Соціально-політичний та економічний розвиток країн Західної Європи у другій половині ХХ – початку ХХІ століття

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 36Следующая ⇒

Після Другої світової війни Європа була політично дезорганізованою, а її економіка зруйнована. Політичні кордони Європи були визначені країнами-переможцями (США, СРСР, Великою Британією та Францією) на конференціях у Ялті (4 – 11 лютого 1945) і Потсдамі (17 липня – 2 серпня 1945). Велика Британія, США та Франція в 1948 р. об’єднали свої окупаційні зони і сприяли створенню Федеративної Республіки Німеччини (ФРН). Радянський Союз намагався запобігти діям союзників спочатку шляхом блокади Західного Берліну, а потім у межах своєї окупаційної зони утворив Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Таким чином, у 1949 році на території колишньої Німеччини з’явилися дві держави. Вони одразу посіли свої місця у двох політичних блоках, на які була поділена Європа. У країнах Західної Європи, завдяки американській допомозі (план Маршалла з 1947 року) відбулася відбудова господарства і швидкими темпами здійснювалися соціально-економічні перетворення. Поглиблення процесу економічної інтеграції сприяло створенню протягом 50-х років декількох європейських об’єднань, закономірним результатом розвитку яких було виникнення сучасного Європейського Союзу (ЄС – European Communiti).

Основні поняття: “План Маршалла”, денацифікація, демілітаризація, декартелізація, європейські співтовариства, Шенгенська угода, Маастріхтський договір, єдина європейська валюта, євроатлантична інтеграція, європейський вибір, інтеграційна політика, національні інтереси, наднаціональний рівень.

Особливості повоєнної відбудови та подальшого розвитку держав Західної Європи

Поняття «Західна Європа» використовується в історичній літературі для виокремлення серед європейських країн політичного регіону, до складу якого відносять держави, що під час гонки озброєнь та ідеологічної війни між СРСР та США опинилися на заході від «залізної завіси». Західна Європа – це 24 держави капіталістичного світу: Велика Британія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія (Північна Європа), Німеччина, Швейцарія, Франція, Ліхтенштейн, Люксембург, Австрія, Нідерланди, Бельгія, Монако (Західна Європа), Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Андорра, Мальта, Ватикан, Сан-Марино (Південна Європа), які були вільними від радянської окупації (за винятком східної частини Австрії) і пізніше переважна більшість з них стала членами Північноатлантичного альянсу (НАТО), об’єднала свої збройні сили в рамках Західноєвропейського союзу (ЗЄС) та створила економічні об’єднання – від Бенілюксу, «Спільного ринку» до «Європейського економічного співтовариства», яке згодом трансформувалося у Європейський Союз (ЄС).

В історичній науці повоєнну епоху поділяють на декілька періодів: 1) друга половина 1940–х – 1950–ті роки (відхід від співпраці в антигітлерівській коаліції, політика “холодної війни”, військово-політичних блоків та гострої конфронтації двох світових соціальних систем); 2) 1960-ті – перша половина 1970-х рр. (складні ситуації, породжені “холодною війною” та перехід до розрядки ); 3) друга пол. 1970-х – 1980-ті рр. (перемога консервативних тенденцій, нові спалахи “холодної війни“, поступовий перехід до утвердження демократичних принципів у міжнародних відносинах); 4) кінець 1980-х – 1990-ті рр. (завершення “холодної війни”, розпад СРСР і світової соціалістичної системи та пошуки нової моделі сучасного світопорядку).

У перші повоєнні роки союзники в цілому прагнули діяти спільно та погоджено працювати над розв’язанням загальних міжнародних проблем: створення ООН, визначення статусу фашистської Німеччини після її капітуляції, покарання воєнних злочинців, укладення мирних договорів із союзниками Німеччини.

Упродовж тривалого часу діяльність ООН була малоефективною, давалася взнаки “холодна війна” – конфронтація між Заходом і Сходом. Не дивно, що всі ініціативи СРСР в ООН сприймалися як пропагандистські і блокувалися. До 1955 року практично було заморожено вступ до ООН соціалістичних країн (Румунії, Албанії, Болгарії, Угорщини).

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прийняла Загальну декларацію прав людини. При голосуванні 8 країн утрималися (серед них СРСР), мотивуючи це тим, що Декларація не забезпечувала дійсних прав людини. Текст Декларації не друкувався в СРСР аж до середини 1980-х років.

Питання про долю післявоєнної Німеччини союзники розглядали впродовж війни. Остаточно воно було вирішене на Потсдамській (Берлінській) конференції 1945 р. За загальною угодою між СРСР, США, Англією та Францією Німеччину, включаючи місто Берлін, поділили на чотири зони окупації. Країни-переможці зобов’язалися здійснювати в своїх зонах денацифікацію, демократизацію, демілітаризацію та декартелізацію. Остаточно були визначені кордони Німеччини, територія якої зменшувалася на ¼ у порівнянні з 1938 р. З територій, що відходили від Німеччини, німецьке населення виселялося. Союзники домовилися про взаємну репатріацію військовополонених та про загальну суму репарацій з Німеччини в 20 млрд. дол., 50 відсотків якої мав отримати СРСР. Союзники вважали Німеччину єдиним економічним цілим і висловилися за відновлення у майбутньому демократичної німецької держави, що згодом і відбулося.

Із союзниками Німеччини підписувалися перемир’я. (Німеччина беззастережно капітулювала!). Для нагляду за дотриманням перемир’я у кожній з них були утворені союзницькі контрольні комісії (СКК). Одним із першочергових завдань стало укладення мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини – Італією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. У цій справі учасники антигітлерівської коаліції проявили в цілому спільну волю та погодженість. Механізм підготовки проектів договорів повинна була підготувати Рада міністрів закордонних справ – РМЗС п’яти великих держав: СРСР, США, Англії, Франції, Китаю. З 29 липня до 15 жовтня 1946 року тривала Паризька мирна конференція за участю 21 держави. Конференція завершилася тим, що прийняла рекомендації з укладання мирних договорів. Остаточно проекти мирних договорів було погоджено на 3-ій сесії РМЗС, підписано в Парижі, в лютому 1947 року та ратифіковано всіма державами у вересні 1947 року.

У преамбулах мирних договорів йшлося про припинення війни з колишніми союзниками Німеччини. Політичні постанови мирних договорів зобов’язували переможені країни забезпечити своїх громадян незалежно від раси, статі, мови чи релігії всіма демократичними свободами, не допускати відродження фашистських організацій, затримувати і судити воєнних злочинців.

Територіальні постанови: кордони Італії визначалися в межах 1938 р. (до Югославії відходила східна частина Юлійської країни, півострів Істрія, Фіуме, острів Пелагоза та ін.); Італія втрачала всі права на колонії. Місто Трієст оголошувалося вільною територією. Кордони Угорщини фіксувалися за станом на 1 січня 1938 року (Віденські арбітражі 1938 і 1940 рр. визнано недійсними); кордони Румунії – за станом на 1 січня 1941 року (Північна Трансільванія переходила до Румунії); кордони Фінляндії – за договором з СРСР від 12 березня 1940 р. (окрім цього, фіни віддавали СРСР область Петсамо (Печенгу) та район Поркаала – Удд в оренду на 50 років, СРСР відмовлявся від оренди півострова Ханко), кордони Болгарії залишалися незмінними. Військові постанови визначали кількість національних армій у переможених країнах.

Репараційні та реституційні постанови передбачали: Болгарія повинна була виплатити Греції 45 млн. дол. репарацій, Румунія та Фінляндія сплатити СРСР по 300 млн. дол., Угорщина – 200 млн. дол., Італія – 100 млн. дол. Окремі статті зобов’язували повернення золотих запасів у країни, з яких вони були вивезені. За пошкоджену іноземну вартість переможені країни повинні були сплатити 2/3 її вартості. За такими постановами мирних договорів розвивалися країни Європи у перші повоєнні роки.

Суспільно-політичний та економічний розвиток Західної Європи у повоєнний період відбувався в умовах “холодної війни”. “Холодна війна” – це планетарна двостороння конфронтація СРСР і США та їх союзників на конкретній ідеологічній основі, яка характеризувалась боротьбою за сфери впливу, кризами, що поставили світ на межу глобальної війни із застосуванням ядерної зброї.

Однією з найдраматичніших проблем повоєнних міжнародних стосунків стало “німецьке питання”. У грудні 1946 року було об’єднано американську та англійську зони окупації (створено Бізонію), до якої пізніше приєдналася французька (створилася Тризонія). СРСР не підтримав пропозицію Заходу про відкриття зональних кордонів, вільне пересування громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.

Зібравшись окремо в Лондоні в лютому 1948 році США, Англія та Франція (за участю країн Бенілюксу) домовилися про створення на теренах своїх зон Західної Німеччини, про скликання Установчих зборів, які мали виробити Конституцію нової німецької держави, поширити на Західну Німеччину план Маршалла. Союзники також прийняли рішення про суттєве скорочення програми репарацій та демонтажу підприємств у Західних зонах.

У відповідь на дії союзників СРСР розпочав у 1948 році блокаду західних зон Берліну. Так виникла перша берлінська криза, яка тривала до весни 1949 року, було проголошено ФРН, а у жовтні цього ж року – НДР, з якою СРСР одразу встановив дипломатичні відносини.

Початком другої Берлінської кризи вважають 1958 рік, коли радянське керівництво у ноті урядам США, Англії, Франції та ФРН, в ультимативному тоні зажадало перетворити Західний Берлін на “демілітаризоване вільне місто”. У разі невиконання цього плану, Москва погрожувала передати під контроль НДР комунікації між ФРН і Західним Берліном. Нові зустрічі та пропозиції зацікавлених сторін не дали позитивних результатів.

У серпні 1961 року була споруджена берлінська стіна, після чого будь-які можливості для розв’язання німецького питання були втрачені. Більш ніж 40-річна історія “німецького питання” завершилася у 1990 році, що стало можливим у зв’язку з демократичною революцією в НДР, ліквідацією берлінської стіни та іншими демократичними змінами. У вересні 1990 року було підписано Договір про об’єднання Німеччини, який набрав чинності у жовтні. З цього часу Німеччина відіграє велику роль у світовому розвитку як єдина держава.

Подальшому розвитку держав Західної Європи сприяла зустріч у листопаді 1990 року в Парижі керівників країн-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), на якій на основі гельсінських принципів було прийнято Паризьку хартію для нової Європи, створено постійні органи: секретаріат НБСЄ, Бюро вільних виборів, Центр для запобігання конфліктів. Учасники зустрічі домовилися також про регулярні політичні консультації. Напередодні Паризької наради країни НАТО та Варшавського Договору підписали Договір про скорочення звичайних озброєнь в Європі та Декларацію про відносини партнерства між двома колись ворожими блоками. Пізніше розпад соціалістичного табору привів до ліквідації у липні 1991 році Організації Варшавського Договору та Ради Економічної Взаємодопомоги. У сучасних умовах у Західній Європі спостерігається посилення економічної інтеграції.

Цивільна та військова структура НАТО

У р я д и к р а ї н

2.2. Європейська інтеграція. Вплив Європейського Союзу (ЄС) на розвиток інтеграційного процесу в Європі

У 1947 році під час виступу перед студентами Гарвардського університету, державний секретар президента США Гарі Трумена генерал Джордж Маршалл розповів про план економічного відродження Європи. “Сполучені штати мають робити все, на що спроможні, аби посприяти поверненню у світ нормального економічного здоров’я, бо без нього не може бути ні політичної стабільності, ні гарантованого миру”. Головною метою цього комплексу економічних і політичних намірів, відомого як “План Маршалла”, передбачалася стабілізація соціально-політичної ситуації у Західній Європі, приєднання Західної Німеччини до західного блоку та зменшення радянського впливу у Східній Європі. ”План Маршалла” діяв чотири роки – з 1948 року до кінця 1951 року. У липні 1947 року в Парижі відбулася конференція 16 країн європейського економічного співробітництва, які прийняли рішення долучитися до “плану Маршалла” – Англія, Франція, Австрія, Бельгія, Голландія, Данія, Греція, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія та Туреччина. На конференції було створено комітет європейського економічного співробітництва і прийнято спільну заяву країн-учасниць конференції на американську допомогу, яку США протягом наступних 4 років надали їм у сумі майже 13 млрд. дол.

План Маршалла («Програма відновлення Європи») – програма економічної допомоги країнам Європи після Другої світової війни, вступив у дію у квітні 1948 р. У його здійсненні брали участь 17 європейських країн, включаючи Західну Німеччину (з 1949 р. – Федеративна Республіка Німеччини). З 1951 р. План Маршалла перетворився у програму "Взаємного забезпечення безпеки" – програму надання країнам Західної Європи американської військової допомоги.

КРАЇНА	1948 - 1949	1949 - 1950	1950 - 1951	Всього
Франція	1085	691	520	2296
ФРН	510	438	500	1448
Греція	175	156	45	366
Ісландія	6	22	15	43
Ірландія	88	45	0	133
Італія та Трієст	594	405	205	1204
Нідерланди	471	302	355	1128
Норвегія	82	90	200	372
Португалія	0	0	70	70
Швеція	39	48	260	347
Швейцарія	0	0	250	250
Туреччина	28	59	50	137
Австрія	232	166	70	458
Данія	103	87	195	385
Бельгія та Люксембург	195	222	360	777
Велика Британія	1316	921	1060	3297
Всього	4,924	3,652	4,155	12,721

ДжорджКетлетт Маршалл-мол. (31 грудня 1880 — 16 жовтня 1959) — Державний діяч США, генерал армії (18 грудня 1944), лауреат Нобілевської премії миру. Обіймав посаду головиГенштабу, державного секретаря та міністра оборони. У 1947 році Маршалл виступив у Гарварді з ініціативою надання допомоги європейським країнам, яка стала відома як «план Маршалла». У 1947—1949 рр. державний секретар США. У 1950 році з початком війни у Кореї він був призначений міністром оборони. У вересні 1951 року за станом здоров’я пішов у відставку.

“План Маршалла“ надавав щедре фінансування для відбудови та розвитку європейської економіки. Але вплив цього кроку виявився значно більшим: він звернув увагу європейських лідерів на те, що потрібна багатонаціональна економіко-адміністративна структура, подібна до “Бенілюксу“. Це не був час національних бар’єрів для заборони потоків товарів і сировини або митних тарифів для перешкоди регіональному економічному відродженню. Незабаром на конференціях була спроектована нова об’єднана Європа. Один із результатів полягав у створенні Ради Європи. Економічному відродженню Європи сприяла діяльність міжнародних організацій: “Бенілюкс“ (1944), Організація європейського економічного співробітництва (1948), на основі якого у 1958 році був створений “Спільний ринок”, Рада Європи (1949), Європейське об’єднання вугілля і сталі (1951).

Однак не всі європейські країни приєдналися до 6 країн “Спільного ринку”. Спочатку Франція наклала вето на членство Великої Британії, тому остання створила конкуруючу організацію – Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ або ЕФТА), до якої входили, крім засновниці, три скандинавські країни - Швейцарія, Австрія та Португалія. Але ЄАВТ не була рівною могутньому ЄЕС, і її учасники, включно із самим Сполученим Королівством, ясно бачили переваги членства в Європейському економічному “Спільному ринку “.

Далі події в Європі розвивались таким чином: 1965 рік – підписано Мергерську угоду між ЄЕС, ЄОВС і Євратомом (чинні з 1967 р.); 1967 рік – час заснування організації Європейського Співробітництва; 1968 рік – ліквідовано всі митні податки для внутрішньої торгівлі ЄС; введено спільний зовнішній тариф. ЄС почало розростатися; 1973 рік – Велика Британія, Ірландія і Данія були прийняті у члени ЄС, створивши “дев’ятку”; 1979 р. – відбулися перші загальні вибори Європи – парламенту. Новий законодавчий орган у складі 410 членів засідав у Страсбурзі.

У 1981 році прийняли Грецію – створилася “десятка”, 1986 рік – Іспанія і Португалія вступили в ЄС, створена “дванадцятка”. Ратифіковано Єдиний Європейський Акт, в якому визначено завдання Європейського Союзу у 1990-х рр.

З 1986 року, коли країн стало дванадцять, організація Європейського Співробітництва знову змінила свою назву на теперішню - Європейський Союз і було створено новий прапор. 1987 року – Туреччина і Марокко подали перші заяви про вступ у ЄС. Марокко відмовили; Туреччину – повідомили, що дискусії триватимуть. 1990 року – підписали Паризьку хартію 34 члени Конференції з безпеки і співробітництва у Європі (КБСЄ). Колишня Східна Німеччина, як частина нової об’єднаної Європи, приєдналася до ЄС. 1991 рік – Маастрихтська зустріч визначила курс Європейського Союзу на 1990 – ті роки. 1993 року – вступив у дію Єдиний європейський ринок. Ратифіковано угоду про модифікацію європейського Співробітництва у Європейський Союз. 1995 рік – Австрія, Фінляндія і Швеція вступили до ЄС, створивши “пятнадцятку” – Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швейцарія.

Пізніше до них приєднались 4 країни-учасниці Європейської асоціації вільної торгівлі – ЄАВТ – Норвегія, Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн.

1999 рік – вступив у дію Європейський валютний союз, єдина валюта (євро) в 11 з 15 країн ЄС. Гельсінський саміт обговорив домовленості фаст-трек з шістьма іншими; перспективи для Туреччини відкладаються на довший термін. 1 травня 2004 року до неї увійшли 10 країн – Естонія, Литва, Латвія, Польща, Угорщина, Словенія, Мальта та Кіпр.

Країни-члени ЄС

Керівні органи ЄС

Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Данія, Греція, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція

Європейський Парламент (Страсбур, Франція) Європейська Рада (Страсбур, Франція) Рада Європейського Союзу (Брюссель, Бельгія) Європейська Комісія (Брюссель, Бельгія) Європейський Суд (Люксембург)

Рух до європейської інтеграції триває. З 1 січня 2007 року членами ЄС стали Болгарія і Румунія. Група країн у середині Союзу скасовує формальності при перетині кордонів згідно з Шенгенською угодою, євро стало основною валютою у 13 країнах Європи. У Євросоюзі використовуються 23 офіційні мови держав – членів цього міжнародного об’єднання. Європа сьогодні є впливовим чинником економічного, політичного та культурного розвитку всього світу.

Україна і Європейський Союз

Як незалежна держава, Україна прагне встановити добрі відносини з усім світовим співтовариством. Цьому сприяє обрання Україною статусу неприєднання до будь-яких військових блоків, добровільна відмова від володіння ядерною зброєю.

Взаємозв’язки України з іншими державами відбуваються на двох рівнях – на рівні міжнародному і на рівні двосторонніх відносин.

Україна співпрацює з багатьма міжнародними організаціями, при тому будучи одним із фундаторів окремих з них. Так, вона була серед засновників ООН у 1945 р. У Генеральній Асамблеї ООН Україна має рівні права з усіма членами, декілька разів обиралася непостійним членом Ради Безпеки.

Україна – активний учасник у головному економічному органі ООН – Економічній і соціальний раді (ЕКОСОР), а також в ЮНІДО, ЮНКТАД та інших, пов’язаних з економікою. Після здобуття незалежності Україна вступила у 1992 році до таких могутніх у світовій економіці організацій, як Міжнародний валютний фонд та Світовий банк.

Міжнародний валютний фонд є найбільшим серед міжнародних організацій кредитором України, його частка становить 60%. За станом на 1999 рік МВФ виділив Україні кредитів на суму у 4,8 млрд. дол. Вони спрямовані на економічну трансформацію в Україні: перш за все – на покриття дефіцитів платіжного балансу й погашення внутрішнього боргу. Завдяки кредитам МВФ вдалося приборкати гіперінфляцію та ввести в обіг нову грошову одиницю – гривню. Стабілізація гривні у 2000 – 2001 рр. відбувалася також не без допомоги МВФ. МВФ регулює потоки капіталу між державами світу: члени МВФ умовно поділяються на країни-донори (це розвинені країни) і країни-споживачі допомоги, до яких належить і Україна. Хоча квота України в МВФ становить лише 0,7 %, її членство у цій організації дуже важливе для нашої держави, причому не тільки через можливість безпосередньо отримувати від неї кредити. Фонд не лише впливає на ситуацію світового валютно–кредитного ринку. Від позицій Фонду багато в чому залежить політика комерційних банків та інших кредитних закладів. Неврівноваженість української економіки сприймається як істотний ризик для надання кредиту. Авторитет МВФ створює так званий “демонстраційний ефект” – тобто пом’якшує цей ризик.

Україна є членом всіх структур Світового банку: міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародної фінансової корпорації (МФК); Міжнародної асоціації розвитку (МАР) та багатосторонньої агенції гарантування інвестицій (БАГІ). Серед міжнародних кредитно-фінансових організацій МБРР є другим після МВФ кредитором України. Його частка становить 33% всіх позик. Кошти використовуються більш різноманітно. Вони спрямовані також на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту. Умови надання кредитів від Світового банку більш сприятливі. Термін погашення кредитів продовжується до 20 років з пільговим періодом 5 років (для країн ІІІ категорії, де рівень доходів нижче середнього). За рахунок Світового банку в Україні реалізується 16 проектів на загальну суму 2 895 млн. дол. та 15 млн. нім. марок. Значне місце займають позики на структурну перебудову й розвиток паливно-енергетичної галузі, на реконструкцію сільського господарства, впровадження ринкових відносин в аграрнопромисловому комплексі.

Третьою організацією за обсягом кредитів України є Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Позики його безпосередньо йдуть на розвиток виробництва, причому значна їх частка спрямовується на підтримку приватних малих і середніх підприємств. ЄБРР працює на комерційній основі, кредити надаються за умов ринкових ставок. За обсягом кредитів банку Україна посідає друге місце. В галузевому розрізі ЄБРР інвестує переважно харчову промисловість, видобуток нафти й газу, агробізнес, телекомунікації, портове господарство, а також вкладає кошти у фінансову сферу. Україна у 2007 р. стала членом Світової Організації Торгівлі (заявка про вступ до ГАТТ, так називалася ця організація раніше, була направлена до цієї міжнародної установи нашою державою ще у 1993 р.).

Стратегічною метою України є вступ до Європейського Союзу. Бажання України не реалізується через невідповідність економічного механізму України нормам і вимогам ЄС. У 1994 році була підписана угода про партнерство і співробітництво між ЄС і Україною. Вона набула чинності у 1998 році. Основні пункти угоди: розвиток тісних політичних стосунків шляхом постійного діалогу з політичних питань; сприяння торгівлі та інвестиціям гармонійним економічним стосункам; забезпечення основ для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва; підтримка України в її зусиллях зміцнювати демократію та завершення переходу до ринкової економіки. У 1999 році була прийнята “Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України”, мета якої - сприяння демократичним перетворенням в Україні як фактора зміцнення миру, стабільності та процвітання в Європі.

Одним із напрямків співробітництва України з ЄС є програма ТАCІS – Технічна допомога СНД. Зокрема, на економічні реформи в Україні виділено гранти для 32 проектів (проекти з реструктуризації сільського господарства, сприяння розвитку фінансових ринків в Україні та інше). ТАСІS передає ноу-хау, яким володіють державні й приватні організації, що дозволяє сполучати досвід з професійними знаннями й навичками на місцях.

Таким чином, період 1945-2009 рр. для країн Західної Європи виявився надзвичайно насиченим за кількістю історичних подій, наслідком яких стали кардинальні зміни і перетворення в усіх сферах життя народів цієї частини світу. Європейські держави за короткий час подолали руйнівні наслідки війни, здійснили в жорстких умовах «холодної війни» реконструкцію і перебудову господарства, досягли суттєвих соціально-економічних результатів. Високорозвинені країни Західної Європи сьогодні є лідерами сучасного світу, вони складають «золотий мільярд людства», це впливові члени «великої вісімки» та «великої двадцятки» – за їхньою безпосередньою участю здійснюється узгодження широкого кола питань з актуальних міжнародних проблем та координації фінансової і торговельної політики. Якщо Європейський союз матиме успіх, Європа матиме більше значення в економічній та політичній історії світу, ніж будь-коли раніше.

Питання для самоконтролю:

1. Яких змін зазнали країни Західної Європи після Другої світової війни?

2. Охарактеризуйте зовнішні та внутрішні політичні чинники, які сприяли демократичним перетворенням суспільних відносин і економічному відродженню господарства західноєвропейських держав після Другої світової війни.

3. Назвіть найвпливовіші міжнародні організації країн Західної Європи, діяльність яких має визначальне значення для сучасного суспільно-політичного і економічного розвитку регіону і країн світу?

4. Як відбувався процес євроінтеграції, налагодження та розвитку міжнародного співробітництва країн Західної Європи з державами світу.

5. Яким чином процес соціально-політичного та економічного розвитку країн Західної Європи впливає на стан і розвиток сучасного світу?

6. Охарактеризуйте економічні відносини України із західноєвропейськими державами на сучасному етапі.

Тема 3

Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 465; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!