Хронологічний список астронавтів США, що побували на Місяці
| № | Астронавт | Дата | Місія | Час перебування |
| 1 2 | Ніл Армстронг Едвін Олдрін | 21 липня 1969 | Аполлон-11 | 21 година |
| 3 4 | Чарльз Конрад Алан Бін | 19-20 листопада 1969 | Аполлон-12 | 31 година |
| 5 6 | Алан Шепард Едгар Мітчелл | 5-6 лютого 1971 | Аполлон-14 | 33 години |
| 7 8 | Девід Скотт Джеймс Ірвін | 31 липня-2 серпня 1971 | Аполлон-15 | 66 годин |
| 9 10 | Джон Янг Чарльз Дьюк | 21-24 квітня 1972 | Аполлон-16 | 71 година |
| 11 12 | Юджин Сернан Харрісон Шмітт | 11-14 грудня 1972 | Аполлон-17 | 75 годин |
Зауважимо, що у дослідженнях космічного простору агенція НАСА досить активно використовувала й жінок – астронавтів, яких на сьогодні нараховується понад сорок.
Підкреслимо, що в цілому адміністрація демократів досягла вражаючих успіхів у науково-технологічній та соціально-економічній сфері: за короткий період президентства Дж. Кеннеді ВНП країни збільшився на 25%.
У галузі зовнішньої політики Президент Кеннеді прагнув посилити вплив США на перебіг подій у світі й не допустити експансії комунізму. Водночас, уряд Кеннеді став більш реалістично зважувати власні можливості, чітко усвідомлювати нові економічні й політичні реалії в тогочасному світі. На початку 1960-х рр. була ухвалена нова військово-політична доктрина, що отримала назву «Стратегії гнучкого реагування». Вона стала офіційною доктриною НАТО і передбачала можливість ведення як тотальної ядерної війни, так і «обмежених війн» із застосуванням звичайної та ядерної зброї.
|
|
|
Зазначимо, що прихід до влади на Кубі прокомуністичного уряду у 1959 р. значно посилив військово-політичне протистояння США і СРСР у Карибському регіоні. Невдовзі планета опинилася на межі ядерної війни, й лише шляхом інтенсивних переговорів та взаємних поступок з боку двох державних лідерів – Д. Кеннеді та М. Хрущова – вдалося уникнути планетарної катастрофи.
Яскрава і багатообіцяюча політична кар’єра Дж. Кеннеді незабаром трагічно завершилася. Багато з його реформ, і особливо націоналізація нафтових покладів, заторкнули інтереси великого бізнесу, представників олігархічних об’єднань. Саме у цьому деякі дослідники та експерти вбачають причини загибелі Кеннеді. 22 листопада 1963 р., під час перебування в м. Даллас (штат Техас) й слідування у кортежі відкритим автомобілем, на Президента США було здійснено замах, внаслідок якого він був смертельно поранений. Офіційні звинувачення у вбивстві Дж. Кеннеді були висунуті Лі Харві Освальду, який невдовзі був застрелений під час конвоювання. Про рівень авторитету і поваги до Президента Кеннеді свідчив і той факт, що навіть офіційні радянські медіа повідомляли про «загибель видатного державного діяча Америки та всього світу». Згідно з Конституцією США посаду голови держави обійняв Віце-президент Ліндон Джонсон. В роки його президентства (1963-1969 рр.) була завершена значна частина соціально-економічних програм, запланованих Кеннеді. Але війна у В’єтнамі, що розпочалася у 1964 році, значно збільшила військові видатки, призвела до зростання дефіциту федерального бюджету і суттєво знизила авторитет Л. Джонсона. В 1965-1967 рр. США зосередили у В’єтнамі майже 500-тисячний військовий контингент, проте ескалація військових дій не приносила успіхів – південнов’єтнамські партизани та війська ДРВ продовжували завдавати американцям відчутних ударів й посилювали опір. Військові дії США в Індокитаї викликали зливу протестів як усередині країни, так і в усьому світі. Влітку 1969 року адміністрація США започаткувала курс на «в’єтнамізацію війни», тобто з цього часу війну мали продовжувати ворогуючі між собою в’єтнамські сторони.
|
|
|
Характеризуючи внутрішнє становище у США в означений період, слід звернути увагу на одну з найгостріших проблем країни, яка своїм корінням йде у глибоке минуле. Йдеться про расову проблему. Незважаючи на проголошене Конституцією рівноправ’я американських громадян, США у 50-70-ті рр. залишалися країною расової нерівності, дискримінації. Незважаючи на ухвалення Конгресом у 1957 і 1960 рр. законів антирасистського характеру, в країні продовжувала здійснюватися політика сегрегації афро-американського населення у школах, на транспорті, у лікарнях та громадських місцях. Тому в 1964-1965 рр. значно активізувалися виступи афро-американців проти расизму, визначним лідером антирасистського руху став християнський священик Мартін Лютер Кінг. Протягом 1960-х рр. він організував низку кампаній протесту проти політики сегрегації в США. Кінг активно виступав проти війни у В’єтнамі, оголосив необхідність боротьби зі злиденністю. В 1964 році його було удостоєно Нобелівської премії миру, але 1968 року лідер руху за громадянські права афро-американців був убитий.
|
|
|
Зіткнення американців на расовому ґрунті, війна у В’єтнамі, невдала боротьба із бідністю – все це зумовило поразку Демократичної партії на президентських виборах у листопаді 1968 року. Натомість лідер республіканців Річард Ніксон випередив демократа Г. Хемфрі й був проголошений новим Президентом США. Прагнучи забезпечити оздоровлення економіки, Ніксон 1971 року оголосив про початок проведення нової економічної політики, спрямованої на подолання негативних тенденцій у функціонуванні господарської системи. У зовнішній політиці уряд Ніксона досяг серйозних успіхів. Відбулися позитивні зміни в американо-радянських відносинах, зокрема важливе значення мав візит Президента США у Москву 1972 року й підписання десяти угод між США і СРСР. Найважливішим серед них став Договір про запобігання ядерної війни. У січні 1973 р. було також підписано Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі.
|
|
|
На виборах у листопаді 1972 року Р. Ніксон одержав переконливу перемогу над демократом Дж. Макговерном. Проте проведення виборів і початок другого терміну президентства Ніксона відбувалося на тлі найбільшого у повоєнній історії США політичного скандалу, що отримав назву «Уотергейт». Під час розслідування порушень законності, що виявилися в ході передвиборчої кампанії, було встановлено факт зловживання владою з боку високих посадових осіб. Були оприлюднені свідчення прямої причетності президента до цих подій. Юридичний комітет Палати представників оголосив затвердження процедури імпічменту. В цій ситуації, 8 серпня 1974 року, не чекаючи завершення процедури, Ніксон був змушений подати у відставку. Посаду глави держави обійняв Віце-президент Джеральд Форд. Адміністрація Президента Форда, за час свого нетривалого (1974-1977 рр.) перебування при владі, не змогла упоратися із ключовими проблемами країни і на виборах 1976 р. поступилася лідеру Демократичної партії. Відповідно, 39-м Президентом США у листопаді 1976 р. став Джиммі Картер, який дотримувався ліберальних підходів у внутрішній політиці й докладав чимало зусиль щодо розрядки міжнародної напруженості.
Цілою епохою в новітній історії США стало наступне перебування у головному кабінеті Білого дому Р. Рейгана.
Рональд Уїлсон Рейган – народився 1911 р. в містечку Тампіко, штат Іллінойс. Закінчив коледж 1932 р., здобув популярність як спортивний коментатор. Уклавши свій перший контракт з провідною кінокомпанією «Уорнер бразерс», з’явився 1937 р. на екрані у фільмі «Кохання у повітрі» й до 1964 р., коли вийшла остання картина за його участю, знявся загалом більш ніж у 50 художніх кінострічках. У 1962 р. Рейган вступив до Республіканської партії, й вже 1966 р. його обрали губернатором штату Каліфорнія. Перебуваючи на посаді губернатора Каліфорнії (1967-1975 рр.), він набув значного і важливого управлінського досвіду, який став у нагоді у його подальшій політичній кар’єрі. Лише з третьої спроби у 1980 р., ставши лідером республіканців, Рейган здобув перемогу на виборах Президента США й обіймав цю посаду до 1988 р. Його неоконсервативний курс у проведенні економічної та соціальної політики отримав назву рейганоміки. Він також фактично започаткував процес згортання «холодної війни» і переходу двох наддержав від конфронтації до діалогу й порозуміння. Пішов з життя після важкої тривалої хвороби 2004 р. Іменем Р.Рейгана в США названо Національний аеропорт у Вашингтоні та один із авіаносців флоту США.
Кандидат-республіканець переміг на чергових виборах 1980 р., а отже 40-м Президентом США став колишній голлівудський кіноактор, що, втім, не завадило йому стати одним із найуспішніших і популярних в народі політиків. Внутрішньополітичний курс нової адміністрації був спрямований на досягнення стабілізації соціально-економічної системи шляхом обмеження або навіть згортання втручання держави в економіку і надання переваги приватному сектору. Програма Рейгана передбачала значне скорочення федеральних видатків, на перший план висувалися завдання раціоналізації виробництва, його структурної та технологічної перебудови. Цей курс консервативного уряду США отримав назву «рейганоміка». У соціальній політиці Рейган орієнтувався на середній клас, тобто на більшість американців, й намагався активізувати й стимулювати його економічну дієвість. Адміністрації Рейгана вдалося зупинити економічну кризу, що розпочалася ще за президентства Дж. Картера, підвищити загальні соціальні стандарти в країні, довести суспільству ефективність своїх програм та практичних дій. Все це забезпечило Рейгану перемогу на президентських виборах у 1984 році. Відзначимо, що в США доби «рейганоміки» відбувалося семирічне піднесення економіки (1983-1989 рр.), а обсяг ВНП збільшився на 28 відсотків.
У зовнішньополітичній сфері адміністрація Р. Рейгана намагалася зміцнити позиції США у світі, розгорнути тотальну боротьбу з комуністичними й іншими тоталітарними режимами. Конфронтація з СРСР протягом 1980-х рр. досягла загрозливих масштабів, почалося розміщення американських ракет на території Великої Британії, ФРН, Італії. Оголосивши Радянський Союз «імперією зла», президент Рейган прагнув подолати його економічно, виснажити його ресурси й потенціал шаленими темпами гонки озброєнь. У березні 1981 р. Рейган виступив з ідеєю розгортання «Стратегічної оборонної ініціативи» (СОІ) – тривалої програми створення широкомасштабної протиракетної оборони з елементами космічного базування. В наукових і журналістських колах того часу програму СОІ іноді асоціювали з початком епохи «зоряних воєн». Крім того, в середині 1980-х рр. серйозного резонансу набув скандал навколо розслідування справи «Іран-контрас», у 1983 р. американська морська піхота окупувала о. Гренада, де при владі був уряд радянсько-кубинської орієнтації. Всі ці й подібні факти свідчили про одне – «холодна війна» сягнула свого апогею. Однак розуміння адміністрацією Рейгана згубності гонки озброєнь змінило ситуацію. Зустрічі на найвищому рівні в Женеві (1985 р.) та Рейк’явіку (1986 р.) продемонстрували можливість глибоких змін в американо-радянських відносинах. Прорив стався 1987 р., коли у Вашингтоні лідери США і СРСР підписали Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Перебуваючи з офіційним візитом у СРСР 1988 р., під час спільної з М.Горбачовим екскурсійної прогулянки Москвою й невимушеного спілкування з жителями радянської столиці, Р.Рейган визнав недоречність поняття «імперія зла» стосовно Радянського Союзу. В атмосфері все більшого порозуміння між двома наддержавами це було цілком зрозумілим і логічним, а додатковим свідченням значного прогресу у взаємовідносинах став виступ Президента США по Центральному телебаченню СРСР 31 грудня того ж року. Тоді глава американської держави привітав дещо здивовану багатомільйонну радянську телеаудиторію з Різдвом Христовим та Новим роком, закінчивши своє звернення словами «Нехай оберігає усіх вас Господь».
У 1988 р. Президентом США було обрано республіканця Джорджа Буша. Його каденція співпала з видатним явищем світового масштабу – завершенням «холодної війни». Під час зустрічей Дж. Буша з М. Горбачовим на Мальті (1989 р.) і у Вашингтоні (1990 р.) позначилася тенденція до початку співпраці між двома країнами, а у 1991 р. між США і СРСР було підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Рубіжна подія відбулася 19-21 листопада 1990 р. в Парижі, під час зустрічі глав держав і урядів 34 країн – учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Напередодні відкриття саміту у залі урочистостей Єлисейського палацу зібралися глави делегацій і міністри закордонних справ країн – членів НАТО й ОВД, де вони підписали Договір про звичайні збройні сили в Європі та Спільну декларацію 22-х держав. Паризька зустріч на найвищому рівні була другою після проведеної 1975 р. у Гельсінкі наради, що поклала початок процесу розвитку загальноєвропейської співпраці. Цей новий форум проходив у момент, коли Європейський континент і весь світ переживав глибокі зміни. Головне питання, яке обговорювалося у Парижі, – яким має бути майбутнє Європи та світу. Підсумком саміту стало ухвалення документу, що отримав назву «Паризька Хартія для нової Європи», під текстом якого поставив свій підпис кожний з 34 керівників країн – учасниць НБСЄ, в т.ч. президенти США і СРСР, Дж. Буш та М. Горбачов. Тоді було проголошено, що світ вступає у нову еру демократії, миру та єдності, залишаючи позаду добу конфронтації, ворожнечі та недовіри. Планета отримала реальний шанс подолати одну з глобальних загроз і перейти у нову якість свого розвитку.
Канада в означений період досягла визначних успіхів у своєму соціально-економічному розвитку, ставши однією з найрозвиненіших країн світу з високим рівнем життя населення. Становлення Канади як окремої політичної нації, самостійної держави з власною самобутньою поліетнічною культурою нерозривно пов’язано з іменем та діяльністю Прем’єра П.Трюдо.
П’єр Елліот Трюдо – народився 18 жовтня 1919 р. у Монреалі, здобував освіту у Монреальському університеті, Гарварді, Лондонській школі економіки, Паризькому університеті, де вивчав право, політологію, економіку. За віросповідуванням був католиком, за політичними поглядами –переконаним лібералом, представляв і очолював Ліберальну партію у політикумі Канади. Перебував на посаді Прем’єр-міністра у 1968-1979 рр., а також з 1980 по 1984 р., докладав чималих зусиль для вирішення ключових проблем внутрішнього життя канадського суспільства, проводив самостійну зовнішню політику. Уряд Трюдо вживав заходів для мирного розв’язання квебекського питання, недопущення розколу федерації, ініціював зміни у Конституції з метою припинити законодавчі повноваження британського парламенту в Канаді. Його вважають найвизначнішим лідером країни й називають батьком сучасної Канади, який відкрив країну світові та заклав основи її процвітання у 90-х рр. У червні 1984 р. П.Трюдо подав у відставку з посади Прем’єр-міністра і лідера партії, після чого до кінця свого життя (2000 р.) займався юридичною практикою.
На світовому ринку Канада виступає як один із провідних експортерів сировини, її господарство тісно інтегровано з економічною системою США. Сучасна Канада за розмірами ВНП входить до першої десятки країн світу, зокрема у 1995 р. він становив 579 млрд. доларів, а на одного жителя – 19 380 доларів. Технологічний рівень і структура її господарства відповідають вимогам ХХІ століття, матеріальне виробництво поділяється на дві майже рівні частини, одна працює на експорт, інша – на задоволення внутрішніх потреб. Зернове господарство є однією з провідних галузей, що визначає місце країни у світовому поділі праці, а як експортер пшениці, Канада поступається лише США. В цілому базою експортних галузей Канади є її величезні природні багатства, й саме експортні статті відіграють виняткову роль у житті цієї країни. Вони були і залишаються основним джерелом надходження іноземної валюти, а також є важливим чинником освоєння цієї малонаселеної країни. Провідною галуззю обробної промисловості є машинобудування, зокрема автомобілебудування. Сільське господарство характеризується високою продуктивністю при мінімальній зайнятості, середній розмір ферм (230 га) є одним із найбільших у світі. Величезна територія Канади потребувала розгалуженої й сучасної транспортної системи, і таку систему було створено. Дві трансканадські залізниці і одна трансканадська автострада перетинають країну в її південній частині від Атлантичного до Тихого океану, довжина кожної з цих трас складає близько 8000 км. Провінції Онтаріо і Квебек займають величезну площу – 2,6 млн. кв. км., але їх населення і господарське життя зосереджені на порівняно невеликій території міжозерної рівнини і в долині річки Святого Лаврентія. Тут склалася найбільша в Канаді концентрація міських поселень і фактично утворюється мегалополіс, що простягається по прямій на 1200 км між містами Уїнсор та Квебек. Його основу становлять такі відомі центри канадської економіки, політичного життя, культури, як Оттава, Торонто й Монреаль (головне місто французької Канади, яке має славу другого після Парижу франкомовного міста у світі). Крім того, важливу роль у житті Канади відіграють такі міста, як Вінніпег, Едмонтон, Калгарі, Ванкувер. Особливе місце посідає північний район країни, площа якого становить майже 4 млн. кв. км., а мешкає тут менше 100 тис. чоловік. Головна причина такого становища – суворі кліматичні умови Субарктики і Арктики. Ці терени мають значні мінеральні, гідроенергетичні, лісові ресурси, але їх експлуатація поки що практично не розпочалася. Зазначимо, що у 1993 р. уряд Канади погодився задовольнити вимогу місцевого населення – інуїтів на передачу їм у власність більше половини площі північних територій. Ці землі одержали відповідну назву – «Нунавут».
На початку ХХІ століття Канада упевнено крокує шляхом інноваційного розвитку, використання найновіших наукових здобутків і технологічних розробок, постійного підвищення соціальних стандартів, забезпечення високої якості життя, дотримання жорстких екологічних вимог в процесі виробництва. Ця північноамериканська країна стала за останні десятиріччя однією з найпривабливіших для проживання й особистісної самореалізації, лідером у питаннях безпечного, заможного й комфортного життя її громадян.
Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 161; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!