Виникнення та розвиток нових незалежних держав. Україна і Країни СНД
8 грудня 1991 року у білоруській урядовій резиденції у Біловезькій Пущі керівники Білорусії, України і Росії (С. Шушкевич, Л. Кравчук, Б. Єльцин) підписали договір, за яким СРСР припинив своє існування як суб’єкт міжнародного права. Там же було підписано Угоду про створення нового об’єднання колишніх радянських республік – Співдружність Незалежних Держав.
13 грудня 1991 року лідери держав Центральної Азії та Казахстану зібралися в Ашхабаді, щоб обговорити можливість утворення Центральноазійської конференції. Але незабаром вони ухвалили рішення про свою участь у СНД.
Борис Миколайович Єльцин (1.02.1931-) – російський державний діяч, президент Російської федерації з 1991 року. У 1996 році обраний на другий термін, 31 грудня 1999 року оголосив про свою добровільну відставку з президентського поста. З 1976 р. – перший секретар Свердловського обкому, з 1985 р. – перший секретар ММК КПРС. У 1989 р. обраний депутатом з’їзду народних депутатів СРСР.
21 грудня 1991 року на зустрічі в Алмати керівники Росії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменістану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати; кожна республіка стала самостійною. Члени Співдружності були цілком незалежними державами. Цією угодою зазначалося, що СНД не є державою, або наддержавним утворенням. Учасники співдружності зберігають об'єднане командування військово-стратегічними силами і єдиний контроль над ядерною зброєю. Країни СНД гарантували виконання міжнародних зобов'язань колишнього СРСР.
|
|
|
25 грудня М. Горбачов пішов у відставку, знявши з себе повноваження Верховного головнокомандувача Збройними Силами СРСР. А 26 грудня 1991 року Рада республік прийняла декларацію про припинення існування Радянського Союзу.
На сьогоднішній день існує безліч думок, що стало причиною виникнення СНД. Частина дослідників вважають, що СНД фактично виник не внаслідок підписання договору у Біловезькій пущі, а визнанням політичних реалій, які призвели до ліквідації СРСР і появу нового «несоюзного утворення». Саме розпад тоталітарної системи пришвидшив розпад Радянського Союзу і посилив дані процеси, зумовлені не лише активізацією національних факторів, а й гострими соціально-економічними причинами. Після придушення серпневого заколоту у 1991 році кожна республіка мала право приймати самостійне рішення. Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 року. З метою полегшення становища нових республік 7 грудня 1991 року у Біловезькій Пущі відбулася зустріч С. Шушкевича, Л. Кравчука, Б. Єльцина, які мали домовитись про «несоюзне» майбутнє. Створення Співдружності та її завдання вони розуміли по-різному. Так, Л. Кравчук вбачав у ній «цивілізований спосіб» виходу з СРСР, С. Шушкевича надихала національно-демократична ідея, а Б. Єльцин розглядав СНД як варіант забезпечення гегемонії Росії на території колишнього СРСР.
|
|
|
Леонід Макарович Кравчук (нар. 10.01.1934) – перший Президент незалежної України. У 1988-1990 рр. – завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, у 1990 р. – другий секретар ЦК КПУ. У 1990-1991 рр. – член Політбюро ЦК КПУ, з березня 1991 р. – народний депутат Верховної Ради України. У 1990-1991 рр. – голова Верховної Ради. 1 грудня 1991 – 1994 рр. – Президент України. Народний депутат України X-XIV скликань.
Організаційні основи СНД були визначені Біловезькою Угодою про утворення СНД і Протоколом до неї, Алмаатинською декларацією, а також Статутом СНД від 22 січня 1993 року. Головними полюсами СНД стали Росія і Україна.
Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво. Всі вони повинні були розширювати міжнародні зв'язки. Молдова планувала відновити зв'язки з Румунією, Україною і Росією, Казахстан і Білорусь розпочали орієнтацію на Росію. Україна, в свою чергу, поставила за мету проведення багатовекторної політики. При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовилися, що координуючими органами СНД стануть їх Рада глав держав та Рада урядів. Місцем перебування було визначено Мінськ. Уже на перших засіданнях координуючих органів СНД виявилось, що у членів Співдружності різні підходи щодо подальшої долі організації. Так, Україна, Молдова, Закавказькі держави, Туркменістан вважали основними завдання СНД підготовку кожної з держав до повної незалежності. Росія і Білорусь прагли перетворити СНД на організацію, яка б нагадувала федеративну державу на зразок СРСР. З цією метою було підписано Ташкентський пакт про воєнне співробітництво деяких країн СНД, з метою уніфікації законодавства створено Міжпарламентську асамблею, між Росією, Білорусією, Казахстаном і Киргизією створено митний союз. Одна з найгостріших проблем у відносинах країн СНД є згортання господарських зв'язків між підприємствами. Головна причина руйнування цих зв'язків полягає в тому, що вони за радянських часів створювалися для потреб військово-промислового комплексу (ВПК), який на 1991 рік втратив свою могутність. Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних сил у країнах Співдружністі незалежних держав.
|
|
|
|
|
|
Справжні наміри Росії щодо СНД, колишніх республік СРСР було розкрито Указом президента РФ «Стратегічний курс Росії з державами- учасниками Співдружності незалежних держав» у 1995 році. В ньому відкрито ставилося завдання забезпечити домінування Росії на території пострадянського простору. Росія стала офіційною спадкоємницею колишнього СРСР – як у частині його активів, так і відносно його міжнародних боргів. Після розпаду СРСР в Росії опинилася частина потенціалу колишнього єдиного народногосподарського комплексу. Частка Росії становить понад 60 відсотків національного доходу колишнього Союзу, 76 відсотків його території та понад половини населення. Серед інших країн, утворених на теренах колишнього СРСР, у Російській Федерації склалася найсприятливіші умови для розбудови національної економіки з найменшим рівнем залежності від зовнішніх чинників. Цими передумовами є:
- наявність на її території практично майже всіх корисних копалин;
- наявність диверсифікованого виробничого потенціалу всіх галузей важкої та легкої промисловості;
- наявність потужного науково-технічного потенціалу.
Відношення України до СНД від самого початку було зваженим і послідовним. Верховна Рада України Угоду про Співдружність ратифікувала 12 грудня 1991 року із зазначенням, що Україна не буде перетворена на частину нової союзної держави. Додатково була прийнята заява Верховної Ради України «З приводу укладання Україною Угоди про Співдружність незалежних держав», у якій наголошувалося, що Україна заперечує перетворення Співдружності незалежних держав у наддержавне утворення із своїми органами влади і управління і надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Україна чітко визначила умови участі в СНД, які стали на перешкоді Росії перетворити Співдружність на нове державне утворення, сприяли активізації діяльності України як суб'єкта міжнародних відносин. Подальше обґрунтування позиції України до СНД містилось у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України», що розглядала СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнював повномасштабні двосторонні відносини. По суті, упродовж усього першого етапу функціонування Співдружності чітко простежувались дві концепції відношення до СНД: політична (російська) і економічна (українська).
Окрім того, зосередившись на західному напрямі, зовнішньополітичний апарат України не відразу зрозумів необхідність вивести у низку пріоритетів відносини з країнами ближнього зарубіжжя. Внаслідок цього керівництво країни не мало уяви про те, якими мають бути роль і функції України у пострадянському просторі. Згідно зі Статутом СНД, Україна на правах асоційованого членства намагалася ефективно діяти в різних структурах Співдружності. Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею йде Рада голів урядів, а далі – координуючі інститути. Наприкінці 1996 року їх діяло 80, у 57 із них Україна брала участь. На сьогоднішній день у СНД 64 органи; 99 % всіх пропозицій України враховується у проектах тексту декларацій. У квітні 1999 року на зустрічі лідерів країн Співдружності в Москві було прийнято рішення про вдосконалення структури органів СНД. Насамперед, йшлося про об'єднання Виконавчого секретаріату СНД, що перебував у Мінську і апарату секретаріату у Москві. Було створено Виконавчий комітет Співдружності з чисельністю 200 осіб. Загальна чисельність працівників органів СНД становила 710 чоловік. Беручи до уваги відмінність, несхожість інтересів кожної з країн, звести їх інтереси до одного цілого не здатна була жодна з міждержавних і наддержавних структур СНД, до утворення яких прагнула Росія та інші країни.
Створення розгалуженої структури органів СНД можна вважати наслідком існування старих стереотипів бюрократичної свідомості радянських часів. У діяльність Співдружності були привнесені принципи радянської системи, і це багато в чому спричинило її неефективність. Фактично рішення органів СНД мають необов'язковий характер, і кожна країна дотримується лише тих, які для неї вигідні і узгоджуються з національним законодавством. Так, Україна не підписала Статут СНД і є лише його асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному союзах, не працює в органах військового співробітництва. У Міжпарламентській Асамблеї Україна має лише статус спостерігача.
Однак сподівання на створення ефективної моделі міждержавних економічних зв'язків так і не справдилися. В економічних органах СНД закріплено російське домінування. Митна угода здебільшого не спрацьовує, а в торгівлі РФ з країнами СНД існують значні бар'єри. Залежність економік країн СНД від поставок з РФ остання використовує для підвищення своїх цін порівняно із світовими з метою політичного тиску або досягнення односторонніх вигод.
На першому етапі існування СНД зберігалися елементи спільного військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою національних збройних сил ця функція поступово відмерла. Спроби її відновити у вигляді Ташкентського пакту успіху не мали, і фактично військова співпраця переведена у площину двостороннього співробітництва. Функції захисту кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (крім України) свого часу перейняла на себе РФ, але з розбудовою національних прикордонних військ ця функція також поступово зникла.
Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 260; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!