Доведіть, що лірика Омара Хайяма має філософський характер. Схарактеризуйте основні мотиви і жанрову своєрідність його поезії.

Білі та рожеві пелюстки плодових дерев падають на могилу Хайяма кожної весни, як і вісім з половиною століть тому...

Сучасник Хайяма пише: «Одного разу у місті Балсі, у палаті еміра, під час пиру за бесідою наш учитель Омар Хайям сказав: "Мене поховають у такому місці, де завжди навесні свіжий вітер буде осипати квіти плодових дерев". Через двадцять чотири роки я побував у Нішапурі, де була похована ця велика людина, і попросив показати мені його могилу. Мене привели на кладовище Хайри, і я побачив могилу біля підніжжя садової стіни, затінену грушевими та абрикосовими деревами та засипану пелюстками квітів так, що вона була майже повністю схована під ними. Я пригадав слова, почуті у Балсі, і заплакав. Ніде в усьому світі не бувало людини, подібної до нього». Так розповідають легенди про Омара Хайяма, про його мудрість, прозорливість, наближену до ясновидіння.

Він передбачав погоду, сонячні та місячні затемнення, він перевів стрілку світового годинника на дні весняного рівнодення.

Імам Хорасана (духовний вождь), Найрозумніший муж століття, Доказ Істини, Знавець грецької науки, Цар філософів Сходу і Заходу — такими іменами називали Омара Хайяма у зеніті його слави.

Про життя Омара Хайяма відомо небагато, але завдяки численним легендам, свідченням сучасників та повідомленням істориків ми можемо уявити основні етапи його біографії. -

Зберігся гороскоп поета, саме за ним індійський дослідник Свамі Говінда Тіртха визначив, що Хайям народився 18 травня 1048 року.

Омар Хайям народився у Хорасан і, у давньому місті Нішапурі, в сім¹1 ремісника, можливо, старійшини цеха ткачів, що виготовляли тканини для шатрів та палаток. Звідси і прізвище поета — Хайям, що походить від слова хайма — шатро, палатка.

Здобувши початкову освіту у рідному місті, Хайям переїжджає навчатися у Балх. Пізніше оселяється у Самарканді — науковому центрі того часу.

З усіх наук молодого Хайяма найбільше захоплювала математика. У 25 років він пише перший алгебраїчний трактат — «Трактат доведень проблем алгебри», яким уславив себе як вчений.

За часів правління султана Малік-шаха Хайям отримує запрошення стати наближеним султана і переселяється до Ісфахану. За одною злегенд, йому було запропоновано управляти містом Нішапуром. Але Хайям відповів: «Не хочу управляти людьми, наказувати й забороняти, ахочу весь свій розум присвятити науці на користь людям».

На цей час Хайям відомий як видатний астроном свого століття. Йому було доручено будівництво найбільшої у світі обсерваторії. У результаті багаторічних спостережень за зірковим небом він здійснив реформу календаря за 500 років до реформи Папи Григорія XIII. До речі, цей календар є навіть точнішім від сучасного, за яким живе увесь світ.

Хайяму належить чимало наукових робіт. До нас дійшли 8 учених праць — із математики, астрономії, філософії та медицини.

Вісімнадцятирічний період життя Хайяма у Ісфахані був найщас-ливішим і найбільш плідним у його житті під захистом могутніх покровителів.

Все змінилося зі смертю Малік-шаха. Імперія почала ділитися на окремі держави. Кошти на обсерваторію перестали надходити. Хайям переїжджає до Нішапура, здійснює паломництво до Мекки. Останні роки життя він провів на батьківщині, у Хорасані, оточений повагою кращих людей свого часу.

Доведіть, що Данте Алігєрі останній поет Середньовіччя і провісник Відродження. Схарактеризуйте «Нове життя» як ліричну автобіографію Данте, зясуйте її новаторські тенденції.

Видатний італійський поет Данте Алігєрі увійшов в історію світової літератури як останній поет Середньовіччя і перший поет нового часу, автор «Нового життя» і «Божественної комедії».

Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об'єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova). Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи «солодкого нового стилю» — філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість форми. Але разом з тим, збірка стає і першим здобутком нової ренесанської літератури — справжнім гімном життю і любові. Вже сама назва її є символічною. Вона може трактуватись як «нове», «оновлене», «молоде» і може мати кілька смислових значень. По-перше, зміну одного періоду життя іншим (реальний план). По-друге, оновлення, пов'язане з культом дами серця і осмислене у відповідності з нормами любовного етикету, характерного для провансальської культури (план стилізації життєвих подій: «Нове життя» — автобіографічна повість про історію кохання Данте до Беатріче). І, по-третє, духовне переродження в релігійному розумінні (найвищий, філософський план).
11. Визначте хронологічні межі та місце епохи Відродження в європейському історичному процесі, етапи розвитку культури Відродження. Доведіть, що Петрарка – перший європейський гуманіст, родоначальник італійського гуманізму. Зясуйте поетичне новаторство Петрарки в «Книзі пісень».

Ренесанс у Західній Європі (від франц. Renaissance - Відродження) охоплє період від останньої третини XIII ст. до кінця XVI ст., а в Англії він тривав ще й на початку XVII ст.

Визначаються такі періоди: період Передвідродження, який припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що привели до ренесансного перевороту; періоди раннього, зрілого і пізнього Відродження. Проте загальноєвропейський розвиток нової культури не був синхронним і періоди літературного процесу в різних країнах не збігаються за часом. Так, Передвідродження найраніше розпочалося в Італії і припадає на кінець XIII- початок XIV ст., тоді як в інших країнах Європи - на XIV, XV ст. В Італії період раннього Відродження охоплює XIV ст., а в більшості європейських країн - кінець XV-початок XVI ст. Італійський гуманізм, пройшовши період блискучого розквіту, уже в 40-х роках XVI ст. був позначений гострою ідейною кризою, тоді як у Франції він досяг у цей час зрілості, а в Німеччині взагалі завершив свою коротку історію. Тому в кожній окремій країні існують внутрішні хронологічні межі періодів Відродження. Разом з тим, попри риси типологічної цілісності літератури цієї доби, спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів, кожна література має свої особливості, позначена виразною національною своєрідністю.

Франческо Петрарка (1304-1374)- перший видатний італійський гуманіст. Народився Петрарка 20 липня 1304 р. в Ареццо, невеликому місті поблизу Флоренції. Батько його, Петракко, небагатий флорентійський нотаріус, друг і однодумець Данте, у 1302 р. був вигнаний з рідного міста. Невдовзі [167] після народження Франческо родина перебралася в Пізу, а звідти в 1312 р.- на південь Франції, в Авіньйон, де тоді знаходилась папська резиденція. Петракко служив у Авіньйоні, а сім'я жила в містечку Карпентра. Тут майбутній поет одержав початкову освіту. Згодом у Монпельє, а потім у Болонському університеті вивчав право. Проте справжнім своїм покликанням Петрарка вважав не законодавство, а поезію. Після смерті батька у 1326 р. він залишив університет і повернувся в Авіньйон. Через багато років у автобіографічному творі «Лист до потомків» Петрарка пояснював свій відхід від вивчення законів тим, «що їх застосування викривляється безчесністю людською»: «Мені було гидко заглиблюватися у вивчення того, чим безчесно користуватися я не хотів, а чесно не міг би»

Уже в 30-ті роки виразно проявляються ті риси особистості Петрарки та його життєвої поведінки, що визначають його як прообраз нової людини доби Ренесансу. Поетові вже притаманні усвідомлення самостійності людської особистості, індивідуалізм як визначальне у його свідомості, гостро виражений інтерес до власного внутрішнього світу, честолюбна жага слави, любов до життя, природи, допитливий критичний розум. Розум і почуття він вважав єдиним, чим слід керуватися у житті.

У Воклюзі Петрарка багато працював над вивченням римської античності. Бібліотека поета була досить багатою на той час і постійно поповнювалась. У ній зберігались розшукані самим Петраркою листи і промови Ціцерона, рукописи творів інших римських авторів. Учений, який першим почав вивчати твори римських старовинних поетів, він вважається засновником науки класичної філології в Європі. Водночас Петрарка займався поетичною творчістю, він написав багато поезій італійською мовою та найголовніші свої латинські твори: героїчну поему «Африка» (1339-1342), історико-біографічний твір «Про знаменитих людей» (1338- 1358), дванадцять еклог «Буколічна пісня» (1346- 1348), сповідь у діалогах «Про зневагу до світу» (1342-1343) та ін.

Помер Петрарка 18 липня 1374 р. за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу.

«Канцоньєре» (Книга пісень)- збірка віршів італійською мовою, справа всього творчого життя поета. Працю над нею він розпочав ще в 30-ті роки, а закінчив незадовго до смерті. Налічується дев'ять редакцій збірки, здійснених у різні роки. Перша редакція (1336-1338) містила всього 25 віршів, дев'ята - остаточна й найповніша (1373- 1374) відкривається вступним сонетом і містить 365 віршів (скільки днів у році) різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Поет поділив збірку на дві частини: перша - «На життя мадонни Лаури», друга (починається з CCIXIV канцони)- «На смерть мадонни Лаури».

Головна тема «Канцоньєре» - любов поета до Лаури: їй і присвячена більшість віршів. При написанні їх Петрарка використав досвід любовної лірики своїх попередників - поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового стилю», Данте. На грунті традиції він створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики. Як ніхто з його попередників, він наблизився до реального земного життя людини. [172]

Помітне прагнення Петрарки подолати складний алегоризм поезій нового солодкого стилю. Обійтись зовсім без алегоризму поет не може, але використовує його здебільшого як поетичний прийом.

По-новому зображено в «Канцоньєре» жіночий образ і кохання. Хоча Лаура безмірно ідеалізується, згідно з попередньою традицією, вона постає вже як , жива жінка, з реальними, земними рисами. Уяву поета найбільше хвилює її зовнішній вигляд, її краса. Все це вносить у любов поета відтінок чуттєвості.

Ще виразніше новаторський характер поезій «Канцоньєре» проявляється в зображенні ліричного героя, якому належить центральне місце в збірці. О. Веселовський влучно називає «Канцоньєре» ліричною сповіддю Петрарки. Основу змісту збірки становить напружений інтерес поета до своєї особистості, до свого внутрішнього світу, сповненого протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттям, ідеальним платонізмом і чуттєвим коханням; земне існування здається йому суєтним, і водночас він усвідомлює неможливість подолати реальні земні пристрасті. Поет, заглиблений в аналіз свого внутрішнього світу, уважно прислухається до своїх почуттів, роздумує над їхньою суперечливістю. Не раз він замислюється над незбагненною складністю внутрішніх рухів людської душі, наприклад у 132-му сонеті.

Як не любов, то що ж це бути може?

А як любов, то що ж таке вона?

Добро? - Та ж в ній скорбота нищівна.

Зло? - Але ж муки ці солодкі, боже!

Горіти хочу? - Бідкатись не гоже.

Не хочу? - То даремна скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна!

Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній волі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю

В човні хисткому рушив без керма;

Про мудрість тут і думати дарма,-

Чого я хочу - й сам уже не знаю;

Палаю взимку, в спеку весь дрижу.

(Переклад Д. Паламарчука)

Розкрийте» Шекспірівське питання» в сучасному літературознавстві. Схарактеризуйте особливості художнього конфлікту, образної системи, гуманістичного пафосу трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Зясуйте місце Шекспіра в культурі та літературі України.

Літературна спадщина Шекспіра складається з 37 п'єс, поем «Венера та Адоніс» і «Зганьблена Лукреція» та 154 сонетів. Уже в XX ст. на підставі незаперечних фактів учені встановили, що Шекспір брав участь у написанні п'єси «Томас Мор», яка була витвором групи письменників - сучасників драматурга. Не всі твори публікувались за життя письменника. Перша збірка, до якої входило 36 п'єс, була видана його друзями, акторами Джоном Хемінгом і Генрі Конделом тільки у 1623 р. Цю збірку з уваги на її формат (повний друкований аркуш) прийнято називати «фоліо».

Трагедія «Ромео і Джульєтта».В середню 90-х років у період написання веселих комедій Шекспір створив і трагедію «Ромео і Джульєтта». Сюжет її запозичено з поеми англійського поета Артура Брука, написаної, в свою чергу, на основі італійської новели Матео Барделло. «Ромео і Джульєтта» має багато спільного з ранніми комедіями кохання і в побудові, і в настрої. Трагедія пройнята оптимістичною вірою в неминучість торжества гуманістичних відносин між людьми, в ній значне місце займають комедійні сцени. У центрі сюжету трагедії, як і в комедіях, є історія кохання юних героїв, але розвивається ця тема в трагічному плані і завершується загибеллю закоханих.

Ромео і Джульєтта смертю своєю подолали стару мораль. Ворогуючі родини відкинули помсту, злобу і визнали правоту людяності й миру. Така кінцівка позбавляє трагедію песимізму, але трагізму не усуває. Твір залишає сумне відчуття непомірності й невиправданості втрати.

Крім головних героїв, у трагедії діє ще ряд неповторних, життєво правдивих і майстерно зображених персонажів. Серед них яскравістю характеру виділяється «вогнений» Тібальт, фанатичний прибічник ворожнеч і традиції кривавої помсти. Велике враження справляє друг Ромео - розумний, витончено дотепний, запальний Меркуціо, який ненавидить усе штучне й протиприродне в житті. Він добре розуміє безглуздість ворожнеч і з властивою йому пристрастю засуджує їх. Смертельно поранений Тібальтом, він проклинає ворогуючі родини і Монтеккі, і Капулетті.

Особистість Шекспіра легендарна. Шекспірівське питання - чи був він, чи він написав твори. Народився в Стратфорді-он-Ейвоні, оженився. Існує маса біографій Шекспіра, але нічого істотного ми про його батька більше не знаємо. Батько Джон тримав перчаткову мануфактуру, але не був дворянином. Мати – збідніла дворянка. Ґрунтовної освіти не мав, закінчив граматичну школу в Стратфорді. Знання Шекспіра про античність дуже обмежені

Є кілька теорій шекспірівського питання. Одна з них пов'язує Шекспіра із Крістофером Марло. Той убитий незадовго до появи Шекспіра. Його автори теж трагедії й історичні хроніки. Тип героя - титанічна особистість, дивні здатності, можливості й т.д. Не знає, куди все це прикласти, немає критеріїв добра й зла.

Шекспір - Френсіс Бекон, ця теорія живе дотепер. Вважається, що Бекон зашифрував у п'єсах Шекспіра свою біографію. Головний шифр - «Буря». Шекспір – неосвічений, на відміну від Бекона. В 1613 «Глобус» згорів. Почерк Шекспіра - заповіт, складений дуже дріб'язковою людиною. Історія продовжується в 19-му столітті, Делія Бекон в Америці пред'являє права свого предка на всі твори Шекспіра, і врешті збожеволіла. 1888 рік - книга Донеллі, що захоплююче розповідає, що знайшов ключ до шекспірівських п'єс. Спочатку всі поставилися до інтересом, а потім підняли на сміх.

Ще один кандидат Шекспіра - лорд Ретленд. У його гуртку Шекспір був ніби оплачуваним працівником (є документи). У «Гамлеті» знайдено ремінісценції, імена й т.д., у сонетах Шекспіра – теж. Після смерті Ретленда Шекспір перестає писати, їде в Стратфорд. Вважається, що існує один прижиттєвий портрет Шекспіра. Окремі вчені вважають, що це плід уяви, тому що він нереалістичний. Перед нами – маска з порожніми очима, половина камзола дана зі спини.

Шекспір в Україні

Перші переклади Шекспіра українською мовою належать Пантелеймонові Кулішеві та Михайлові Старицькому. Від Куліша до Григорія Кочура з'явилося 8 перекладів «Гамлета». Інші драматичні твори Шекспіра перекладали Іван Франко, Юрій Федькович, Павло Грабовський, Яків Гординський, Максим Рильський, Іван Кочерга, Юрій Клен та інші. До визначніших належать переклади Тодося Осьмачки («Макбет», «Король Генрі IV»), Майка Йогансена і Володимира Щербаненка («Отелло»), Ірини Стешенко («Отелло»), Григорія Кочура («Гамлет»), Миколи Лукаша («Двоє сеньйорів з Верони»), Миколи Бажана («Буря»). На еміграції Шекспіра перекладали Максим Славінський, Ігор Костецький, Святослав Гординський, Остап Тарнавський, Яр Славутич, Олег Зуєвський та ін.

Уперше з творів Шекспіра на українській сцені було виставлено «Макбета» трупою «Кийдрамте» (1920, режисер Лесь Курбас). Найчастіше українські театри виставляють комедії Шекспіра: «Приборкання гострухи», «Віндзорські витівниці», «Багато галасу даремно» та ін. «Отелло» вперше поставив львівський театр «Руська бесіда» (1923, режисер і виконавець гол. ролі Олексій Загаров), а слідом театр імені Марії Заньковецької в Катеринославі (1926, режисер Панас Саксаганський, у гол. ролі Борис Романицький). Українська прем'єра «Гамлета» відбулася у Львові (1943, режисер Йосип Гірняк, у головній ролі Володимир Блавацький), потім у Харкові (1956, у гол. ролі Я. Геляс). Роль короля Ліра в однойменній виставі театру імені Івана Франка (1959) виконав Мар'ян Крушельницький.

Протягом 1920-х років до творчості Шекспіра зверталися режисери Лесь Курбас («Ромео і Джульєтта», 1918—1919; «Макбет», 1919—1920, 1924), Панас Саксаганський («Отелло», 1926), Гнат Юра («Сон літньої ночі», 1927). Першим постановам Шекспіра в Радянській Україні присвячено монографію Ірини Макарик «Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років» (пер. з англ. Микола Климчук; К.: Ніка-Центр, 2010. — 348 с.: 41 іл.).

Крім поодиноких видань Шекспіра, збіркою вийшли «Вибрані твори», І — II (1950 — 52), «Твори», І — III (1964), повне видання «Твори», І — VI (1983 — 86). Повне видання сонетів вийшло на еміграції в перекладі І. Костецького (1958) і в Києві (1964, в перекладі Д. Паламарчука).

Зясуйте особливості класицизму як напряму у літературі та мистецтві. Розкрийте філософські та естетичні засади класицизму. Дослідіть основні риси класицизму в літературі. Схарактеризуйте трактат Н.Буало «Поетичне мистецтво».

Класици́зм — напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI - го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст.

Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька “Плеяда” (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.

Класицизм стимулював археологічні дослідження, що призвели до дивним відкриттям і новим знанням про розвинені античні цивілізації. Результати роботи археологічних експедицій, узагальнені в просторих наукових дослідженнях. Заклали теоретичні основи руху, учасники якого вважали античну культуру вершиною досконалість в будівельному мистецтві, зразком абсолютної і вічної краси. Популяризації античних форм сприяли численні альбоми, утримуючі зображення архітектурних пам\'ятників.
В авангарді розвитку архітектури класицизму стояла передусім Франція періоду Наполеона. Після цього протестантські Германію і Англія, а також перебуваюча під впливом європейських течій Росія. Рим став одним з головних теоретичних центрів класицизму
Характер архітектури в більшості випадків залишився залежним від тектоніки муру,що несе і зведення, що став більш плоским. Важливим пластичним елементом стає портик, в той час як стіни ззовні і з середини членуються дрібними пілястрами і карнизами.

Основні правила класицизму. Принципи естетики і поетики класицизму були найчіткіше сформульовані й закріплені в знаменитому віршованому трактаті французького поета Ніколи Буало «Мистецтво поетичне» (1674), який залишався майже півтора століття неперевершеним теоретичним взірцем для всіх послідовників класицистичного напряму.
      Основним естетичним критерієм літератури класицизму було визнано її раціоналістичність, відповідність формально-логічним вимогам розуму і здоровогоглузду…
      Класицизм — це мистецтво раціональних правил за встановленими зразками.
     Теорія класицизму намагалася звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури й літературного твору і жорстко визначала ієрархію жанрів.
      Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». До високих належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до низьких — комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман, бурлескна пародійна поема, байка. Встановлювались міжжанрові межі, а будь-які різножанрові поєднання, наприклад трагікомедія, вважались неприпустимими. Високі жанри відтворювали історичні події, життя царів, полководців, знатних вельмож, міфологічних або біблійних героїв. Низькі жанри зображали повсякденне життя простих людей, міщан, селян, слуг. Для кожного жанру визначався мовний стиль, відповідно високий або низький. У високих жанрах використовувалась піднесена патетична мова, в низьких, навпаки, — проста, повсякденна мова. У високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадянського служіння, а в низьких жанрах викривалися вади суспільства і характерів.
      У цілому жанрова система класицизму орієнтувалася на античну літературу і ставила за мету її відродження. Основні жанри літератури класицизму — трагедія, героїчна поема, ода. Трагедія стала своєрідною царицею жанрової системи класицизму.

Буало «Поетичне мистецтво» (1674) Всередині XVII ст., коли Буало вступав у літературу, французький класицизм уже здобув певні позиції і виявив основні свої риси як літературний напрям. Ще П. Ронсар та інші поети «Плеяди», як Ж. Дю Белле, вносили в поезію животворний дух гуманізму, виявляли глибокий інтерес до внутрішнього життя людини, зближували людину з природою і, прагнучи «високого» мистецтва, звертали погляд до античних зразків. Так, Ф. Малерб здійснив реформу поетичної мови та віршування. Його поетика цілком відповідала творчим принципам класиків, хоч класицизм сформувався пізніше. Своїми великими трагедіями П. Корнель уже заклав основи класичного театру. На цей же час з’явились і теоретичні праці, в яких розроблялися питання класичної поетики. Широкої популярності набув філософський трактат Р. Декарта «Міркування про метод» (1636 р.), де були викладені основи раціоналістичної філософії, естетичним адекватом якої були принципи теорії класицизму. Отже, класицизм уже існував на практиці, хоч теорія його ще не була приведена в систему. Це зробив Буало в своєму «Мистецтві поетичному» (1674р.), основному творі серед багатьох інших, як вважав письменник. Цей твір приніс авторові голосну славу та незаперечний авторитет законодавця літературних правил. «Мистецтво поетичне» здобуло підтримку державної влади. Людовік XIV був у захопленні від цього твору. Буало в своєму трактаті захищав від нападок твори Ж. Расіна, Ж.-Б. Мольєра, Ж. Лафонтена. Помітним епізодом у діяльності Буало як критика і теоретика класицизму була його полеміка з Ш. Перро (нашому сучасникові він більше відомий як автор казок) стосовно значення давньої літератури. Намагаючись довести, що класичні зразки мистецтва стоять на неосяжній висоті і в порівнянні з ними сучасна література нічого не варта, Буало по суті став на позиції заперечення прогресу в мистецтві і тут зазнав неминучої поразки. Проти автора уже виступав сам час (полеміка відбулася у 80-х рр. XVII ст.), переконливо засвідчивши неспроможність претензій класицистичної теорії на вічність і незмінність. Так, ще за життя Буало почався перегляд тих принципів класицизму, які утверджував у своїй поетиці теоретик.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 680; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!