США Й КАНАДА ТА ЇХ ВПЛИВ НА СВІТОВИЙ РОЗВИТОК У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ
В історії сучасного світу Сполучені Штати Америки посідають ключове місце, й особливо це стосується другої половини ХХ століття. Новітня доба в історії людства дуже тісно пов’язана із зовнішньополітичною діяльністю урядів США, із тією стратегією й геополітичними впливами, що їх обирали і здійснювали американські адміністрації впродовж 1945 – 2009 років.
Економічний, військовий, науково-технологічний, політичний потенціал цієї країни завжди дозволяв їй бути не просто високорозвиненою державою, а й визначальним регіональним та світовим суб’єктом міжнародних відносин.
На початку ХХІ століття США продовжують залишатися країною з найбільшим у світі обсягом ВВП, з третьою у світі чисельністю населення, з потужним військово-промисловим комплексом, з високими соціальними стандартами і якісною системою освіти, з усталеними демократичними традиціями і зрілим громадянським суспільством. Крім того, США і надалі зберігають за собою статус наддержави, яка має свої інтереси і зацікавленості в усіх куточках земної кулі й готова всіма засобами захищати і відстоювати власні державні пріоритети та цінності.
Інша країна Північної Америки – Канада – протягом зазначеного періоду також динамічно розвивалася, будучи зорієнтованою, передовсім, на внутрішні пріоритети й не маючи значних геополітичних амбіцій. Вийшовши у 1990-ті роки на перше місце в світі за індексом розвитку людського потенціалу (ІРЛП), маючи найвищі показники у якості життя, у громадській та екологічній безпеці, у рівні системи охорони здоров’я, освіченості населення, його політичної й культурної зрілості, ця країна стала однією з найпривабливіших для комфортного і заможного проживання, що не могло не спричинити різкого збільшення імміграційного потоку до неї. Маючи тісні економічні і політичні зв’язки із своїм південним сусідом – США – країна все ж засвідчила світові свою здатність до самостійної внутрішньої й зовнішньої політики, базованої на власних національних інтересах. Втім, суттєвим подразником у суспільному житті Канади став квебекський прецедент, спроби сепаратистсько налаштованих кіл відокремити цю франкомовну провінцію від федерації, фактично розколоти єдину канадську націю. Цей фактор нестабільності діє і в сучасних умовах, проте в цілому він не змінює головного – Канада і надалі залишається однією з провідних країн світу, особливо у соціально-економічній сфері, вона є членом впливової «Великої вісімки».
|
|
|
Основні поняття : національна безпека, доктрина «стримування комунізму», конфронтація, «холодна війна», військово-політичні блоки, карибська криза, біполярний світ, лібералізм і консерватизм, квебекська проблема, маккартизм, рейганоміка, розрядка міжнародної напруженості, міжнародний тероризм, глобалізація, міжнародне співробітництво, індекс розвитку людського потенціалу, транснаціональні корпорації, високі технології, інноваційний тип розвитку, світове лідерство.
|
|
|
Зростання зовнішньополітичної активності США у повоєнні часи. Канада після Другої світової війни: загострення національних проблем
Повоєнний устрій світу багато в чому визначався стратегічними інтересами й політичною волею країн-переможниць у Другій світовій війні. Сполучені Штати Америки (США) зробили великий внесок у розгром фашизму і мілітаризму в роки Другої світової війни. Людські втрати країни складали понад 300 тисяч вбитими і 800 тисяч пораненими, полоненими, пропалими безвісти. Проте США, на теренах яких не велися військові дії, опинилися єдиною країною, чия економіка вийшла з війни значно більш зміцненою: за роки війни національний прибуток країни подвоївся. Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили у фінансово-економічну залежність від США (Велика Британія, Франція). США використали ці обставини для можливості оволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів і капіталів, створити розгалужену зону обігу власної національної валюти – долара. На даний період спостерігається також зростання військової потужності США. На 1945 р. ця держава досягла найвищого за свою історію рівня військової потуги, зокрема військово-морські й військово-повітряні сили базувалися на основних напрямках світових комунікацій і у найважливіших стратегічних пунктах. Наприкінці війни збройні сили США нараховували 12 млн. чол., а до 1949 року Сполучені Штати монопольно володіли ядерною зброєю, що створювало передумови для військово-політичної гегемонії у післявоєнному світі. Характеризуючи головні цілі зовнішньої політики США, слід зазначити таке: якщо до Другої світової війни зовнішньополітичний курс країни визначався політикою ізоляціонізму, то із зростанням економічної та військової потужності відбулася його кардинальна зміна у бік опори на військову силу, прагнення посилити свій вплив на розвиток подій в усьому світі. Відповідно, головними цілями зовнішньої політики США у перші повоєнні роки були: зміцнення національної безпеки, створення союзу західних демократичних країн, протидія поширенню комунізму, посилення позицій США в усьому світі.
|
|
|
Для реалізації цих цілей Сполучені Штати здійснювали певні кроки і у внутрішній політиці, зокрема 25 червня 1947 р. Конгрес, як вищий законодавчий орган країни, ухвалив Закон про національну безпеку, який вперше в американській історії запроваджував посаду міністра оборони. Крім того, були створені такі структури, як Національна рада безпеки і Центральне розвідувальне управління (ЦРУ). Значних коректив зазнала зовнішня політика США, методи і засоби її реалізації у зв’язку з приходом у Білий дім нового глави держави: після смерті Франкліна Делано Рузвельта 12 квітня 1945 р. Президентом США став віце-президент Гаррі Трумен. Зокрема, це стосувалося перегляду підходів у відносинах із СРСР – з партнерів ці дві держави перетворилися на супротивників, колишні союзницькі відносини відійшли у минуле.
|
|
|
Потрібно наголосити, що перші повоєнні роки були позначені зростанням зовнішньополітичної активності США. Так, Джордж Кеннан, радник посольства США у Москві, на початку 1946 р. запропонував «доктрину стримування», яка передбачала захист усього західного світу від можливого поширення ідеології та практики комунізму. Проблемі боротьби із зростанням глобального впливу комунізму була також присвячена «доктрина Трумена», з якою Президент США виступив у березні 1947 р. на об’єднаному засіданні обох палат Конгресу США. Важливим показником вагомої ролі США став факт їх особливого впливу при утворенні Організації Північноатлантичного договору ( НАТО) у 1949 р., адже саме військові США посіли ключові посади у керівництві цього блоку західних капіталістичних і демократичних держав. Значно зросла роль США у Європі завдяки реалізації «Плану Маршалла», адже тоді було надано фінансово-економічну допомогу 16-ти країнам континенту, включаючи й Західну Німеччину. У 1947 р. був оприлюднений цей масштабний й амбіційний план оздоровлення Європи, знекровленої війною та розрухою. 5 червня 1947 р., виступаючи з промовою перед студентами Гарвардського університету, державний секретар США Джордж Маршалл заявив: «Роль нашої країни має полягати в тому, щоб надати дружню підтримку Європі при складанні програми її економічного відновлення, а потім повною мірою, наскільки це можливо, допомогти проведенню програми в життя. Ця програма має бути спільною для всіх і виробленою спільно, якщо не всіма європейськими країнами, то багатьма із них». Програма економічного відродження, підкреслював Маршалл, буде «спрямована не проти якої-небудь країни чи доктрини, а проти голоду, злиднів, відчаю і хаосу». Звичайно, висунута Маршаллом програма заслуговувала на підтримку, однак створені в 1944 р. Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції та розвитку не мали достатніх ресурсів для її реалізації. Проте такі ресурси були наявними у США. Отже, головною метою цього плану було відновлення господарства, зруйнованого за роки війни, фінансування проектів й програм розвитку ринкової економіки. Пропозиція долучитися до здійснення плану Дж. Маршалла надійшла і до СРСР, Польщі, Чехословаччини, які, втім, відмовилися, вбачаючи у цьому загрозу власному суверенітету і основам директивно-планової економіки. Ті ж 16 західноєвропейських країн, що прийняли умови «плану Маршалла», протягом чотирьох років, з 1948 по 1951, отримали 12,7 млрд. доларів. Відповідно й зростання міжнародного впливу США у добу «холодної війни» призводило до подальшої конфронтації двох протилежних систем та зростання гонки озброєнь у світі.
Інша країна Американського континенту – Канада – більше була зорієнтована на внутрішні аспекти свого розвитку, вона не мала значних геополітичних амбіцій, особливо порівняно зі своїм південним сусідом – США. У політичній системі Канади домінували дві партії поміркованого характеру – Ліберальна й Прогресивно-консервативна. По завершенні Другої світової війни, користуючись економічним піднесенням у країні, ліберали тричі перемагали на виборах до парламенту (1945, 1949, 1953 рр.). У основі програми лібералів були принципи захисту вільного підприємництва, але із використанням регулюючої функції держави. Головним гаслом Ліберальної партії стала ідея побудови в Канаді нового соціального порядку на засадах концепції «держави загального добробуту». Уряд лібералів започаткував курс на послаблення політичних зв’язків з Великою Британією і почав активну діяльність у напрямку досягнення повного суверенітету. В 1947 р. в країні було ухвалено Закон про канадське громадянство, а також обговорювався проект розробки нового канадського прапора. Крім того, Верховний Суд Канади набув статусу вищої апеляційної інстанції у фактично незалежній країні. 1952 р. відбулася знаменна подія, яка зміцнила суверенітет країни – вперше генерал-губернатором Канади став канадець за походженням В. Мессі, а у 1980 р. канадець українського походження Роман Гнатишин був призначений генерал-губернатором, гідно виконуючи покладені на нього високі державні обов’язки. Згодом цю посаду обіймали ряд представниць прекрасної статі – Жанна Сове, Адрієнн Кларксон, Мікаель Жан, а сама країна набула повної незалежності 1982 р., коли було ухвалено Акт про Канаду, а дія законодавчих повноважень Великої Британії щодо Канади повністю припинилася. Втім, англійська королева й надалі залишалася главою держави, а Канада перебувала у складі Британської Співдружності націй.
У зовнішній політиці уряди лібералів надавали великого значення американському ринку, були прихильні до ідеї вільного торгового обміну зі США. Водночас зростала і залежність Канади від ринку США, у низці галузей виробництва, передусім, в автомобільній, американський капітал переважав. Значне зростання імпорту із США вкрай негативно позначилося на зовнішньоторговельному балансі країни.
На парламентських виборах 1957 р. перемогу отримала Прогресивно-консервативна партія. В основі її програми знаходилася ідея захисту принципів вільного підприємництва, розвитку економічної, політичної та військової співпраці з провідними країнами Заходу. Ця партія виступала також за обмеження ролі держави в економіці, за скорочення державних видатків.
Важливим кроком на шляху демократизації країни стало ухвалення у 1960 р. Білля про права, втім, у 60-ті рр. політичне становище в Канаді відзначалося нестабільністю. Почав проявлятися цілий комплекс кризових явищ – у двопартійній системі влади, у сфері міжнародних стосунків, у соціально-економічній, фінансовій галузях. Проте, найбільш гострою для Канади 60-70-х рр. була етнічна проблема, адже особливістю цієї країни є наявність двох найбільш чисельних етнічних груп – англоканадців і франко-канадців, а також значної кількості етнічних меншин.
Національна проблема в Канаді – це, насамперед, проблема провінції Квебек, й загострення саме етнонаціонального питання створило загрозу для існування Канади як федеративної держави. В той період франко-канадці Квебека почали претендувати на збільшення своєї ролі у політичному і економічному житті країни, в провінції з’явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. У 1968 р. була створена Квебекська партія, що об’єднала послідовних прибічників сепарації провінції від Канади. Проблему Квебека намагався вирішити лідер Ліберальної партії П. Трюдо, що став у 1968 р. Прем’єр-міністром Канади.У програмі Трюдо одне з головних місць відводилося подоланню кризи Федерації. За ініціативою нового прем’єра у 1969 р. канадський парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної мови на федеральному рівні. Трюдо, прагнучи консолідувати канадців у єдиній державі, намагався втілити у життя ідею існування в країні єдиної нації – канадської. Проти цієї концепції рішуче виступив квебекський парламент, що ухвалив у 1974 р. Закон про єдину державну мову у провінції – французьку. У подальшому квебекська криза лише загострилася: у 1976 р. на виборах у провінції Квебек перемогла й прийшла до влади партія сепаратистів – Квебекська партія. Нею було прямо поставлено питання про вихід провінції зі складу Канади. Згодом було проведено референдум з цього питання (1980 р.), під час якого лише 40% виборців провінції висловилося за надання Квебеку незалежності. Внаслідок цього проблема канадського Квебеку залишалася невирішеною, а міжетнічна напруженість стала на довгі роки дестабілізуючим фактором внутрішньополітичного життя Канади. Про це свідчать і події 1990 та 1999 рр., коли проводилися наступні референдуми щодо надання незалежності Квебеку, причому відсоток її прихильників зріс майже до половини голосів. Водночас, слід підкреслити, що згадані проблемні аспекти внутрішньополітичного життя Канади не заважали їй наполегливо підвищувати економічні показники та соціальні стандарти й врешті посісти перше місце у світі за «Індексом розвитку людського потенціалу».
Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 175; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!