Етика життя та життєвого середовища.
Моральне ставлення до навколишнього середовища здобуває специфічну форму стосовно живої природи, насамперед тваринного світу. Морально-емоційне відношення до всіх живих істот, що включає їх у сферу дії співчуття, взаємодопомоги й інших елементарних загальнолюдських почуттів, – невід’ємна риса всякої морально розвинутої особистості. Ціннісні установки поводження, які керуються розумінням, що природу може врятувати тільки людська любов, усе більш глибоко пронизують моральну практику передових суспільств. Людяне відношення до тварин – не тільки завдання, але й факт. Розколотий камінь може залишити нас байдужими. Розтоптана квітка вже ворушить наше почуття. А поранена тварина викликає співчуття, ми самі страждаємо разом із нею.
Безсумнівно, що в такому разі можна говорити про моральні нитки, що зв’язують людину і тварину. Саме почуття жалісноті, жалоби є свідченням того, що вона входить із тваринами у відносини «рівності». Гуманне спілкування з тваринами є реальним досвідом і навіть свого роду вправою, що сприяє формуванню гуманності як форми міжлюдського спілкування. Причиною завжди властивого народній свідомості осуду жорстокого поводження із тваринами є те, що жорстокість взагалі грубить людське серце. Те, що проявляється сьогодні стосовно тварин, завтра може виявитися стосовно людей, хоча однозначного зв’язку тут не існує.
Людина вступає в спілкування із тваринами як людина. Індивідуальна міра її історично сформованого емоційно-морального багатства визначає характер цього спілкування. Тварини – домашні друзі, але водночас і природні істоти: про це слід пам’ятати, коли ми їх приручаємо. Як слід непокоїтися, щоб дружба з ними не перекрила б дружнього ставлення до людини.
|
|
|
Отже, природа для людини. Здатність відкривати й цінувати досконалість природних явищ, насолоджуватися їхньою красою – родова властивість людства; несприйнятливість до краси й інтимної значимості природи – аномалії. Атрофія ціннісного відношення до природи свідчить про споживчу орієнтацію свідомості. Слід засвоїти: життя взагалі – вища цінність у світі; цінність людського життя найвища.
Наповнення життя сенсом, не лише утилітарним (практично-корисним), а перш за все духовним, – завдання кожного. Та етика й естетика благоговіння перед життям мають бути послідовними. «Прекрасне – це життя» – так уважав Чернишевський, але ж це не завадило йому висунути й інше гасло: «До сокири кличте Русь».
Філософія життя Ніцше бажала принизити мораль (як запрограмовану силу мінімізації людини, її стандартизації, «змасовлення»), щоб звільнити імпульси життя. Він дещо абсолютизує біологію людини, але ж хоче зберегти повноту життєвого сенсу, нерозривність сенсу й життя. Мораль сили довелося підняти вище моралі добра. У Фрейда вся культура – цензор безсвідомих імпульсів життя. У Ніцше життя – палка оргія, у Фрейда – сексуальне томлення. Теоретично етику благоговіння перед життям розробив Альберт Швейцер. Він стоїть на позиції піднесення людини, безстрашності її свободи від усього і для всього; на позиції аристократизму духу навіть на межі відчаю. Людина – єдина передумова і можливість самої себе.
|
|
|
Моральне ставлення до природи винне спиратися на естетичні засади.
Естетика життя та життєвого середовища.Естетичне відношення – досить значне, якщо не вище духовно-емоційне відношення людини до навколишнього середовища,до життя, до себе самого. Естетичні цінності мають у собі начала, які підштовхують життєві орієнтації людини. Мистецтво не лише узагальнює життя, але й надає вираз і чуттєвий пафос певному розумінню цінностей самого життя.
Безпосередня духовна єдність із природою в сучасних умовах залишається для людства настільки ж необхідною, як і в часи Гомера. Споконвічно в мові народу все добре влаштоване, ладне, цілісне йменувалося «гарним». «Гарне» – це явлена спогляданню досконалість. Пізніший термін «краса» утворений від «барвистого», тобто того, що доставляє чуттєву й духовну радість: «червоне сонечко», «червоний день», «червоний дзенькіт», «червона дівиця». Все, що не відповідає своїй природі, не згідне із природною мірою, розцінювалося як «безглузде», дурне, погане. Разом із проникненням у таємниці природи й поширенням природничих ідей зростає увага й повага до її життєтворчості й до всього живого, котре саме себе будує, відтворює, удосконалює; збагачує.
|
|
|
Перший рівень «природної» краси – це її першоелементи: фактура, найпростіші звукові й колірні характеристики. Естетично значимими є сонячне світло і його спектральні модифікації, що виникають внаслідок відбиттів, розсіювань, переломлень, поглинань. Сприймаючи ці першоелементи, ми випробовуємо попередню естетичну насолоду – подібно знавцям живопису, які любуються палітрою художника, або аматорам музики, яким роблять приємність звуки інструментів, що настроюють оркестранти. Естетичне сприйняття багатоканальне. До естетично значимих елементів варто віднести не тільки візуальні й слухові, але і всі інші «сигнали» природного середовища, якщо вони викликають безкорисливу радість почуттів, породжують асоціації не утилітарного ряду (аромати трав і квітів, смак і запах ягід, плодів, бджолиного меду тощо).
|
|
|
Другий рівень становлять лінеарні, просторові, колірні, звукові явища: прямолінійна геометрія кристалів, їхня симетричність, криволінійна геометрія й різноманітні домірності в будові рослин, риб, комах, тварин. Архітектурні, скульптурні, мальовничі знахідки природи невичерпні внаслідок мінливості й варіативності життєвих форм. Гарними є для розвиненого естетичного сприйняття такі із цих форм, які «читаються» і викликають замилування своєю лаконічністю й добірністю.
Прагнення до єдності з природою завжди характеризувало естетичне світосприймання народу. Це знайшло відбиття в любовно знайдених назвах дерев, трав, квітів, птахів, тварин; позначилося в сюжетах, образах, символіці народних пісень і сказань, в орнаменті, що прикрашає одяг і начиння, у мотивах дерев'яної скульптури й архітектури, в органічному зв'язку з ландшафтом вигляду селищ, міст, фортечних споруджень.
Третій рівень — цілісні естетичні «обличчя» живих істот, що складаються з багатьох компонентів і сприймаються в єдності з їхньою життєдіяльністю. Предметом оцінки є тут їхня відповідність мірі того виду, до якого вони належать, досягнута в даному організмі відповідність форми її призначенню, довершеність і доцільність. Особливу область краси утворює досконалість рухів живих істот: ритмічність, пластичність, добірність, граціозність. Досить виразне інформативне поводження наших менших братів: їх дитячі, шлюбні, мисливські ігри, ритуальні танці, пісні. Приручені нами, вони стають вірними друзями, а їхнє поводження – джерелом естетичних вражень і переживань. На добре відношення вони відповідають, нам відданістю й безкорисливою любов’ю. Діяльність високорозвинених істот, їхні звичаї й звички викликають у нас антропоморфні асоціації, в оцінках яких ми не обмежуємося категорією краси, а прибігаємо й до інших модальностей: ми кваліфікуємо їхні характери й учинки як милі, комічні, мужні, героїчні. Спостереження етологів, розповіді натуралістів і мисливців, свідчення очевидців нерідко виявляються настільки ж вражаючими, як художні твори.
Естетичний фонд природи збагачується також завдяки зв'язкам, що виникають між багатьма компонентами середовища. Такі, наприклад, ландшафти – комплекси, що виникли на базі природних систем. Вони складаються з багатьох естетично виразних компонентів (пагорби і долини, гори й степ, моря й озера, великі й малі ріки, струмки й болота, різні види лісів), які, маючи власну мальовничість, утворюють нові різноманітні сполучення. Зрозуміло, краса природи, увічнена в народній творчості й професійному мистецтві, не являє собою нерукотворної первозданності. Ландшафти виключно природного характеру збереглися тільки частково. Їх усе більше тіснять ландшафти антропогенні, що випробували вплив людської діяльності (лісництво, землеробство, випас худоби, проведення доріг, гірничорудні розробки). У процесі освоєння природного середовища людство ненавмисно змінює його естетичний вигляд, але є й естетично орієнтоване олюднення природного середовища.
Культурний пейзаж творився зусиллями двох сил: соціальною діяльністю людини, що створювала для себе просторово-природний осередок, та природи, здатної пластично злитися з формами культури і в певному розумінні задати їй параметри. Природа і культура «підправляють» одна одну і створюють своєрідну єдність людяності й натуральності. Саме тому природа як гармонійна єдність двох сил — природної і соціальної — становить у певному сенсі зразок для людини, етичну й естетичну норму здорового й істинного в житті суспільства та в художній творчості.
Ландшафти перебувають у стані безперервних оптичних перетворень, які нас хвилюють. Вигляд ландшафту безупинно змінюється залежно від пори року й часу дня, від погодних умов, положення сонця, конфігурації хмар, відбиттів у водоймах. Ландшафти володіють не тільки пластичними й мальовничими, але й музичними характеристиками: у їх естетичне ціле входять голоси природи – плескіт хвиль і шум листя, шерех падаючого снігу й стукіт дощу, спів пташиного хору, гудіння бджіл, скрекіт коників...
Споглядання природних форм, рухів, колірної палітри, слухання голосів природи – чинник емоційної підзарядки, релаксації, ейфорії. Доброчинний й інший результат: духовне оволодіння її досконалістю не тільки доставляє насолоду, але сприяє збагаченню почуттів. Зі специфічним естетичним виглядом того або іншого ландшафту пов’язаний особливий цілющий їхній вплив. Естетотерапія– це складова частина природної-терапії, засіб зміцнення й збереження фізичного, психічного, морального здоров’я. Естетичне єднання з природою своєї країни й свого краю, любов і повага до неї – одна з морально-естетичних підвалин патріотичної свідомості. А найкоротший шлях до неї – відродження національного пейзажу через поглиблене вивчання «другої природи» – окультуреного історичного ландшафту.
Специфічною рисою нашої культурної традиції, що сформувала національний образ природи, було пейзажне мислення. Це більше, ніж образ Землі в душі – це здатність і перенесення в природу національного образу істини. Склалося це віддавна: те, у що вірила людина, те й світило їй у барвах пейзажу, те й споглядала вона у природі своїм ландшафтним поглядом, «мудрими очами». Культурою поступово вироблялося вміння відчувати за видимістю речей їх духовний людський сенс, здатність сприймати духовні поняття в ландшафтних формах, користуючись при цьому стійкими образами й уявленнями: образами сонця, дерева, дороги, ріки, неба, села, міста. Більшість із речей не настільки вже значимі самі по собі. Але як частина єдиного цілого – пейзажу, вони безцінні.
Традиційна господарська діяльність ще підтримує й по інерції відтворює форми історичного пейзажу, але із самих форм уже пішла буттєва основа. Якийсь час зовні все виглядало благополучно. Але зсередини починалося руйнування: у пейзажі землі померкли живі символи, що одухотворяли простір і хвилювали людину передчуттям горнього світу. У результаті матеріалізації пейзажу багато чого в ньому втратило для людини сенс; людина втратила потяг до споглядання, втратила дар пейзажного мислення. І в цьому, на думку письменника Андрія Платонова, було пряме й головне свідчення висихання народного життя: «Єлисей зрідка зупинявся на місці й оглядав простір сонними спустілими очами, начебто згадуючи забуте або шукаючи затишної долі для похмурого спокою. Та батьківщина була йомубезвісною, і він опускав униз затихлі очі».
Безперспективність і трагізм екологічних програм у тім, що проблема екології зведена до абстрактного принципу «охорони природи», її ресурсів. Головний ресурс – національний історичний ландшафт – усе ще залишається незадіяним. Людина, занурена в онтологічну порожнечу, остаточно втрачає здатність і добру волю до включення природи в сферу культури й духу, усе далі й далі розходиться із Землею. Людина як і раніше існує сама по собі, а природа – сама по собі.
Екологія – як справедливо стверджував Дмитро Ліхачьов – це насамперед боротьба за моральну свідомість. Все лежить у руїнах: і те, що неминуче вмирає як тимчасове, і те, що відзначено дорогоцінною печаткою вічності. Господарський побут напрацьовується порівняно легко. Важко знову навчитися обробляти, а не спустошувати землю. Важко з’єднати працю з моральною основою життя, що вже саме по собі є рішенням екологічної проблеми. Оформлення ансамблю пейзажу є служіння Землі. Чи стане воно, це служіння, шануватися як головна справа? І чи зможемо ми всі стати не населенням тільки. «Земля волає до істини» – ці біблійні слова дають єдино вірну орієнтацію в рішенні екологічних проблем. Стійка, повноцінна система «людина – природа» може бути побудована тільки на моральній, духовній основі.
Для людини важливо також, щоб облаштування, у якому вона живе, предмети, які вона використовує, були морально й естетично відповідними її психіці, її свідомості. Людина хоче щоб ці предмети були красиві відповідно до рівня сучасної свідомості, із сучасними естетичними запитами й із сучасним естетичним сприйняттям, щоб вони дійсно допомагали розвиткові її свідомості. Естетично й морально позитивні моменти людина шукає й у своєму життєвому середовищі, у своїх життєвих умовах і через життєве середовище намагається внутрішньо збагачуватися. От чому умови свого побуту людина створює і під кутом зору моралі й естетики.
Додатковий матеріал.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 310; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!