Поняття та структура. 5 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 10Следующая ⇒

Після Другої світової війни роль і масштаби законодавчої правотворчості істотно зросли. Нормативні акти Конгресу США і законодавчих органів штатів охоплюють дуже широке коло політичних і соціально-економічних питань. Систематизація і кодификація законодавства здійснюються як у штатах, так і на федеральному рівні.

45. Специфічні риси правової системи США.

1. При визнанні прецеденту — судового і адміністративного — як основного джерела права законодавство має більшу питому вагу в США, ніж в Англії. Це деякою мірою є наслідком: а) наявності в США федеральної конституції і конституцій штатів; б) відсутності в Англії писаної конституції.

2. За територією поширення закони поділені на загальнофедеральні та закони штатів. Поряд із наявністю єдиного федерального права в деяких сферах, що підпадають під виключну компетенцію федеральної законодавчої влади (наприклад, федеральний патентний закон або закон про фабричні марки), особливу роль відіграють права штатів.

3. Своєрідність американського права, як і англійського, полягає у тому, що в законах відтворюються норми, сформовані судовою практикою. Норми, вироблені законодавцем, входять до системи американського права лише після їх кількаразового застосування і роз'яснення судами, коли виникає можливість посилатися не на самі норми, а на судові рішення, прийняті на їх основі.

4. На відміну від англійського права американське має більш вільну дію правила прецеденту. Якщо Апеляційний суд і Палата лордів Великої Британії пов'язані власним прецедентом, то Верховний суд США і верховні суди штатів не вважають себе зобов'язаними власними прецедентами. Це надає їм змогу в будь-який момент поміняти свою практику, пристосуватися до умов, що змінилися, мати свободу у винесенні вироку. Верховний суд США, верховні суди штатів можуть відмовитися і від прецеденту конституційного тлумачення.

5. Зросла роль таких форм систематизації права, як кодификація і консолідація. Спільні для всіх штатів норми, які стосуються різних галузей права, об'єднані у Звід законів (складається із 50 розділів, кожний із яких присвячений певної галузі права або значному правовому інституту). У кількох штатах є цивільні кодекси, у 25 — цивільно-процесуальні, у всіх штатах — кримінальні, у деяких — кримінально-процесуальні.

6. З метою впровадження однаковості у правове регулювання важливих сторін громадського життя федерації створюються типові закони (кодекси) для штатів. Наприклад, Торговий кодекс прийнятий майже у всіх штатах. З початку XIX ст. здійснюється політика зближення законодавства штатів.

7. Судова влада має велике значення і наділена широким обсягом компетенції. Роль суду є настільки значною, що навіть державну систему називають «правлінням суддів», а американську націю — найсхильнішою до судового позову.

8. Суди штатів здійснюють юрисдикцію незалежно один від одного. Нерідкими є випадки, коли суди штатів приймають в аналогічних справах різні рішення.

9. Інститут присяжних зберіг у США більше значення, ніж в Англії, де скорочена юрисдикція присяжних і вони поставлені у більшу залежність від судів, ніж це було раніше. Кожен громадянин має право вимагати, щоб його справа розглядалася присяжними, якщо ціна позову перевищує 20 доларів.

10. Конституційний контроль здійснюється загальними судами — федерації та штатів (чого немає в Англії). Це підкреслює особливу роль судів у США. Верховний суд федерації, верховні суди штатів можуть визнати відповідно той чи інший федеральний закон або закон штату неконституційним. Якщо суд визнає закон неконституційним і справа дійде до Верховного суду федерації, рішення останнього з питання про конституційність закону є обов'язковим для всіх судів.

Правило конституційного контролю судами є характерним не тільки для США, а й для Індії, Австралії та інших країн, за винятком Великої Британії.

11. Судова влада має меншу централізацію в США, ніж в Англії. Співвідношення судів федерації і судів штатів таке: суди штатів мають абсолютну компетенцію, а до федеральних судів можна звертатися лише у разі, коли Конституцією США або законом Конгресу ці суди визнані компетентними. Близько 95 % справ розглядаються виключно судами штатів.

46. Вплив федеративності на правову систему США.

1. За територією поширення закони в США поділені на загальнофедеральні та закони штатів. На федеральному рівні особливу роль відіграє Конституція США. Поряд із наявністю єдиного федерального права в деяких сферах, що підпадають під виключну компетенцію федеральної законодавчої влади (наприклад, федеральний патентний закон або закон про фабричні марки), особливу роль відіграють права штатів. Штати не можуть приймати лише ті норми, що суперечать федеральним нормам, проте вони мають право їх доповнювати та вдосконалювати. Розбіжності в законодавстві між штатами (50 штатів із своїм законодавством і безліччю прецедентів) роблять правову систему США заплутаною, важкодоступною для пошуку необхідної норми.

2. З метою впровадження однаковості у правове регулювання важливих сторін громадського життя федерації створюються типові закони (кодекси) для штатів. Наприклад, Торговий кодекс прийнятий майже у всіх штатах. З початку XIX ст. здійснюється політика зближення законодавства штатів. У 1892 р. було утворено Національну конференцію Комісії з єдиних законів штатів. У 1923 р. створено Американський інститут права, який розробив декілька проектів примірних кодексів, у тому числі Примірний ЦК 1962 р.

3. Суди штатів здійснюють юрисдикцію незалежно один від одного. Нерідкими є випадки, коли суди штатів приймають в аналогічних справах різні рішення.. Остання обставина призводить до колізії між рішеннями судів штатів і федеральних судів, яким підвідомчі певні категорії справ. Проте, керуючись принципом конституційної спільності штатів, американські юристи прагнуть ураховувати рішення, раніше прийняті в інших штатах, особливо в тих випадках, коли в праві свого штату відсутній відповідний прецедент (застосування рекомендаційного прецеденту).

4. Співвідношення судів федерації і судів штатів таке: суди штатів мають абсолютну компетенцію, а до федеральних судів можна звертатися лише у разі, коли Конституцією США або законом Конгресу ці суди визнані компетентними. Близько 95 % справ розглядаються виключно судами штатів.

47. Відмінності правової системи США від правової системи Англії.

48. Структура права США. Найбільш значимі конституційні прецеденти США. Систематизація федерального законодавства США. Уніфікація законодавства штатів.

До структури права США належать федеральне право та право штатів.

Відповідно до десятого додатку до Конституції США, прийнятого в 1791 році повноваження, які не надані Конституцією Сполученим Штатам та користування якими не заборонено окремим штатам, залишаються за штатами ао народом. Відповідно діє принцип: законодавство відноситься до компетенції штатів, компетенція федеральної влади – виняток, коли все повинно засновуватись на певній статті Конституції.

Однак навіть з тих питань, по яким законодавча функція належить Конгресу, штати наділені певною компетенцію – залишковою компетенцією. Штатам дозволяється приймати закони з цих питань, однак їм заборонено приймати положення, які суперечать нормам федерального права. Навіть в разі відсутності федеральних законів штати не можуть приймати закони, які суперечать духу Конституції.

Марбері проти Медісона (1803) – судовий прецедент, який поширив компетенцію Верховного суду США на судовий контроль рішень інших гілок влади. В рішенні суд вперше визнав парламентський закон таким, що суперечить Конституції. Наслідком цього рішення стала реалізація принципу стримування та противаги між трьома гілками влади, в рамках якого Верховний суд міг розглядати законодавчі акти конгреса на предмет відповідності Конституції.

Техас проти Джонсона (1989 р) – рішення Верховного суду США, яке позбавило законної сили заборону на публічне спалювання американського прапора. Суд встановив, що спалювання прапора як форма вираження протесту гарантована першим додатком до Конституції.

Бак проти Белла, (1927) — рішення, яке підтвердило законність статуту про примусову стерилізацію «неповноцінних» людей, включаючи розумово відсталих з метою «захисту та здоров‘я нації».

Браун проти Ради Освіті (1954) – рішення, яке визнало таким, що суперечить конституції окреме навчання чорношкірих та білих школярів

Лавінг проти Віргінії (1967) – рішення, яке встановило свободу змішаним шлюбам.

Міранда проти Арізони (1966) – будь-які свідчення можуть бути використані в суді лише в тому випадку, коли сторона обвинувачення може довести, що підозрюваний перед допитом був проінформований про право на адвоката та про право не свідчити проти себе.

Роупер проти Сіммонса (2005) – заборона застосування смертної кари до осіб, які на момент скоєння злочину не досягли 18-ти років.

Систематизація: Зросла роль таких форм систематизації права, як кодификація і консолідація. Спільні для всіх штатів норми, які стосуються різних галузей права, об'єднані у Звід законів (складається із 50 розділів, кожний із яких присвячений певної галузі права або значному правовому інституту). У кількох штатах є цивільні кодекси, у 25 — цивільно-процесуальні, у всіх штатах — кримінальні, у деяких — кримінально-процесуальні.

Уніфікаці я З метою впровадження однаковості у правове регулювання важливих сторін громадського життя федерації створюються типові закони (кодекси) для штатів. Наприклад, Торговий кодекс прийнятий майже у всіх штатах. З початку XIX ст. здійснюється політика зближення законодавства штатів. У 1892 р. було утворено Національну конференцію Комісії з єдиних законів штатів. У 1923 р. створено Американський інститут права, який розробив декілька проектів примірних кодексів, у тому числі Примірний ЦК 1962 р.

49. Поняття релігійної правової сім’ї.

Серед компаративістів немає єдності в питанні виокремлення та класифікації систем релігійного права. Так, Р. Давид та К. Цвайгерт і Х. Кетц досліджують лише дві системи релігійного права: мусульманське (ісламське) та індуське. Вітчизняні та російські автори, в основному, також використовують цей поділ. Наведена класифікації є неповною, бо що не охоплює всіх правових систем, заснованих на релігійних нормах. Не можна також розглядати окремі релігійні системи, наприклад, мусульманське право, як правові сім’ї, оскільки до їх складу не входять інші правові системи. Релігійна правова сім’я поєднує чотири правові системи — мусульманського, індуського, іудейського й канонічного права.

Релігійна правова сім'я — це сукупність релігійних правових систем держав, що базуються на віровченнях. До релігійних правових систем зараховують: мусульманське право, іудейське право, індуське право, канонічне право християнської релігії.

Мусульманське право базується на зобов'язаннях мусульман перед Аллахом та іншими ісламістами, викладених в Корані, а також на санкціях за порушення цих зобов'язань.

Іудейське право — право єврейського народу. Основними джерелами є: вчення Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон; Мішна; Мндрашим; Барайти; Єрусалимський та Вавилонський талмуди.

Індуське право — сукупність релігійних, моральних і правових норм, основою яких є індуїзм. Джерела права: веди — ідейні принципи індуського права; смрити — коментарі вед, зібрання висловлювань видатних людей; правові звичаї — правила поведінки для кожної касти.

Канонічне право сукупність канонів (правових рішень), які встановлені на християнських церковних зборах, а також постанови Папи Римського у католицькій церкві. Канонічне право поєднує моральні й корпоративні правила поведінки і визнається законом за підтримки відповідною державою (наприклад Ватиканом).

Характерні риси релігійних правових систем

1. Нерозривний зв'язок з релігією. Кожна правова система, що входить до цієї правової сім’ї, є частиною певної релігії — ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства. Норми права засновані на релігійних уявленнях і віруваннях, унаслідок чого правові й релігійні норми тісно переплетені, а часто і збігаються. У цих системах не відбулося чіткого виокремлення норм права з інших соціальних норм, насамперед релігійних.

2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави. Право надане раз і назавжди, тож завдання людини в такій системі — лише правильно усвідомити і витлумачити божественні норми. Якщо оцінювати реальність, а не церковні догмати, то необхідно визнати, що зміст норм релігійного права змінювався протягом історії. Це відбувалося шляхом нового тлумачення релігійними діячами священних текстів. Проте такі релігії, як християнство й іудаїзм, визнали своє право створювати нові норми права.

3. Персональний характер дії права. Це одна з принципових відмінностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів держави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де, на якій території вони мешкають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи, таким чином, право не поширюється на іновірців та атеїстів.

4. Визнання соціальної цінності права. В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права і воно визнається необхідним елементом справедливого суспільного устрою.

5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини. Релігійні правові системи наділяють людину різним правовим статусом — правами й обов’язками згідно з належністю до певної групи, вирізненої за такими критеріями, як статевий, національний, релігійний або соціальний. Класичним прикладом може бути кастовий поділ в Індії, який визнаний і захищається індуським правом.

Ідеологічно-релігійній правовій системі притаманні такі ознаки:

1. Пануючим джерелом права проголошуються канонічні тексти (у мусульманському праві — Коран, Сунна, в індуському — збірники Вед, у єврейському — Тора, Талмуд).

2. Функціонування цих джерел опосередковується тлумаченням відповідних фрагментів священнослужителями, теологами, мудрецями, авторитетними знавцями цієї релігії.

3. Наявність декількох напрямків, відгалужень у рамках кожної юридично-релігійної системи (наприклад, в ісламському праві існує сім шкіл).

4. Інтегрованість нормативних та ненормативних (індивідуальних) юридичних приписів, що формуються мудрецями та релігійними суддями, звідси — казуїстичність цих правових систем.

5. Не відокремленість юридичних нормативів від моральних, побутових, внутрішньо сімейних та інших.

50. Іудейське право. Особливості іудейського права.

Єврейське право є однією з найстаріших правових систем світу: його історія налічує понад три тисячоліття. Іудейське (єврейське) право — це релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині єврейської громади, яка сповідує іудаїзм.

Характерні риси іудейського права

1. ІП - складова частина іудаїзму. воно є нерозривною частиною цієї релігії — однієї з найстаріших релігій світу. Таке співвідношення права й релігії зумовлюється декількома чинниками. По-перше, спільним походженням і збігом джерел права і джерел релігії. Відповідно до основ єврейської віри джерелом єврейського права й релігії є Божественне відкриття. Релігійні установки, що визначають ставлення людини до Творця, дотримання суботи і свят, закони кошерності та інші, є одночасно і правовими нормами, і релігійними. По-друге, з єдності релігійних і правових норм випливає суворий обов'язок єврея дотримуватися не тільки суто релігійних приписів, а й юридичних законів іудаїзму, оскільки їх порушення — не менш тяжкий гріх. У десятьох заповідях веління про дотримання суботнього відпочинку і заборона вимовляти ім'я Боже всує розташовані поруч з такими, як «Не кради» і «Не вбивай». Вони рівною мірою підтримуються відповідальністю перед Богом. По-третє, право й релігія поєднані однією системою правозастосування всіх норм. Ті самі органи й особи, які вирішували питання щодо релігійних відносин, вирішували й питання, пов'язані з суто правовими відносинами — майновими суперечками, трудовими відносинами, конфліктами щодо купівлі й продажу тощо.

2. Мононаціональний характер правової системи. ІП поширюється виключно на одну націю — євреїв. Цим єврейське право відрізняється від усіх інших релігійно-правових систем, таких, наприклад, як мусульманська, яка завжди була мультинаціональна і поширювала свою дію на віруючих різних національностей. М. Елон підкреслює, що єврейський народ завжди розглядав єврейське право як власне національне надбання і як головну й істотну частину своєї культури. Перебуваючи на чужині, у вигнанні, єврейський народ продовжував існувати як нація, а не як релігійна секта, постійно й безупинно розвиваючи своє право.Право за таких умов виконувало в тому числі й функцію підтримки і збереження національної й релігійної самобутності єврейської нації.

3. Існування та розвиток ІП при відсутності протягом значного історичного періоду своєї держави. Наука традиційно розглядає виникнення й існування права і держави як нерозривні явища, що обумовлюють один одного. Із цієї загальної закономірності вибивається тільки історія становлення ІП. Євреї як нація спочатку сформували свою державу — Єврейське царство, яке через внутрішні суперечності розпалося на два — Іудею (південне царство) й Ізраїль (північне царство). У межах саме цих держав певний час існувало й розвивалося ІП. Однак після падіння обох єврейських царств євреї надовго втратили свою державність. Але ІП не тільки не деградувало й не загинуло, а й змогло розвиватися саме в той період, коли була втрачена державність. Знову здобути її єврейський народ зміг тільки в 1948 році, коли була проголошена держава Ізраїль. Таким чином, ІП протягом майже двох тисячоліть існувало й розвивалося в умовах повної відсутності державності в народу і, відповідно, державної підтримки цього важливого соціального інституту.

І. Ю. Козлихін: Євреї утратили не тільки державність, а й землю. Протягом багатьох століть вони жили на території чужих для них держав. За таких умов вони не просто зберегли своє національне право, а й активно розвивали його. Цьому істотно сприяла наявність судової й адміністративної автономії єврейських громад у різних країнах. Так, у Європі аж до ХVІІІ століття за єврейськими громадами визнавалося право на самоврядування й судочинство. Розгляд справ у єврейських судах відбувався на основі традиційних джерел іудейського права. Унаслідок цього упродовж століть накопичилась величезна кількість судових рішень із найрізноманітніших питань, що також сприяло розвитку іудейського права.

4. Норми іудейського права переважно містять обов'язки та заборони. Акцентуючи увагу на цій рисі, деякі ізраїльські вчені характеризують іудейське право як комплекс “всеохоплюючих обов'язків, що регулюють всі аспекти єврейського життя”. Вони охоплюють норми, які упорядковують ставлення членів іудейського суспільства до Бога, його законів і заповідей, до релігійних ритуалів, до своєї держави, суспільних інститутів, до інших членів громади й іновірців. В деяких випадках прямо передбачено санкції за порушення певних норм. Так, заборона «Не вбивай» підкріплюється санкцією «Хто вдарить людину, і вона вмре, той конче бути забитий»

51. Принципи іудейського права. Джерела (форми) іудейського права.

У науковій юридичній літературі не склалося визнаного всіма компаративістами єдиного визначення МП. Вчені, акцентуючи увагу на тих чи інших характерних його рисах, наводять найрізноманітніші визначення. Так, JI. Р. Сюкіяйнен трактує МП як систему діючих юридичних норм, що підтримуються державою і виражають інтереси панівних соціально-політичних сил. К. Цвайгерт і X. Кетц визначають його інакше: «Ісламське право (шаріат) є сукупністю норм або правил, здобутих з божественного відкриття, якими зобов'язаний керуватися віруючий мусульманин, якщо він хоче правильно виконувати свій релігійний обов'язок». В енциклопедичному довіднику «Правові системи країн світу» МП формулюється як одна з основних правових систем (правових сімей) сучасності, як комплекс соціальних норм, фундаментом і головною складовою частиною якого є релігійні установлення і приписи ісламу, а також органічно пов'язані з ними і пройняті релігійним духом моральні та юридичні норми.

У найзагальнішому вигляді МП можна визначити як релігійно-правову систему, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує іслам. Іслам — наймолодша зі світових релігій. Її виникнення в VII столітті пов'язане з діяльністю Пророка Мухаммеда, що відповідно до переказу передав волю Аллаха людям. Нині МП охоплює своєю дією близько 1 млрд. осіб і є однією із тих правових систем, що продовжують інтенсивно розвиватися.

Характерні ознаки мусульманського права

Нерозривний взаємозв'язок права й ісламу. МП, на відміну від національних правових систем, є не самостійною системою норм, а складовою частиною ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, яка встановлює догми й уточнює, в що мусульманин повинен вірити, по-друге, — шаріат, який наказує віруючим, що вони повинні і що не повинні робити. Шаріат у перекладі з арабської мови означає «шлях прямування» і є сукупністю правил поведінки, які називаються МП. Той, хто порушує приписи шаріату, є не просто правопорушником, а відступником ісламської віри, який буде покараний Аллахом.

Регулювання мусульманським правом суспільних відносин тільки між мусульманами. Персональний характер його дії означає, що воно поширюється тільки на осіб, які сповідують іслам. У зв'язку з цим необхідно розрізняти поняття «МП» і «право мусульманських держав». У мусульманських державах застосовується як, власне, мусульманське право (Коран, суна, іджма і кійас), так і світське право цих держав (нормативні акти, звичаї, прецеденти). Таким чином, у межах однієї держави можуть співіснувати кілька систем права. Мусульмани часто використовують цю характерну рису, щоб обминути ті чи інші заборони, які існують у шаріаті.

МП складається переважно з обов'язків людини і санкцій за їх порушення. Ці обов'язки наказують мусульманинові здійснювати певні пристойні з погляду ісламу дії та утримуватися від непристойних. МП передбачає за порушення багатьох норм жорстокі покарання — страту, покалічення, биття ціпками.

Архаїчний, казуальний і формальний характер права. МП сформувалося в період середньовіччя в VII—X століттях і розглядається як результат божественного одкровення, внаслідок чого воно не спирається на авторитет будь-якого земного творця права, що спричиняє певні наслідки. Один із них полягає в тому, що МП, як право божественне, є, в принципі, незмінним. У західних правових системах загальновизнано, що зміст права змінюється, оскільки законодавець, судді й усі інші сили суспільства, які беруть участь у правотворчому процесі, пристосовують його до мінливих потреб суспільства. Іслам виходить із постулату про бого- данний характер усього сущого права, яке Аллах відкрив людям через Пророка Мухаммеда. Тому ісламська юриспруденція не знає історичного підходу до права, яке повинне відбивати існуючі в суспільстві відносини. Більше того, право дароване людині Аллахом раз і назавжди. Суспільство пристосовується до права, а не породжує його, з метою використання як інструменту для вирішення нових життєвих проблем, які щоденно виникають. Це призводить до того, що багато положень мусульманського права має архаїчний характер, тобто не відповідає сучасним вимогам суспільного розвитку.

Однак необхідно розуміти, що МП не змогло б розвитися до сьогоднішнього стану, якби взагалі не мало інститутів пристосування до мінливих умов життя. Ісламська юриспруденція визнає, що право, яке відкрилося людям унаслідок божественного відкриття, не було відразу укладено в ясну й чітку для розуміння форму. Тому потрібна була багатовікова робота ісламських юристів, перш ніж вони змогли збагнути всю глибину змісту правових джерел і підготувати їх для практичного застосування. У результаті цього пізнання багато норм змінювало свій зміст, пристосовуючись до нових суспільних відносин. Але відповідно до ортодоксальних ісламістських поглядів усі ці зусилля були спрямовані не на створення нового права, а на відкриття, засвоєння і формулювання вже існуючого.

Несистематизований характер права. МП ніколи не знало широкої систематизації, на відміну від деяких інших сімей, наприклад романо-германського права, для якого кодификація стала невід'ємною рисою. Як уже зазначалося, МП розглядається як результат божественного відкриття, внаслідок чого єдиним законодавцем визнається Аллах, і, як право божественне, є, незмінним. «Земний» законодавець не може створювати або вносити зміни в існуючі норми права. Із цього принципу випливає заборона на зміну як змісту права, так і його форми. Норми двох першоджерел мусульманського права — Корана і суни ніколи не систематизувалися й існують у сталому вигляді протягом століть. Неможливість систематизації цих джерел пояснюється також формою викладу їх норм. Розрізнені висловлення і вчинки Пророка Мухаммеда дуже важко систематизувати, без деякої зміни їхнього змісту. Необхідно зауважити, що певну систематизацію норм Корана і суни дає третє джерело МП — іджма, що являє собою тлумачення двох вищеназваних першоджерел провідними богословами.

Існування кількох течій і шкіл МП. Іслам розколовся на дві великі течії — шиїтів і сунітів.

Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 18; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!