Karpylenko Valeriya. Notions of frame and framing in news texts of the Ukrainian mass media. 2 страница
нуті діалоги, авторські відступи тощо. У цьому
сенсі нарис-розслідування має більш різнопла-
нову та поліфонічну структуру [2, 220].
Прикладами нарисів-розслідувань є матеріали
Степана Колесника «Кривим мечем правосуддя»
(Сільські вісті. — 2004. — 9 лип. — С. 3), «По той бік
добра» (Сільські вісті. — 2004. — 23 лип. — С. 3),
«Руйначі, або Жнива кучмівських реформ»
(Сільські вісті. — 2003. — 12 верес. — С. 2).
Названі зразки демонструють симбіозне
поєднання нарису та розслідування, коли поча-
ток тексту виконаний у найкращих нарисових
традиціях української преси, а логосхема
характеризується послідовністю викладу, точні-
стю фактів та зазначенням їхнього джерела,
детальним показом перебігу розслідування. Але
при цьому в кожному абзаці відчувається автор -
ська присутність та небайдужа позиція.
Завершення твору — це наскрізний сум та щем
автора, який не може залишатися бездушним
спостерігачем, це спонукальний клич до людей,
їхніх почуттів справедливості та співчуття.
У більшості випадків нарис-розслідування за -
вер шується метафоричними, символічними або
алегоричними словами, аби підсилити дієвість
та вплив написаного. Таке завершення є тради-
ційним саме для нарису й не є характерним для
журналістського розслідування.
Таким чином, художньо-публіцистичні жанри
є тим природним середовищем, де активно й
плідно відбуваються дифузійні, взаємокореля-
|
|
|
ційні процеси. Уже в назві цієї жанрової групи
закладено поштовх до взаємодії двох суміжних
видів творчості — публіцистики та художньої
літератури. А враховуючи сучасні тенденції до
появи симбіозних утворень поміж усіма журна-
лістськими жанровими групами, складається
унікальна ситуація, коли публікація несе в собі
колосальний заряд аналізу, узагальнення
інформації, її естетичного та художнього опра-
цювання. У зв’язку з цим є обмеженою та трохи
штучною в пропонованій класифікації росій-
ським дослідником О. Колес ниченком група емо -
ційної публіцистики. Перше, що викликає зау -
ваги, — це предмет відображення, а точніше
його обмеження. Московський учений стверд-
жує, що в ролі предмета виступає людина, яка
виходить на перший план, а подія відходить на
другий [3, 33]. Проте такий підхід є спрощеним
та одноаспектним, адже часто предметом публі-
кацій стає явище, подія, процес, тенденція,
місце людини в якій визначається паралельно,
а не першорядно чи другорядно. Емоційна пуб-
ліцистика, як уважає О. Колесниченко, має
викликати емоційну реакцію читачів, дати їм
можливість пережити те, що й герої матеріалу
[3, 33]. Очевидно, що досягнути цього можливо
шляхом створення відповідного образу. «Образ
|
|
|
у журналістиці — це концентроване виявлення
думки, дії, характеру, що формує наочно-порів-
няльне уявлення про об’єкт відображення, його
домінантні ознаки й виражає позицію автора...
На відміну від образу саме художнього, показує
дійсність опукліше, рельєфніше, тенденційно
спрямованіше, політично виразніше, без особ-
ливої деталізації» [12, 267]. При цьому укра-
їнський учений В. Шкляр наголошує, що різно-
видами саме публіцистичного образу поруч із
образом-характером є образ-факт та образ-сим-
вол [12, 267]. На цьому підґрунті видається
спрощеним зведення предмета публіцистики,
що має викликати емоційну реакцію, лише до
відповідного розкриття людини.
До жанрів емоційної публіцистики О. Ко -
лесниченко зараховує репортаж, фіче, особи-
стісне інтерв’ю та портрет [3, 35]. Нарис росій-
ський дослідник уважає гібридом портрета та
коментарю [3, 34]. Виникають сумніви: а чи є
доцільним ускладнювати систему, коли в тра-
диційній класифікації журналістських жанрів є
відповідні різновиди інтерв’ю (інтерв’ю-бесіда,
інтерв’ю-діалог, портретне інтерв’ю) та нарису
(портретний нарис).
Жанр фіче московський учений характери-
зує як оповідь про подію, що не претендує на
|
|
|
об’єктивну, але дає змогу пережити її. Фіче від-
повідає на запитання: «Як почувались учасни-
ки події у той момент, коли вона відбувалась?».
Оповідь ведеться від третьої особи, тобто журна-
ліст не передає факти із зазначенням джерела
та цитат дійових осіб, а описує сцени, дії, діа-
логи. У фіче можна писати не лише про те, що
робив і говорив персонаж, а й що він думав та
відчував. При цьому сам журналіст не був при-
сутнім на події, він створює її реконструкцію на
основі розмов з її учасниками, домислів самого
газетяра. Зовні фіче нагадує твір художньої
літератури, проте, на відміну від літератури, у
фіче описуються реальні події [13, 28]. На пев -
но, це єдиний жанровий зразок із запропонованих
О. Колесниченком, який не вкладається в межі
традиційної жанрової системи. Із першого погля-
ду, є щось подібне до репортажу, але журналіст не
присутній на події. Є певні ознаки нарису, розпо-
віді, роману, зокрема драматизм ситуації, на -
явність конфлікту, прийоми проспекції, ретро-
спекції, ретардації тощо. Журналістикознавець
О. Тертичний серед художньо-публіцистичних
жанрів виокремлює життєву історію, яка схожа
за характеристиками на фіче. На думку вчено-
го, такому типу тексту в художній літературі
|
|
|
відповідає розповідь. Життєві історії створю-
ються шляхом застосування художнього методу,
тобто основну роль при появі таких текстів
відіграє авторська фантазія. Саме вона пород-
жує ситуації, які не відбувалися насправді, або
опрацьовує те, що сталося у житті, доводячи
вихідний матеріал до реально можливого в тому
чи тому конкретному випадку художнього рівня
(з точки зору посилення образності, гостроти
колізій, неочікуваності поворотів у розвитку
подій тощо). Проте, на відміну від власне ху -
дожніх творів, життєві історії, які пишуть жур-
налісти, мають більш приземлений, ближчий до
документального характер відображення дійсно-
сті, схематизм у розвитку сюжету, властиві
газеті мовні штампи, усталені стилістичні зворо-
ти [6, 275—276]. Такі фіче чи життєві історії, за
даними проведеного моніторингу, подекуди
трапляються на шпальтах української суспіль -
но-політичної періодики, проте їх кількість не є
достатньою, аби зробити остаточні висновки про
їхню живучість, доцільність, актуальність, жан-
рову належність тощо.
З іншого боку, репортаж, звичайно, має
передати атмосферу, створити для читача вра-
ження побаченого та почутого, проте не менш
важливим завданням цього жанру є об’єктивна
розповідь про подію з більшою чи меншою кіль-
кістю деталей. А такі функції перш за все, на
думку О. Колесниченка, виконують новинні
жанри [3, 33]. Таким чином, не є правомірним
обмежувати сутність репортажу лише емоцій-
ною сферою, відкидаючи на задній план його
раціональний складник та інформативність
жанру. Адже, називаючи гібридні форми репор-
тажу — новинний (поширення новини), політич-
ний (репортаж плюс коментування) та спеці-
альний (репортаж плюс розслідування), автор
суперечить сам собі в спробі запропонувати
чітку класифікацію журналістських матеріалів
[13, 49—51]. Неможливо писати лише новинні,
раціональні чи емоційні твори. Бути публіци-
стичним означає, що автор у тексті вміє уза-
гальнювати і виокремлювати водночас, працю-
вати з монофактичною та поліфактичною
інформацією, аналізувати та подавати власну
оцінку, виражати емоцію та спонукати до дії,
серед другорядного виділяти головне, законо-
мірне чи тенденційне, мислити масштабно, гло-
бально й зосереджуватися на дрібницях.
Можливо, названі О. Колесниченком жанри
та різновиди на цьому етапі розвитку сфери
соціальних комунікацій є найбільш уживаними
та актуальними серед журналістів-практиків,
проте це не дає підстав стверджувати про повну
стагнацію певних моделей. Підвалини, на яких
побудована російським дослідником класифіка-
ція, є нечіткими й такими, що суперечать пуб-
ліцистичній природі творчості. Автор прагнув
завуалювати ці нюанси, вводячи категорію гіб-
ридних форм, проте насправді досягнув цим
лише одночасно надмірного ускладнення одних
жанрових моделей та спрощення інших.
Усталена система поділу журналістських
жанрів на інформаційно-публіцистичні, аналі-
тично-публіцистичні та художньо-публіци-
стичні є найбільш доцільною та дієвою в сьо-
годнішніх умовах розвитку періодичної преси
саме завдяки тому, що в принципах групуван-
ня публікацій закладена можливість до взає-
модії, дифузії, взаємокореляції жанрових еле-
ментів. Жанрові новації художньо-публіци-
стичної групи демонструють парадоксальну
ситуацію: поступове зникнення жанрів пам-
флету та фейлетону, але при цьому все актив-
ніше та активніше проникнення та кореляція
їхніх елементів зі статтею, кореспонденцією,
розслідуванням, оглядом, рецензією, репорта-
жем, інтерв’ю тощо. І хоч, на жаль, українсь-
ка преса втрачає одні з найефективніших та
найвпливовіших жанрових зразків, розвиток
журналістської жанрології іде еволюційним
шляхом з урахуванням нових викликів сфери
соціальних комунікацій.
1. Глушко О. К. «Вищий пілотаж» журналістики //
Наукові записки Інституту журналістики. — 2006. —
Т. 22. — С. 115—122.
2. Ким М. Н. Жанры современной журналисти-
ки / М. Н. Ким. — С.Пб. : Изд-во Михайлова В. А.,
2004. — 355 с. — (Библиотека профессионального
журналиста).
3. Колесниченко А. Жанры прикладной журна-
листики // Журналистика и медиарынок. — 2008. —
№ 2. — С. 33—36.
4. Кройчик Л. Е. Российская комическая публицисти-
ка рубежа ХХ—ХХІ веков как зеркало общественной эво-
люции // Комму никация в современном мире : материа-
лы Всерос. науч.-практ. конф. «Проблемы массовой ком-
муникации», Воронеж, 12—13 мая 2008 г. : [в 2 ч.] / под
ред. В. В. Тулупова. — Воронеж : Ф-т журналистики
Воронеж. гос. ун-та, 2008. — Ч. 1. — С. 34—36.
5. Перевозов Д. Н. Эссеизм как отражение тенден-
ций современной публицистики // Коммуникация в
современном мире : материалы Всерос. науч.-практ.
конф. «Проблемы массовой коммуникации»,
Воронеж, 10—12 мая 2007 г. / под ред. В. В. Ту -
лупова. — Воронеж : Ф-т журналистики Воронеж. гос.
ун-та, 2007. — С. 59—60.
6. Тертичный А. А. Жанры периодической печати :
учеб. пособ. / А. А Тертичный. — М. : Аспект Пресс,
2000. — 312 с.
7. Шебеліст С. Жанр есею в сучасній українській
літературі та публіцистиці // Українська журналісти-
ка: умови формування та перспективи розвитку : зб.
наук. пр. / М-во освіти і науки України, Черкас. нац.
ун-т ім. Богдана Хмельницького ; відп. ред.: С. М. Квіт,
Т. Г. Бон даренко. — Черкаси, 2007. — С. 512—515.
8. Новий тлумачний словник української мови :
у 4 т. / уклад.: В. Яременко, О. Сліпушко. — К. :
Аконіт, 2000. — Т. 4. — 944 с. — (Нові словники).
9. Словник журналіста: терміни, мас-медіа, поста-
ті / [за заг. ред. Ю. М. Бідзілі] ; М-во освіти і науки
України, Ужгород. нац. ун-т. — Ужгород :
Закарпаття, 2007. — 224 с.
10. Кройчик Л. Е. Система журналистских жан-
ров // Основы творческой деятельности журналиста :
учеб. для студ. вузов по спец. «Журна листика» /
[ред.—сост. С. Г. Корконосенко]. — С.Пб. : Знание :
СПбИВЭСЭП, 2000. — С. 125—167.
11. Пасова Т. О. Розвиток аналітичних та інформа-
ційних жанрів у журнальній періодиці в процесі транс-
формації ЗМІ (польський досвід) // Українська журна-
лістика: умови формування та перспективи розвитку :
зб. наук. пр. / М-во освіти і науки України, Черкас. нац.
ун-т ім. Богдана Хмельницького ; відп. ред.: С. М. Квіт,
Т. Г. Бон даренко. — Черкаси, 2007. — С. 218—223.
12. Гриценко О. М. Основи теорії міжнародної
журналістики : підручник для студ. гуманіт. спец.
вищ. закл. освіти / О. М. Гриценко, В. І. Шкляр ; [за
ред. В. В. Різуна] ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса
Шевченка, Ін-т журналістики. — К., 2002. — 304 с.
13. Колесниченко А. В. Прикладная журналисти-
ка : учеб. пособ. / А. В. Колесниченко. — М. : Изд-во
Моск. ун-та, 2008. — 180 с.
Воронова М. Ю. Особистість у публіцистичному портреті: пізнання й вираження в слові // Наукові записки Інституту журналістики : науковий збірник / за ред. В. В. Різуна ; КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2010 . – Т. 4 3 . – Липень–вересень. – 242 с. – С. 106
Актуальність цього дослідження перебуває в
площині глибинних процесів портретно-пуб-
ліцистичної творчості, незмінних у своїй при -
роді, але таких, що повсякчас потребують кон-
кретного авторського вдосконалення й, відповід-
но, наукової й науково-практичної уваги. Немає
потреби говорити про те, наскільки персоналізо-
вані сучасні ЗМІ, і яку роль відіграє особистість
у вербалізації, індивідуалізації інформації; пуб-
ліцистичний портрет як і раніше залишається
одним із найбільш затребуваних жанрів, але його
кількісне вживання аж ніяк не підтверджує його
якісний рівень. Отже, виводимо текст публіци-
стичного портрета у феноменологічне річище, де
значення має не стільки формат, час і контент,
скільки Слово й Особистість. І звертаємося до
найбільш яскравих, інтелектуально й естетично
сильних зразків (із творчої спадщини М. Цвє -
таєвої [1], А. Ефрон [2], М. Бєл кіної [3], В. Пєс -
ко ва [4], А. Аграновского [5]), щоби виявити
концептуальні засади жанру, його корінні
завдання й формотворчі особливості.
Мета дослідження — поставити у фокус пуб-
ліцистичного портрета особистість, аби сформу-
лювати духовне завдання й естетичні можливо-
сті портретиста в процесі її пізнання й відобра-
ження. Новизна наукової розвідки полягає у
визначенні проблеми: важливо зрозуміти, якими
настановами повинен керуватися портретист,
зображуючи свою модель.
У дослідженні, спираємося на роботи з теорії
портрета в живописі й у фотографії, екстрапо-
люючи їхні засади на теорію публіцистичного
портрета (М. Андроникова [6], Л. Гінзбург [7]),
праці, що містять аналіз безпосередньо публіци-
стичного портрета (Т. Беневоленська [8]), порт-
ретного нарису (радянська школа: М. Стюфляєва
[9], Г. Колосов [10]), літературного портрета
(І. Велієв [11]).
Можна й варто говорити про проблему портре-
та в контексті масових комунікацій, у річищі
сучасної журналістики й авторської публіцисти-
ки (фактично, зниклої), але, насамперед, цікаво
розглядати цей жанр, як унікальну форму Пі -
знан ня й Відтворення Особистості в слові,
об’єктивно-матеріальний феномен збереження
соціальної, історичної пам'яті про Індиві дуальне.
Досліджуючи еволюцію образотворчого порт-
рета, М. Андроникова зазначає: «Відсутність
облич у перших зображеннях людини, треба, ма -
буть, пояснювати не браком майстерності — пер-
вісний художник спостережливий і цілком воло-
діє зображенням людей і тварин — а тим, що
передача індивідуальних, портретних ознак при-
пускає наявність почуття особистості, індивіду-
альності, що у родовому первісному суспільстві,
коли людина відчувала себе насамперед не від’є -
мною частиною природи, родового колективу, не
було й не могло бути розвинено...» [6, 239]
Це вкрай важливе відкриття не тільки для
живопису, а й для розуміння еволюції ставлен-
ня до особистості в цілому — перша спроба зафік-
сувати свій образ збігається в історії людства із
зародженням почуття Індивідуального. Чим
повніше людина відчуває наявність у собі особ-
ливого внутрішнього світу, що становить його
індивідуальність, тим гостріше вона жадає збе-
регти цей світ для інших. У цьому дивним чи -
ном збігаються колективні й індивідуальні
зусилля людства. З одного боку, особистість
прагне виразити себе, удаючись до різних форм
самореалізації. У музиці, у живописі, у літе -
ратурі, у скульптурі, у науці, у прикладному
мистецтві особистість жадає записати свою істо-
рію, духовні переживання, свої одкровення. А, з
іншого боку, людство також, зберігаючи істо-
ричну пам'ять, намагається насамперед зберегти
особистість, нескінченно інтерпретуючи її Образ
і переписуючи її індивідуальну історію, у яку
кожне нове покоління вкладає своє розуміння,
свій пошук ідеального, героїчного, гідного шану-
вання й наслідування.
Особистість у публіцистичному портреті: пізнання й вираження в слові
І якщо раніше цю функцію збереження
пам’яті людства виконували живописний порт-
рет, фотопортрет, літературний портрет (жанр,
що межує з художньою літературою), а пізніше,
портретний нарис, що охопив не тільки визнач-
них постатей, а й просто соціально цікавих (або
драматичних із подієво-біографічного боку), то
сьогоднішній еклектичний стан масових комуні-
кацій засвідчує, що портретна форма викриста-
лізувалася в самостійний жанр, багатий на авто-
рські підходи. Діапазон відбиття особистості
вкрай широкий — від стислого лаконізму Вікіпе -
дії до цілих проектів (журнальних й електрон-
них), присвячених видатним особистостям (жур-
нали «Біографія», «Личности», «100 человек»,
«Караван историй»; іменні сайти, блоги й т. п.).
Імператор-філософ Марк Аврелій у своїй
автобіографічній книжці писав: «Час людського
життя — мить; її сутність — вічний плин; відчут-
тя — смутно, будова всього тіла — тлінно; душа —
нестійка; доля — загадкова; слава — недостовір-
на. Одним словом, усе, стосовне до тіла, подібно
потоку, що належить до душі — сновидінню й
диму… Незначне життя кожного, незначний той
куточок землі, де він живе, незначна й сама
довга слава — посмертна» [6, 50].
Про цю Тривогу Особистості в потоці часу на
кожному новому історичному витку людства
писали, кожний по-своєму, і кожний своїми
засобами, філософи, письменники й учені. Чи не
про це «Міф про Сізіфа» Альбера Камю або
«Самопізнання» М. Бердяєва? Чи не про це «У
Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 81; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!