Поняття та структура. 9 страница

Основи радянського конституційного права закладалися декретами Всеросійських з'їздів Рад, актами ЦБК та РНК Росії, дію яких було поширено на Україну, а також постановами Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК, РНК УСРР. Діапазон пошуку оптимальних форм державного устрою був досить широкий. Так, резолюція II Всеукраїнського з'їзду Рад "Про державний устрій" від 18 березня 1918 р. визначала Україну як " республіку федеративну, яка... об'єднує вільні міста та республіки як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки".

Україна, починаючи з першої радянської Конституції 1919 року ввійшла у довгий період «всевладдя рад», такої правової системи де влада концентрувалась на вертикалі рад і де Верховна Рада СРСР фактично стала вищим/єдиним органом законодавчої влади.

В кожній із республік СРСР також було сформовано республіканську систему органів влади дуже подібну до тої, що була в СРСР, а республіканське законодавство фактично відтворювало правові норми, які приймались Верховною Радою чи Президією Верховної Ради СРСР у вигляді основ законодавства, або мали відповідати відповідним законодавчим актам РСФСР.

Проте така система органів та правова система сформувалась фактично уже після Другої світової війни, оскільки прийняття Конституції СРСР в 1936 році, а Конституції УРСР в 1937 році тільки заклало перехід хоча б у певних ознаках визнавати радянську правову систему подібною до тих, які були сформовані у провідних державах світу з розділенням законодавчої, виконавчої та судової влади.

Головними відмінностями правової системи тодішньої УРСР від інших держав стало по-перше – ігнорування приватної власності, по-друге – домінування принципу класової боротьби і переваги одних класів над іншими у правах; по-третє – визнання державною ідеології комуністичної партії; по-четверте – визнання верховенства законів СРСР над законами УРСР; по-п’яте – невизнання місцевого самоврядування.

Більш ніж 70 років історії радянської України дали підставу віднести її правову систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.

Галузі, інститути і поняття права розглядалися з позицій домінування публічного права і класового інтересу. Відкидався поділ права на дві підсистеми: приватне і публічне. Відповідно до тези В.І. Леніна про те, що радянська держава не визнає нічого приватного, заборонялися приватна підприємницька діяльність, валютні операції, комерційне посередництво та ін. Суворо регламентувалися цивільні договори. Повноваження суб'єктів господарської діяльності обмежувалися плановим веденням економіки, усуспільненням власності, націоналізацією підприємств, банків та ін.

75. Риси сучасної правової системи України.

Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними, зокрема європейськими правовими стандартами, є процесом складним та багатофункційним.

Система права України нині перебуває на стадії еволюційної трансформації: відбувається вдосконалення існуючих та формування нових галузей та інститутів права. Так, віднедавна виникли інститути кредитних спілок, земельного сервітуту, самоорганізації населення, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, гарантування банківських вкладів фізичних осіб, біржове, інвестиційне та інше право. Система права характеризується зменшенням рівня його формалізації, що проявляється у розширенні сфери приватноправового регулювання, використання загальнодозвільного принципу правового регулювання.

Водночас у спадок від радянських часів правова система України дістала заідеологізованість методологічних основ права, невизначеність принципів політико-державного плюралізму, підміну права законом, заперечення права приватного на догоду публічному, загальнодержавному.

Тепер, коли пріоритети визнаються за формуванням громадянського суспільства та правової держави, для системи права України важливо провести правильну, точну диференціацію норм щодо належності їх до публічного або приватного права, оскільки це дасть можливість визначити ті сфери суспільного життя, де втручання держави усувається чи обмежується, а також сформувати засоби, що запобігали б безмежній нормотворчості держави. Крім цього, методологічний поділ системи права на публічне та приватне право пов’язаний з інтеграційними процесами, зокрема – з приведенням законодавства України у відповідність з європейськими стандартами; він сприятиме більшій злагодженості та ефективності системи національного права.

Слід підкреслити, що поділ системи права на публічне та приватне право використовується в Україні поряд з галузевою класифікацією юридичних норм, і обидва способи диференціації мають право на існування.

Основним способом об’єктивації (джерелом права) в Україні є нормативно-правовий акт, створення якого відбувається в процесі правотворчої діяльності. Тому важливо ще до прийняття такого акта визначити його юридичну форму, коло питань, які повинні бути ним урегульовані, засоби реалізації приписів.

Важливою ознакою демократичності Української держави є впровадження в її практику принципу верховенства закону, конкретним проявом якого є факт упорядкування системи нормативно-правових актів України завдяки такій властивості, як наявність вищої юридичної сили серед нормативно-правових актів. чинність міжнародного договору.

В юридичній літературі відзначається тенденція до постійного зростання впливу норм міжнародного права на внутрішньодержавне право. Крім цього, в Україні механізм імплементації є особливий, так як Українська держава обмежилась включенням до системи законодавства лише норм, закріплених у міжнародних договорах України, і поширила на ці норми існуючі вимоги національного правового регулювання.

Реформування сучасної правової системи України має на меті не тільки трансформувати національну правову систему, але й сформувати її структурні частини у відповідності з найкращими правовими здобутками людства в цілому та європейськими стандартами зокрема, що дасть їй можливість у майбутньому зайняти чільне місце серед європейських правових систем.

76. Правова система України та романо-германська правова сім’я.

У юридичній літературі немає єдності думок з приводу того, до якої правової сім’ї належить сучасна правова система України.

Якщо домінуючим критерієм віднесення до певної правової сім’ї вважати юридичну техніку (структуру джерел права та системи права, особливості способів тлумачення та процесу правозастосування), то виваженою є концепція віднесення правової системи України до романо-германського права. Сьогодні не існує суттєвих відмінностей національної правової системи України від континентального права ні за способами створення правових норм, ні за способами їх систематизації, ні за способами їх тлумачення, ні за способами їх використання у правозастосовній практиці. Певний рух зроблений і в напрямку зміни праворозуміння: офіційно визнано ідеї верховенства права, пріоритету прав людини, правової соціальної демократичної держави, поділу права на публічне та приватне, непорушності приватної власності, характерні для європейської правової традиції. Отже, на цій підставі можна зробити висновок про те, що правова система України повертається до романо-германської правової сім’ї.

Правовій системі України притаманні такі ознаки романо-германської правової сім’ї: 1) визнання нормативно-правового акта основним джерелом права; 2) ієрархічність нормативно-правових актів, яка визначається їх юридичною силою; 3) визначення найвищого рівня у цій ієрархії за конституцією; 4) кодифікованість значної частини нормативно-правових актів; 5) наявність спеціалізованих органів конституційного правосуддя; 6) поділ права на публічне та приватне, а також галузевий поділ; 7) відведення ролі генетичного джерела формування принципів права правовій доктрині; 8) подібність правових принципів та понять у національних правових системах цього типу; 9) наявність чіткої та ефективної юридичної техніки.

Втім, сьогодні не можна з впевненістю констатувати, що правова система України є повноправним членом романо-германської сім’ї. Повернення постсоціалістичних країн до романо-германського права відбувається різними темпами. Так, щодо правових систем деяких країн Східної Європи (зокрема, Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії) вже сьогодні можна зробити висновок про відсутність перешкод до їх „усиновлення” романо-германським правом. Майбутній вступ цих країн до Європейського Союзу буде символізувати остаточне повернення їх правових систем до романо-германської сім’ї.

Водночас Україна досягла значно менших успіхів у зближенні своєї правової системи з романо-германським правом. Тож сучасна українська правова система є правовою системою перехідного типу, що лише тяжіє до романо-германської правової сім’ї, є своєрідним асоційованим членом цієї сім’ї. Обраний Україною стратегічний напрямок до євроінтеграції дозволяє прогнозувати приєднання її правової системи до сім’ї романо-германського права як повноправного члена після успішного завершення політико-правових реформ. Провідним вектором цих реформ повинне стати наближення української правової культури до європейських зразків: зокрема, утвердження принципів демократії, відповідальності державної влади і зв’язаності її правом, передбачуваності і визначеності державних рішень, незалежності і ефективності судової влади.

77. Природа та види міждержавних об’єднань. Характерні риси правової системи в рамках Європейського Союзу.

Міждержавні об’єднання виникли на основі об’єктивних закономірностей, як відображення об’єктивних тенденцій у міждержавних відносинах починаючи з ХІХ ст., особливо – укладення її структури та функцій у ХХ ст. (тенденція до інституалізації міжнародних відносин).

Міждержавні об’єднання поступово перетворюються у способи і форми організації міждержавних взаємовідносин на різних рівнях і в різних сферах; у звичайний спосіб організації міжнародних зв’язків (для яких загальними ознаками є саме міждержавних характер об’єднання, функціонування на основі установчих документів (угод), наявність інституційної самостійності (яка забезпечується системою її органів), наявність самостійних міжнародних прав і обов’язків (як суб’єкта міжнародного права).