Karpylenko Valeriya. Notions of frame and framing in news texts of the Ukrainian mass media. 3 страница
пошуках втраченого часу» Марселя Пруста?
Збагнення й пізнання особистості — стан єдно-
сті, цілісності й духовної послідовності руху
людства. Абсолютно природно, що кожне нове
покоління пильно вдивляється у своїх поперед-
ників, шукаючи своїх Духовних пращурів, аби
пізнати їх, а, пізнавши, знайти себе.
Так Марина Цвєтаєва «оглядалася» на особи-
стість О. Пушкіна, але оглядка ця була не стіль-
ки історична або літературознавча, скільки осо-
бистісна, духовна, метафізична, персональна.
Зов сім не випадково її портрет названо — «Мій
Пушкін» [12], скорочуючи дистанцію між собою
(автором-портретистом) і своїм персонажем,
М. Цвєтаєва формує новий вимір для генія, де
він належить її духовній пристрасті. І от Пуш -
кін — не тільки й не стільки видатний поет,
скільки учасник її духовного життя, провідник,
учитель, об’єкт духовного милування. Не припу-
стимо? Не публіцистично? Але чому, якщо кож-
ний зберігає в пам'яті свого Пушкіна, свою
Цвєтаєву? І чому недоречно милуватися й люби-
ти, якщо тільки цього й чекає художник від
свого сучасника й від свого нащадка? У портре-
ті «Мій Пушкін» символічною деталлю служить
пам’ятник Пушкіну, до якого водила няня
маленьких сестер Цвєтаєвих. Пам’ятник — і осо-
бистість, камінь — і жива людина. З усією при-
страсністю захоплення, властивому темперамен-
ту Цвєтаєвої, вона спонукає шукати Душу Поета
в кожному остиглім до «кам’яного» стану слові
|
|
|
про нього. І завдяки інтимному (духовно напру-
женому) відтворенню образу поета народжується
не фамільярний, але живий, пульсуючий емоці-
єю портрет цвєтаєвського Пушкіна.
У свою чергу, майже з тією ж ліричною й
поетичною упередженістю в образ матері вдив-
лялася Аріадна Ефрон, дочка Марини Цвєтаєвої
(«Марина Цветаева: Воспоминания дочери» [2]).
І на перетині особистої й історичної пам'яті,
дочірнього нерозуміння й запізнілого дочірнього
проникнення створюється інтимний, зворушли-
вий портрет М. Цвєтаєвої — матері, жінки, пое-
теси. І виявляється, що пам’ять соціальна не є
повною без пам’яті особистої, інтимної, а па -
м’ять інтимна — гарний шлях до пам’яті істо-
ричної (вертаючись до питання про інтимізацію
образу Пушкіна).
Фрагментарність і поетичність дитячої па -
м’яті, що вихопила з усього потоку реальності
тільки осяяні яскравим світлом переживань асо-
ціації, дозволила Аріадні Ефрон відтворити
образ матері в ніжній атмосфері сну. Можливо,
тому образи-факти, образи-супутники, образи-
емоції цієї книжки-портрета назавжди ли -
шаються в пам’яті: це й цвєтаєвський робочий
побут, і діалоги з дочкою, і кухоль, що обпалює
руки, і цвєтаевський рух ліктів, що проводить
|
|
|
різку межу між побутом і поезією на одному й
тому ж кухонному столі.
Сама Марина Цвєтаєва — одна з тих портре-
тистів, кому легко дорікнути в надмірно
жагучому ставленні до своїх персонажів, у її
портретах куди більше її самої, ніж їх: був не
тільки «мій» Пушкін, а й «мій» Волошин,
«моя» Наталі Гончарова (художниця), «мій»
Андрій Бєлий [1].
Аналізуючи портретну прозу М. Цвєтаєвої,
Ірма Кудрова справедливо наголосила на міфо-
творчості поетеси: «Цвєтаєва усвідомлено йшла
шляхом “міфотворчості”. Шляхом поета, а не
історика, зобов’язаного бути об’єктивним. Вона
дала в портреті (мова йде про портрет М. Во -
лошина “Живе про живий”. — М. В.) безліч
реальних рис... але різко збільшила “основу”
його особистості». Цікаво те, що перша дружина
М. Волошина про цвєтаєвський портрет чолові-
ка сказала: «Це міф про Макса, тобто правда про
нього...», у той час як багато хто (у тому числі й
редактор журналу «Сучасні записки» Руднєв)
стверджував, що в портреті занадто багато
«захопленості» [13, 226].
І в цьому зв'язку варто зазначити, що не кож-
ний, так званий безсторонній, портрет досягає
своєї мети. Портретисти, які ретельно зважують на
вагах біографічні факти, які у своїх інтерпрета ціях
|
|
|
керуються розумінням «норми», які розпинають
свого персонажа на хресті його літературного, жит-
тєвого чи історичного «обо в’я зку», або ті, які, боя-
чись широко охопити свого героя, ретельно вив-
чають «біографічний пилок» (народжуючи портре-
ти-хроніки), не ви конують найважливішу свою
місію — пізнання. Оскільки нічого вони у своїх
героях не пізнають, нічого пізнати не прагнуть.
Антиподи їх — портрети, що містять іскру
авторського, часто ірраціонального захоплення.
Вони безумовно і відверто необ’єктивні, але саме
вони емоційно, жагуче й навіть часом пристрас-
но притягують читацьку увагу до своїх героїв. А
що потрібно короткому публіцистичному порт -
ретові, якщо не викликати зацікавленість до
широкого й глибокого самостійного пізнання?
Портрети, що змальовують саму Марину Цвє -
таєву, відзначені магічною спадковістю, оскіль-
ки також осяяні пристрасною любов’ю авторів
до своєї героїні. Сюди можна віднести книжку
«Схрещення доль» Марії Бєлкіної [3], написану
в м’якій оповідальній манері, що містить
докладний духовний, поетичний, світоглядний,
життєвий портрет поетеси. Багато суперечливих
біографічних фактів (взаємини з чоловіком,
|
|
|
закоханості поетеси) озвучуються із щиросердеч-
ним розумінням (і проникненням). Ніжна (ду -
ховна) прихильність авторки портрета до свого
персонажа обумовила проникнення в психоло-
гічні зв’язки, мотиви, суперечності характеру
Марини Цвєтаєвої. Це ідеалізувало образ, але
від того він не став менш цільним і цінним. Ця
книжка-портрет у своєму воістину дивному пое-
тизмі відповідає не лише цвєтаєвському духу, а
й стилю. Навіть на рівні естетики в ньому спо-
стерігається певна спадкоємність: про Цвєтаєву
сказано по-цвєтаєвськи. Приміром, про стосунки
в сім'ї, із чоловіком авторка пише: «...Він [чоло-
вік М. Цвєтаєвої С. Ефрон. — М. В.] у будинку —
гість. Але й вона в будинку теж гість — душею.
Вона завжди захоплена, у польоті, у віршах...
Вона готує, штопає, пере, чекає, пише, вибиває
гроші з редакцій. Він метушиться, намагається
знайти себе, не може, не вміє забезпечити сім’ї
статок... Він із головою пішов у політику, вона
в поезію — дві різні держави, два різних піддан-
ства... і все-таки разом... “Союз самотностей”, —
так сказала Аля [дочка М. Цвєтаєвої. — М. В.]
про свою сім’ю» [3, 109].
Цей невеликий абзац добре відображає цвєта-
євську чеканність, різкість, лаконічність, пое-
тизм її прози; М. Бєлкіній цілковито вдалося
перейнятися своєю героїнею й перевтілитися в
неї на рівні творчого психотипу й стилю.
Говорячи про пошук індивідуального, М. Андро -
никова наводить приклад Леонардо да Вінчі, поси-
лаючись на Дж. Вазарі: «Мистецтвом портрета,
пошуками індивідуального, характерного, не -
пов торного в людині, часом навіть страшного й
потворного Леонардо займався чи не все життя —
про це розповідають його суча сники... Він зазна-
вав такої насолоди, побачивши яку-небудь
людину з дивною головою або запущеною боро-
дою або волоссям, що міг цілий день блукати
слідом за такою фігурою, що сподобалася
йому...» [6, 275].
Ця захопленість людиною, характером, ти -
пом — захопленість справжнього портретиста,
нею повинен керуватися не тільки живописець
або письменник, а насамперед публіцист, що
вивчає дійсність на перетині суспільного й інди-
відуального, типово-соціального й особистого.
І при цьому, безумовно, портретист-публіцист не
має шукати красивостей, так само як і Леонардо
да Вінчі він повинен також уміти відшукати
прекрасне в потворному (суперечливому, дуалі-
стичному), тобто осягнути, зрозуміти чужі спо-
нукання й мотиви, ужитися в образ, виконати в
думках чужу соціальну роль, відтворити, рекон-
струювати до дрібних рис характер, психологію
Іншого.
У цьому значенні показовою є творчість, на -
приклад, Володимира Пєскова. Його нарис «Де -
зертир» [4] демонструє тонке проникнення в
чужу долю — дезертира Миколи Тонких, котрий,
утікши з фронту в 1942 р., 20 років ховався на
горищі свого дому. Уникаючи очевидних виснов-
ків, утримуючись від прямолінійного трактуван-
ня персонажа, В. Пєсков намагається в збігу
обставин відшукати ключ до розуміння характе-
ру. Із максимальною реалістичністю відтво-
рюється образ цієї малосимпатичної слабкої лю -
дини, що, один раз піддавшись страху, 20 років
поспіль прожила, споглядаючи в шпарину гори-
ща власну могилу, яку мати зробила про люд -
ське око. Широко узагальнюючи людське життя
(відтворюючи його на тлі мінливої епохи, в
обрамленні близької, але недоступної повнокров-
ної радості інших), В. Пєсков помічає одну сим-
волічну фразу М. Тонких «один раз живемо»
і вибудовує навколо неї драматургію оповіді.
Крок за кроком портретист реконструює однома-
нітність страху, слабкості на контрасті життя
(косовиця, сміх дівчин, плескіт ріки) і життя-
смерті (тьмяного горищного існування). Порт -
ретистом відтворюється трагедія Особистості,
що, рятуючись від смерті фізичної, прирікає
себе на смерть духовну.
Цей портрет запозичено з однієї маленької
замітки у воронезькій газеті, портрет не типової
людини, з далеко не блискучою долею, що не
має яких-небудь духовних і щиросердечних до -
стоїнств; здавалося б, що герой не заслужив на
яку-небудь історичну пам'ять. Але його автор
побачив за всією зовнішньою непривабливістю
долі й людини Драму душі, і тим більше щемли-
ву, що сама людина не усвідомила її. Можливо,
якби радянська школа журналістики не вияви-
лася в цьому портреті відчутним догматизмом і
повчальністю (не було б прямих ярликів типу
«боягуз», «дезертир»), цей портрет був би доско-
налим зразком художньо-соціального зображен-
ня особистості. Втім, завдяки психологізму, тон-
кому відтворенню станів природи, людини,
життя, семантичної й образної повнокровності,
він є одним із кращих портретів радянської
школи. «Ці особи, що найбільш гостро вира-
жають характерне, неповторне, були для Лео -
нардо, — зазначає М. Андроникова, — насамперед
предметом пізнання — він не смакував каліцтво,
а пізнавав його, він умів зводити його в предмет
мистецтва, у художній образ, і нам заповів не
тільки оцінювати цих особистостей, але насам-
перед — вивчати» [6, 276].
Такий підхід великого живописця повинен
стати основою портретно-публіцистичної твор-
чості, настановою кожного портретиста, який
звернений до своєї моделі. Його завдання —
пізнати, почути Іншого, «обпалитися» чужою
долею, ви хопити її з мороку історичного забут-
тя, витягти з окам'янілих хронік, і своєю твор-
чою енергією запалити увагу до Особистості,
сказавши про неї так, немов про неї ніколи й
ніхто ще не говорив.
1. Цветаева М. Собрание сочинений: в 7 т. —
Т. 4 : Кн. 1 : Воспоминания о современниках /
М. Цветаева [сост., подгот. текста и коммент.
А. Саакянц, Л. Мнухина. — М. : ТЕРРА ; Книжная
лавка — РТР, 1997. — 416 с.
2. Эфрон А. Марина Цветаева: Воспоминания доче-
ри. Письма. [сост. и вступ. ст. М. И. Белкиной] /
А. Эф рон. — Калининград : Янтарный сказ, 1999. —
650 с.
3. Белкина М. И. Скрещение судеб / Белки -
на М. И. — М. : Книга, 1988. — 464 с.
4. Песков В. М. Все это было… / Песков В. М. —
М. : Мол. гвардия, 1986. — 334 с.
5. Аграновский А. А. Детали и главное / Агра нов -
ский А. А. — М. : Советский писатель, 1982. — 592 с.
6. Андроникова М. Портрет. От наскальних рисун-
ков до звукового фильма / Андроникова М. – М. :
Искусство, 1980. – 423 с.
7. Гинзбург Л. О старом и новом: статьи и очер-
ки / Гинзбург Л. – Л. : Советский писатель, 1982. –
423 с.
8. Беневоленская Т. Портрет современника. Очерк
в газете / Беневоленская Т. — М. : Мысль, 1983. —
134 с.
9. Стюфляева М. И. Человек в публицистике
(методы и приемы изображения и исследования) /
М. И. Стюф ляева. — Воронеж : Изд-во Воронежc. ун-
та, 1989. — 143 с.
10. Колосов Г. В. Искусство публицистики /
Г. В. Ко лосов. — Алма-Ата : Казахстан, 1968. — 272 с.
11. Велиев И. Литературный портрет: его функ-
ция и типология / И. Велиев. — Баку : Элм, 1986. —
159 с.
12. Цветаевая М. Собрание сочинений : в 7 т. —
Т. 5 : Кн. 1 : Автобиографическая проза; Статьи;
Єссе / М. Цветаева; [сост., подгот. текста и коммент.
А. Саакянц, Л. Мнухина]. — М. : ТЕРРА ; Книжная
лавка — РТР, 1997. — Т. 5. — Кн. 1. — С. 57—92.
13. Кудрова И. В. Путь комет: Жизнь Мари -
ны Цве тае вой / Кудрова И. В. — С.Пб. : Вита Нова,
2002. — 768 с.
Полякова А. Хедлайн і заголовок на шпальтах журналу «Кореспондент» (2005–2010) // Наукові записки Інституту журналістики : науковий збірник / за ред. В. В. Різуна ; КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2010 . – Т. 4 3 . – Липень–вересень. – 242 с. - 79
Актуальність. Тижневик «Кореспондент» є
одним із популярних періодичних видань в
Україні, про що свідчить і наклад — 50 тис. при-
мірників. Цей часопис є одним із найбільш
ти ражних у державі, його публікації здатні
впливати на формування громадської думки.
Важ ливою є релігійна тематика в ЗМІ, тому що
релігія є складником світогляду людини.
Заголовки на сторінках газет і журналів ві -
діграють визначальну роль, яка зафіксована в
працях багатьох українських і закордонних
нау ковців. Тому й дослідження їх специфіки
можна вважати актуальним для розуміння
впливу на аудиторію всієї публікації. Цю стат-
тю можна вважати актуальною в контексті того,
що в серпні—вересні 2009 р. в Україні був про-
ведений моніторинг заголовків у засобах масо-
вої інформації. Результати цього моніторингу
були опубліковані в авторитетному тижневику
«Дзеркало тижня». Проте дослідження цієї про-
блеми тривало й у 2010 р. [1].
У статті проаналізовано заголовки й хед-
лайни тижневика «Кореспондент», якими почи -
на ються публікації з релігійної тематики. Ця
те матика є популярною для цього видання, і
статті, присвячені їй, з’являються майже в
кожному номері. Матеріалом для дослідження
стали публікації в тижневику «Кореспондент»
за 2007—2010 рр.
Ступінь дослідження проблеми. Заголовки в
ЗМК вивчали українські та закордонні науков-
ці, зокрема В. Здоровега [2], В. Іванов [3],
О. Колесниченко [4], Г. Мельник і А. Тепляши -
на [5], Б. Блай [6] та ін. Релігійну тематику
в ЗМК України досліджували А. Бойко [7] і
Ю. Ко мінко [8]. Уперше проблеми хедлайна
висвітлював російський учений О. Самарцев [9].
Мета статті — довести особливості впливу
заголовків тижневика «Кореспондент» на чи -
тацьку аудиторію.
Завдання: 1) виявити головні типи й домі-
нантні риси заголовків, визначені в працях до -
слідників; 2) класифікувати заголовки публіка-
цій тижневика «Кореспондент»; 3) оцінити
заголовки цього видання з позицій впливу на
суспільну думку.
Як уважають дослідники Г. Мельник й А. Теп -
ляшина, «заголовок — це вторинне джерело інфор -
мації, яке передає зміст або ідею твору» [5, 260].
Більш повне й докладне визначення заголовка
дає В. Іванов: «газетний заголовок має впливати
на читача, і тому в його основі завжди ле жать від-
повідність змістові, ясність, точність, яскравість,
виразність» [3, 109—110]. Науковець уважає, що
заголовки повинні мати такі риси: максимальну
інформативність, об’єктивне відо браження тема-
тичного змісту тексту, самобутність і оригіналь-
ність, публіцистичну гостроту та експресивність,
виразність почуттів, думок, інтонації, структурну
завершеність і точність термінів. Відповідно
В. Іванов дає таке визначення заголовку: «Заго -
ло вок у газеті — це концентроване відображення
головної ідеї твору, головної думки автора, але
відображення максимально стисле, лаконічне,
чітке, конкретне» [3, 110].
Журналіст А. Колесніченко пропонує своє
ви значення заголовка та його ролі в засобах
масової інформації: «Важливість заголовка по -
в’язана з тим, що вірогідність його прочитан-
ня — більше 90 %, тому що око автоматично
помічає на шпальті усі слова, написані великим
шрифтом. І якщо увагу читача привабити за
допомогою заголовка не вдалося, стаття скоріш
за все залишиться непрочитаною... Тому невда-
лий заголовок може знецінити всі зусилля, вит-
рачені на написання матеріалу» [3, 111] .
А. Колісниченко зазначає лише дві функції
заголовка: інформативну й контактну, ставлячи
вимоги до написання цієї частини публікації:
«Бути привабливим, щоб зацікавити читачів,
але не дезорієнтувати їх, обіцяючи те, чого
насправді у статті немає; бути ясно висловле-
ним; містити основну ідею тексту; не суперечи-
ти змісту матеріалу; бути коректним, легкозро-
зумілим і зрозуміло сформованим; викликати
інтерес у читачів» [4, 112].
Цікаве визначення заголовків дає американсь-
кий дослідник Боб Блай у книжці «Посібник
копірайтера». Він зазначає: «Заголо вок — це
перше, і, можливо, єдине, що справляє вражен-
ня на потенційного читача. Без заголовка, або
назви повідомлення в блозі, що перетворює від-
відувача сторінки на читача, всі інші ваші слова
можуть навіть взагалі не існувати. Проте заголо-
вок може навіть більше, ніж просто привернути
увагу. «Сильний» заголовок мо же також переда-
ти все звернення цільовій аудиторії і повинен
привабити читача прочитати увесь текст. По
суті, заголовок непереборної си ли повинен про-
понувати читачеві вигоду або винагороду в обмін
на цінний для читача час, який він витратить,
щоб прочитати більше» [4, 112].
Типологію заголовків запропонував професор
В. Здоровега. Цей вчений виокремив такі типи
сучасних заголовків:
1. Інформаційний, який найчастіше викори-
стовується у подієвій інформації.
2. Спонукально-наказовий. Досить пошире-
ний у тоталітарній журналістиці з її директив-
Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 79; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!