Поняття та структура. 4 страница
Переваги прецедного права: 1) визначеність (можна правильно спрогнозувати дії суду при розгляді певного спору); 2) здатність до саморозвитку (за допомогою прецеденту можуть встановлюватись нові норми права, а старі – бути пристосованими до нових обставин та умов); 3) врахування конкретних обставин; 4) практичність (норми створюються в результаті вирішення справ і ґрунтуються на реальних обставинах); 5) гнучкість (завжди є можливість не застосовувати прецедент шляхом розрізнення справ за фактами).
Недоліки: 1) жорсткість (прецедент не допускає жодних відхилень, якщо він був визнаний обов’язковим); 2) загроза непослідовності (ті судді, які не бажають слідувати певному прецеденту, можуть мотивувати це за рахунок занадто незначних розходжень, начебто виявлених ним. Це сприяє виникненню у справі штучних утворень, що призводить до його нелогічності); 3) громіздкість та складність (велика кількість норм, велика кількість прецедентів призводить до того, що судді і сторони не можуть вивчити всі прецеденти, що мають відношення до справи.); 4) текстуальний вираз диспозиції прецедентної норми не чітко сформульований – її треба виокремлювати з тексту судового рішення.
Особливості прецедентного права. Особлива правова культура, що притаманна прецедентному праву. Здебільшого мається на увазі, практику застосування положень прецедентного права, яка обумовлена цілою низкою правил та принципів, вироблених судами протягом багатьох століть, що має назву "доктрина прецеденту". Вона ґрунтується на ієрархії судів та принципі stare decisis (кожний суд зобов'язаний дотримуватись рішення вищого суду, а апеляційні суди (крім Палати лордів) зв'язані своїми попередніми рішеннями.).
|
|
|
Головна особливість – взаємодія двох протилежних явищ, що складають основу доктрини прецедентного права. З одного боку, при збігу істотних фактів справи, суддя має слідувати обов’язковому для нього прецеденту, навіть коли він з ним повністю незгодний. З другого боку, завдяки особливим прийомам застосування прецедентної норми, ця система має гнучкість та здатність до наповнення старих форм новим змістом, зважаючи на потреби суспільства.
Здатність прецедентного права забезпечувати стабільність правового регулювання, завдяки властивості плавно адаптувати свої приписи до нових соціальних відносин із збереженням форми.
Значення професійної правосвідомості суддів для функціонування прецедентного права. Деклараторна та позитивістська концепція прецедентного права. Англійська юридична наука містить численні приклади ототожнення загального права і з звичаєм. Це ототожнення є наслідком дії деклараторної теорії (з др. пол. 17 ст. до кінця 19 ст. мала статус офіційної доктрини) судового прецеденту, яка є концептуально оформленою ідеєю обґрунтування шляху створення прецеденту англійськими вищими судами. Згідно з цією теорією під звичаєвим правом розуміються норми, які: 1) відображають погляди на добро, справедливість і чесніть; 2) існують ще з давніх часів; 3) є суто англійськими за своїм походженням; 4) перебувають у свідомості окремих людей та суспільства в цілому. За допомогою актів короля, Парламенту, судових прецедентів ці норми, принципи, положення, стандарти, які містяться у звичаєвому праві, набувають формального закріплення, а потім реалізуються на практиці. Основи декларативної теорії були закладені Е. Коком на початку 17 ст. Відповідно до його позиції прецедентне право – не сукупність окремих прецедентів, а вираз незмінних принципів, які прецедент лише розкриває. Наступниками Кока були М. Хейл та У. Блекстоун, в працях яких було аргументовано 2 основоположних твердження: 1) загальне право складається із звичаїв, якими англійці керувалися з давніх часів, доповнених принципами справедливості та публічної доцільності, що визначаються у парламентських актах; 2) судове рішення є принциповим і найбільш авторитетним доказом існування певного звичаю. Ці твердження складають основу даної теорії і є за своєю природою юридичними фікціями. Першопричиною появи цієї теорії є те, що загальне право на першому етапі свого розвитку ґрунтувалось на уніфікованих місцевих звичаях. На думку Малишева, ототожнення загального права із звичаєвим фактично є спотворенням реальної ситуації (тим більше, що це ототожнення є алогічним, адже звичай визнається окремим джерелом права). Деклараторна теорія вважає самозрозумілим, що десь існує певна норма права, дія якої поширюється на факти даного судового спору, і якщо цю норму не виявлено, то лише через брак необхідної терплячості, знань і проникливості судді. Таким чином, відсутність прогалин у правовому регулюванні (а відтак і невизнання прецедентної форми судової правотворчості) є основною презумпцією декларативної теорії.
|
|
|
|
|
|
Подальший стрімкий економічний розвиток англійського суспільства став закономірною причиною поступової зміни у середині 19 ст. ідей природного права (яким за багатьма сутнісними параметрами відповідала деклараторна теорія) на позитивізм. Це призвело до визнання правотворчого характеру діяльності суддів при створенні ними судових прецедентів, а також до повільного поширення точки зору, що судді не оголошують, а створюють право, як і законодавчий орган (прихильник Х. Харт). Різниця лише в тому, що суд створює норму на майбутнє, а суд розробляє її поступово, від справи до справи, в процесі розв’язання конкретних спорів. Особливістю розвитку позитивізму в умовах англійської правової системи стало визнання ним за вищими судами значних правотворчих функцій.
|
|
|
Незважаючи на концептуальні розбіжності у поглядах на природу судової правотворчості, єдиним для всієї юридичної традиції є розгляд прецедентної форми судової правотворчості як суто побічного акта правосуддя, а звідси – визнання несамостійного, похідного характеру судової правотворчості (адже судді не законодавці, оскільки їх головне призначення – вирішувати спори).
Англійські вчення про право і судовий прецедент: шляхи взаємовпливу. Існування прецедентної форми судової правотворчості в рамках правової системи Англії визначає проблему судового прецеденту як основу для всіх англійських вчень про право. Показовим є те, що в умовах англійської правової системи і природно-правовий і позитивіський підходи до право розуміння не заперечують активну роль судді у розвитку права, однак розходяться щодо відповіді на питання про характер здійснення цієї ролі. Судовий прецедент виступає тією ланкою, за допомогою якої в англійському праві відбувається взаємообмін між природно-правовим підходом та позитивізмом: судовий прецедент є однаково зручним інструментом і для наповнення права певними моральними цінностями (завдяки основним принципам, якими керується суддя при створенні норми), і для набуття правом нормативності (завдяки надзвичайно казуальним характером дії правової норми, яке є результатом вирішення конкретного спору). Завдяки цьому зміст прецедентного права відповідає вимогам школі природного права, а його форма – вимогам концепції позитивізму. Таким чином, теоретичне обґрунтування прецедентної форми судової правотворчості посідають окреме важливе місце і, на відміну від інших тем юридичних досліджень загального характеру, безпосередньо впливають і на розвиток усього англійського права.
39. Запобігання зловживання суддями своїми повноваженнями у сфері правотворчості.
Малишев монографія:
У правовій системі Англії зловживанням з боку суддів у процесі правотворчості запобігають 2 групи факторів: історичні та організаційні. Історичні полягають у тому, що правотворчість притаманна англійській судовій владі ще з самого початку її становлення і тому на сьогодні створена своєрідна культура судової правотворчості. Організаційні: 1) функціональна автономність судової влади, яка виражається у повноваженні вищих судів встановлювати процесуальні правила розгляду спорів та у проведенні ними самостійної політики щодо формування суддівського корпусу. 2) Змагальний спосіб відправлення правосуддя значно обмежує суд, адже збирає і досліджує докази не він, а сторони справи. 3) Прецедентного характеру можуть набути лише рішення вищих судів, що в свою чергу обумовлює: а) професіоналізм і високий ступінь матеріального забезпечення суддів; б) колегіальний спосіб прийняття рішень. 4) Процес правотворчості є прозорим, оскільки завдяки включенню тексту прецеденту до судового звіту аргументація кожного з суддів є відкритою для аналізу та критики. 5) Парламент своїм статутом може скасувати дію будь-якого прецеденту.
40. Еволюція застосування принципу stare decisis.
Малишев монографія:
Доктрина прецеденту заснована на принципі stare decisis, згідно якої суддя, розглядаючи певну справу, є зв’язаним судовими прецедентами вирішення схожих справ вищими судами. Цей принцип законодавчо не встановлений, а є закріпленим самими судовими прецедентами. Термін stare decisis є скороченою формою фрази «дотримуватися вже вирішеного у минулому і не змінювати встановленого».
Англійські дослідники підкреслюють, що загалом правила застосування прецеденту сприятимуть тому, щоб виконання принципу stare decisis було жорстким та негнучким, оскільки суди повинні підкорятися прецедентам, незважаючи на те, чи згодні вони з ним. Тим не менш на практиці суди знаходять шляхи не застосовувати так звані «незручні» прецеденти.
Ступінь дотримання вищими судами принципу stare decisis визначив 2 етапи у розвитку доктрини прецеденту. Перший етап тривав з моменту визнання вказаного принципу (кін. 18 ст. – поч.. 19 ст.) до середини 20 ст. і характеризувався жорсткістю правил дотримання stare decisis. З середини 20 ст. з’явилася тенденція щодо значного ослаблення порядку застосування stare decisis і, завдяки закріплення низки виключень з загального правила, доктрина увійшла у другу фазу свого розвитку (виключення у пит.. 42).
41. Теоретико-правові особливості застосування норми прецедентного права.
Малишев монографія:
Рішення суду є обов’язковим лише для сторін спору, в той час як на майбутнє обов’язковою є тільки норма права (ratio decidendi), що міститься в ньому. Іншими словами, ratio decidendi не можна плутати з res judicata (вирішена справа), оскільки все, що вимагається від рішення – це вирішити питання inter partes (між сторонами спору), разом з тим ratio decidendi є нормою права, на яку будуть посилатися при вирішенні схожих спорів.
ratio decidendi складається не з усіх сформульованих суддею право положень, а тільки з тих, які він вважає безпосередньо необхідним для свого рішення. Решта obiter dictum (попутно сказаним). Отже, коли відповідно до принципу stare decisis суддя зобов’язаний слідувати прецеденту, навіть якщо він повністю з ним не згоден, крім тих випадків, коли він вважає, що обставини двох справ значно відрізняються. Таким чином, обов’язковість прецедента є інтелектуальною, а не механічною: оскільки повністю аналогічних справ не існує, суддя сам вирішує, чи є він зв’язаним певним прецедентом вищого суду. Відокремлення ratio decidendi від obiter dictum є основною проблемою доктрини прецеденту. З цього приводу науковці розділилися на 2 групи: перші вважають, що ratio decidendi майже завжди можна чітко визначити; інші вважають, що таке є неможливим.
На думку Малишева, під obiter dictum слід розуміти частину тексту мотивувальної частини судового прецеденту, яка є висловленим суддею право положенням з приводу справи, і яка не має нормативного характеру, оскільки або лише коментує ratio decidendi, або хоча і має ознаки ratio decidendi, але не відноситься до фактів справи, що розглядається. В Англії не існує єдиного та загальнообов’язкового способу виведення ratio decidendi з тексту прецеденту. Слід погодитися з думкою, що ratio decidendi – це правило в межах фактів. У процесі його пошуку суддя повинен розмежовувати істотні факти справи та неістотні. Зрозуміло, що іноді цей процес становить для судді значну проблему. Отже, оскільки прецедентна норма застосовується до конкретних обставин, у процесі її пошуку найважливішим і найскладнішим є виведення її з фактів і обставин справи.
Отже, процесу застосування норми прецедентного права передує дві дії: 1) оскільки при розгляді певної справи суддя не підводить її під вже готову норму, то спочатку він має встановити ступінь схожості цієї справи з попередньою; 2) після цього суддя має виокремити норму з тексту прецеденту.
Малишев пропонує наступну схему застосування норми прецедентного права. Аналіз істотних фактів та обставин справи – знаходження у звітах судового прецеденту (частіше за все декількох) вирішення справи зі схожими фактами і обставинами – встановлення змісту гіпотези норми, яку містить знайдений прецедент – встановлення змісту диспозиції норми, яку містить знайдений прецедент – застосування норми у вигляді обргунтування рішення по справі посиланням на прецедент, де вона міститься.
Застосування норми прецедентного права відрізняється від застосування норми закону за «площиною» здійснення всіх операцій. Вплив норми закону на спірну ситуацію має вертикальний характер, оскільки вона (норма) є абстрактним приписом з побічною вказівкою на коло відносин та суб’єктів, які підпадають під її дію, таким чином, її диспозиція поширюється на досить не визначену сферу конкретних ситуацій. Натомість прецедентна норма має горизонтальний характер взаємозв’язків з об’єктом свого регулювання, оскільки останнє здійснюється за принципом «міркування від прецеденту до прецеденту». Норми законів є результатом абстрактних умовиводів, а приписи прецедентного права не лише базуються на спірних ситуаціях, але і виникають в результаті їх судового вирішення. Тому прецедент не тільки містить норму права, а і пропонує приклад її застосування до конкретних фактів і обставин. Вказані особливості обумовлюють характеристику прецедентного права як «живого» права.
42. Винятки з доктрини обов’язковості прецеденту.
Малишев монографія:
Доктрина прецеденту за своїм змістом є сукупністю правил застосування судами прецедентів при розгляді справ. Зміст доктрини поступово формувався у результаті практичної діяльності суддів з розгляду конкретних спорів, а не внаслідок ретельно спланованої діяльності законодавця або наукових досліджень концептуального характеру. Доктрина прецеденту заснована на принципі stare decisis, згідно якої суддя, розглядаючи певну справу, є зв’язаним судовими прецедентами вирішення схожих справ вищими судами. Цей принцип законодавчо не встановлений, а є закріпленим самими судовими прецедентами.
З принципу stare decisis завжди існували винятки. Сучасна теорія англійського прецедентного права багато місця відводить так званим необов’язковим прецедентам. Виділяється 4 види таких прецедентів:
1) Переконуючі прецеденти. Переконуючий характер певного прецеденту виражається у тому, що судді не можуть не приймати його до уваги, але незобов’язані йому слідувати. Як правило, такими рішеннями нижчий суд вирішує питання, яке до цього не було предметом розгляду Апеляційного суду. При цьому таке рішення має відповідати 1 з таких умов: а) іншими нижчими судами це рішення вже застосовано при розгляді схожих справ; б) це рішення існує тривалий час. Переконуючий характер також мають рішення вищих судів Шотландії, Ірландії, країн Британської Співдружності та іноземних судів (особливо судів США). Окремо слід згадати прецеденти Судового комітету Таємної Ради, які не є обов’язковими для будь-якого з англійських судів (мають велику переконуючу сили, адже в склад комітету входили судді, що засідали в Палаті лордів). Але Палата лордів на сьогодні втратила судову владу, тому не впевнена в актуальності останнього твердження.
2) Відкинуті прецеденти. Прецедент може бути скасованим або, точніше, відкинутим або вищим судом, або статутом. Загалом англійські суди досить неохоче відкидають прецеденти, оскільки це негативно впливає на стабільність права. Особливо обережно відкидаються прецеденти, від яких залежать титули на майно. З іншого боку, суди досить легко відкидають прецеденти, якщо це не призводить до порушення права власності. Підставою відкидання може бути обґрунтована критика таких прецедентів у наукових статтях та монографіях, не говорячи про випадки пропозицій щодо недоцільності дії певного прецеденту з боку таких самих суддів вищих судів, які висловлюють такі думки у вигляді obiter dictum під час судового розгляду. Незважаючи на те, що закон формально може скасувати дію окремого прецеденту, фактичне позбавлення сили такого прецеденту все одно здійснюють судді в процесі своєї діяльності.
3) Прецеденти, які відрізняються за фактами (distinguishing). Процес визнання прецедентів такими, щовідрізняються за фактами справи, є основним чинником, який забезпечує гнучкість доктрини прецеденту. Ratio decidendi кожної справи базується на істотних фактах цієї справи. Отже, якщо суд вважає доцільним розглядати як суттєвий будь-який факт, що не є спільним для справи, що розглядається, і для прецеденту, то він може визнати, що справи розрізняються між собою і не вважати себе зв’язаним вказаним прецедентом. Чітких правил, за якими відбувається процес distinguishing, в англійському праві не існує. Дуже важко знайти 2 справи, в яких би були аналогічними абсолютно всі факти, однак при застосуванні процесу «розрізнення» прецедентів існують певні межі, за які суд майже ніколи не виходить. Звичайно ці межі досить умовні, що дозволяє суддям ухилятися від застосування «незручного» на їх погляд, прецеденту при розгляді конкретної справи. Таким чином, ми підійшли до розгляду того аспекту доктрини прецеденту, який стосується уникнення судами обов’язку застосовувати так звані «небажані» або «незручні» прецеденти. Під «незручним» прецедентом розуміється прецедент, який є обов’язковим для певного суду, але він не хочу йому слідувати, тому що вважає його неправильним. Таким чином, застосування терміна «незручні прецеденти» презюмує, що судді при розгляді справ опікуються не тільки питанням застосування права, а й тим, чи буде рішення, які вони винесуть, справедливим і чесним. В літературі виділяють основні шляхи уникнення застосування «незручних прецедентів»: 1) шляхом вказівки на те, що обов’язковий прецедент не містить відповіді на питання, яке розглядається судом; 2) шляхом визнання «незручного» прецеденту таким, що відрізняється за фактами; 3) шляхом вказівки на те, що «незручний» прецедент не містить Ratio decidendi; 4) шляхом надання Ratio decidendi «незручного» прецеденту дуже вузького тлумачення; 5) шляхом обмеження дії «незручного» прецеденту фактами справи, під час розгляду якої він був створений; 6) шляхом вказівки, що «незручний» прецедент не відповідає іншому прецеденту, створеному вищим судом пізніше. Таким чином, суддя має обґрунтувати, що «незручний» прецедент є фактично відкинутим, хоча і окремого рішення вищої інстанції стосовно цього не існує. Такі випадки ще називають «побічним відкиданням». 7) шляхом вказівки, що «незручний» прецедент є прийнятим внаслідок недбалості.
4) Прецеденти, прийняті внаслідок недбалості (per incuriam). У прецеденті, прийнятому внаслідок недбалості, його Ratio decidendi є результатом юридичної помилки, тобто при його формулюванні суд не врахував відповідні положення статутів або прецедентів, що мають відношення до справи. Суд може визнати прецедент як per incuriam лише в тому разі, якщо це його власний прецедент або прецедент нижчого суду. Принцип per incuriam має обмежену дію. Зокрема, він не застосовується до прецедентів, які є недостатньо повно аргументованими або коли здійснене судом тлумачення положень статуту є неправильним (у такому разі суд повинен надати правильне тлумачення).
43. Фактори, які забезпечують функціонування доктрини застосування судового прецеденту: судові звіти, ієрархія органів судової влади, особливий стиль юридичного мислення. Інтуїтивна та логічна складова стилю юридичного мислення, який обумовлений принципом stare decisis.
1. Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них — судових звітів. Судові звіти, які стали збиратися з кінця XIII в. в "щорічниках", а в XVI ст. були замінені серіями приватних звітів, укладачами яких ставали найвизначніші англійські юристи. З 1870 р. видаються "Судові звіти", де в напівофіційному порядку публікуються рішення вищих судів, на які зазвичай і посилаються як на прецеденти в наступних судових постановах. Поряд з цим публікуються "Щотижневі судові звіти", "Всі англійські судові звіти", "Судові звіти по Північній Ірландії" та інші видання приватної характеру.
Найважливіша серія збірок так і називається "Збірка судових рішень" ("Law Reports"). видає "Товариство судових звітів" ("Incorporated Society of Law Reporting"). Опублікувати можна лише обмежену кількість судових рішень. Публікуються не всі судові рішення і, отже, не всі вони стають прецедентами. Тому видавці "Збірки судових рішень" намагаються оприлюднювати переважно ті справи, які визначають важливий новий правовий принцип. Якщо матеріали справи наведено в "Збірці судових рішень", то саме на опубліковану в цьому виданні версію слід посилатися в суді, а не на жодну іншу ймовірну її публікацію.
Є чотири серії "Збірок судових рішень", а саме: "Справи, що розглядаються в апеляційному порядку" ("Appeal Cases", скорочено АС), "Справи, що розглядаються Відділенням Королівської лави" ("Queen´s Bench", скорочено QB), "Справи, що розглядаються Канцлерським відділенням" ("Chancery", скорочено Ch) та "Справи, що розглядаються Відділенням у сімейних справах" ("Family", скорочено Fam),
У США щорічно видається 350 томів збірників судової практики.
2. Ієрархія органів судової влади передбачає, що обов'язкові прецеденти створюються високими судами - Верховним судом і палатою лордів. Судові прецеденти вищих судів (рішення палати лордів) обов'язкові для судів нижчої ланки; судова інстанція не може відмовитися від створеного нею прецеденту, який може бути змінений або анульований тільки вищестоящої інстанцією або парламентським актом. До 1966 р. палата лордів вважалася пов'язаної своїми прецедентами, але з цього часу вона звільнилася від своїх рішень і може не дотримуватися їх. Апеляційний суд зобов'язаний дотримуватися рішення палати лордів і свої власні, а його рішення обов'язкові для всіх нижчестоящих судів і для нього самого. Високий суд пов'язаний прецедентами обох вищих інстанцій. Рішення Високого суду обов'язкові для нижчих судів і зазвичай використовуються як керівництво різними відділеннями Високого суду або Судом корони. Судді Високого суду самостійні і незалежні у прийнятті рішень. Окружні та магістральні суди зобов'язані слідувати прецедентами всіх вищих інстанцій.
3. Особливий стиль юридичного мислення. Юридичне мислення – це спосіб аргументації юристом своєї правової позиції при практичному застосуванні професійних знань.
Під стилем юридичного мислення розуміється обумовлена певною правовою системою сукупність специфічних особливостей такого способу. Стиль виявляється в наявності у більшості юристів певної правової системи схожих рис способу аргументації.
Основу стилю юридичного мислення, притаманного прецедентному праву, складають органічно пов‘язані елементи двох видів, які обумовлені застосуванням юристами або інтуїції, або логічних прийомів.
Право є явищем здебільшого раціональним, однак не виключає в ньому поза раціональних елементів, які складаються з нераціонального та ірраціонального. Однією з ірраціональних форм освоєння світу є інтуїція.
Більшість процедур, пов‘язаних з прецедентом поділяються на два види: дослідження обставин справи та дослідження змісту прецедентної норми. У першому випадку застосовуються переважно логічні засоби, а у другому – інтуїтивні.
Текстуально прецедентна норма права (ratio decidendi) ніяк не виділяється із судового рішення. Однак єдиного методу виділення цієї норми немає, І така невизначеність зумовлює те, що норма права виділяється за допомогою інтуїції, а не логіки.
Інтуїтивність прецедентної норми проявляє себе у тому, що суддя має побачити норм «очима свого попередника», тобто очами судді, який виніс рішення
Що ж до логічних способів мислення, то до них належать: аналогія, індукція, міркування за взірцем, зведення до абсурду (reductio ad absurdum)
44. Формування правової системи США.
В історії формування правової системи США можна виокремити три етапи.
Перший — це етап колоніального права (1607—1776).
Другий етап, упродовж якого відбувається становлення правової системи США як самостійної, розпочався після здобуття незалежності і продовжувався до 1860 року.
З другої половини XIX століття і дотепер триває третій етап, на якому американська правова система набула сучасного вигляду.
На першому етапі відбувається становлення в американських колоніях Англії прецедентного права. Починаючи з 1607 року — дати створення першої колонії (Вірджинія) — постає питання про право, яким повинні керуватися мешканці колоній. Відповідь на нього було надано у справі Кальвіна, що розглядалася в Англії у 1608 році. Англійський суд, вирішуючи цю справу, сформулював два важливі положення:
1) в усіх колоніях, що засновані шляхом окупації (тобто прямого захоплення), в повному обсязі діє англійське загальне право з урахуванням специфічних особливостей цієї колонії. Це застереження є дуже суттєвим, оскільки воно стало основою, на якій у майбутньому розвинулися характерні риси американського права, що відрізняють його від англійського;
2) якщо колонія була заснована не шляхом окупації, а шляхом добровільної уступки території, то раніше діюче право залишається чинним (це правило стосується, наприклад, випадку зі штатом Луїзіана, який був переданий США Наполеоном у 1803 році).
Особливості американського права в колоніальний період
1. Більш спрощений характер американського права порівняно з англійським. Це було обумовлено тим, що англійське право XVII століття, сформоване протягом багатьох століть, було дуже складним, багато в чому ірраціональним. Невелика кількість юристів.
2. Створення норм, обумовлених потребами життя нової країни. Наприклад, у колоніях з'явилися спеціальні норми, які регламентували стосунки переселенців з індіанцями. Так, заборонялися продаж, а також дарування будь-якому індіанцю зброї, пороху, куль, свинцю або будь-якої військової зброї чи оснащення.
3. Внесення змін до змісту деяких норм англійського права, виходячи зі специфіки життя американських колоній (Наприклад: земельне право).
4. Більша сприйнятливість до оновлення та розвитку: американське право постійно запозичувало різні правові норми і звичаї не тільки з правової системи Англії, але і Франції, Іспанії, Німеччини, Голландії й інших європейських держав.
5. Включення до американського права норм, оформлених під впливом релігійних поглядів поселенців. Так, пуританізм у штаті Массачусетс, квакерство у штаті Пенсильванія суттєво вплинули на право відповідних штатів.
6. Поява значних розбіжностей у правовому регулюванні в кожному зі штатів, обумовлених різноплановим впливом багатьох факторів. Наприклад, північні штати мали свій власний набір економічних проблем, південні штати більше уваги надавали землекористуванню, а штати, розташовані на узбережжі,— питанням зовнішньої торгівлі і морському страхуванню.
Другий етап розпочинається з американської революції, котра висунула на перший план ідею самостійного національного американського права, що пориває зі своїм “англійським минулим”. Прийняття федеральної Конституції 1787 року і конституцій штатів, що ввійшли до складу США, було першим важливим кроком на цьому шляху. Далі американці планували повну відмову від англійського права. Наприклад, були заборонені посилання на рішення англійських судів, винесені після прийняття Декларації незалежності. Однак переходу американського права до романо-германської сім'ї не відбулося. Лише деякі штати, що були раніше французькими й іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняли кодекси романського типу.
Основна тенденція подальшого розвитку американського права — зростання ролі законодавства при збереженні принципового значення рішень Верховного Суду США.
На другому етапі відбулося значне збільшення кількості штатів. Національна правова система створювалася внаслідок природного впливу старих штатів на нові. Таким чином право США поширювалося зі Сходу на Захід.
Третій етап. Після громадянської війни (1861—1865) продовжується розвиток правової системи США. Приймаються нормативні акти, що закріплюють наслідки війни: скасування рабства, надання чорношкірим права голосу (13, 14, 15 поправки до Конституції). Велике значення мають акти, присвячені порядку ведення бізнесу: в цей період приймаються сотні нових законів з питань оплати та тривалості робочого дня, праці жінок і дітей, діяльності профспілок, корпорацій, майна компаній, сертифікації, відшкодування шкоди, банківської справи, інших сфер економічного права. У 1890 році приймається Акт Шермана, який створює нову галузь права — антимонопольне законодавство. У 70-і роки XIX століття вперше кодифіковано федеральне кримінальне законодавство, яке знов було систематизоване в 1909 році і, зрештою, реформоване в 1948 році.
З кінця XIX століття в США робляться спроби наблизити і навіть уніфікувати законодавство штатів: з цією метою в 1892 році була створена Національна конференція уповноважених з унифікації права штатів. Розширення правового регулювання відбулося завдяки актам, що були прийняті у 30-і роки XX століття внаслідок реалізації Нового курсу Президента США Ф. Рузвельта.
Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 18; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!