у боротьбі з пороками.

Доведіть, що Педро Кальдерон де ла Барка – митець барокової доби. Розкрийте жанрове і романтичне розмаїття його творчості. Схарактеризуйте особливості проблематики, композиції, образної системи і поетики драми Кальдерона «Життя – це сон».

Пе́дро Кальдеро́н де ла Ба́рка - іспанський драматург і поет, чиї твори вважаються одним з вищих досягнень літератури золотого століття.

Існує безліч класифікацій п'єс Кальдерона. Найчастіше дослідники виділяють наступні групи:
Титульний лист збірки комедій Кальдерона (Мадрид, 1640 р.)
Драми честі. У цих творах панує традиційна для іспанського бароко проблематика: любов, релігія і честь. Конфлікт пов'язаний або з відступом від цих принципів, або з трагічною необхідністю їх дотримуватись, навіть ціною людського життя. Хоча дія часто відбувається в минулому Іспанії, обстановка і проблематика наближені до сучасних Кальдерону. Приклади: «Саламейскій алькальд», «Лікар своєї честі», «Живописець свого безчестя».
Філософські драми. П'єси цього типу зачіпають фундаментальні питання буття, перш за все - людської долі, свободи волі, причин людського страждання. Дія відбувається найчастіше в «екзотичних» для Іспанії країнах (наприклад, Ірландії, Польщі, Московії); історичний та місцевий колорит підкреслено умовний і покликаний акцентувати їх позачасову проблематику. Приклади: «Життя є сон», «Чарівний маг», «Чистилище святого Патріка».
Комедії інтриги. Сама «традиційна» група п'єс Кальдерона включає в себе комедії, збудовані за канонами театру Лопе де Вега, із заплутаною і захоплюючій любовної інтригою. Ініціаторами і найактивнішими учасниками інтриги найчастіше стають жінки. Комедіям притаманний так званий «Кальдероном хід» - випадково потрапили до героїв предмети, листи, що прийшли помилково, таємні ходи й приховані двері. Приклади: «Дама-невидимка», «У тихому вирі ...», «По секрету вголос».

«Життя — це сон» п'єса іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки, написана в 1632—1635 рр. На сцені була вперше поставлена в Мадриді в 1635 році.

Сюжет і композиція

Події п'єси розвиваються доволі швидко і напружено, в атмосфері певної загадковості; політичні, державницькі конфлікти поєднуються з колізіями, що виникають на ґрунті любовних стосунків та родинних непорозумінь. П'єса ділиться на три частини — дії, або, як називали їх у тодішньому іспанському театрі, хорнади, що буквально означає «денний етап» Хорнада 1

Зав'язка дії. В гірській місцевості, неподалік від палацу короля Басиліо, переодягнута в чоловіче вбрання знатна дама Росаура та її слуга Кларін випадково натрапляють на вежу, що є в'язницею для закутого в ланцюги Сехисмундо. Охорона в'язня, яку очолює старий дворянин Клотальдо, бере під варту незваних гостей і відводить їх до короля. Водночас до двору Басиліо прибувають його племінники — інфанта Естрелья і принц Московії Астольфо, які мають намір одружитися і разом успадкувати корону Басиліо, нібито бездітного. Король розкриває їм свою таємницю. У нього є син Сехисмундо, який, згідно з пророцтвом, має стати страшним тираном, згубити власну державу і свого батька короля. Тому відразу після його народження (мати померла під час пологів) король наказав збудувати у віддаленій від людей місцевості вежу і тримати там сина. Тепер Басиліо хоче ще раз переконатись у справедливості пророцтва; якщо воно підтвердиться, то корону успадкують Естрелья й Астольфо.

Хорнада 2

Подальше розгортання дії. За наказом короля його синові дають снодійного, після чого перевдягають у вбрання принца і переносять у королівський палац. Сехисмундо після пробудження — вже в ролі принца спадкоємця — поводиться жахливо: в грубій формі висловлює зневагу до короля та його оточення, скидає з балкона в море слугу, який насмілився зробити йому зауваження, намагається вбити Клотальдо. Переконавшись таким чином у справедливості пророцтва, король наказує знову приспати Сехисмундо і повернути до в'язниці, а після того, як він знову прокинеться, запевнити його, що все пережите ним відбувалося не насправді, а уві сні. Тим часом Клотальдо дізнається, що Росаура — його донька, яка прибула до Полонії з тим, аби помститись за зраджене кохання принцу Московії Астольфо.

Хорнада 3

Розв'язкасюжету. Усе подальше своє життя Сехисмундо приречений конати у в'язниці. Проте, дізнавшись, що в короля Басиліо є законний син, але королівську корону має успадкувати принц чужоземної Московії, народ повстає. Це повстання очолює Сехисмундо. У боротьбі проти свого батька Сехисмундо перемагає і прощає не тільки батька, а й своїх безпосередніх тюремників і московського принца. Сехисмундо підпорядковує свої розбурхані пристрасті вимогам розуму та державної необхідності і з тирана перетворюється на мудрого правителя. Закоханий у Росауру, Сехиcмундо відмовляється від свого щастя, щоб захистити її честь. Астольфо, дізнавшись нарешті про шляхетне походження Росаури, одружується з нею. Пов'язують свої долі Сехисмундо й Естрелья.

ькому театрі, хорнади, що буквально означає «денний етап» (цикл).

Дійові особи

-Басиліо, король Полонії.

-Сехисмундо, принц.

-Астольфо, герцог Московії.

-Клотальдо, старий.

-Кларін, блазень.

-Естрелья, інфанта.

-Росáура, знатна дама.

-Солдати, почет, музиканти, співаки, слуги, придворні дами.

Схарактеризуйте епоху Просвітництва у літературі. Визначте роль філософії у добу Просвітництва. Дайте загальну характеристику основних художніх напрямів: просвітницький класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм; стиль рококо. Покажіть їх вияв у літературі та в інших видах мистецтва.

Просвітництво — широка ідейна течія, яка відображала антифеодальні, антиабсолютистські настрої освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIIIстоліття.Представники_цієї_течії, вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепціяосвіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінностіособи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.

Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства такнигодрукування.

Характерні риси епохи

Суттєвою відмінністю епохи Проствітництва від попередніх було те, що в цей час почало складатися громадське життя. Надалі питання суспільства обговорювалися в пресі, дискусійних клубах,кав'ярнях, салонах на асамблеях, у масонських ложах. Хоча держава та церква намагалися стримувати вільнодумство, часто зробити це було неможливо, оскільки заборонені цензурою праці часто можна було опублікувати за кордоном, у країнах із ліберальнішими поглядами, таких як Англія та Нідерланди.

До другої половини 17 ст. Західна Європа втратила релігійну цілісність. Унаслідок Реформації і періоду тривалих релігійних воєн у частині європейських країн панівною християнською конфесією став протестантизм, тоді як у інших державах католицизм зберіг домінантне становище. Між державами із різними релігіями встановився модус вівенді, що означало толерантне ставлення до релігійних розбіжностей хоча б у межах усієї Європи, якщо не окремих країн. Релігійна боротьба продовжувалася у вигляді полемік і дискусій, а це сприяло розширенню діапазону висловлюваних думок.

Європа стала різноманітною також у плані політичних режимів. Якщо у Франції, Австрійській імперії чи Іспанії цей період відповідав розквіту (абсолютизму), то Англія вже минула цей етап свого розвитку й після Славетної революції 1688 року Англія стала конституційною монархією, у якій влада короля була обмежена «Біллем про права 1689». Нідерланди тішилися демократичним правлінням, Німеччина та Італія були роздроблені на низку малих держав, у деяких країнах, таких як Росія та Австрійська імперія ще міцно зберігалося кріпацтво. При широкому спектрі політичних устроїв неминуче виникали порівняння, що в свою чергу призводили до дискусій щодо ідеального облаштування суспільства.

В економіці Європи теж відбувалися докорінні зміни, формувалися капіталістичні виробничі відносини, зростала й зміцнювала свої позиції буржуазія. Економічний центр Європи змістився з півдня, де раніше основну роль відігравали Венеція та Генуя, на північ, в Амстердам, де вже відбулася буржуазна революція. В другій половині 18 ст., з початком промислової революції, головним центром економіки Європи став Лондон

Філософія у Просвітництві

Серед визначних французьких філософів-просвітників Вольтер, Етьєн Кондільяк, Шарль Луї де Монтеск'є, Жан-Жак Руссо стояли на позиціях деїзму. Дені Дідро,Жульєн Ламетрі, Клод Гельвецій, Поль Гольбах відстоювали матеріалістичні погляди. Англійська філософія епохи Просвітництва представлена Джоном Толандом, Антоні Шефтсбері, Ентоні Коллінзом, Бернардом Мандевілем, німецька — Християном Вольфом, Александром Баумгартеном, Готгольдом Лессінгом.

Філософія Просвітництва, поставивши акцент на розум, успадкувала багато від раціоналізму, однак значно почерпнула також із ідей емпіризму. На відміну від раціоналістів, наприклад, Декарта, розум у просвітників не пасивне вмістилище вічних ідей спільних для людини і Бога, а є активним знаряддям перетворення життя. Це зумовлено загальним прагненням просвітників до змін, реформ суспільства і вірою в те, що, спираючись на науку, можна встановити нові розумні закони й перебудувати світ на краще.

З емпіризму, зокрема у Локка, філософія просвітництва взяла те, що необхідною передумовою розуму є опора на факти, чуттєві дані. Виходячи з цього положення просвітники таврували раціоналізм як метафізику, філософію, що не сприрається на відомості про реальний світ. За взірець наукового підходу бралася Ньютонівська механіка. Кондільяк вважав порожніми, й навіть шкідливими, абстрактні поняття на зразок буття, субстанція, сутність, атрибут, причина,свобода. Просвітники погано бачили різницю між філософією й наукою, й ставили до філософії такі ж вимоги, як до науки. В цьому відношенні вони були передвісниками позитивізму.

Поєднання ідей раціоналізму й емпіризму було в філософії епохи Просвітництва поверховим, теоретично необгрунтованим. За це її критикував Георг Гегель, звинувачуючи у відсутності глибини й оригінальності.

У своєму ставленні до релігії більшість просвітників притримувалися деїзму, тобто визнавали Бога-творця, але заперечували його втручання в перебіг подій у створеному ним світі. Їхня релігія була раціональною, узгодженою з розумом. В той же час вони виступали з критикою панівної релігії свого часу, релігіїОдкровення, вважаючи її забобонами і марновірством.

Частина філософів-просвітників притримувалася атеїстичних поглядів, заперечуючи існування Бога взагалі. Просвітникам, які захоплювалися механікою Ньютона, був властивий механістичний світогляд. Світ, природа й людина для них були складними машинами, підпорядкованими лише законам природи. Філософія просвітників відкидала телеологію, тобто поняття про мету існування світу й людини, й схилялася до фаталізму, зумовленого механіцизмом. Схоластика, філософія Середньовіччя, стверджувала, що людина має свободу волі, оскільки її створив такою Бог, надавши їй можливість вибору вірити чи не вірити, тоді як механістична людина просвітників не мала такої свободи - її дії і доля були строго зумовлені законами природи.

Відкидаючи релігію, як основу моралі, просвітники виводили етичні норми із природи людини, яку вони вважали незмінною, складеною із інстинктів, схильностей та чуттєвих потреб. З природи людини вони виводили поняття про її природні права. Щодо огранізації суспільства, то просвітники відстоювали ідею суспільного договору. Ця ідея про те, що люди організовані в суспільство таким чином, щоб забезпечити свій захист, і з цією метою передають державі частину своїх прав, дозволяв пояснити походження держави й влади без втручання Бога.

Вірячи в здатність розуму до справедливого влаштування життя, просвітники велике значення надавали вихованню людини та її освіті. Звідси, від слова світлопоходить назва епохи. Французькою мовою це Siècle des Lumières — дослівно століття світла.

'Просвітницький класицизм' — умовний період в історії світової літератури, що охоплює 18 століття (в окремих країнах кінець 17 або початок 19 століття). Цей період позначений подальшим поглибленням нерівномірності літературного процесу у світі. У Західній Європі це був досить чітко окреслений літературний період, що позначений пов’язаними між собою художніми та ідейними напрямами Просвітництва і сентименталізму. У країнахСходу література продовжувала носити риси попередніх епох, що випливали ще з середньовіччя.

Сентименталі́зм (фр. sentimentalisme , від фр. sentiment - почуття) — мистецький напрям в європейській літературі другої пол. 18 ст.
Виник, як реакція проти просвітницького раціоналізму і літературних традицій класицизму. Письменники-сентименталісти надавали перевагу людським почуттям, захоплювалися природою і виводили, як героїв, простих людей. Початки сентиметналізму пов'язані з творчістю англійських письменників першої половини 18 ст. С. Річардсона, Д. Томпсона, Т. Ґрея й ін. Сентименталізм вплинув на виникнення нових жанрів прози, а також на посилення уваги до елегії, ідилії, байки в поезії.
В українській літературі деякі впливи й елементи сентименталізму наявні в п'єсах І. Котляревського («Наталка Полтавка»), в байках Є. Гребінки і зокрема в сентименталізмі своїми сюжетами й мотивами повістях й оповіданнях Г. Квітки-Основ'яненка. Наявність сентименталізму і впливів російського сентименталізму у творчості І. Котляревського заперечували І. Стешенко, С. Єфремов, Г. Житецький та ін., не виключаючи багатьох виявів сентименталізму у психологічному розумінні (чутливості) у творчості українських письменників 19 і 20 ст. Причетність до сентименталізму Г. Квітки-Основ'яненка, зокрема наявність сентиментальних книжних і народно-поетичних впливів у таких його творах, як «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана», стверджували М. Зеров, А. Шамрай, О. Дорошкевич. Д. Чижевський заперечує взагалі потребу вирізняти сентименталізм як окремий напрям в українські літературі.
Впливи й елементи сентименталізму помітні й у розвитку мелодрами в українській драматургії 19 і подекуди також 20 ст., наприклад, у мелодрамах І. Гушалевича («Підгірний», 1869), С. Воробкевича («Гнат Приблуда», 1875, «Убога Марта», 1878), Л. Манька («Нещасне кохання»), О. Суходольського («Помста або загублена доля») та в ін., інколи дуже примітизованих п'єсах цього жанру. Мелодраматизм зустрічається і в деяких творах і постановках М. Старицького й М. Кропивницького. Основна риса:у творах сентиметалістів зображується внутрішній духовний світ людини з розкриттям його почуттів (смуток, радість,гнів..тощо) з метою викликати належну реакцію.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 1275; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!