СРСР 1945-1991 РР. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК НОВИХ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ
Союз Радянських Соціалістичних Республік розпочав своє існування з 30 грудня 1922 року, коли було прийнято Декларацію про утворення СРСР. До його складу входила і Україна. З 1925 року частина республіканських прав і обов’язків перейняли союзні органи, які фактично вирішували важливі державні і міжнародні питання. У компетенцію республік, у свою чергу, входили лише питання освіти, охорони здоров’я та внутрішніх справ.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни радянські соціалістичні республіки провели відбудову, продовжуючи свій розвиток у соціально-економічному, культурному напрямках. Та, зважаючи на обставини, що склалися у СРСР на кінець 80-х рр. ХХ століття, виникла ситуація, яка призвела до розпаду Радянського Союзу. Україна, як і інші республіки, проголосила незалежність і самостійність у своїй внутрішній і зовнішній політиці. Для підтримки зв’язків між колишніми республіками, та з метою полегшеного виходу з СРСР була створена Співдружність Незалежних Держав, яка продовжує своє існування і до сьогодні день.
Основні поняття: лібералізація, «відлига», тоталітарний режим, космополітизм, «культ особи», реформи, командно-адміністративна система, пролетарський інтернаціоналізм, неосталінізм, дисидентський рух, «табір соціалізму», «перебудова», політика гласності, багатопартійність, національні рухи, антидержавний путч, референдум, наддержавні утворення, співдружність незалежних держав.
|
|
|
СРСР у повоєнні часи. Основні принципи зовнішньополітичної доктрини СРСР. Радянський Союз і проблеми безпеки у Європі та світі
Після переможного закінчення війни населення Радянського Союзу сподівалося на позитивні зміни у внутрішній політиці, на покращення умов життя. Але ситуація залишалася такою, як і до війни. З 1945 року була зміцнена особиста влада Й. Сталіна, посилилася радянська система на територіях, що були приєднані до СРСР. Проводилася активна політика русифікації, соціалізації нових земель, на яких розповсюджувався тотальний ідеологічний контроль. По закінченню війни продовжилася політика, яка була спрямована на пошук «ворогів народу». Були посилені репресії проти колишніх учасників війни, що знаходилися у полоні, оскільки вважалося, що вони могли видати таємниці держави ворогу; проводилися репресії проти тих, хто в роки війни залишався на окупованих територіях, проти інтелігенції, проти жителів країн Прибалтики та Західної України, які не підтримували ідею приєднання даних територій до Радянського Союзу. Особливе місце у переліку репресій посідає «ленінградська справа» – одна із справ, що були сфабриковані проти партійних, господарських працівників Ленінграду наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. За цією справою було репресовано біля 2 тисяч керівників різного рівня і членів їх сімей. У січні 1953 року повідомлялося про розкриття «терористичної групи» лікарів, які були звинувачені у «зумисному вбивстві» партійного керівництва. Проводилося переслідування «космополітів», якими вважали всіх, хто цікавився західною культурою.
|
|
|
Після закінчення війни згідно з договорами СРСР з Польщею, Чехословаччиною, Румунією були закріплені територіальні зміни щодо раніше приєднаних земель до Радянського Союзу (Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина, Бессарабія, Західна Білорусь). Литва, Латвія, Естонія та Тува, які були приєднані у 1944 році, також залишилися у складі СРСР.
Основними засадами повоєнної міжнародної політики було проголошено боротьбу за мир, проти загрози війни, за скорочення озброєнь. З 1945 року СРСР був учасником Кримської, Потсдамської, Сан-Франциської конференцій. По 1953 рік Радянський Союз підписав низку договорів, які тією чи іншою мірою сприяли зміні міжнародної ситуації. СРСР розпочав надавати допомогу комуністичним урядам країн Східної Європи; виступав за скасування колоніальної системи та за те, щоб надати незалежності країнам Африки та Азії. Одночасно підтримувалися прорадянські сили у Північній Кореї, Північному В’єтнамі, Китаї, у яких на той час розпочалися національно-визвольні революції.
|
|
|
З 1946 року відбулося погіршення відносин СРСР із США та Великобританією, розпочався період, який отримав назву в історії «холодна війна».
Після смерті Й. Сталіна в 1953 році у Радянському Союзі розпочалася політична боротьба за владу, яка завершилася перемогою першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова (його конкуренти були покарані: Л. Берія був страчений у 1953 році, а Г. Малєнков у 1955 році був звільнений з займаної посади). З 1958 року М. Хрущов зайняв посаду голови Ради Міністрів, зосередивши у своїх руках ще більшу владу.
Микита Сергійович Хрущов (1894-1971) – Герой Радянського Союзу (1964), Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957, 1961). З 1947-1949 рр. – перший секретар ЦК КП(б) України, одночасно у 1944-1947 рр. – голова Ради Народних Комісарів Української РСР. З 1949 р. – секретар ЦК ВКП(б), з 1953 р. – перший секретар ЦК КПРС, одночасно у 1958-1964 рр. – голова Ради Міністрів СРСР. Член ЦК КПРС у 1934-1966 рр., член Політбюро ЦК у 1939-1964 рр. Один із ініціаторів «відлиги». У 1964 р. був відсторонений від влади.
|
|
|
На ХХ з’їзді КПРС було затверджено план шостої п’ятирічки. Кульмінацією з’їзду стала закрита доповідь М. Хрущова «Про культ особи Сталіна і його наслідки», в якій було вперше оприлюднено чисельні факти зловживань владою з боку Сталіна і його найближчого оточення, фальсифікації низки судових справ стосовно партійних, військових, наукових кадрів. У червні 1956 року була прийнята постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків». З приходом до влади М. Хрущова розпочалася лібералізація суспільного життя, яка відобразилася у звільненні і реабілітації незаконно репресованих у 30-х – 50-х рр. Крім того, нове керівництво проголошувало необхідність розвитку колективних засад в управлінні, надання більших прав союзним республікам і місцевим органам влади.
Розпочинаючи з 1962 року, Хрущов розпочав проведення реформ серед адміністративного апарату. Він впровадив зміни у КПРС, яка була поділена на промислову і сільську структури. Було прийнято рішення про оновлення складу керівних партійних органів та посилився контроль партійних органів над КДБ. Але командно-адміністративної системи реформи не торкнулися.
Водночас відбувалися зміни і у економічній сфері. Командно-адміністративна система вступила у чергову фазу кризи. М. Хрущов ініціював цілу низку реформ, які змогли б поліпшити економіку. У промисловості були ліквідовані галузеві міністерства, створювалися нові територіальні органи – раднаргоспи. Запроваджувалася нова техніка. У 1958 році спочатку були реорганізовані, а потім ліквідовані МТС. Їх майно передавалося колгоспам. А з 1959 року відбулося укрупнення колгоспів та радгоспів. У селян було зменшено розмір присадибних ділянок, у результаті чого була обмежена індивідуальна трудова діяльність селян.
Серед реакційних дій Хрущова у економіці були перетворення в сільському господарстві, що спрямовувалися на освоєння цілинних земель. Передбачалося освоїти біля 26 млн. гектарів земель Казахстану, Сибіру, Поволжя. Пріоритетним стало вирощування у широких масштабах кукурудзи та гороху, що було необґрунтованим. Проводилися спроби щодо збільшення м’яса, молока і масла. Намагаючись виконати нереальні завдання по збільшенню м’яса у 3,5 раз, була знищена велика кількість рогатої худоби. Результатом даних дій стала закупівля м’яса і зерна за кордоном.
У зв’язку із невдалими реформами, погіршенням економічної ситуації з 1961 року, суспільного життя та відсутністю політичних свобод населення розпочало політичні виступи, антиурядові демонстрації, виступи робітників. Проти демонстрантів застосовувалася сила і було посилено контроль державних органів над усіма сферами суспільного життя. А у жовтні на ХХII з’їзді КПРС було прийнято нову програму партії, в якій ставилося за мету побудувати комунізм до 1980 року. Це свідчило про необ’єктивність М. Хрущова, який не враховував дійсний стан суспільства.
Серйозних змін зазнала і зовнішня політика. За основу нової доктрини ставили мирне співіснування держав з різним суспільно-політичним ладом та визнання існування різних шляхів побудови соціалізму. З 1956 року відбулася спроба укласти договір про дружбу та співробітництво між СРСР і США, але встановити дружні стосунки не вдалося. Вже через два роки СРСР засудив втручання США у внутрішні справи Лівану, Іраку, Йорданії, у 1960 – японсько-американський договір, за яким передбачалося збереження американських баз на теренах Японії; у 1963 році СРСР виступив проти військового втручання США у Лаосі та В’єтнамі. 1956 рік характеризується втручанням Радянського Союзу у внутрішні справи Польщі і Угорщини, а вже наступного року погіршилися відносини з Китаєм та Албанією.
У свою чергу, нормалізувалися відносини Радянського Союзу із Югославією, був укладений договір про дружбу і співробітництво з КНР, у 1963 році СРСР зініціював підписання договору про заборону випробувань ядерної зброї у атмосфері, під водою та у космічному просторі.
Політика, яку проводив М. Хрущов, викликала невдоволення у багатьох членів адміністративного апарату, працівників КДБ, військовослужбовців. Невдоволена була і інтелігенція. У жовтні 1964 року за ініціативи секретарів ЦК Л. Брежнєва, М. Подгорного, О. Шелєпіна та голови КДБ В. Семічастного на засіданні президії ЦК КПРС було прийняте рішення про усунення М. Хрущова з займаних ним посад. На жовтневому пленумі ЦК було остаточно ухвалено дане рішення. Першим секретарем (з 1966 року - Генеральним) ЦК КПРС був призначений Л. Брежнєв, головою Ради Міністрів – О. Косигін, головою Президії Верховної Ради СРСР – М. Подгорний.
Час лідерства Л. Брежнєва з 1964 по 1982 рр. історики називають періодом «застою». Він характеризувався концентрацією влади в одних руках та посиленням ролі КПРС. М. Хрущов і його політика критикувалися за волюнтаризм та суб’єктивізм, а в свою чергу, була припинена критика Сталіна. Почалося відновлення образу «вождя народів». У 1977 році була прийнята нова Конституція СРСР, у якій були відображені «корінні переваги розвиненого соціалізму над капіталізмом», хоча постійно знижувався рівень розвитку економіки, добробут населення.
Населення Радянського Союзу, особливо інтелігенція, які були невдоволені своїм становищем (переслідування інакомислячих, дисидентів, учасників правозахисних організацій) виступали проти існуючої влади, і особисте невдоволення переростало у масові виступи.
Леонід Ілліч Брежнєв (1906-1982) – перший (1964-1966) і генеральний (1966-1982) секретар ЦК КПРС, голова Президії ВР СРСР (1960-1964, 1977-1982), Маршал Радянського Союзу (1976), Герой Соціалістичної Праці (1961), Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981 ). Під час війни перебував на політроботі у Радянській Армії. З 1946 р. перший секретар Запорізького, Дніпропетровського обкомів КП(б)У. У 1950-1952 рр. – перший секретар ЦК КП (б) Молдавії. З 1953 р. – заступник начальника Головного політуправління Радянської Армії і ВМФ. У 1954-1956 рр. – перший секретар ЦК КП Казахстану. У 1952-1953, 1956-1960, 1960-1964 рр. – секретар ЦК КПРС, голова Ради оборони СРСР. Один із основних організаторів усунення від влади М. Хрущова у 1964 р.
Щодо економічної ситуації, відбулися спроби проведення реформ, ініціатором яких у 1965 році був голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін. Перші кроки реформ принесли позитивні зміни: було пожвавлене сільськогосподарське виробництво, з’явилося більше техніки на селі, швидкими темпами будували житло і об’єкти соціально-культурного значення. Але, одночасно зберігалося централізоване планування, регламентація сільськогосподарського виробництва, не було економічних стимулів, відбувалося некомпетентне втручання партійних органів у справи колгоспів і радгоспів. Це призвело до того, що на початку 80-х рр. сільське господарство опинилося у новій кризі.
Зміни у промисловості також розпочалися з 1965 року. В результаті частково зросла продуктивність праці, були збільшені фонди суспільного споживання, з’явилися шляхи вирішення частини соціальних проблем. Але вже у 70-х рр. темпи економічного росту були уповільнені. Та, одночасно із уповільненням економічних і промислових темпів розвитку, Радянський Союз отримував великі прибутки від нафти, чим і покривав прогалини у інших сферах господарства.
За роки правління Л. Брежнєва відбулося подальше освоєння космосу, розробки у сфері ядерної енергетики. Щодо військового розвитку, то у середині 70-х років було поглиблення мілітаризації, утворення воєнно-промислового комплексу та ігнорування принципу достатності у виробництві озброєнь.
Зовнішня політика СРСР 60-х – 80-х рр. була, з однієї сторони, спрямована на відстоювання програми миру та врегулювання конфліктів і скорочення озброєнь, з іншої сторони, він жорстко відстоював власні інтереси, при цьому діючи всупереч миролюбивим деклараціям.
У цей період Радянський Союз намагався подолати ворожнечу із США і країнами Західної Європи. Початок 70-х рр. був пов'язаний із «розрядкою міжнародної напруженості». Зрушенням у цьому питанні стала Нарада з безпеки та співробітництва у Європі в 1975 році, у якій брали участь представники США та Канади. 1 серпня був підписаний Заключний Акт наради. Позитивними були декларація про принципи співробітництва СРСР і Франції 1971 року, мирний договір між Радянським Союзом і ФРН, договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1), систем протиракетної оборони (ПРО) між СРСР і США – 1972 рік. На противагу миролюбним принципам, існували і інші. Це проявилося втручанням СРСР у в’єтнамську війну на боці Північного В’єтнаму в 1965-1973 роках, участь у громадянських війнах в Анголі, Ефіопії, Мозамбіку, Ємені. В 1979 році відбулося введення радянських військ у Афганістан, з метою утвердження прорадянського режиму і запобігання впливу у даному регіоні США та Пакистану. Офіційним мотивом була підтримка «народної революції у ДРА» і необхідність захисту південних кордонів. Окрім цього, СРСР продовжував свою політику втручання у внутрішні справи Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Болгарії, НДР, Румунії.
Після смерті Л. Брежнєва, 10 листопада 1982 року, Радянський Союз опинився у глибокій кризі. Питання щодо поліпшення державного стану у країні намагалися вирішити нові лідери держави. Так, з 1982 по 1984 роки при владі знаходився Ю. Андропов, а з 1984 по 1985 – К. Черненко.
Юрій Володимирович Андропов (1914-1984) – Генеральний секретар ЦК КПРС (1982-1984), голова ВР СРСР з 1983 р. У 1953-1957 рр. – посол СРСР в Угорщині. У 1962-1967 рр. і з травня 1982 р. – секретар ЦК КПРС. Член Політбюро ЦК КПРС з 1973 р. У 1967-1982 рр. – голова КДБ СРСР.
Ю. Андропов, який довгий час працював у органах КДБ і знав про корупційну ситуацію у країні, вирішив розпочати зміни саме з подолання корупції у житті СРСР. Було застосовано низку санкцій щодо хабарництва, зловживань службовим становищем, недобросовісних працівників на робочих місцях, посилився контроль над дефіцитними товарами. Було проведено низку судових засідань щодо даних осіб. Але ситуація в країні не покращилася. Окрім цього, населення постійно знаходилося під адміністративним контролем, чим також було невдоволене. Ситуація погіршилася ще більше, оскільки Андропов захворів і після його смерті до влади прийшов вже смертельно хворий К. Черненко, якому не вдалося провести зміни для покращення становища у державі.
Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 305; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!