Екологічний імператив сучасної культури.
Лекція 4. Моральне відношення до природного світу та життєвого середовища.
· 1. Природа і моральна культура.
· 2. Екологічний імператив сучасної культури.
· 3. Етика життя та життєвого середовища.
1. Природа і моральна культура.
Основна проблема— роль природно-заданих чинників у детермінації морального поводження та ставлення людини до предметно-чуттєвого світу. Не торкаючись детально аспектів цієї проблеми помітимолише, що біологічні інстинкти не межа й істотний сенс, а тільки відправна точка морального розвитку людини. Людина — єдина тварина, що здатна вибратися із чисто тваринного стану; її нормальним станом є те, що відповідає її свідомості й повинне бути створене нею самою. Природа є лише передумовою, матеріалом й арсеналом моральних явищ соціокультурного буття людини. Спробуємо довести цю тезу, поставивши ряд суттєвих запитань.
Чи є природна мораль? В тих особин одного виду, які можуть вижити тільки в колективі, повинне бути щось, що дозволяє зберігати цю групу протягом поколінь, а при зміні зовнішніх умов – швидко й відповідно модифікувати внутрі групові відносини. Етологи (дослідники поведінки тварин) досить швидко виявили, що ті природничо-наукові пояснення, які підходять тваринному світу, цілком застосовні й відносно людства в цілому. Не самі пояснення, а загальні принципи підходу до рішення різних проблем – від агресії, егоїзму й альтруїзму до культури, етики й моралі. Учені прийшли до висновку, що вже у тварин існує так звана «природна (біологічна) мораль», що задає різні заборони й табу. Це не означає, що тварина не може порушити свою «природну мораль», тому що в противному випадку вид з настільки «сильними заповідями» був би погано пристосований і в якій-небудь гіпотетичній ситуації ризикнув би залишитися наодинці з «неправильною відповіддю природі». Один зі способів порушення заборон – поділ у рамках виду на «своїх» і «чужих».
|
|
|
Натуральність приписується не лише моралі, але й усім іншим формам духовної регуляції. Доходять висновку, що закони про власність і владу виходять далеко за рамки людської історії і кореняться в біологічних засадах людського існування. Стверджують, що вже у тваринному царстві можна спостерігати заповідь «не кради», «не бреши» й інші моральні вимоги старозавітного християнства. Була й думка, що у природних формах вже існує мораль: «У спадкоємній природі людини закладено дещо, що веде нас до самопожертви, подвигів тощо». Звичайно, дещо закладено, але не більше як задатки, а не сама моральна культура: для неї треба ще значні зусилля людини в чуттєво-предметному перетворенні природної речовини, енергії, інформації. Треба були значні мутації природи й людини. Моральне забезпечення рівноваги людини і природи відіграє надзвичайно важливу роль. Але з іншого боку, як це не парадоксально, моральність втрачає свою енергію тим значніше, чим більше вона зближується з природністю (натуральним). Треба мати значну відстань культури від природи, щоб її пізнавати й універсально використовувати. Визнання статусу самоцінності природи зближує людину з нею, але для цього треба одухотворення її людиною.
|
|
|
Протягом всього існування тваринного світу середовище діяло на тварину і видозмінювало її; тварина ж пристосовувалася до середовища. Але з появою людини почався процес протилежного змісту – людина почала надміру діяти на природу і видозмінювати її. Усі дії усіх тварин не зуміли накласти на природу масштабної печатки їхньої волі. Це змогла зробити тільки людина завдяки знаряддям праці, завдяки розвиткові матеріального виробництва. Оволодіння природою не пройшло безвісти для психіки людини, її психіка стала прискорено розвиватися, з’явилися вищі психічні функції. Людина стала здатна свідомо запам’ятовувати певний обсяг інформації, користуватися при цьому спеціальними прийомами (карбування, календарі, малюнки), людина стала організовувати свою розумову діяльність. Якщо обмежуватися зовнішніми аналогіями, то у тваринному світі можна знайти форми, подібні до людського суспільства, а в людській історії — всі тваринні початки. Але саме в силу зовнішнього характеру аналогії такого роду, узагальнення не мають наукової цінності. У них фіксується факт єдності, спадкоємного зв’язку людини і її тваринних предків, тоді як більш істотними є їхні якісні відмінності.
|
|
|
Мораль — явище виключно соціокультурне, і дані етології нічого не доводять відносно морального поводження людини. Природа має й естетичний та релігійний сенс лише в контексті культури. Перенесення біологічних понять взагалі в область суспільних наук недоречне. Як й ігнорування природного вкорінення людини.
Чи є мораль соціокультурним чинником виживання у природі?Дитина народжується байдужою до будь-яких моральних настанов і здобуває їх у процесі виховання. Отже, дітей потрібно вчити моральності так само, як ми вчимо їх всьому іншому – наукам, музиці. Людина перебуває у двох, взаємно пов’язаних, але й конфліктуючих вимірах – природному й соціокультурному.
|
|
|
Якщо проаналізувати дії людини, ми знайдемо, що практично усі вони достатньо жорстко детерміновані. Адже внутрішня природа людини і зовнішні обставини змушують її діяти за стійко закріпленим поведінковим репертуаром. Ні для кого не секрет, що походження й своєрідність тієї або іншої моралі обумовлені часом, місцем, але в першу чергу тим фактом, що людина – «тварина соціальна» і в стані вижити тільки в групі. Людина по своїй природі – дуже слабко озброєна тварина. Культура – це головне її знаряддя.
Для становлення моральності надзвичайно важливу роль відіграло формування й розвиток естетичного ставлення людства до природного середовища, яке було пов’язане з відкриттям універсальних законів досконалості. Спочатку це було інтуїтивне їхнє виявлення в ході трудового процесу, а потім – виразне їхнє усвідомлення. Відкриття правильності служили пізнавальною опорою й ціннісними орієнтирами в різних видах трудової діяльності. Людина з необхідністю повинна була підкорятися законам ритму, симетрії, пропорційності, міри, гармонії, повинна була ураховувати їх при виготовленні знарядь праці, зброї, начиння, посуду, при спорудженні житла, огорожі, човна тощо. Позитивне емоційне переживання цих результатів сприяло подоланню страху перед незрозумілим і непідвладним, вибудовуванню доступної для огляду картини дійсності. Це привело до того, що універсальні правильності природи стали сприйматися як застава досконалості, як сутнісні характеристики краси, а сама краса – як безсумнівна духовна цінність. Релігія й естетика були найважливішими засобами духовно-практичного осягнення світу, а тому й чинниками міжлюдських відносин.
Чи зберігає природне хоч якийсь слід у соціокультурній трансформації?Природні початки в процесі морального осягання стають культурно-історичними результатами. Що означає перетворення природних передумов в культурно-історичні результати? Слід знати: колективістські спонукання настільки ж мало є продовженням «альтруїстичних» природних початків, як індивідуалістичні мотиви – виразом «зоологічного егоїзму». Вони суть властивості відповідного культурного забезпечення. Сам характер егоїзму й консолідованості з часом змінювався. Егоїзм римського патриція, російського поміщика або американського банкіра – це настільки різні феномени, що навряд чи вони можуть бути виведені з тієї самої природної підстави. Не можна звести до однієї підстави і різні форми колективізму – взаємну підтримку усередині родових колективів первісності й консолідованість свідомих сучасних спільнот. Ці розходження моральних мотивів діяльності й форм міжлюдського спілкування, які від епохи до епохи й від статусу до статусу можуть здобувати зовсім інші значення, є важливим аргументом на користь автономності моральності від спадкоємної бази, підтвердженням того, що моральність має не природне, а соціокультурне походження. Сказане не означає, що природні особливості індивідів є щось зовнішнє, випадкове, нейтральне стосовно їхнього морального розвитку. Природність людини – це опора всього розмаїття її діяльності. Діяльність моральна не становить у цьому сенсі виключення.
Чому ж все-таки кожний відчуває себе як індивідуальність, а не як генетична окремішність? Що в кожнім із нас є особливого? Яку свою властивість ми можемо незалежно змінювати? Якщо вона існує, ми обов’язково повинні виявити її, вилучити зі всіх інших властивостей, розвивати тільки її, тому що всі інші будуть реалізуватися невільно. Якщо людина може в сьогоденні впливати на навколишнє середовище, вона визначає цим і свій майбутній стан, а не лише відтворює те, що є тепер.
В естетичному відношенні людини природність явищ зберігається помітніше, але не значніше, ніж в моральному. Тут особливо варті уваги психофізіологічні засади естетичного сприйняття, а не воно саме. Людина перебуває «усередині природи», оскільки включена в її макросистему в якості духовно суверенної, але біологічно залежної від неї системи; вона належить і своїм мозком природі в тому розумінні, що мозок – матеріальний субстрат свідомості, а також у тому розумінні, що емоційно-психічні механізми свідомості, які забезпечують естетичне сприйняття й оцінку дійсності, формувалися в процесі олюднення природного середовища. Очевидна й залежність таланту та майстерності художника від його здатності пізнавати сутність речей, об’єктивні закони їхньої досконалості й спиратися на ці закони, та не менша залежність їх від якості міжлюдського спілкування, від моральності.
Екологічний імператив сучасної культури.
Сучасна екологічна ситуація стимулювала пожвавлення етичних уявлень, згідно до яких мораль має своїм змістом не лише відношення людини до людини, а й відношення людини до всього живого. У свій час подібні уявлення одержали відбиття в «універсальній» етиці, що вимагала благоговіння перед всім живим, відношення до природи як до недоторканої святині й до заборони людині зазіхати на всі форми живої природи. Неспроможність такої етики очевидна, тому що вона суперечить самій сутності людини, її місцю у природі. Щоб людина могла існувати, вона не може обмежитися лише пристосуванням до природи, а повинна перетворювати її, змінювати її форми для задоволення своїх постійно зростаючих потреб. Сама по собі природа не може розглядатися в якості морального суб’єкта спілкування. Етичним центром спілкування з природою була і залишається людина.
То як же погодити необхідність піклуватися про природу, ставитися до неї не лише як до засобів, а й як до мети, з тим, що природа як така не має морального статусу? Тут, однак, немає ніякого протиріччя, тому що об'єктом моральної оцінки є не природа сама по собі, а ставлення людини до природи. Природа в собі не містить будь-яких моральних обмежень. І якщо якесь втручання людини в природний світ з моральної точки зору вважається небажаним або неприпустимим, то тільки тому, що це суперечить інтересам самої людини. Природа, розглянута у світлі цілей і завдань суспільної людини, дійсно здобуває ціннісне значення. Така позиція — за природу для людини(отже, й за людину для природи) — охороняє від двох крайностей: від сентиментальної благодушності, готової лише молитися на природу, і від бездушного утилітаризму, здатного трощити все, щоб одержати негайну вигоду.
Як відомо, вирішальна причина кризових екологічних явищ полягає в стихійному характері розвитку культури й економіки, у їхній одномірній орієнтованості на прибуток, виключно прагматичному підході до природи. Вирішальне ж слово має належати тим цінностям, які спонукають виходити з корінних, перспективних інтересів, з повороту до нових принципів природокористування. Дбайливе відношення до природних ресурсів спирається на норми, що пропонують відповідальність, турботу про загальне надбання, на розуміння, що природа належить не лише нинішнім, а й прийдешнім поколінням. Перед суспільством гостро постало завдання – не просто добувати із природи засоби для свого існування, але й відтворювати її в такому вигляді, що гарантує подальший прогрес людства. Стан природи входить у сферу свідомої турботи суспільства. Залишаючись засобом, вона одночасно стає метою. Ставлення суспільства до природи набуває також і морального сенсу.
Найбільшою відповідальністю й драматизмом відрізняється ставлення людини до природи в силу «німоти» останньої. Тут необхідна ясна й всіма визнана філософія екології, виходячи з якої буде будуватися й етика екології. Людина не протистоїть природі: вона сама – невіддільна частина природи. Але якщо «частина», то яка? Тут ми зіштовхуємося із проблемами чисто світоглядного порядку: світ являє собою органічне ціле, в яке включена людина, але зовсім не як частка, а щось цілісне.
Щоб заснувати філософію екології, а на ній – етику екології, ця світоглядна настанова вимагає залучення більш широких, а головне, сучасних наукових даних, Насамперед необхідно звернути увагу на наступне: при мільйонах різновидів живих істот, – людина єдина істота, що володіє мовою й розумом. Це покликає людину говорити й відповідати за все живе у світі, навіть за так званий «мертвий» (чи справді він такий?) світ. Людина не тільки морально відповідає за всіх і за все, позбавлене осмисленої мови, але й зобов’язана за них говорити, захищати їхні права, їхні інтереси. Бо ж людина – єдиний носій самосвідомості всесвіту, свідома активна сила.
«Дім», у якому живе людство, – не тільки природний комплекс. Тому екологія покликана також виконувати подвійну функцію: охорони природи й охорони культури. Остання більш важлива: вона стосується самої сутності людини. Людина є частиною природи, але вона й частина культури. Загинути людство й природа можуть не тільки біологічно разом зі знищенням усього живого, але й духовно, внаслідок загибелі культури. Тут і може тоді діяти право нерозумного сильного, яке створює найнебезпечнішу ситуацію: сполучення бездуховного людства й безкультурної природи цілком можливе за допомогою бездуховної «техніки перебудови».
Відсутність у природі духовної людини («самосвідомості всесвіту») позбавляє сенсу існування не тільки людини, але і всієї світобудови. Обезголовлену природу не буде сенсу зберігати. Об’єднання під однією назвою «екологія» двох частин – екології природи (з людиною) і екології культури (теж з людиною) тим більше розумно, що дуже часто природа й культура страждають від одних і тих же причин.
Природа –храм чи майстерня? Хто нас годує: той що перетворює все у предмети утилітарного споживання, чи той, хто милує природу? Це не таке просте питання. Західноєвропейська парадигма діяльнісної культури («фаустівська душа») з часом виявила свій тіньовий бік: безмежна активність принесла разом з могутністю й страшну небезпеку для природи, а отже й для самої людини. Завзяті прихильники нового надто легко у жертву вигоді приносять озера й ріки, ландшафти, парки, заповідники. Та чи ж справді це так вигідно? Розраховуємо ми пряму вигоду, але не втрати поступові й наступні. Особливо ж небезпечний їх прецедентний гіпноз: можна ще, і ще, і ще… Обкрадання майбутніх поколінь – безперспективне. Треба новий гуманізм і нова відповідальність – глобально-екологічні. Зневага до природи робить людину некосмічною, бездуховною, а з часом і зовсім безпомічною.
Людина може (і повинна) виступати не як розкрадач, а як перетворювач, улаштовувач природи, погоджуючи свої перспективні інтереси, свій ідеал з її станами й законами, гармонізуючи сили й частини природи, щоб не жити у ворожому природному оточенні. Вона може допомогти природі повніше розкривати її життєві сили, створити замкнутий цикл взаємин між соціальними й природними процесами, між природною й «штучною» природою, тобто «олюднити», «соціалізувати» природу, зробивши її світом людини. У цьому полягає «космічний сенс» її власного існування. Тривога за якість простору людського буття – це також і моральне завдання. Як і розуміння залежності людства від природи й необхідності збереження єдності з нею за всіма параметрами співіснування.
Інтенсивне зростання міського населення привело до того, що мільйони людей виявилися відокремленими від природного середовища й випробовують духовний голод, викликаний урбанізацією й технізацією способу життя. Усе більш притягальною стає природна краса, усе більш нагальним – прагнення провести вільний час за межами міста. У результаті зелені зони випробовують критичні перевантаження. Отже, суб’єктивний чинник, стан етичної і моральної свідомості, задає розбіжність між прагненням до спілкування із природою й відсутністю необхідного рівня культури спілкування. Все очевидніше совість (як і краса) виявляють себе у якості екології людської душі.
Прекрасне, істинне й добре у природі не може бути привласненими: єдиний гідний спосіб відтворення й ставлення до них – духовне їх освоєння. Виключно споживче відношення до природи – аморальне: природа ранима й беззахисна. Ігнорування етико-екологічних принципів ставлення до природи завдає непоправної шкоди не тільки їй, але й суспільству, самій людині. І якщо будь-яке самочинне втручання в гармонічні екосистеми природи та знищення її багатств карається за законом, то знищення або образа її добра й краси є не меншим злочином. Спілкування з природою вимагає не відсторонення, а одухотворену інтимність. Бажаний результат формування морального відношення до природи варто вбачати в утворенні у всіх членів суспільства стійкої внутрішньої потреби (навіть обов’язку) духовно опановувати її цінностями, оберігати й збільшувати їх. Закони краси повинні стати моральним категоричним імперативом поводження кожного з нас.
Необхідність нової етики у ставленні до природи. Сьогодні став необхідним новий екологічний імператив для природокористування та збереження відповідної якості середовища життя.Глобальні проблеми сучасності й нові соціокультурні детермінації змінюють ті парадигмальні установки, що традиційно конституювали і визначали зміст картини екологічної реальності. Рішення проблем екологічної безпеки сьогодні – у третьому тисячолітті – показує, що у якості домінуючих парадигм повинні бути обрані такі, наприклад, як «почуття глобальності» (А. Печчеї), «вітальна цінність» (Ортега-і-Гассет) й інші елементи нового гуманізму, що входить у контекст сучасного цивілізаційного процесу. Саме вони покликані сформувати системне екологічне мислення й ієрархію функціонуючих у суспільстві цінностей. У розвитку соціуму подібні ціннісні установки визначають рівень екологічної культури, коли суб’єкт на основі вибору відповідних парадигм здатний створювати пріоритетні соціокультурні програми, що забезпечують нормальний розвиток системи «природа-суспільство», її закономірну коеволюцію, правильно оцінювати, моделювати і вирішувати виникаючі екологічні проблеми.
Екологічний імператив етикисформулював президент «Римського клубу» Ауреліо Печчеї: «Змінитися або загинути!». Екологічний імператив естетики давно висунув Федір Достоєвський: «Краса врятує світ!». Етика відповідальності й ненасильства народила нову науку – етистику. Етистика – наука на межі етики й екології (екологічне пареорієнтування етики). Її засновник – Костянтин Доксіадіс(1970-ті роки). Вона продовжила розвиток ідей: «Космічної етики» Костянтина Ціолковського; «Загальної справи» Миколи Федорова; «Етики благоговіння перед життям» Альберта Швейцера; «Етики природи» О. Леопольда (США); «Етики любові до життя» Д.П. Філатова; «Живої етики» («Агні-йоги») родини Реріхів.
Етистика розглядає довкілля (навіть виробничо-промислове) як одухотворене середовище. Корінь добра – рівновага, повага, увага (гармонія). Не просто діяти через природу, а в повноті бути у природі, з природою. Інакше дія буде виключно насильницькою. Треба подолати «об’єктивістське» ставлення до природи як чогось зовнішнього. Вона – універсальний контекст не лише предметно-чуттєвого, але й духовно-чуттєвого буття. Знеособлене ставлення небезпечне не лише їй, але ще більше для самої людини. Вимога свідомості єдності загального і власного благополуччя оцінює довкілля як уречевлену сутність самої людини. Оберігати слід не природу, а себе й інших від завдавання їй шкоди. Совість – екологія душі: нема любові й гармонії у душі, не буде й назовні. А без полюбовних стосунків з природою успіхів у природокористуванні годі й чекати. Знову проблема повертається – яким бути, але не окремо від що і як ти вмієш чи зможеш робити. Не випадково узагальнююча праця А. Печчеї мала назву «Людські якості». І даремно «радянські розумники» його позицію охрестили як «екологічний футурпесимізм». Совість його була дуже чутливою. І саме він запропонував людству новий універсальний імператив, імператив морально-екологічної відповідальності за себе самих і за все.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 802; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!