Моральне ставлення до живої природи
Й етика «благоговіння» перед життям.
Свобода не може не апелювати до сумління. Вільне спілкування неможливе, коли люди не чують один одного, коли панують брутальність і неповага, примітивне себелюбство. Тим більш неможливе при таких умовах моральне ставлення до життя інших створінь – рослин чи тварин. Моральне ставлення до навколишнього середовища здобуває специфічну форму в тій частині, у який мова йде про живу природу, насамперед про тваринний світ.
Життя взагалі – вища цінність у світі; цінність людського життя найвища. Саме тому давні римляни радили: «Memento mori» – пам’ятай про смерть. Наповнення життя сенсом не лише утилітарним (практично-корисним), але й духовним – шлях подолання страху перед смертю….
Морально-емоційне ставлення до всіх живих істот, що включає їх у сферу дії співстраждання, взаємодопомоги й інших елементарних загальнолюдських почуттів, – невід’ємна риса всякої морально розвинутої особистості. Таке відношення тим більш важливе, що на стан рослинного й тваринного світу нині небувалий вплив мають туризм, полювання й інші форми масового «спілкування» з природою. Ціннісні настанови поводження, що керуються розумінням тієї істини, що природу може врятувати тільки людська любов, усе більш глибоко пронизують моральну практику передових суспільств. Людяне, тобто моральне, відношення до тварин – це не тільки завдання, але й факт.
|
|
|
Розколотий камінь може залишити нас байдужими. Розтоптана квітка вже ворушить наше почуття. А поранена тварина викликає співчуття, ми самі наче б страждаємо разом з нею. Безсумнівно, що в такому разі можна говорити про моральні нитки, що зв’язують людину й тварину. Саме почуття жалості в людини є свідченням того, що вона визнає у певному сенсі однаковість із тваринами, як би входить із ними у відносини «рівності». Гуманне поводження з тваринами є реальним досвідом і навіть свого роду вправою, що сприяє формуванню гуманності як форми міжлюдського спілкування. Причиною завжди притаманного народній свідомості осуду жорстокого поводження із тваринами є те, що жорстокість взагалі погрублює людське серце й те, що проявляється сьогодні стосовно тварин, завтра вона може виявитися стосовно людей, хоча, зрозуміло, строго однозначного зв’язку тут не існує. Людина вступає в спілкування із тваринами як людина. І саме історично сформована й індивідуальна міра його емоційно-морального багатства визначає характер цього спілкування.
Отже, природа для людини. Мораль, як і наука, народногосподарське планування й інші форми соціальної діяльності, покликана своїми засобами сприяти тому, щоб природа служила людині якомога довше, повніше й краще. Здорова моральність не сприймає, зрозуміло, таку перекручену форму турботи про природу, як створення санаторіїв для корів і ресторанів для кішок, що в сучасних умовах свідчить не стільки про любов до тварин, скільки про знущання над людьми. Але вона не приймає також хижацького руйнування живої природи і взагалі всього навколишнього середовища, виступає за таке відношення до неї, яке найбільше відповідає цілям розвитку людської особистості.
|
|
|
Ставлення людини до живої природи(рослинного і тваринного світу) сьогодні вимагає як ніколи етичного контролю. Варто згадати хоча б знамениту «Плаху» Ч. Айтматова: за прямою вказівкою начальства з гелікоптерів б’ють у степу беззахисних сайгаків. Етичний контроль надзвичайно форсує можливості духовної спілки з живою природою. Тварини – домашні друзі, але ж і природні істоти: про це слід пам’ятати завжди, коли ми їх приручаємо. Як і слід непокоїтися, щоб дружба з ними не перекрила б дружнього ставлення до людини. Живі істоти, і особливо вищі тварини, можуть страждати, випробовувати горе, і тому було б несправедливо і безглуздо оцінювати їх як «бездушні гвинтики» в екологічних системах, або зважати на їх благо тільки коли вони «об’єднані» у види або підвиди. Лауреат Нобелівської премії К. Лоренц писав про диких гусей: «Гуси володіють справді людською здатністю випробовувати горе (...). Горюючі люди, а також гуси, легко стають жертвами нещасних випадків» (Лоренц, 1984). Кожна жива істота, як справедливо вважає Пол Тейлор, «є особливим теологічним центром життя зі своєю власною гідністю» (Борейко, 2004).
|
|
|
Якщо ми прийшли до розуміння, що потрібно обмежувати страждання людини, то чому ми не розширимо його до обмеження страждань живих істот? Слід зазначити, що індивідуальні права мають сенс для тих істот, які є індивідами. Але і нежива природа самоцінна, і тому індивідуальному праву на життя вовка або орла тут відповідає колективне право екосистеми, морів, гір на існування. Тому можна визнати, що в природі існує два роди права: права людини як особи разом з правами тварини як особи (узагальненої людини), з одного боку, і права видів і дикої природи як абсолютно іншого – з іншою. Тут ми бачимо, як справедливо вважає С. Агафонов, ключ до вирішення питання про співвідношення прав індивідуального вовка і екосистеми. Безглуздо сперечатися: чиї права важливіші – індивіда чи екосистеми: вони якісно різні, оскільки володіють самостійною цінністю. Також безглуздо сперечатися, що смачніше: сіль або цукор, оскільки це речі з різних смакових категорій. Так і моральні права вовка і екосистеми відносяться до різних етичних категорій.
|
|
|
Якщо ми розглядаємо благо окремого вовка, ставши на його бік, для нього важливіше його власне, вовче право, якщо ми розглядаємо благо екосистеми – то для екосистеми важливіше за все екосистемне право. Вставши на сторону когось одного, ми одночасно зневажаємо право іншого, що є несправедливим. Постановка питання: чиї права важливіші – вовка або екосистеми, породжена конфліктним мисленням, яке заводить нас в безвихідь, і від якого потрібно позбавлятися, займаючись екологічною етикою.
Звичайно, внесок вовка в загальні еволюційні і екологічні процеси незрівняний з внеском екосистеми. Так само як внесок однієї людини в розвиток людської цивілізації незрівняний з внеском цілої нації. Проте це не означає, що правами і гідністю цієї однієї людини можна нехтувати. Теоретично, домовившись махнути рукою на одну людину (або на одного вовка), ми ризикуємо тим самим ступити на так званий «слизький схил», коли допустимим буде нехтувати також двома, трьома, чотирма людьми (вовками) і так далі До речі, подібний приклад аналізується в Біблії. Аврам, дізнавшись, що Бог хоче знищити за гріхи Содом, питає його: «а як бути з 50 праведниками, які там можуть жити», Бог відповідає, що якщо вони там є, то у такому разі він не руйнуватиме місто. Тоді Аврам питає: «…а якщо праведників буде 45». Бог відповідає, що у такому разі він також не руйнуватиме місто. Тоді Аврам знижує кількість до 40, 35, 30 і так далі. Дійшовши до 10 праведників, Бог заявляє, що також не знищуватиме місто, і не витримавши суперечки з Аврамом, йде. Деяким екологам, які часто з цинізмом і насмішками відносяться до старань екоетиків захищати права окремих живих істот, не завадило б знати цю біблейську притчу.
Етика благоговіння перед життям (від давніх Вед, джайнізм, буддизм). «Прекрасне – це життя» – так уважав Чернишевський М.Г., що не завадило йому висунути й інше гасло: «До сокири кличте Русь!». Не завадило його ідеям аскетичного самообмеження заради щасливого майбуття в романі «Що робити?». Лев Толстой закликав вищі верстви до «спрощення» життя. Філософія життя: Ніцше забажав принизити мораль (як запрограмовану силу мінімізації людини, її соціальної стандартизації, «змасовлення»), щоб звільнити імпульси життя. Він дещо абсолютизує біологію людини, але ж хоче зберегти повноту життєвого сенсу, нерозривність сенсу й життя. Мораль сили і мораль добра. У Фрейда вся культура (й моральна зокрема) – цензор безсвідомих імпульсів життя. У Ніцше життя – палка оргія, у Фрейда – сексуальне томління.
Теоретично етику благоговіння перед життям розробив Альберт Швейцер. Він стоїть на позиції піднесення людини, безстрашності її свободи від всього і для всього. На позиції аристократизму духу навіть на межі відчаю. Людина – єдина передумова і можливість самої себе. Значним представником етики благоговіння перед життям був Махатма Ганді. Культура насичується життям, а життя культурою. Людина гине, коли випадає з вічного світового ладу. Життя – джерело енергетики культури. Ганді довів, що енергійність добра може бути вище енергетики сили. У цьому він, як і Швейцер, – антипод Ніцше. Співчуття до слабких – інстинкт духовно здорової натури. Життя зберігає не лише сильних. Важливо, щоб краса життя не затьмарила його добра. Ніцше надто підносив естетику життя супроти його етики.
«Розумний доктор» Антон Чехов: «кохання – це або залишок чогось дегенеруючого, що було колись велетенським, або ж це частина того, що у майбутньому розів’ється у щось величезне». Дійсно, кохання – це духовна регенерація природних початків. Щось тепер є в силу його натяків на досвід попередників й на ідеал того, що має бути потім. Така еволюція. І вона також не заперечує благоговіння перед життям.
Треба не лише продуктивно функціонувати, але й жити (насолоджуватися якістю життя в собі). Втрачена якість життя дозволяє жити у ситуації, коли жити неможливо. Це чудово у Ж.-П. Сартра у «В’язнях Альтони»: герої драми звершили справу, яку могли звершити лише приречені на смерть, але їм вдалося лишитися жити. І лише коли сонце покрилося хмарами, пішов дощ Люсі зрозуміла, що може жити: без світла, без радості, без сонця і без задоволень.
З межовою ситуацією зіткнувся і герой польського драматурга («Година пік») – директор заводу, видресируваний ритмами виробництва, керівною роллю, діловитістю цивілізованого варвара. Лише хвороба на рак (межова ситуація життя) примусила «зупинитися», порушити всі ритми. Навіть до коханки забрів не в той день і годину, і відразу оголилась ненатуральність їхніх стосунків: сльози коханки вперше також. Діагноз раку виявився не його, та завдяки цій ситуації директор отримав дарунок людського бачення світу.
Людина може (і повинна) виступати не як розкрадач, а як перетворювач, улаштовувач природи, погоджуючи свої перспективні інтереси, свій ідеал з її станами й законами, гармонізуючи сили й частини природи, щоб не жити у ворожому природному оточенні. Вона може допомогти природі повніше розкривати її життєві сили, створити замкнутий цикл взаємин між соціальними й природними процесами, між природною й «штучною» природою, тобто «олюднити», «соціалізувати» природу, зробивши її світом людини. У цьому полягає «космічний сенс» її власного існування, що є розширеним наслідком історичного сенсу її буття і який повністю реалізується лише єдиною асоціацією людства з її раціональною організацією всієї суспільної практики.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 407; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!