Особливості політичного та економічного розвитку африканських країн у новітні часи

⇐ ПредыдущаяСтр 24 из 36Следующая ⇒

На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці існувало лише дві повністю незалежні держави: Ефіопія та Ліберія. У центральній та західній частині Африки містилися французькі, англійські, бельгійські та іспанські колонії, а на півдні континенту — володіння Португалії та Південно-Африканського союзу. Першою серед європейських країн вирішила відмовитися від своїх африканських колоніальних володінь Франція. Бідні на природні ресурси французькі колонії, що лежали на південь від Сахари, не становили для метрополії великої цінності, тому Париж добровільно погодився надати їм незалежність. За прийнятою Францією в жовтні 1946 р. конституцією, всі колишні колонії "чорної Африки" отримали статус "заморських територій". Мешканцям африканських володінь надали французьке громадянство і право обирати депутатів до парламенту метрополії. Утім, незважаючи на лібералізацію колоніального режиму, в багатьох французьких володіннях усе ж почалися національно-визвольні виступи. Найбільшим серед них було повстання мальгашів на Мадагаскарі, що відбулося в 1947 р. Лише з великими труднощами французькій армії вдалося його придушити.

Процес остаточної ліквідації французьких колоній розпочався в 1958 р. Враховуючи досвід боротьби з національними рухами в Тунісі, Марокко та Алжирі, уряд метрополії схилявся до думки про добровільне надання незалежності країнам, де силове утримання влади обходилося б надто дорого. У кінці 1958 р. французи ліквідували дві великі колонії: Французьку Екваторіальну Африку та Французьку Західну Африку. На їх території створено 11 автономних напівдержавних утворень, що ввійшли до складу Французької співдружності. Кожна з країн-членів співдружності отримала широкі повноваження у сфері внутрішньої політики, залишивши у віданні Франції питання оборони, зовнішньої політики, контролю над фінансовою сферою та видобутком стратегічної сировини. Серед колишніх французьких колоній лише Гвінея, згідно з результатами проведеного там референдуму, 28 вересня 1958 р. отримала повну незалежність.

Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну незалежність більшій частині своїх колишніх африканських володінь: Мавританії, Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу, Берегу Слонової Кістки, Верхній Вольті, Дагомеї, Центрально-Африканській Республіці, Габону, Конго (столиця — Браззавіль), Мадагаскару, Того та Камеруну. Зважаючи на таку велику кількість нових незалежних країн, що з'явилися на карті світу, 1960 р. стали називати "роком Африки". Загалом у цей рік від колоніальної залежності звільнилося 17 африканських країн (крім французьких колоній, незалежність отримали також британська колонія Нігерія, Сомалі — держава, що виникла внаслідок злиття однойменних британського та італійського володінь, а також Бельгійське Конго).

У 70-х роках незалежність надано останнім французьким колоніям: Коморським островам у 1975 р. і Джібуті в 1977 р. Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові бази й у наступні роки неодноразово брала участь у вирішенні етнічних та міжнародних конфліктів на континенті. Політична доктрина збереження добросусідських відносин із колишніми колоніями та впливу на їх уже незалежний розвиток отримала назву теорії "французької присутності".

У період отримання африканськими країнами незалежності багато хто з них змінив свої назви через різні причини. Це могли бути сецесії, об'єднання, зміни режиму або отримання країною суверенітету. Явище перейменування африканських власних імен (назви країн, особисті імена людей) з метою відобразити африканську ідентичність був названий африканізацією.

Попередня назва	Рік	Поточна назва
Республіка Дагомея	1975	Республіка Бенін
Протекторат Бечуаналенд	1966	Республіка Ботсвана
Верхня Вольта	1984	Буркина Фасо
Убангі-Шарі	1960	Центральноафриканська Республіка
Республіка Заїр	1997	Демократична Республіка Конго
Середнє Конго	1960	Республіка Конго
Берег слонової кості	1985	Республіка Кот-д'Івуар
Іспанська Гвінея	1968	Республіка Екваторіальна Гвінея
Британський Сомаліленд / Італійський Сомаліленд	1960	Республіка Сомалі
Золотий Берег	1957	Республіка Гана
Територія Басутоленда	1966	Королівство Лесото
Французький Судан	1960	Республіка Малі
Південно-західна Африка	1990	Республіка Намібія
Занзібар / Танганьїка	1964	Об’єднана республіка Танзанія
Буганда	1962	Республіка Уганда
Північна Родезія	1964	Республіка Замбія
Південна Родезія	1980	Республіка Зімбабве

Дещо складніше деколонізаційні процеси проходили в британських колоніях Центральної Африки. Лондон дотримувався чіткої схеми поступової передачі влади в колоніях спочатку органам автономного самоврядування, а згодом і цілковито незалежним національним урядам. В Єгипті розгорнувся широкий визвольний рух проти англійського панування і виведення англійських військ. 1952 р. національно-визвольна боротьба єгипетського народу перейшла в завершальний етап. Посилилася партизанська боротьба проти проанглійської монархії. В липні 1952 р. організація "Вільні офіцери" на чолі з Г. Насером, підтримана усією єгипетською армією, здійснила переворот. Королівська влада й англійське панування були повалені. 1953 р. Єгипет був проголошений республікою. Протягом 50-х років здобули незалежність Лівія, Марокко, Туніс, Судан.

Гамаль Абдель Насер(січень 1918 — 28 вересня 1970) — діяч панарабського руху, другий президент Єгипту. Учасник арабо-ізраїльської війни 1948—1949, був поранений. Заснував і ввійшов у керівництво таємної політичної організації «Вільні офіцери», що підготувала і здійснила в ніч на 23 липня 1952 державний переворот і змусила короля Фарука I відректися від престолу. У лютому 1954 р. Абдель Насер змістив генерала Нагину з поста прем'єр-міністра. У червні 1956 р. в Єгипті була прийнята нова конституція, що проголошувала Єгипет соціалістичною арабською державою. У країні була введена однопартійна система, офіційною релігією став іслам. На виборах президента, що послідували, переміг єдиний кандидат на цей пост – Абдель Насер. У 1958 Абдель Насер став президентом Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР) – федерації Єгипту і Сірії. У травні 1962 р. Абдель Насер обнародував програму політичного, економічного і соціального розвитку відповідно до принципів «арабського соціалізму».

У березні 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що, об'єднавшись у тому ж році з контрольованим адміністрацією ООН Англійським Того, проголосив незалежність як Республіка Гана. Керівником країни став відомий діяч незалежницького руху, колишній політв'язень, католицький учитель Кваме Нкрума. Після проголошення незалежності Гана, перша незалежна держава серед африканських колоній у "чорній Африці" стала символом деколонізації. Завдяки закордонним інвестиціям економіка країни розвивалася досить успішно, але вже в 60-х рр. у Гані почався економічний спад. Уряд К. Нкруми захоплювався великими та дорогими проектами, які мали піднести престиж молодої країни. Більшість цих проектів виявилися збитковими та винятково неефективними.

У мирний спосіб місцевим представникам британці передали владу в Нігерії 1960 р., Таньганьїці — 1961 р., Уганді — 1962 р., Занзібарі — 1964 р. У квітні 1964 р. Таньганьїка та Занзібар об'єдналися в єдину державу — Танзанію. Останньою з колишніх африканських колоній Лондона незалежність проголосила в 1980 р. Зімбабве. Єдиним винятком серед британських колоній, які на загал мирно пройшли шлях до здобуття незалежності, була Кенія, де ще в 50-х рр. відбувалися збройні виступи місцевого населення. Однак і там перехід влади в руки африканців відбувся мирним чином уже після того, як поліція та армія придушили антиколоніальні виступи.

Одна з не багатьох країн Африки, де жодного разу не траплялося державного перевороту – Південно-Африканська республіка. важливішим пунктом в історії і політиці ПАР став расовий конфлікт між чорною більшістю і білою меншиною. Своєї кульмінації він досяг після того, як у 1948 р. був встановлений режим апартеїду, або апартхейда, що проіснував до 1990-х років. Ініціатором введення дискримінаційних законів стала Національна партія. Ця політика привела до довгої і кровопролитної боротьби, в якій провідну роль зіграли чорні активісти, такі як Стів Біко, Десмонд Туту і Нельсон Мандела. Пізніше до них приєдналися багато білих і кольорових (нащадки змішаного населення), а також південноафриканці індійського походження. Певну роль в краху апартеїду зіграв також тиск з боку міжнародного співтовариства. В результаті зміна політичної системи відбулася порівняно мирно.

Нельсон Роліхлахла Мандела (народився 18 липня 1918) — південноафриканський політик і юрист, президент ПАР з 1994 по 1999 р. Став президентом Африканського Національного Конгресу (АНК) з 1991 р. Як організатор АНК був ув'язнений в 1964 р., де став символом руху проти апартеїду. У лютому 1990 р. був звільнений, заборона на діяльність АНК була знята, він почав вести переговори з урядом про багаторасове майбутнє ПАР. У травні 1994 р. був обраний президентом на повністю демократичних, не сфальсифікованих виборах. Зміни в політиці в бік примирення, які Мандела провадив аж до свого звільнення у 1990 році, полегшили мирний перехід до повної демократії у ПАР. Отримавши понад сотню нагород за чотири десятиліття, Мандела зараз є поважним державним діячем, який продовжує висловлювати свою думку на найголовніші теми. Лауреат Нобелівської премії миру 1993 р. (разом з Ф. де Клерком).

У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо По та Ріо Муні, які, об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. У Західній Сахарі (іспанська назва — Ріо-де-Оро), де з 1972 р. вівся видобуток фосфатів, процес деколонізації затягнувся до 1975 р. У грудні 1975 р. Іспанія передала цю територію під спільне управління Мавританії та Марокко, проте Мавританія швидко відмовилася від наданих їй прав. У лютому 1976 р. Народний фронт визволення Сахари й Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО) проголосив незалежну Арабську Демократичну Республіку Сахари, яка не була визнана жодною з країн світу. Заручившись підтримкою Алжиру, незадоволеного посиленням свого західного сусіда, ПОЛІСАРІО розпочав партизанську війну. Зі змінним успіхом боротьба тривала до 1991 р., коли було підписано перемир'я.

Останньою з європейських держав, що зберігала африканські колонії, була Португалія. Колоніалізм становив одну з основ ідеологічної доктрини Антоніо Салазара, який керував Португалією в 1932—1968 рр. Його наступник Марсело Каетано (1968—1974) продовжив колоніальну політику попередніх років, оголосивши португальських колоністів в Африці носіями спеціальної цивілізаційної місії. Португалія проводила активну колонізаційну політику, переселивши до своїх африканських володінь лише в повоєнний період 400 тис. осіб.

Першим національно-визвольним рухом у португальських колоніальних володіннях став створений 1954 р. Народний рух визволення Анголи (МПЛА), очолений Агостіньо Нето. Незважаючи на активну партизанську боротьбу незалежницьких патріотичних рухів, влада в португальських колоніях була передана представникам місцевого населення лише внаслідок політичних змін у самій Португалії. Процес ліквідації португальської колоніальної імперії розпочався після того, як у квітні 1974 р., в результаті безкровної "революції гвоздик", у метрополії від влади усунуто диктаторський режим М. Каетано. У 1974 р. Португалія визнала незалежність Гвінеї-Бісау, в якій на той час очолювані Амілкаром Кабралом партизани вже встановили контроль над більшою частиною країни. Через рік Португалія надала незалежність Анголі, Мозамбіку, Островам Зеленого Мису та Островам Сан-Томе й Принсіпі.

Останньою колонією півдня Африки, яка отримала незалежність, була Намібія (до 1967 р. — Південно-Західна Африка). З 1960 р. в Намібії діяла підпільна прокомуністична Організація народу Південно-Західної Африки (СВАПО), очолювана Семом Нуйомою. У 1966 р. СВАПО розпочала проти південноафриканських колонізаторів партизанську війну, однак навіть попри допомогу Анголи, яку рух отримував з 1975 р., організація С. Нуйоми не змогла добитися значних успіхів. Лише у зв'язку з міжнародним тиском та економічною кризою в ПАР, що змусила Преторію скорочувати військові видатки, колонізаторам довелося піти на переговори. У 1988 р. у Женеві представники патріотичних сил та ПАР підписали угоду про поетапне виведення південноафриканських військ з Намібії. У наступному році в країні відбулися вибори, на яких перемогу здобули прихильники СВАПО. 21 березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність.

Відсталість, недосконалість соціальної структури, переважання в суспільстві родоплемінних зв'язків, поширеність клановості та традиційних патріархально-патронажних стосунків створювали значні проблеми для більшості молодих незалежних країн Африки. Зважаючи на те, що в національному плані майже всі африканські країни є надзвичайно строкатими, етнічні конфлікти стали в повоєнний період справжнім прокляттям континенту. Звертає на себе увагу той факт, що міждержавні війни в другій половині XX ст. траплялися в Африці набагато рідше, ніж громадянські війни чи навіть випадки етноциду або заворушень на національному ґрунті.

Загалом у повоєнний час в Африці відбулося майже півтора десятка збройних конфліктів, під час яких ті чи інші сили вдавалися до терору на етнічному ґрунті. Крім Руанди, найбільш масштабні випадки геноциду траплялися під час громадянської війни в Нігерії, внутрішнього конфлікту в Занзібарі та визвольної війни в Еритреї. Кількість жертв етнічних конфліктів у повоєнній Африці оцінюють приблизно у 8 млн. осіб.

Локальні війни та етнічні конфлікти в Африці спричинили появу сотень тисяч біженців. Бойові дії, а також голод змусили багатьох африканців покинути свої рідні місця й рятуватися втечею. За даними ООН, у 1994 р. у світі налічувалося 23 млн. біженців, причому на Африканський континент припадала майже третина їх загальної кількості — 7,4 млн. осіб.

Ейфорія, викликана в більшості африканських країн здобуттям незалежності, швидко змінилася розчаруванням. Молоді держави континенту опинилися перед цілою низкою складних проблем. Одним із найголовніших питань, яке довелося вирішувати африканцям, стало подолання економічної відсталості та створення національних народногосподарських комплексів. Для більшості країн самостійно вирішити цю проблему виявилося не під силу. Деякі з країн, намагаючись експериментувати в економічній сфері, вдавалися до реформ марксистського егалітаристського ґатунку, що найчастіше призводило до повного занепаду промисловості та сільського господарства.

За даними Міжнародного валютного фонду, в 1993 р. сукупний національний дохід на душу населення в країнах "чорної Африки" був нижчим, ніж у 1970 р., себто доводиться говорити про деградацію та занепад економіки цих країн. У кінці 80-х рр. XX ст. сукупний валовий продукт майже 50 африканських держав (без ПАР) складав близько 150 млрд. доларів, що можна зіставити з аналогічним показником однієї лише Бельгії. Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика хаотичного позичання грошей за кордоном (сукупний борг африканських країн на кінець 1990-х рр. складав понад 300 млрд. доларів) призвели до руїни національну економіку більшості з нових незалежних країн континенту. Величезної шкоди африканцям завдала примусово накинута їм політика сільськогосподарських монокультур, які відігравали роль головного експортного товару, однак порушували традиційний баланс виробництва продуктів харчування. У Судані, Ефіопії, Сомалі, Анголі, Ботсвані, Замбії та Зімбабве впродовж останніх років постійно скорочуються площі сільськогосподарських угідь. Африка, в якій мешкає понад 14% населення світу, виробляє заледве 1% світової промислової продукції та 6% продуктів харчування. Країни континенту лише на 80% забезпечують свої потреби в продуктах харчування. Труднощі із забезпеченням населення їжею особливо актуальні на тлі швидкого демографічного зростання в Африці. Населення континенту в 1990 р. становило 642 млн. осіб, тимчасом як в 1960 р. — лише 279 млн.

Слабкий економічний розвиток не дає змоги більшості з африканських країн створити ефективну систему соціального захисту та охорони здоров'я населення. У 21 країні континенту середня тривалість життя є меншою за 50 років, а в Гвінеї-Бісау складає лише 39 років! На одного лікаря в Кенії припадає 71 430, в Нігерії — 66 670, а в Зімбабве — 62 500 пацієнтів. Не дивно, що в таких умовах в африканських країнах небаченими темпами поширюється епідемія СНІДу. Оцінки кількості хворих та заражених осіб коливаються від 2 до 10 млн., але, у кожному разі, рахунок уже йде на мільйони носіїв ВІЛ-інфекції.

Наступний етап демократичних змін в Африці розпочався в 1990-х рр. Упродовж 1991 —1994 рр. у 12 країнах континенту відбулися демократичні вибори. Причиною цих змін став розпад СРСР та припинення ідеологічно вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів, з одного боку, а також остаточне засудження практики апартеїду країнами Заходу та політичні зміни в ПАР, з іншого. Серед країн, які намагаються побудувати демократичне суспільство, є навіть такі "аутсайдери" континенту, як Малі, Нігер, Центрально-Африканська Республіка, Гвінея, Бенін. Деяким із найбідніших країн кредитори навіть пробачили частину їх боргів, після того як у цих країнах відбулися демократичні вибори. Поряд з тим авторитарні режими утримуються при владі в Нігерії, Гані, Танзанії, Зімбабве, Ліберії, Сьєрра-Леоне та Сенегалі. Порівняно успішно розвиваються Уганда, Конго, Габон та Замбія. Однак навіть у цих країнах економічне зростання забезпечується, здебільшого, експортом сировини, а рівень життя населення є надзвичайно низьким.

Сучасна Африка продовжує залишатися одним із найбільш проблемних регіонів світу. У багатьох країнах спроби запровадження європейської моделі демократичного розвитку приносять прямо протилежні від очікуваних результати — внутрішньополітичне напруження, розквіт корупції та економічний занепад. Невирішеність складних соціальних та політичних проблем Африканського континенту залишається вагомим дестабілізуючим фактором, що впливає на світову міжнародну ситуацію. Життя переважної більшості простих африканців зі здобуттям незалежності не стало легшим, а перспективи виходу їх країн із кризового стану виглядають вельми примарними.

Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 317; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 19 20 21 22 232425 26 27 28 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!