Становлення та розвиток українсько-російських відносин у новітню добу

⇐ ПредыдущаяСтр 22 из 36Следующая ⇒

Українсько-російські відносини посідають вагоме місце у системі зовнішньополітичних пріоритетів сучасної Росії. Суть її стратегічних інтересів полягає в тому, що через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з’єднують її з Центральною і Західною Європою. Сюди ж варто віднести постійне прагнення правлячої еліти політично домінувати на пострадянському геополітичному просторі, де Україна є після Росії найпомітнішим суб’єктом. У свою чергу важливість Росії для України пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, усталеними господарськими зв’язками, значним відсотком росіян у складі її населення тощо.

Перші спроби упорядкувати російсько-українські відносини у новітню добу відбулись ще за часів існування СРСР, коли представники українського (“Народна Рада”) та російського (“Демократична Росія”) парламентів підписали “Декларацію” про принципи міждержавних відносин між тодішніми ще радянськими республіками. Цей документ став основою офіційного договору між Росією та Україною, підписаного Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 року.

Проголошення Декларації про державний суверенітет, розпад СРСР і поява незалежних російської та української держав кардинально змінили характер російсько-українських відносин. На дипломатичному рівні стосунки між двома уже пострадянськими країнами було встановлено 14 липня 1992 року. Спочатку вони регулювались згаданим договором від 19 листопада 1990 року. Наслідком цього стало підписання низки угод – на 1 грудня 1995 року між ними було укладено 80 угод, з яких 46 – економічного характеру.

Разом з тим, у російсько-українських відносинах виникло багато гострих суперечностей, зокрема, стосовно Криму та долі Чорноморського флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв, розподілу активів колишнього СРСР.

Існує низка основних об’єктивних чинників, що ускладнюють рівноправне співробітництво України з Росією. Всередині України це: незавершеність формування національної держави, надмірна, незбалансована інтеграція національного господарства у нереформований простір СНД, однобічна залежність від її джерел енергопостачання та окремих видів сировини, недостатня розвиненість почуття національної приналежності й патріотизму серед значної частини населення України, наявність комплексу меншовартості.

Проте найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних міждержавних взаємин є позиція самої Росії. Перше і, мабуть, найголовніше полягає в тому, що серед населення Росії склалося і панує уявлення про Україну як органічну частину Росії. Слов'янська спорідненість обох народів сприяє посиленню таких уявлень. Занепокоєна збереженням власної цілісності, Росія дещо послабила реінтеграційну політику стосовно колишніх союзних республік. Однак, за умов зміцнення російської державності, стабілізації її внутрішнього становища, на початку ХХ століття це почало відчуватися і пострадянські країни не гарантовані від виявів імперського домінування з її боку. Друга обставина полягає в тому, що після ейфорії, викликаної перемогою (серпень 1991 р.) над путчистами, російські демократи починають усвідомлювати величезні втрати, пов'язані з розвалом СРСР. Найголовніше – Росія втратила статус наддержави. Тепер вона болісно сприймає будь-які коопераційно-інтеграційні формування без її безпосередньої участі, що, зокрема, можна проілюструвати діяльностю організації ГУУАМ, поява якого створює дещо нову ситуацію в інтеграційному процесі на теренах СНД. Незалежність України також позбавила Росію її домінуючого положення на Чорному морі, де Одеса була життєво важливим портом для торгівлі з країнами Середземномор’я і всього світу в цілому.

В українсько-російських стосунках можна простежити певну еволюцію і поділити їхню новітню історію на чотири періоди: 1) 1991-1997 рр. – становлення відносин після розпаду СРСР до підписання договору: від виникнення непорозумінь і конфронтації до знаходження конструктивних рішень; 2) 1997-2000 рр. – спроба побудови відносин на основі прийнятих договору і угод; 3) 2000-2004 рр. – прагматизація відносин з початком президентства В. Путіна; 4) з 2004 р. – зміна конфігурації відносин з обранням президентом України В. Ющенка.

У системі російсько-українських відносин можна виділити також декілька блоків проблем: політичний, соціально-економічний та гуманітарний. Кожний з них зазнавав змін відповідно до наведеної вище еволюції.

У центрі політичної проблематики знаходиться питання Криму та Чорноморського флоту. Уже на початку 90-х рр. ХХ століття в громадських і політичних колах російського істеблішменту почали піддавати сумніву декрет (19 лютого 1954 р.) і закон (26 квітня 1954 р.) Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області з РРФСР до УРСР, видаючи його не за державне, а партійне рішення. Етнічний склад Криму, де за переписом 1989 року росіяни становили 67 відсотків, а українці лише 25,8 відсотків (серед яких майже 48% визнали російську мову рідною) давав їм, неначе, додаткові підстави для подібних небезпечних сентенцій.

Наслідком таких настроїв стали дії російської парламентської комісії з питань закордонних справ та зовнішньоекономічних зв’язків, яка в січні 1992 року у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії проголосити рішення 1954 року щодо Криму недійсним. Російський парламент на закритому засіданні 21 травня 1992 року прийняв відповідне рішення. У липні 1993 року ще одна постанова російського парламенту проголосила утвердження “російського федерального статусу” Севастополя і забезпечення його фінансування з російського бюджету. Міжнародна спільнота негативно оцінила позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Очевидно, що “кримську карту” російська сторона використовувала у контексті розв’язання проблеми Чорноморського флоту, який включав 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 гелікоптерів палубної авіації. Це був найменший з усіх флотів СРСР (складаючи майже 10% всього флоту), який на той час стратегічно застарів (проте його вартість складала 80 млрд. дол.).

Низка російсько-українських переговорів з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одесі, Дагомисі, Ялті, Москві, Масандрі виявились безрезультатними. Характерною їх тенденцією були постійні поступки української сторони у питанні про Чорноморський флот під тиском проблеми нафтогазового постачання в Україну, яке цілковито контролювала Росія.

Рубіжним у відносинах двох країн стало підписання 30 травня 1997 року Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Цей документ декларував: забезпечення рівноправного й беззастережного визнання один одного як стратегічного партнера у різних сферах співробітництва; визнання територіальної цілісності України й підтвердження легітимності та непорушності існуючого між Україною та РФ кордону; заперечення використання однїєю державою проти другої сили, в тому числі економічних та інших методів тиску; невтручання у внутрішні справи сторін, дотримання прав людини; гарантію захисту етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; вирішення питання Чорноморського Флоту і статус Севастополя; врегулювання проблеми взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України перед РФ (Україні практично списано зовнішній борг у рахунок оплати за 20-річну оренду військово-морської бази в Севастополі); забезпечення нормалізації торгово-економічних відносин та розв’язання питання гарантованого постачання Україні енергоносіїв.

Проте договір не став досконалим інструментом у розв’язанні кримських протиріч між двома країнами. Так, восени 2003 року спалахнув конфлікт між Україною і Росією у зв’язку з побудовою дамби російською стороною у Керченській протоці від Таманського півострова до українського острова Коса Тузла. Принципова позиція української сторони не дозволила протилежній стороні порушити територіальну цілісність та існуючий кордон.

На думку президента В. Ющенка, висловлену 17 квітня 2005 року, у Москви та Києва є три головні проблеми: Чорноморський флот РФ, питання кордонів та розвиток співробітництва в енергетичній сфері. Під час офіційного візиту В. Путіна до Києва у 2005 році, було офіційно оголошено, що головною темою у двосторонніх відносинах має стати врегулювання державного кордону. Проте проблема розмежування Керченської протоки і досі залишається нерозв’язаною. Так само предметом непорозумінь стали на початку 2006 року гідрографічні споруди, зокрема маяки в Криму, що знаходяться під контролем Чорноморського Флоту, щодо яких Україна оголосила намір повернути у свою власність.

Нерозв’язаною залишається проблема розмежування кордону в Керченській протоці, адже Росія не бажає ділити цю протоку за колишнім внутрішньорадянським кордоном, незважаючи на те, що саме так було поділено з Естонією кордон у Нарвській та Фінській затоках. Росія відмовляється робити це згідно з міжнародним правом, оскільки в цьому випадку втратить контроль над двома третинами протоки.

У соціально-економічній сфері центральне місце посідає енергетична проблема, адже у паливно-енергетичному комплексі Росія відіграє для України домінуючу роль. Вона є головним експортером газу в Україну. Зважаючи на це у червні 2002 року президенти Л. Кучма і В. Путін у Санкт-Петербурзі підписали спільну заяву, в якій доручили урядам двох країн підготувати угоду про стратегічне співробітництво в газовій сфері, а на Кишинівському самміті СНД у жовтні того року таку угоду було підписано. Згодом “Газпром” Росії почав проводити політику підвищення цін за газ для України (і не тільки), оскільки на 2006 рік він став, по суті, монополістом у постачанні цього палива в Україну, адже газ з Туркменії, Казахстану та Узбекистану проходить по території Росії. Цьому сприяло й те, що Росія побудувала альтернативний українському газопровід до Європи через Білорусію (1999).

Також Росія є одним із головних експортерів нафти в Україну. Українські нафтопереробні заводи будувалися для переробки саме російської нафти з метою забезпечення високої ефективності експорту нафтопродуктів до Європи. Їх потужності повністю забезпечували потреби України і практично весь колишній союзний експорт цієї продукції. Ефективність кооперації в даній сфері визнає і російський капітал, який з року в рік нарощує свою присутність в українській нафтопереробній галузі. Російські нафтові компанії стали власниками двох українських нафтопереробних заводів, зокрема, найбільшого в Україні – Лисичанського, активно розширюють мережу автозаправних станцій, що свідчить про їхні довгострокові плани на українському ринку.

Оскільки вся нафта з Узбекистану та Казахстану так само потрапляє через територію Росії, Україна активно здійснює пошук альтернативних шляхів її надходження, зокрема, з Азербайджану, Близького Сходу й Африки.

Обидві країни взаємозалежні і в атомній енергетиці. Російське АТ "Концерн ТВЕЛ" щорічно постачає Україні тепловиділяючі збірні механізми на загальну суму 200-250 млн. дол. США. Власна промисловість задовольняє лише 15 відсотків потреб ядерно-енергетичного комплексу України в обладнанні, матеріалах, приладах, решта поставляється з Росії, країн СНД та Заходу. Водночас 20 відсотків уранової сировини, що надходить до РФ, видобувається в Україні (45 відсотків – у Казахстані, 10 відсотків – в Узбекистані).

Загалом для України Росія є найважливішим партнером у сфері експорту та імпорту товарів широкого споживання та військово-технічного співробітництва. Обсяг торгівлі України товарами й послугами з Росією у 2001 році склав 11,7 млрд. дол. США (майже 1/3 всього зовнішньоторговельного обігу України).

Активізується на взаємовигідних засадах співробітництво в аерокосмічній галузі, нафтопереробній промисловості, енергетиці, суднобудуванні. Значної динаміки набуває співпраця в металургійному комплексі, хімічній промисловості, транспортному машинобудуванні. Відчутно пожвавився розвиток регіональних зв'язків.

Зокрема, Україна поставляє до Росії залізну руду, марганець, титан, уран. Росія до України – енергоносії, кольорові метали, лісоматеріали, целюлозу. Так, наприклад, у 2004 році до Російської Федерації здійснювались найбільші експортні поставки – 18,0 відсотків від загального експорту товарів з України (для порівняння – до Німеччини 6,3 відсотків, Туреччини – 5,5 відсотків, США – 5,1 відсотків). Провідними статтями експорту до Росії є українська машинобудівна продукція (близько третини), чорні та кольорові метали (понад чверть), продовольчі товари (близько п’ятої частини).

Найбільші надходження імпорту в Україну також з Росії – 41,2 відсотків (з Німеччини – 9,3 відсотків, Туркменистану – 7,4 відсотків, Польщі – 3,4 відсотків). У російському імпорті на початку ХХІ століття, як і раніше, переважають мінеральні продукти (нафта, газ, паливо), які складають дві третини його обсягу. Другою за вартістю статтею є машинобудівна продукція (15 відсотків), близько половини від якої складає обладнання для атомних станцій і ще понад чверть – засоби наземного транспорту.

Отже, простежується залежність і вигідність взаємин обох економік. Більш того, нині структура поставок до Росії з України залишається дуже привабливою, оскільки країни Євросоюзу, Близького Сходу, США споживають, в основному, українську сировину і напівфабрикати, а Росія – переважно продукцію українських несировинних галузей. Але з боку Росії в економічній сфері трапляються рецидиви політичних впливів. Так, у січні 2006 року було заборонено ввезення до Росії з України всіх видів продукції тваринництва (м'яса, м'ясних виробів, яєць, риби, молока, сирів, вершкового масла, консервів). Хоча причиною було оголошено “численні порушення російського ветеринарного законодавства”, розглядати це можна як привід, а причина – спроба економічної дестабілізації в Україні. Оскільки від таких заходів постраждав не тільки український виробник, а й російський споживач, то зусиллями обох сторін восени 2006 року відновлено попередні відносини у цій галузі.

У гуманітарній сфері є також досягнення і гострі точки дотику. Важливу роль у розвитку багатосторонніх відносин між двома державами відіграло проведення “Року України” в Росії (2002 р.) та “Року Росії” в Україні (2003 р.) та ін.

Статус російської мови є одним із питань внутрішнього життя України, яке привертає прискіпливу увагу російських політиків. На думку деяких російських політиків та експертів, стан російської мови є катастрофічним внаслідок політики дискримінації російськомовної культури в українському публічному соціальному просторі. За оцінкою частини українських експертів катастрофа виникає через діаметрально протилежні причини - через хибну політику дискримінації української мови.

Серед проблем в українсько-російських відносинах можна назвати і перекладання російського керівництва на Україну всього клопоту та величезних видатків щодо повернення до Криму кримських татар, яких було примусово вислано сталінським керівництвом у 1944 році.

Отже, на сучасному етапі обидві країни зазнають змін як політичного, так і економічного характеру, що не може не впливати на їхні відносини. Але українсько-російські відносини назавжди залишатимуться такими, що матимуть велике значення, особливо в контексті конструктивного добросусідства для кожної з держав. Це підтверджується документами українсько-російських відносин. Є понад 200 міжвідомчих угод, які необхідно виконувати і Україні, і Росії.

Питання для самоконтролю

1. Чому у сучасних умовах Україна надає великого значення українсько-російським відносинам?

2. Проаналізуйте зовнішньоекономічні відносини між Україною та Російською Федерацією у новітню добу.

3. Розкрийте основні тенденції соціально-політичного розвитку Російської Федерації у 1991-2009 рр.

4. Порівняйте соціально-економічні реформи російських президентів (Б. Єльцин, В. Путін, Д. Медведєв).

5. Охарактеризуйте місце Російської Федерації у сучасному глобальному розвитку.

6. Проблема збереження миру на планеті та Російська Федерація.

Тема 7

Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 271; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 17 18 19 20 212223 24 25 26 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!