Вивчення причин боротьби зі злочинністю в нашій країні дозволяє назвати деякі з таких обставин: 4 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 18Следующая ⇒

В інституті було створено 4 секції: соціально-економічна, пенітенціарна, біопсихологічна і криміналістична, а також статистичне бюро. Незважаючи на цілу низку помилок, що мали місце в роботі інституту, аж до 1929 року в ньому не було жодного, хто намагався б приклеїти ярлик іншому, якщо наукові погляди не збігалися.

Після ліквідації НКВС РРФСР інститут у 1931 році було передано Наркомюсту РРФСР і перейменовано в інститут кримінальної і кримінально-виправної політики РРФСР. Його очолив О.С. Шляпочников. У 1933 році інститут мав судову секцію, секцію кримінальної статистики, секцію по боротьбі з дитячою злочинністю, процесуальну секцію господарського і цивільного права і процесу з групами (транспортного права, житлового права, банківського права, виключних прав), і підсекціями (аграрного права, сімейного права, цивільного процесу, іноземного, цивільного і міжнародного приватного права).

У 1936 році інститут радянського будівництва і права Комуністичної академії було реорганізовано в інститут державного права. У 1937 році постановою РНК СРСР інститут був перейменований у Всесоюзний інститут юридичних наук НКЮ СРСР. У складі десяти секцій інституту не було жодної, яка б спеціально займалася питаннями кримінології. Замість соціологічних і кримінологічних досліджень інститут переважно займався тлумаченням норм права і практикою їхнього застосування. Таке становище зберігалося до середини 50-років.

З 1960 року кримінологією став займатися один із секторів Інституту держави і права Академії наук СРСР. Цей сектор очолив А.А. Герцензон. У 1966 р. був виданий перший підручник з кримінології.

В Україні відродження кримінології почалося в стінах Київської вищої школи МВС СРСР, нині Національний університет внутрішніх справ України, і значною мірою пов’язано з ім’ям П.П. Михайленка. У 1964 р. у співавторстві з І. Гельдфандом він видав монографію “Попередження злочинності – основа боротьби за викорінювання злочинності”. Тоді ж при КВШ МВС була створена науково-дослідна лабораторія, значну частину тематики якої займали кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії функціонує науково-дослідний інститут.

У 1972 р. організовано кафедру кримінології в Харківському юридичному інституті (нині Національна Університет «Юридична академія ім. Ярослава Мудрого»).

Не можна не згадати і плідну роботу секції кримінального права і кримінології Інституту держави і права Національної академії наук України.

21. Інтеракціонізм в кримінології. Теорія конфлікту.

Теорія соціального інтеракціонізму - вчення, за яким девіантну поведінку визначає група, що диктує норми такої поведінки. Прихильники цього вчення сформулювали два теоретичні положення: по-перше, кожне суспільство само визначає поведінку, яка кваліфікується як девіантна та оголошується небажаною; по-друге, реакція з боку суспільства, навіть при великому поширенні девіантності, може бути спрямована не на всі, а лише на окремі види такого роду поведінки.

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба в глибоких кримінологічних дослідженнях виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла й потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції. До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм та стигматизація. Концепція стратифікації з'явилася під упливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціальних груп, які створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Інтеракціонізм (учення про взаємодію). Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка - це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно збагатилась ідеями інтеракціонісгів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією.

22. Теорія диференційованого зв'язку. Е Сатерленд та теорія білокомірцевої злочинності.

Теорія диференційованого зв'язку - вчення, яке стверджує, що злочинній поведінці окремі індивіди навчаються в тих, з ким вони зв'язані. Чим частіше та стійкіше такі зв'язки, тим більша ймовірність того, що індивід може стати злочинцем.

Теорію диференціального зв'язку розробив французький учений ГабмельТард. Власне теорію диференціального зв'язку сформулював американський учений Едвін Сатерленд (1883-1950) у праці "Принципи кримінології". Теорія диференційованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримінальної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвоюються дитиною здебільшого при безпосередньому неформальному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо).Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній поведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримінології. Водночас розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не бере до уваги індивідуальних особливостей особи та притаманну їй вибірковість поведінки. Від початку 60-х рр. XX ст. у західних країнах та США значного поширення набули прикладні кримінологічні дослідження. Так, виникло кілька напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в сім'ї, організовану та "білокомірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує т фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні та інші організації. Це свідчить Не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетрадиційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що бажає вдосконалюватися.

23. Теорія стигматизації та її значення для сучасного розуміння причин злочинності.

Прихильники теорії стигматизації (від грец. Stigmo - клеймо) взяли за основу головну ідею конфліктології, згідно з якою індивіди часто не можуть порозумітися один з одним, так як розходяться в своїх інтересах і поглядах на життя, при цьому ті, хто стоять при владі, мають можливість висловлювати свої погляди і принципи в нормах, які керують інституційної життям, і з успіхом навішують негативні ярлики на порушників цих норм. Їх цікавить процес, в результаті якого окремі індивіди отримують клеймо девиантов, починають розглядати свою поведінку як девіантна.

Прихильники теорії стигматизації Едвін Лемерт, Говард Бекер і Кай Еріксон стверджують, що, по-перше, жоден вчинок сам по собі не є кримінальним або некримінальним по суті. "Заперечність" вчинку обумовлена не його внутрішнім змістом, а тим, як оточуючі оцінюють такий вчинок і реагують на нього. Відхилення завжди є предмет соціального визначення.

По-друге, всім людям властиво девіантна поведінка, пов'язана з порушенням якихось норм. Прихильники даної теорії заперечують популярну ідею про те, що людей можна розділити на нормальних і мають якісь патології. Наприклад, деякі перевищують швидкість їзди, здійснюють крадіжки в магазинах, шахраюють з виконанням домашнього завдання, приховують доходи від податкової інспекції, напиваються, беруть участь в актах вандалізму на честь перемоги улюбленої футбольної команди, порушують права приватної власності або без попиту розкочують в машині свого приятеля. Прихильники теорії стигматизації називають такі дії первинної девіацією, визначаючи її як поведінка, що порушує соціальні норми, але зазвичай вислизає від уваги правоохоронних органів.

По-третє, чи будуть конкретні вчинки людей розглядатися як девіантні, залежить від того, що роблять ці люди, і від того, як реагують на це інші люди, тобто ця оцінка залежить від того, якими правилами краще строго слідувати суспільство, в яких ситуаціях і щодо яких людей. Не всіх, хто перевищив швидкість їзди, зробив магазинну крадіжку, приховав доходи, порушив права приватної власності тощо, засуджують. Так, в США чорношкірих можуть засудити за вчинки, дозволені для білих, а жінок - за вчинки, дозволені для чоловіків; деяких можуть засудити за ті ж вчинки, що безкарно вчиняють їхні друзі; поведінка окремих людей може бути засуджена як девіантна, хоча воно не порушує жодних норм, просто тому, що огульно звинуватили в таких вчинках, яких вони, можливо, ніколи не робили (наприклад, людина виглядає "жінкоподібним" і на нього навішується ярлик гомосексуаліста). Особливе значення має соціальне оточення і те, таврує воно конкретного індивіда як порушника норм чи ні.

По-четверте, навішування ярликів на людей тягне певні наслідки для таких людей. Воно створює умови, що ведуть до вторинної девіації - девіантної поведінки, що виробляється у індивіда у відповідь на санкції з боку інших. Прихильники теорії стигматизації стверджують, що таке нове відхилення від норми ініціюється ворожими реакціями з боку законодавчих органів і законослухняних громадян. Індивід отримує публічне визначення, яке зводиться в стереотип, і оголошується правопорушником, "чокнутим", фальшивомонетником, насильником, наркоманом, неробою, збоченцем або злочинцем. Ярлик сприяє закріпленню індивіда в статусі аутсайдера ("людини не нашого кола"). Подібний "головний" статус пригнічує всі інші статуси індивіда у формуванні його соціального досвіду і в результаті грає роль самореалізується пророцтва. Порушники норм починають сприймати свій статус як конкретний тип девіантності і формувати на основі цього статусу власне життя.

По-п'яте, ті, хто отримав клеймо правопорушників, зазвичай виявляють, що законослухняні громадяни засуджують їх і не хочуть "мати з ними справи"; від них можуть відвернутися друзі та рідні, а в деяких випадках їх можуть ув'язнити або помістити в лікарню для душевнохворих. Загальний осуд та ізоляція підштовхнуть стигматизованих індивідів до девіантною групам, що складається з людей, доля яких схожа на їх власну. Участь в девіантної субкультури - це спосіб впоратися з критичною ситуацією, знайти емоційну підтримку та оточення, де тебе приймають таким, який ти є. У свою чергу вступ в подібну девіантною групу зміцнює в індивіда уявлення про себе як про правопорушника, сприяє виробленню девіантної життєвого стилю і послаблює зв'язку з законослухняним оточенням.

Отже, згідно теорії стигматизації, девіація визначається не самою поведінкою, а реакцією суспільства на таку поведінку. Коли поведінка людей розглядається як відступаюче від прийнятих норм, це дає поштовх ряду соціальних реакцій. Інші визначають, оцінюють поведінку і "навішують" на нього певний ярлик. Порушник норм починає узгоджувати свої подальші вчинки з такими ярликами. У багатьох випадках у індивіда виробляється самопредставлення, що збігається з цим ярликом, в результаті чого він здатний вступити на шлях девіації.

24. Економічний детермінізм та його значення для сучасного розуміння причин злочинності. Критична кримінологія.

У 1833 році французький соціолог і кримінолог Геррі визнав, що бідність має лише другорядне значення в процесі виникнення злочинності. Але, на думку бельгійського кримінолога і соціолога Кетле (1835), різкий перехід від добробуту до убогості обов’язково призведе до злочину. У середині XIX ст. в Англії виникла дискусія про те, який стан економіки сприяє розвитку злочинності – позитивний чи негативний. Думки розділилися на діаметрально протилежні.

Економічний розвиток впливає на види і рівень злочинності як безпосередньо, так і побічно, особливо в сфері майнових деліктів. Проте існуюче в суспільній думці переконання, начебто злочин породжує бідність, є грубим і не відповідаючим істині, спрощенням. Бідність - це відносне, суб’єктивне поняття. Вона визначається рівнем добробуту в даному суспільстві й оцінкою окремих людей. Те, що один розглядає як бідність, інший вважає статком чи навіть розкішшю. Тому саме поняття “бідність” важко визначити. Крім того, необхідно врахувати, що ту чи іншу економічну ситуацію яка відображається на розвитку злочинності з запізненням на 2 – 3 роки. Далі, розгортання економічних сил певною мірою залежить від розвитку суспільства в цілому, адже саме цей розвиток визначає види і рівень злочинності.

Існують три основні теорії, які намагаються обґрунтувати вплив економіки на злочинність:

Теорія депресії припускає, що злочинність у періоди високої кон’юнктури знижується, а в період економічної депресії зростає.

Теорія експансії виходить з того, що злочинність з розвитком економіки росте, а при спаді економіки знижується. Під час економічного процвітання та буму матеріальні блага стають більш доступними і помітними. Очікування підйому рівня життя посилюється. І те, чого людина не може домогтися легальним шляхом, вона намагається одержати протиправними методами. З поліпшенням життєвих умов збільшується споживання алкоголю, посилюється недбалість у роботі, необдуманість вчинків, неуважність і зарозумілість у відношенні людей один до одного. Місце матеріальних потреб посідають психологічні і моральні цілі (придбаня символів статусу, престижу), що і формують так звану злочинність добробуту.

Комбінована теорія депресії-експансії передбачає, що злочинність зростає в періоди підйому і спаду економіки. Зміна економічної ситуації як у кращу, так і в гіршу сторону підвищує рівень злочинності. А от економічна стабільність діє на злочинність пом’якшуючим чином.

Теорія депресії не може пояснити, чому в періоди високої економічної кон’юнктури злочинність зростає. Теорія експансії, в свою чергу, не здатна чітко відповісти, чому злочинність посилюється в періоди економічного спаду. При нинішньому стані кримінологічних досліджень комбінована теорія депресії-експансії виявляється, очевидно, найбільш прийнятною

25. Віктимологічна концепція причин злочинності.

Починаючи із середини XVIII ст. кримінологія займається вивченням злочинної поведінки людей, а з кінця XIX ст. – проблемами злочинної особи. Жертва злочину стала об’єктом кримінологічних досліджень лише з часів другої світової війни. І в класиків права XVIII ст. (наприклад, Чезаре Беккаріа, що розумів кримінально-каране діяння як порушення морального порядку, а також правопорядку, і це порушення базувалося, на його думку, на власній волі злочинця), і у позитивістів права XIX ст. (наприклад, Чезаре Ломброзо, Зиґмунд Фрейд, які зосередили увагу на аналізі особи злочинця. Для них злочин був симптомом порушення структури особи злочинця, що було, на думку біокримінологів, наслідуванням чи якістю, за теорією психоаналізу, результатом невдалої соціалізації дитини). На передньому плані стояли проблеми «соціального захисту» від злочинців, їхньої небезпеки, а також питання дослідження особи злочинців, спілкування з ними, їхня реабілітація, стримування (залякування) чи забезпечення суспільної безпеки. Жертву злочину класики і позитивісти розглядали як механічне, статичне поняття.

Німецький кримінолог Ганс фон Гентиг (1887–1974) у своїй роботі «Зауваження по інтеракції між злочинцем і жертвою» у 1941 році уперше протиставив цій точці зору динамічну концепцію виникнення злочинності. Злочинність – це індивідуальне психопатологічне явище, жертва злочину, по Гентигу, не повинна більш розглядатися як пасивний об’єкт, тому що вона – активний суб’єкт процесу криміналізації. Жертва (потерпілий) бере участь в ініціюванні і вчиненні делікту. У ході кримінального судочинства мова йде не лише про права злочинця, але значною мірою і цілком серйозно про права жертви.

Термін «віктимологія» походить від латинського victima (жертва). Звичайно віктимологію визначають як наукове вивчення жертв злочинів, процесів, етиології і наслідків віктимізації (тобто перетворення людини в жертву злочину).

Взагалі основні ідеї віктимологів зводилися до наступного:

поводження жертви впливає на мотивацію злочинного поводження. Воно може полегшувати й навіть провокувати його. Навпроти, оптимальне поводження може унеможливити злочинне зазіхання (або звести його ймовірність до мінімуму, або принаймні дозволить уникнути серйозних негативних наслідків криміналу);

імовірність стати жертвою злочину залежить від особливого феномена - віктимності. Кожна особистість може бути оцінена з погляду ймовірності її перетворення в жертву злочину. Ця ймовірність визначає віктимность людини (чим більше ймовірність, тим вище віктимность);

віктимность є властивість певної особистості, соціальній ролі або соціальній ситуації, що провокує або полегшує злочинне поводження. Відповідно виділяються особистісна, рольова й ситуативна віктимность;

віктимность залежить від ряду факторів: а) особистісних характеристик; б) правового статусу посадової особи, чиї службові функції сполучені з ризиком піддатися злочинному зазіханню, специфіки цих функцій, службових функцій, матеріальної забезпеченості й рівня захищеності; в) ступеня конфліктності ситуації, особливостей місця й часу, у яких ця ситуація розвивається;

величина віктимності може змінюватися. Процес її росту визначається як віктимізація, зниження - девіктимізація. Впливаючи на фактори віктимності, суспільство може знижувати її й тим самим впливати на злочинність.

26. Причини та умови злочинності в Україні на сучасному етапі: загальна характеристика.

Під причинами злочинності в сучасній Україні розуміється система негативних соціально-психологічних явищ, пов’язаних із протиріччями суспільства і держави, які породжують злочинність.

Умови злочинності – система негативних економічних, соціальних, психологічних, організаційних, правових явищ, пов’язаних із протиріччями суспільства і держави, що створюють можливість формування причин і дії злочинності.

Причини й умови злочинності в перебудовний і постперебудовний періоди, в основному, зводяться до чотирьох підсистем: економічні причини та умови, причини та умови кримінальної агресивності, причини та умови кримінальної необережності і правові причини та умови.

Економічні причини: психологія: а) корисливості; б) паразитизму і в) нестатку. Економічні умови: а) помилки в стратегії і практиці економічних реформ; помилки в приватизації, у банківській системі й акціонуванні, у виробничо-сировинній сфері, у споживчій сфері, у податковій системі; б) безконтрольність; в) безкарність.

Дата добавления: 2019-09-13; просмотров: 94; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!