Поняття та структура. 3 страница

Правовий звичай

У сфері конституційного права сформувався звичай, який відіграє більшу роль, ніж судовий прецедент. Це так звані конституційні угоди, що регулюють важливі питання державного життя. Вони є своєрідним джерелом конституційного права. Наприклад, відповідно до звичаю монарх зобов'язаний підписати акт, ухвалений обома палатами парламенту. В традиційний спосіб відбувається формування уряду лідером партії, яка перемогла напарламентських виборах. Конституційні угоди становлять собою письмово не зафіксовані правила конституційної практики, їх слід відрізняти від звичаїв, які є частиною загального права.В інших сферах регулювання суспільних відносин роль правового звичаю поступово зменшується. Непопулярним стає звичай залучення до вирішення судової справи присяжних засідателів, тому що вони порівняно з професійними суддями не мають необхідних знань норм права, раніше ухвалених судових рішень, без яких неможлива точна юридична кваліфікація справи.Через відсутність писаної конституції в Англії діє звичаєво-правовий порядок парламентської процедури, взаємовідносин вищих державних посадових осіб, ритуальної охорони королівського двору, традицій участі монарха в офіційних церемоніях, етики поведінки монарха і членів його сім'ї та ін. Англійські юристи вважають, що загальне право — це звичаєве право.

Правова доктрина До джерел англійського права слід віднести правову доктрину — концептуально оформлену думку відомих учених із питань права. Деякі доктрини, що знайшли відображення у працях авторитетних англійських юристів, головним чином суддів (наприклад, «Інституція» Кока), були визнані як їх сучасниками, так і згодом при вирішенні конкретних справ. Провідне місце серед них посідають стародавні посібники з загального права завдяки аналізу обов'язкових прецедентів, які не втратили свого значення й зараз.

Доктринальними джерелами англійської конституції вважаються «Трактат про закони Англії» Бректона (1250 p.), «Коментар законів Англії» Блекстона (1565 p.), книга «Англійська конституція» Беджгота (1865 р.) та ін. Суди звертаються до доктрини у разі прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або звичаї, що регулюють певні відносини. Наприклад, у 1920 р. на підставі ідеї англійського конституціоналіста кінця XIX — початку XX ст. А.В. Дайсі Палатою лордів була визначена королівська прерогатива.

Останнім часом використання доктрини як джерела права помітно зросло. Нерідко обґрунтування тієї чи іншої позиції при винесенні судового рішення відбувається з урахуванням наукових посібників, а іноді й наукових статей. Удаються до них не для використання як первинного джерела, а для переконливості рішення.Джерелом права в Англії є судові коментарі, узагальнення пре-цедентної практики. Вони є практичним посібником для суддів. Юридична наука в цілому або теоретико-правові ідеї та концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення.

Закон

Всі закони Великої Британії мають рівну юридичну чинність, підлягають єдиному порядку прийняття, зміни та скасування. Це випливає із принципу парламентського верховенства, відповідно до якого закон може бути прийнятий лише парламентом і всі закони мають рівний статус. Незначна частина законів визнається частиною конституції. В Англії немає писаної (кодифікованої) конституції. Те, що зазвичай англійці називають конституцією, — це система норм законодавчого і судового походження, покликаних обмежувати сваволю влади і забезпечувати права і свободи людини. Конституційне право носить поки що фрагментарний характер, проте кількість його джерел зростає.Конституційними статутами (законами) є: статус особи; виборче право; структура, повноваження і взаємовідносини палат парламенту; статус монарха; організація території і місцеве самоврядування. Таких актів у Великій Британії вже налічується понад 40.

Щороку парламент приймає сотні нових законів з питань, які: 1) мають бути уточнені (зміна загального права); 2) не виникали під час розвитку загального права (створення норм, що не існували раніше). Деякі сучасні закони складені в дусі континентальних кодексів. У інших сферах суспільних відносин, наприклад, кримінально-процесуальній, закони мають численні прогалини, що є підставою для лавірування та обхідних маневрів.Збільшення ролі закону не означає зменшення значення судового прецеденту як повноцінного джерела англійського права, а тим більше відведення йому ролі допоміжного джерела. Вважається, що закон, щоб перетворитися не на «паперовий», а на чинний, потребує прецедентів, що конкретизують, характер судових рішень. «Наближення» закону суддями до конкретного випадку відбувається як у процесі його застосування, так і при тлумаченні. Судове тлумачення стає новим прецедентом, яким пов'язаний правозастосовний орган (так звані «прецеденти тлумачення»). По суті, норма закону набуває реального змісту після застосування її у суді.

Делегована правотворчість Англії На відміну від романо-германського типу правової системи, де існує підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона споконвічна відсутня. Не було актів, які видавалися б «у виконання законів». Традиційним є «делеговане законодавство» — делегування парламентом своїх повноважень щодо прийняття нормативно-правових актів королеві, уряду, міністерствам, особливо в таких сферах, як охорона здоров'я, соціальне страхування, приватне судочинство. «Наказ у Раді», який видається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою формою делегованого законодавства. Оскільки парламент передає частину своїх законотворчих функцій відповідному органу, юридична чинність такого роду актів прирівнюється до закону. Вони підлягають виконанню всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів. Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно їм скасовані.На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих органів влади, деяких установ і організацій: англіканської церкви, профспілок, різних компаній — залізничних, будівельних, транспортних, газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки поширюються на відповідну територію або обов'язкові лише для членів організації, в якій прийняті. Такі акти наближаються до актів правозастосовних органів і є підзаконними.

33. Судовий прецедент як ознака англо-американської правової сім’ї.

Загальна доктрина судового прецеденту як обов'язкового джерела англійського права склалася лише в другій половині XIX століття. судовий прецедент — це таке рішення суду в конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis («стояти на вирішеному»), що означає «триматися прецедентів і не порушувати вже установленого». Згідно з цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом. Зміст принципу stare decisis розкривають дві суттєві вимоги — підкореності та переконливості, на яких і ґрунтуються судові рішення. Принцип підкореності означає, що суд повинен дотримуватись правила, встановленого під час розгляду попередньої справи. Принцип переконливості stare decisis означає, що суд може, але не зобов’язаний, дотримуватись раніше встановленого правила, якщо його аргументація є досить переконливо.Оскільки щодо конкретного прецеденту можуть діяти різні принципи stare decisis — підкореності або переконливості, можна зробити висновок про існування двох видів судових прецедентів: обов’язкових та необов’язкових (переконливих). Прецеденти, щодо яких діє принцип підкореності, вважаються обов’язковими. Прецеденти, в основі яких лежить принцип переконливості, називаються переконливими. Вони не є юридично обов'язковими. До переконливих прецедентів для англійських судів належать такі судові рішення (або їхні складові частини):1) частина рішення Палати лордів, що визнається obiter dictum;2) усі рішення нижчих судових інстанцій;3) усі рішення Судового комітету Таємної ради;4) усі рішення судів Шотландії;5) усі рішення, прийняті судами інших держав, на які поширюється юрисдикція загального права;6) прецеденти і думки, викладені в класичних юридичних працях (наприклад, це можуть бути підручники і монографії);7) рішення, винесені рівними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов'язковими;8) усі рішення судів Європейського Союзу.Значення переконливих прецедентів зростає тоді, коли суду доводиться заповнювати відсутність законодавчої регламентації.

Структура судового прецеденту. Будь-який прецедент містить дві частини: ratio decidendi та obiter dictum. Ratio decidendi (з лат.— підстава для вирішення) — це та частина рішення суду, що в ній містяться норми права, на основі яких була вирішено дану справу. Ratio decidendi міститься в мотивувальній частині і є стандартом, поясненням, чому саме так було вирішено конкретну справу. Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та міркування (мотивацію) суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти чи законодавство тощо. Ratio decidendi фіксує правову основу, що має силу закону і повинна застосовуватися при вирішенні всіх наступних справ, при чому щодо всіх інших осіб, а не тільки сторін у даній справі. Таким чином, саме ratio decidendi є нормою прецедентного права. Інша частина рішення суду розглядається як obiter dictum (з лат.— сказане між іншим) — зауваження (міркування) суду щодо питань, які безпосередньо не входять до предмета судового рішення, але висловлені для пояснення, ілюстрації і мають загальний характер. На відміну від ratio decidendi ці висловлення не формулюють той чи інший принцип права і не обґрунтовують рішення судуObiter dictum носить додатковий, але необов'язковий характер і тому не має обов’язкової прецедентної цінності для майбутніх справ. Ця частина рішення суду в справі покликана допомогти суддям у майбутньому, але вони не зобов'язані дотримуватись висловлень, що містяться в ній. І все ж таки практика вимагає, щоб фахівці звертали увагу на оbiter dictum. Більшість юристів так і роблять, намагаючись передбачити, як суд поводитиметься в майбутньому. Тому розсудливий юрист завжди ознайомиться з усією інформацією, яка може виявитися корисною, у тому числі з оbiter dictum.Obiter dictum буває трьох видів:1) висновки суду щодо відсутніх у даній справі фактів та обставин або ж фактів та обставин, що реально існують, але не мають прямого стосунку до даної справи. 2) твердження суду, що хоча й засновані на доведених у справі фактах, але які не були використані ним при обґрунтуванні рішення. 3) думка суддів, які залишились у даній справі у меншості. Це думка суду, що хоча і ґрунтується на достовірних фактах, але не приймається до уваги при вирішенні справи

34. Юридична освіта та юридичні професії в Англії та США.

Основні юридичні професії у правових системах загального права це суддя та адвокат. А тому американська юридична освіта зорієнтована на використання права в інтересах захисту клієнта. Всі судові посади у Англії займаються по призначенню. Судді вищих судів призначаються королевою за рекомендацією лорда-канцлера, судді нижчих судів лордом-канцлером. Традиційно судді вищих судів призначалися тільки із числа адвокатів привілейованої категорії-аристократів, за останній час можливість зайняти судову посаду більш високого рівня надається при певних умовах і солістерам. Після призначення на посаду судді вищих судів отримують дворянський титул. Судді Верховного суду призначаються із числа баристерів, якщо вони мають не менше 10р. стажу на цій посаді. Окружні судді призначаються із числа баристерів із стажем 10 років або із числа рекордерів, які займали цю посаду не менше 3 років. В свою чергу, рекордером, тобто виконуючому обов’язки судді (або частково зайнятим в якості судді) може бути призначений або баристер, що має, не менше 10р. стажу, або солістер з таким же стажем. Від судді вимагається неупередженого підходу до справ, а тому не всі баристери підходять на цю посаду. Баристери, які успішно ведуть справи, можуть втратити в прибутках, хоча це в певній мірі компенсується більш престижною посадою судді, певною платнею та гарантованою пенсією після виходу у відставку Спеціалізацію судді проходять під наглядом Колегії по підготовці суддів, яка призначається лордом-канцлером. Для того, щоб стати суддею вищих судів, не обов’язково мати досвід роботи у нижчих судах. Судді вищих судів призначаються на посаду довічно. Для того, щоб звільнити з посади суддю Вищого суду, обидві палати парламенту мають подати королеві відповідну петицію. Рекордери призначаються на посади на певний строк. Судова діяльність не підлягає контролю з боку законодавчої або виконавчої влади. Незалежність суддів – фундаментальне положення англійського конституційного права. Одним з аспектів принципу незалежності суддів, є доктрина їх недоторканості. В США існує дві категорії американських суддів: федеральні судді та судді судів штатів. Призначення на всі суддівські посади в федеральних судах приводиться Президентом США за згодою Сенату, який може відкинути запропоновану Президентом кандидатуру. Федеральні судді призначаються довічно. До кандидатів на посади федеральних суддів високі вимоги як професійного, так і етичного характеру (великий досвід роботи в якості адвоката, юрисконсульта або університетського професора, бездоганна репутація тощо). Федеральні судді можуть бути зміщені з посади лише в результаті складної процедури імпічменту. Призначення на суддівські посади в судах штатів здійснюється за різними правилами. Судді верховних судів і апеляційних інстанцій більшості штатів призначаються губернатором за згодою Сенату або іншого законодавчого органу штату на строк 6-15 років і досить часто – з правом повторного призначення. У такому ж порядку в деяких американських штатах займають свої посади і судді нижчестоящих судових інстанцій. Проте більшість суддів у штатах обираються населенням у ході виборчих кампаній. Така система, при всій її демократичності, в останній час є предметом критики, тому що досить часто на передній план виступають інтереси політичних партій, що стоять за тим чи іншим кандидатом, а не його професійні чи особисті якості.В результаті цього в останні десятиріччя в США розробляються нові варіанти системи заміщення посад суддівського корпусу країни. В основу цих варіантів покладено, як правило, так званий міссурійський план (вперше введений у 1940р. у штаті Міссурі): губернатор штату призначає на посаду судді одного з трьох кандидатів, запропонованих йому спеціальною кваліфікованою комісією експертів. Після року перебування кандидата на посаді судді проводяться його вибори, в ході яких населення може схвалити або відхилити призначення. Для виступу в судах за межами штату від адвоката вимагається або здача нового екзамену, або отримання відповідного дозволу. Останнє правило розповсюджується і на федеральні суди. Американські адвокати діють або в складі адвокатських контор, або самостійно (одноособово). Адвокати, юристи, що працюють у корпораціях, державні атторнеї об’єднуються в асоціації юристів штату (членство в такій асоціації в окремих штатах є обов’язковою умовою для заняття відповідною практикою). У масштабах усієї країни діяльність цих об’єднань координується і скеровується Американською асоціацією юристів, яка нараховує близько 400 тисяч членів і є досить впливовою політичною силою.Вищий орган управління в Американській асоціації адвокатів – палата делегатів, яка складається з 250 членів. Оплата юридичних послуг адвоката здійснюється на підставі угоди, згідно з практикою, що склалася. Для зайняття адвокатською діяльністю необхідно пройти нелегкий тривалий шлях. Особа після здобуття середньої освіти відвідує університетський коледж, в якому вона перебуває три або чотири роки. Потім три роки правничої школи, яких в Америці існує близько двохсот. Наступним етапом є насичений курс і екзамен, який проводиться під контролем суду і є серйозним випробуванням. Проте на сьогодні у половини штатів наявність університетського диплома для заняття адвокатською діяльністю не є обов’язковим. Претенденти мають бути американськими громадянами та мати ценз осілості: проживати не менше шести місяців в даному штаті. Кожний юрист, що одержав дозвіл практикувати у даному штаті, заплативши певну суму доларів, може бути внесений до списку адвокатів, яким дозволено виступати у Верховному Суді США. Адвокатська діяльність розглядається у США переважно як звичайний бізнес. Законодавче закріплення принципів організації та діяльності адвокатури в США, як на федеральному рівні, так і у більшості штатів відсутнє. В цивільному процесі США участь адвоката в основному побудована на положеннях, властивих Англії. Функції ж англійської адвокатури є досить широкими: адвокати обслуговують органи держави, в тому числі і поліцію; виступають обвинувачами від імені держави та приватних осіб в кримінальних справах; викладають в університетах, займають посади міністрів та інших вищих службовців в уряді, призначаються суддями (судді усіх вищих інстанцій є адвокатами з великим досвідом практичної роботи), здійснюють нотаріальні дії, посвідчують угоди, складають договори, заповіти тощо. Відмінною рисою англійської адвокатури є розподіл всіх практикуючих правозахисників на дві групи: соліситорів та баристерів. Це роз’єднання професії відбулося у 1340р., коли почала формуватися професійна адвокатура. Адвокатами, які мали право виступати в судах загального права, були доктори права та баристери, в той час коли уся підготовча робота здійснювалась судовими чиновниками, які називалися аторнеями. В XV ст. з’являються соліситори, котрі практикували у Суді канцлера.

35. Структура судового прецеденту. Поняття і структура прецедентної норми права.

Малишев монографія: Існування прецедентної норми залежить від закріплення у звіті тексту судового рішення, в якому вона міститься. Лише після цього таке рішення стає судовим прецедентом. Судовий прецедент – акт правотворчості у вигляді закріпленого у судовому звіті рішення одного з вищих судів з конкретної справи, правовий принцип вирішення (Ratio decidendi) якої є норма права, при цьому юридична сила прецеденту залежить від ієрархічного становища як суду, що його створив, так і суду, що розглядає схожу справу.

Малишев (автореф):

Функціонування англійського судового прецеденту забезпечується доктриною прецеденту, що складається з правил та принципів застосування прецеденту, сформульованих у процесі багатовікової практики судів. Основою доктрини прецеденту є принцип stare decisis (“вирішити так, як було вирішено раніше”). Сила принципу stare decisis поширюється не на все рішення, обов‘язковим є тільки правовий принцип аргументації судді (ratio decidendi). Необов‘язкова частина рішення має назву obiter dictum (попутно сказане). Ratio decidendi являє собою прецедентну норму права. Ratio decidendi майже ніколи не виділяється у тексті рішення і тому його не можна ототожнювати з протоколом судового рішення. Прецедентного характеру може набути рішення одного з вищих судів, яке включено до звітів. У дисертації судовий прецедент та прецедентна норма розглядається як форма та зміст, виходячи з цього пропонуються авторські визначення цих двох явищ.

Доведено, що судовий прецедент, тобто результат вирішення конкретного спору, за своїм змістом не може ототожнюватись з судовою практикою, тобто сукупністю судових рішень по певній категорії справ.

Розглянуто проблеми класифікації судових прецедентів за різними критеріями. Зазначено на важливості їх поділу на креативні (які створюють нову норму права) та деклараторні, які уточнюють вже існуючу прецедентну норму або визначають порядок застосування неоднозначного положення закону (так звані прецеденти тлумачення). Відповідно до цього автор виділяє два види прецедентної форми судової правотворчості: безпосередню та похідну.

Зазначено, що для формування повного змісту прецедентної норми права нерідко необхідно декілька прецедентів, де вона уточнюється, деталізується відносно різних комбінацій обставин спору. Далі з‘ясовано особливості її внутрішньої структури у порівнянні з нормою-правилом поведінки, закріпленої в законі.

Прецедентна норма права та норма закону відрізняються за суб‘єктом правотворчості, що їх встановлює; за способом виникнення; за способом формального закріплення свого змісту.

Автор вважає, що прецедентне право – це комплексне явище, яке слід розуміти одночасно як: 1) сукупність юридичних норм, що містяться у судових прецедентах; 2) правові ідеї та принципи, якими керуються судді при створенні нових норм; 3) правила застосування прецедентів (доктрина прецеденту); 4) особливий стиль юридичного мислення. Це визначення відображає специфіку діяльності суду як суб‘єкта правотворчості, який здійснює цю функцію в процесі розгляду справ та у нерозривному зв‘язку із застосуванням створених ним норм до конкретних правовідносин.

Нормам прецедентного права притаманний низький рівень системності та високий ступінь нормативності. Крім цього прецедентне право Англії: 1. Є, поряд з законодавством, основним джерелом (формою) англійського права; 2. За своїм змістом історично складається з норм загального права та норм права справедливості; 3. Розвивається суддями за принципом аналогії, який знаходить свій вираз у поширенні дії прецедентної норми на вирішення схожих справ; 4. Розвивається із збереженням послідовності та наступництва; 5. Містить у собі всі базові принципи англійського права, його понятійний апарат; 6. Внаслідок особливостей своєї еволюції та застосування залежить від власної історії.

36. Судовий прецедент як джерело (форма) права.

37. Співвідношення судового прецеденту і нормативно-правового акту у системі джерел права у державах англо-американської правової сім’ї.

МАЛИШЕВ монографія:

За походженням правових норм англійське право можна поділити на дві групи: загальне право і статутне право. У літературі також застосовується поділ норм англійського права за його формою на писане право (written law), тобто закони, та неписане право (unwritten law), тобто те, яке виникло внаслідок рішення суду. Таким чином, статутне та загальне право з точки зору форми права по суті є, відповідно, законодавством та прецедентним правом (case law).

Поступове підвищення значення статуту було об’єктивним процесом, зумовленим розвитком суспільних відносин, які не могли бути адекватно і оперативно врегульовані прецедентним шляхом, адже для виникнення прецедентної норми права необхідна наявність спору. Зрозуміло, що прецедентне право не може безпосередньо регулювати багато важливих суспільних відносин: систему оподаткування, кримінальну відповідальність, соціальний захист населення тощо. Зважаючи на велику роль англійських судів у сфері право творення, зростання ролі законодавства як джерела права відбувалося дуже повільно.

Для англійського права є домінуючим 2 постулати: 1) принципи права встановлюються прецедентним правом, а статут лише їх деталізує; 2) статути мають більшу юридичну силу, ніж прецедент, проте самі по собі вони не є достатнім інструментом для врегулювання суспільних відносин. При розгляді сучасного англійського права не виникає сумніву у тому, що закони і прецеденти є основними джерелами права. На сьогодні регулювання багатьох сфер англійського права відбувається переважно законами. Але статут на сьогодні не втратив свого значення. Кожне слово статуту є зобов’язуючим, у той час як у прецеденті обов’язковим є лише принцип вирішення певної справи. Отже, при застосуванні судом статуту виникає специфічна проблема, пов’язана із тлумаченням судом не завжди чітких положень статуту у контексті конкретних обставин справи, що ним розглядається. В результаті такого тлумачення виникають прецеденти тлумачення, тобто прецеденти, що визначають порядок застосування положень статуту до певних комбінацій обставин і фактів. З цього випливає, що кількісне зростання законів у 20 столітті призвело лише до активізації прецедентного права. Всі дослідники вказують на те, що англійське законодавство є повністю залежним від прецедентного права. Діяльність судів визначає реальний вплив закону на суспільні відносини і, власне, його зміст, оскільки закон реалізується через судовий прецедент.

Отже, судовий прецедент посідає центральне місце у системі джерел права Англії. Це виражається у таких аспектах: 1) кількісному (кількість судових прецедентів значно переважає кількість статутів, підзаконних нпа і правових звичаїв); 2) історичному (основоположні принципи англійського права закріплені в судових прецедентах); 3) функціональному (від судового прецедента залежить дія всіх інших форм англійського права: статути діють лише у сукупності з прецедентами, які тлумачать їх положення; звичай набуває значення джерела права, якщо це буде санкціоновано судовим прецедентом).

Щодо питання «витіснення» прецедента законодавчими актами, то необхідно наголосити, що правовій системі Англії не загрожує зменшення значення прецедента у правовому регулюванні. Внаслідок розширення сфери законодавчого регулювання змінився лише основний вектор розвитку перцедентного права, більшість норм якого тепер пов’язані із інтерпретацією законодавчих актів. Взагалі за будь-яких умов регулююча цінність певного положення закону визначається судовою практикою його застосування до реальних суспільних відносин. Завдяки прецедентам тлумачення певне положення закону поступово переміщується в систему координат прецедентного права. З цього моменту таке положення починає існувати вже в такому вигляді і набуває такого змісту, яке надає йому судовий прецедент.

38. Поняття і основні характеристики прецедентного права. Складові прецедентного права. Значення професійної правосвідомості суддів для функціонування прецедентного права. Деклараторна та позитивістська концепція прецедентного права. Англійські вчення про право і судовий прецедент: шляхи взаємовпливу.

Поняття прецедентного права. Англійське прецедентне право розвивалось поступово, шляхом накопичення досвіду вирішення реальних спорів. У той же час континентальне право виникло завдяки рецепції римського права, яка призвела до викладення норм права в абстрактних і лаконічних формулюваннях кодексів. сам термін "case law" (прецедентне право) почав широко вживатися тільки у XIX ст.

Прецедентне право стосовно загального права і права справедливості розглядається як форма і зміст. Термін «прецедентне право» вказує на форму закріплення певних юридичних норм та їх історичне походження. Складові прецедентного права.

Прецедентне право є комплексним явищем, яке слід розуміти як: 1) сукупність юридичних норм, що містяться у суд прецедентах; 2) правові ідеї та принципи, якими керуються судді при створенні нових норм; 3) правила застосування прецедентів (доктрини прецеденту); 4) особливий стиль юридичного мислення.

Основні характеристики прецедентного права. Англійське прецедентне право: 1) є,поряд з законодавством, основним джерелом права; 2) за своїм змістом історично складається з норм загального права та норм права справедливості; 3) розвивається суддями за принципом аналогії, який знаходить свій вияв у поширенні дії прецедентної норми на вирішення схожих справ; 4) розвивається із збереженням послідовності та наступництва; 5) містить у собі всі базові принципи англійського права, його понятійний апарат; 6) внаслідок особливостей своєї еволюції та застосування залежить від власної історії.

Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 20; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!