Зобовязання держав щодо права на власність
Держави-учасниці Конвенції зобов’язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні.
Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна «в інтересах суспільства і на умовах передбачених законом». Вона може також «вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів» або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» – «справедливої рівноваги» між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.
Практика Європейського Суду з прав людини щодо права на власність ( справа Луїзду проти Туреччини 1996р. )
У своєму тлумаченні “мирне володіння” Комісія та Суд часто розрізняють поняття “позбавлення власності” і “контроль за її використанням”. Наприклад, у відомій справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції (1982) заявники скаржились на те, що постанова муніципалітету міста Стокгольм, яка дозволяла місцевій владі відчужувати за своїм бажанням практично без обмежень будь-яку власність, порушувала їхнє право власності за статтею 1 Протоколу № 1. Суд ухвалив, що хоч подібне відчуження теоретично залишало за власниками право користуватись та розпоряджатись своєю власністю, однак практично їхні можливості робити це були обмежені настільки, що застосування шведського закону справді порушувало їхнє право на вільне володіння своїм майном. Рішення держави, які вона приймала на власний розсуд, стали предметом суперечки у справах Катікарідіс та інші проти Греції (1996) і Цомцос та інші проти Греції (1996). У цих справах йшлось про експропріацію власносності для будівництва автомагістралі. При цьому використовувався закон, що встановлював неоспорюване положення, за яким доходи, які будуть надходити від робіт по опорядкуванню автодороги, складуть достатню компенсацію відповідним особам. Суд постановив, що відсутність гнучкості у системі відшкодування, зокрема, неможливість отримати судове рішення, яке б визначило реальні втрати від вимушеної експропріації, порушувала статтю 1 Протоколу № 1.
|
|
|
Коли уряд відмовляє особі у доступі до її власності протягом кількох років, позбавляючи тим тамим цю особу можливості користуватись, розпоряджатись і володіти цією власністю, то в цьому випадку має місце порушення права володіти своїм майном. Суд дійшов такого висновку у справі Лоізіду проти Туреччини (1996), в якій він не погодився з численими аргументами, які наводились урядом, зокрема з тим, що політична ситуація на Кіпрі виправдовує відмову допустити громадянина Кіпру грецького походження до його власності, яка знаходиться на території, що контролюється Туреччиною. Суд зазначив, що “фактична перешкода може становити порушення Конвенції так само, як і юридична перешкода”.
|
|
|
Обсяг та складові заборони дискримінації
ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Стаття 2 Загальної декларації прав людини говорить, що: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті». Згідно зі статтею 7 Загальної декларації прав людини всі люди рівні перед законом і мають право, незважаючи ні на що, на рівний захист закону. Всі люди мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації та підбурювання до такої дискримінації.
|
|
|
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації спрямована на подолання дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження .
Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок спрямована на захист жінок від дискримінації за ознакою статі. Вона вимагає, щоб усі держави-учасниці засудили дискримінацію щодо жінок в усіх її формах і погодились невідкладно та всіма належними засобами проводити політику ліквідації дискримінації щодо жінок .
Конвенція ООН про права дитини вимагає, щоб усі держави-учасниці вживали належних заходів для забезпечення того, щоб діти були захищені від усіх форм дискримінації (офіційний переклад української мовою та дані про ратифікацію див. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_021). Конвенція ООН про права інвалідів вимагає від держав-учасниць зобов’язання забезпечувати й заохочувати повну реалізацію всіх прав людини та основних свобод для всіх осіб з інвалідністю без будь-якої дискримінації за ознакою інвалідності.
Дата добавления: 2020-04-25; просмотров: 531; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!