Ландшафтне мислення як результат культурно-історичних надбань у людському ставленні до природи.

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 8Следующая ⇒

Людство у своїй історії пережило різні форми взаємодії з природою. Значний відрізок часу займав період культури збирання і полювання, коли людство цілком залежало від природи, яка давала йому засоби для існування. Цей стан характеризується відносною гармонією, хоч вона і не була свідомим наміром людини. Проте вже на цьому етапі відбувається усвідомлення людиною цінності природи як умови її існування. Спостереження природи, рослинного і тваринного світу, їх взаємозв'язку породжує спроби людини опанувати навколишню красу, багатства і процеси, передати їхню суть у перших формах образотворчої діяльності. Зображення тварин, рослин, спроби використання природних форм для створення предметів повсякденного побуту, імітування поведінки тварин у ритуальних танцях — все це свідчить про поступове духовне і практичне оволодіння творчими силами живої природи, які ставали силою людини і забезпечували їй подальший матеріальний і духовний розвиток.

Виникнення продуктивного господарювання різко змінило картину природи. Ліси вирубуються, долини річок виорюються під культурні посіви і насадження, зменшується кількість диких і збільшується число свійських тварин... Такий, суто сільськогосподарський характер діяльності створює умови для дисгармонії. Перші землеробські цивілізації лишили після себе пустелі. Та все ж протягом багатьох віків між природою і людиною існувала рівновага. Саме цим обумовлено особливе місце природи в естетичному досвіді людини та в її художній творчості. Взаємодіючи з природою, людина може гармонійно з нею співіснувати, вносити в цей храм певний естетичний аспект.

Закони природи і закони людського співжиття вимагають взаємної поваги. Культурний пейзаж творився зусиллями двох сил: соціальною діяльністю людини, що створювала відповідний для себе просторово-природний осередок, та природи, здатної пластично злитися з формами культури і в певному розумінні задати їй параметри. Це справедливо щодо будь-якого національного ландшафту, водночас, це пояснює особливу цінність рідної природи взагалі. Природа і культура, так би мовити, «підправляють» одна одну і створюють своєрідну поєднаність людяності та натурального привілля. Саме тому, очевидно, природа як гармонійна єдність двох сил — природної і соціальної — становить у певному смислі зразок для людини, етичну й естетичну норму здорового і істинного в житті суспільства та в художній творчості.

Що ж до цілеспрямованого естетичного впливу на природу, то тут спостерігаємо відбиток конкретно-історичних уявлень про красу, яка творилася предметно-практичною діяльністю людини і мистецтвом. Безсумнівно одне: чим могутнішою відчувала себе людина, тим більшою мірою вона була здатна до сприймання естетичних якостей природи. Людина постійно впливає на світ природи, включаючи її в систему відносин певної конкретної сфери діяльності. Проте бувають моменти, коли дійсність постає абсолютно незалежною від людини. Подив і навіть відчуття грізної неперевершеності викликає в нас вигляд льодовика, безмежної пустелі або океанської далі. Це й є те людське відчуття світу, який нам абсолютно чужий.

Людина почала наближати природу до свого житла спочатку у формі садів і парків. Причому натуральна природа була ще дуже складною для естетичного сприймання, отже, людина, створюючи сади і парки, придавала їм форми, що притаманні предметам культури: прямі алеї, рівні чагарники, підстрижені газони. Крім того, вона прикрашала такий сад чи парк статуями, фонтанами, альтанками. Отже, природний куточок створювався практично людиною. Потрібно було кілька тисячоліть, щоб людина стала здатною бачити красу натурального природного ландшафту, де володарюють складніші закони співжиття ґрунту, рослин, тварин, річок та озер, найскладніший геобіоценоз.

Пейзаж на картинах художників з’явився порівняно пізно, власне кажучи, лише в епоху Відродження. Це не означає, що людина не бачила природу раніше, — просто вона ще не стала для людини предметом естетичної насолоди. В пейзажі природа ніби застигла і лишилась на самоті. У ній, зануреній в тишу і полишеній людиною, мовби пробуджується мовчазне таємниче життя, чуже і деколи вороже до людини, а відтак поетичне, бо відкриває безмежність і демонізм реального. Лише романтизм зміг перемогти самодостатній характер природи в пейзажі, олюднивши його за рахунок привнесення людської духовності. Саме через романтичний пейзаж відбулося справжнє опанування зображення природи, що й стало зафіксованим виявом певних емоційних станів людини печалі, піднесення, тривоги тощо.

З’ясування естетичної цінності природного середовища припускає, що повинне бути розглянуте її значення для повноцінного буття людей. Тут насамперед можна вказати на природне середовище як на джерело доброчинної сенсорної інформації. Споглядання правильних природних форм, рухів, колірної палітри, слухання голосів природи – чинник емоційної підзарядки, релаксації, ейфорії. Доброчинний також інший результат спілкування із природою: духовне оволодіння її досконалістю не тільки доставляє насолоду, але сприяє збагаченню почуттів, освітлює свідомість, оптимізує світопереживання. Встановлено, що зі специфічним естетичним виглядом того або іншого ландшафту (соснового лісу або дубового гаю, затишної заплави невеликої річки або озера, рівнинної або пересіченої місцевості) пов'язаний особливий цілющий їхній вплив на почуттєву й психічну сферу. Естетотерапія – це складова частина природо-терапії, засіб зміцнення й збереження фізичного, психічного, морального здоров’я.

469. Доброчинність спілкування із природою не вичерпується гомеостатичним, гедоністичним, психогігієнічним ефектами: якщо спілкування це відбувається на рівні розвиненого естетичного сприйняття й загальної культури, воно сприяє духовній активності особистості, надає руху її щиросердечним й інтелектуальним здатностям. Неповторна краса рідної природи, що оточує людину в роки становлення її особистості, її прекрасні образи, що зберігаються нашою пам'яттю, багато в чому визначають лад наших почуттів. Естетичне єднання з природою своєї країни й свого краю, любов і повага до неї – одна з морально-естетичних підвалин патріотичної свідомості.

Найкоротший шлях до неї – відродження національного пейзажу через поглиблене вивчання «другої природи» – окультуреного історичного ландшафту. І тут уже неможливо буде обмежуватися пізнанням одних лише природних порядків і ритмів (до чого прикута основна увага екологів, що працюють над складанням своїх численних кадастрів). Таке вивчення зовсім недостатнє, воно не охоплює всього спектру проблем природи, не забезпечує глибинного пізнання реальності. Таке вивчення поза-історичне, тому що не містить головного кадастру – кадастру духовних, соціокультурних і художніх ідей, поетичних систем, етичних норм, ідеологічних і політичних категорій, які матеріально здійснилися в перетвореній природі.

Дивно й навіть більш ніж дивно, що всі найважливіші результати багатовікової людської діяльності сьогодні винесені за дужки екологічної думки. Тоді як, якщо брати сукупність всіх історичних ландшафтів, то можна говорити вже не про що інше як про накладену на біосферу якусь специфічну оболонку землі, про сферу культури – цієї свого роду історичної «ноосфери» землі. Вивчення історичної ноосфери землі неминуче зажадає спеціального культурологічного інструментарію й оптики. Як не дивно, тут малопридатна натурна фотографія, що неминуче спотворює просторовий і образний лад пейзажу, зате надзвичайно багато дають образотворчі й словесні «картини природи», у безлічі включені в давні й нові пам’ятники культури та мистецтва. Такі картини протягом багатьох сторіч безупинно супроводжують і відбивають еволюцію образу природи.

Дмитро Сергійович Лихачов недарма навів як приклад те відношення до Землі, до Ґрунту, «яке існувало в потомствених селян». Російські селяни успадковували культуру, у якій роль природи, взаємозв’язок людини й природи споконвічно мали першорядне значення. Специфічною рисою руської культурної традиції, що сформувала національний образ природи, було пейзажне мислення. Це більше, ніж образ Землі в душі. Це здатність до дізнавання в природі й перенесення в природу того, що можна визначити як національний образ істини. Склалося це віддавна: те, у що вірила людина, те й світило їй у барвах пейзажу, те й споглядала вона у природі своїм ландшафтним поглядом, або, як говорили за старих часів, «розумними очами». «Розплющити розумні очі» – у цьому була мета такого пізнання-прозріння. Тобто, культурою поступово вироблялося вміння відчувати за видимістю речей їх духовний зміст, здатність сприймати духовні поняття в ландшафтних формах, користуючись при цьому стійкими образами й уявленнями: сонця, дерева, дороги, а ще – ріки, неба, граду...

Всі основні буттєво-філософські категорії піддавалися просторовому перетворенню в наочно-конкретному ландшафтному видовищі. Таким чином, погляд людини, що спрямовувався у все більш сенсонасичений простір, поволі здобував особливу якість: від предметів низинних і незначних, наче по сходах, зводився він до предметів піднесених і найдосконаліших. Це і є формула того, що ми називаємо нині пейзажним мисленням.

Турбота про Землю, про красу пейзажу виховувалася й підтримувалася міфо-епічним почуттям природи, пейзажним мисленням. А найбільше – замилуванням і страхом перед найвеличнішими та найдосконалішими предметами. Істина стверджувалася не тільки словами, і зображеннями (іконами), але й образами природи. Пам’ятники давньоруської духовної словесності, починаючи з тексту біблійного 103 псалма, що був частиною руської духовної культури й дотепер звучить під час вечірні в кожному православному храмі, ці тексти прямо вказують на духовний сенс образів природи. В урочистому псалмі оспівується створення Богом світу, краса й гармонія творіння, у ньому стверджується сприйняття світу як одкровення. Творець і твір, духовний світ і фізичний перебувають у згоді й взаємозв'язку, і тому споглядання краси світу є прилученням до вічного сенсу й таємниці буття.

«Небо, земля, море – словом, увесь світ, ця велика й преславна книга Божа», – говорив Григорій Богослов, що ставився до пейзажу землі як до великої, повчальної для людини притчі. Тут корінь і джерела руського просторо-розуміння. Усе, що наповнювало ансамбль пейзажу, звеличувалося до символу, виявлялося священним образом, іконою. Між відношенням до Землі й шануванням ікон був органічний зв'язок. Природні символи та їхні впорядковані системи були засобом глибинного споглядання, вірніше сказати, умогляду простору Землі. Здається, що ця забута сьогодні моральна поетика й ціннісна символіка руського пейзажу повинна стати основою нового відношення людини до природи. Колективна підсвідомість усе ще зберігає в собі слабкі відбитки образу руської землі. Виходить, є що відроджувати й до чого прагнути. Зрештою, у нас немає іншого виходу. Остаточно відірватися від своєї Землі й Ґрунту можна тільки ціною національної й екологічної катастрофи.

Є великий сенс у словах Миколи Бердяєва про те, що «пейзаж руської душі відповідав пейзажу руської землі». Ансамбль російського пейзажу був природною формою духовної культури, органічною єдністю. І отже, цей пейзаж був складовою частиною світової «сфери культури», що спрямовує перетворення біосфери. Це перетворення є кроком із світу природи у світ духу. Людина як носій духу не може жити в біосфері, що не знає ні добра, ні зла. Область існування живої речовини у своєму споконвічному природному вигляді сприймається нею як пустеля, що лякає своєю безжиттєвістю й нескінченністю. І помітимо: дикий природний ландшафт здається «порожнім» (пустим) не тільки в самій дійсній пустелі, але й у лісі. Недарма в Давній Русі ліс звався темним. Більшість із речей незначні або не настільки вже значимі самі по собі, але як частина єдиного цілого – пейзажу руської землі, вони безцінні: й лінія узлісся, й луки, і поле, і ріка, і місто на її березі.

Ще недавно з усім цим ми нещадно боролися. Зносили й знищували «безперспективні» села й сільця, перегороджували рівнинні ріки греблями гідростанцій, затопляючи цілі повіти, підривали й розбирали на цеглу сільські й міські храми. Там, де треба було сіяти гречку й коноплі (колись із цієї рослини вироблялося прядиво й парусина), сіяли пшеницю та кукурудзу. А ще будували там, де не можна було будувати, переорювали те, що не можна було орати. Замість умілих, знаючих й люблячих землю грабарів прийшли поденники-меліоратори; озброєні наймогутнішою землерийною технікою, вони стали здійснювати грандіозні меліоративні програми, перетворюючи ансамбль історичного пейзажу в пустелю. На такому тлі питання про те, як уникнути збитку природі, звучить риторично.

Руйнування й занепад руського національного пейзажу – наслідок духовної кризи, що охопила все суспільство. Надзвичайно характерне й знамените вчення, що показово з’явилося в розпал кризи, Миколи Федорова із центральною ідеєю регуляції природи шляхом знання, науки й техніки. Найбільше в геніальному федорівському проекті – технічних засобів, господарських розрахунків і матеріальних умов життя. Разом з тим це справжній культ селянсько-землеробських підвалин і житейсько-практичної діяльності.

У чому найбільше позначається й виявляється хвороба часу. Виявляється у підміні мети засобом, потенцій духу – особливостями побуту. Тому що й у дійсності натуральний родовий побут і органічний уклад втрачає колишню духовну наповненість і силу. Традиційна господарська діяльність ще підтримує й по інерції відтворює форми історичного пейзажу, але із самих форм уже пішла буттєва основа. Якийсь час зовні все виглядало благополучно. Але зсередини починалося руйнування: у пейзажі землі померкли живі символи, що одухотворяли простір і хвилювали людину передчуттям горнього світу. У результаті матеріалізації пейзажу багато чого в ньому втратило для людини сенс; людина втратила потяг до споглядання, втратила дар пейзажного мислення. І в цьому, на думку Андрія Платонова, було пряме й головне свідчення висихання народного життя: «Єлисей зрідка зупинявся на місці й оглядав простір сонними спустілими очами, начебто згадуючи забуте або шукаючи затишної долі для похмурого спокою. Та батьківщина була йомубезвісною, і він опускав униз затихлі очі». Безвісний був не тільки пейзаж Землі, безвісні були й ікони, що перетворилися в непроникні для погляду чорні дошки, закриті бронею дорогоцінних важких окладів. Земля й ікона продовжували жити однією долею – забуттям.

Разом з новою релігією соціалізму встановилося нове відношення людини до природи. Кілька десятиліть пейзаж руської землі перебував під гнітом соціального утилітаризму. Ансамбль пейзажу приноситься в жертву новій ідеї. Природа мислилася майстернею, а не храмом, у чому прямо виражалася ідея технічної влади над природою. На природу дивилися індустріалізаторським поглядом урбанізму, недарма необхідність переходу від села до міста («стирання граней» між ними) була настирливою ідеєю декількох десятиліть. Природу прагнули експлуатувати за законами машинної технології, її бачили частиною промислового виробництва. У цьому й є суть «Великого Сталінського плану перетворення природи», позитивно-утилітарний дух якого не зжитий дотепер.

Ще раз повторимо: безперспективність і трагізм наших екологічних програм у тім, що проблема екології зведена до абстрактного принципу «охорони природи», а точніше ресурсів: охорони надр, охорони ґрунтів, охорони вод. Чисто прикладні екологічні проблеми зайняли місце ключової проблеми Землі й Ґрунту. Головний ресурс – національний історичний ландшафт – усе ще залишається незадіяним. Людина, занурена в онтологічну порожнечу, остаточно втрачає здатність і добру волю до включення природи в сферу культури й духу, усе далі й далі розходиться із Землею.

Часом нам здається, що ми перебороли наступальний дух стосовно природи, відновили зруйновану єдність. Хоча насправді знайшли всього лише механічну цілісність, позбавлену внутрішньої єдності змісту; у цій цілісності Людина як і раніше існує сама по собі, а природа – сама по собі. До того ж у нашій свідомості стосовно природи відбулося багато підмін і перекручувань. Нам не вдалося творчо перетворити землю в ім’я світлого майбутнього. У цьому суть нашої екологічної кризи. Тому що екологія – як справедливо стверджував Д.С. Лихачов – це насамперед боротьба за моральну свідомість. Все лежить у руїнах: і те, що неминуче вмирає як тимчасове, і те, що відзначено дорогоцінною печаткою вічності. Снову необхідно вся творчість людини, вся спадщина культури, щоб виник новий досвід. Щоб відродився ансамбль.

Відходить монополія державної власності на землю. І через сімдесят років на спустошену Землю стали повертатися залишки тих і того, що були насильно розлучені з нею й один з одним: Хлібороб і Церква. Це не може не відгукнутися хоча б слабкою надією: національний пейзаж був у першу чергу їхнім дітищем. Церква стверджувала ідею природи як духовного господарства, вона просвіщала Хлібороба й освячувала його працю. У нас же було достатньо часу для того, щоб переконатися що праця праці не рівна. Господарський побут напрацьовується порівняно легко, з цим і завтра не буде особливої проблеми. Важко знову навчитися обробляти, а не спустошувати землю. Важко з’єднати працю з моральною основою життя, що вже саме по собі є рішення екологічної проблеми. Чи зможе Церква зі своїм величезним духовним досвідом виступити хоронителем традиційної просторової культури нації?

Оформлення ансамблю пейзажу є служіння Землі. Чи стане воно, це служіння, шануватися як головна справа? І чи зможемо ми всі – фермери, городяни, інтелігенція, виробничники – стати не населенням тільки, але хліборобами, об’єднаними справою відродження національного пейзажу? «Земля волає до істини» – ці біблійні слова дають єдино вірну орієнтацію у вирішенні екологічних проблем. Стійка, повноцінна система «людина – природа» може бути побудована тільки на моральній, духовній основі.

Повертаючись до ідей, висловлених в «Діалектиці природи», нагадаємо, що вже в 80-х роках ХІХ століття Ф. Енгельс прийшов до висновку: завдяки успіхам природознавства людству відкрилися віддалені наслідки його втручання в життя природи, а це, у свою чергу, з необхідністю повинне привести до того, що люди «...знову будуть не тільки почувати, але й усвідомлювати свою єдність із природою». Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-і изд., т. 20, с. 496.

Безпосередня духовна єдність із природою в умовах науково-технічного прогресу залишається для людства настільки ж необхідною, як і в часи Гомера. Примітно, що в космосі люди у всіх відносинах залишаються «землянами». Більше того, все земне знаходить для космонавтів особливу цінність: за їхніми визнаннями, їм бракує земного притягання, їм хочеться потримати в долонях жменю землі, вони тужать за травою й деревами, за дощем і снігом, за хмарами, що пропливають над головою, а не під ногами. На космічних кораблях майбутнього рослини, птахи, а можливо, і тварини стануть такою же звичною частиною системи забезпечення емоційно-психічного балансу, як фактори й засоби біологічного гомеостазису. Подібно цьому вже тепер тут, на землі, втрата естетичної єдності із красою природи може позначитися катастрофічно на щиросердечному стані й життєдіяльності людства.

473. Інтенсивне зростання міського населення приводить до того, що мільйони людей виявилися відокремленими від природного середовища й випробовують эстетический голод, викликуваний урбанізацією й технізацією способу життя. У цих умовах усе більше притягальної стає для них природна краса, усе більше настійним – прагнення провести вільний час за межами міста. У результаті й зелені зони, що безпосередньо примикають до міст, і райони більше віддалені випробовують критичні перевантаження. І якщо все більше число видів квітів, метеликів, птахів, риб, звірів заноситься в тривожну «Червону книгу», те причина тому не тільки у витратах промислової революції: порушенні екологічного балансу, демографічному вибуху, міграції населення. Але й у суб'єктивному факторі, яким у цьому випадку є стан эстетического свідомості: у розбіжності між прагненням до спілкування із природою й недосягненням необхідного рівня культури такого спілкування.

Здатність відкривати й цінувати досконалість природних явищ, насолоджуватися їхньою красою – родова властивість людства; несприйнятливість до краси природи або редукованність «почуття природи» треба, тому, розглядати як аномалії. Люди, що страждають естетичною сліпотою й глухотою стосовно природи, приходять у ліс, у поле, на берег ріки всього лише для того, щоб розслабитися, «розім’ятися», влаштувати пікнік. Вони виявляються здатними без жалю й сорому ґрасувати лісові галявини, засмічувати водойми, спотворювати й зрубувати дерева, «забруднювати» тишу, лякати птахів і тварин, навіть убивати їх заради задоволення «мисливського інстинкту». Така атрофія ціннісного ставлення до природи – граничний випадок, що свідчить про споживчу орієнтацію свідомості.

Інша аномалія – урбанізована ціннісна установка, що дозволяє реагувати на естетичні об’єкти міського середовища, але при цьому природна краса не залучає або уявляється невиразною, залишає байдужим. У літературних і телекінематографічних творах останніх років ми нерідко зустрічаємося із сюжетами, драматизм яких виникає з тієї обставини, що доля естетичних цінностей природи виявляється залежною від носіїв такого байдужо-прагматичного складу свідомості.

474. Від повної або часткової редукованності естетичного ставлення до природи варто відрізняти зацікавленість обмежену. Обмежену нерозвиненістю сприйняття, яке обирає тільки найпростіші яскраві форми, наївне уявлення, що красою можна володіти як якоюсь матеріальною даністю, користуватися нею за своїм розсудом. При цьому мислиться, що краса зростає в міру кількісного збільшення матеріальних її носіїв. Підміна критеріїв спричиняє змішання мотивів, духовне освоєння підмінюється споживчим присвоєнням. Це виражається в «прополюванні» галявин і лугів з метою зібрати й відвезти в місто якнайбільше квітів, у старанному «прочісуванні» водойм заради того, щоб зірвати всі зростаючі в них латаття, у нав’язливому прагненні піймати птаха або білку.

Суспільство й уряд повинні вбачати в заходах щодо охорони природи й збільшенню її цінностей (збереження генетичного фонду, відновлення природних ландшафтів, організація заповідників, створення національних парків, рекреаційних зон) справою першорядної важливості. Конституція, втіливши досвід народу й принципи його світовідношення, говорить, що охорона природи та її багатств – громадянський обов'язок кожного члена нашого суспільства, борг настільки ж непорушний, як оберігання цінностей художньої культури. У світлі життєвої значимості цієї загальнонародної справи й повинні розглядатися проблеми естетичних освіти й виховання.

Відзначені вище аномалії у відношенні до природи – це наслідок невиробленості особистої естетичної культури, нерозвиненості естетичного почуття, недостатності досвіду, вузької спеціалізації свідомості; вони можуть бути зжиті в процесі формування цілісно-гармонійної особистості. Для успіху справи потрібно, починаючи з дитячого віку, пробуджувати й розвивати естетичне сприйняття природного середовища, вміння вдивлятися та вслуховуватися в неї, відкривати досконале й опановувати ним, радуватися йому безкорисливо, шанобливо до нього ставитися, ділитися своїми відкриттями й своєї радістю з усіма людьми. Кожною людиною повинні бути засвоєні науково обґрунтовані уявлення про закони краси, про критерії естетичної цінності й доброчинних їхніх функціях у житті особистості й спільнот.

Аксіоматичним положенням естетичної науки є та істина, що прекрасне не може бути привласненим: єдиний гідний спосіб ставлення до нього – духовне його освоєння. Споживче відношення до природи аморальне. Природа ранима й беззахисна: піщані дюни, джерельний ключ, дерева, квіти не можуть урятувати себе від кощунственного ставлення до них людини; живі істоти, потривожені нею, не можуть безболісно покинути обжиті ними території: птахи перестають вити гнізда й співати, тварини занедужують і перестають розмножуватися.

Естетичні цінності природи повинні бути визнані недоторканими, тому що вони становлять загальнонародне надбання й належать не тільки нашим сучасникам, але й майбутнім поколінням. Варто роз’яснити, що ігнорування етико-екологічних принципів ставлення до природи завдає непоправної шкоди не тільки їй, але й суспільству. І якщо будь-яке самочинне втручання в гармонійні екосистеми природи й знищення її багатств строго карається за законом, то знищення або образа її краси є не менш тяжким злочином.

Людське відношення до природи не є пасивно-споглядальним: духовне освоєння її цінностей сполучається з їхнім захистом і збільшенням. Це, у свою чергу, вимагає не тільки освіченості, але й вихованості, що припускає нерозривність переконань особистості й способу її буття. Вихованність проявляється в добровільному й неухильному слідувані етико-естетичним нормам і принципам. За самим його змістом спілкування із природою припускає не безсторонність, але свободу вибору, інтимність. Перед обличчям природи, перебуваючи в ситуації формальної некараності, кожна людина до кінця виявляє рівень своєї культури й ступінь своєї моральної гідності.

Шуканий результат формування естетичного ставлення до природи варто бачити в створенні у всіх членів суспільства стійкої внутрішньої потреби духовно опановувати її цінностями, оберігати та збільшувати їх. У цьому сенсі можна сказати, що закони краси повинні стати категоричними імперативами поводження кожного з нас. Треба нова якість людини для утвердження нової якості простору життя на довгі роки. Ненасильницьке ставлення до природи: полюбовні стосунки як умова віддяки, вдячності природи. «Нічого чекати милостині від природи» – це застаріла й небезпечна сьогодні теза, яку сьогодні виправляють таким чином: «Нічого чекати милостині від природи після того, що ми з нею скоїли».

Кінцева мета людської діяльності – перетворення світу. Перетворення це варто розуміти не в сенсі зміни його обличчя – зовнішньої переробки світу, а в сенсі виявлення у світі всього закладеного в ньому розумного початку й звільнення цього розумного початку від зла, що заважає йому, що суперечить цьому розумному початку, його самовиявленню.

Розумний початок каменю – бути будівельним матеріалом для прекрасних архітектурних створінь. Розумний початок землі – у рослинності, яка на ній виростає. Розумний початок рослинності – служити для перетворення Землі в один квітучий сад, прообразом якого служив рай. І так далі. Прообраз такої діяльності людини сьогодні – художня творчість. Саме слово «техніка» не випадково походить від грецького слова, що означає мистецтво. Світ у результаті діяльності техніки-мистецтва або мистецтва-техніки повинен стати повністю досконалим і довершено повним зі збереженням усього кращого, що в ньому було, тобто всього того, що входить в «кристал єдності». Людство не може жити лише тимчасовими турботами, без ясної мети попереду. Таким повинен бути ідеал людської діяльності й така кінцева велика (дійсна) мета техніки. І мета людини.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 288; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!