Поняття та структура. 6 страница

52. Мусульманське право. Особливості мусульманського права.

У науковій юридичній літературі не склалося визна­ного всіма компаративістами єдиного визначення МП. Вчені, акцентуючи увагу на тих чи інших характерних його рисах, наводять найрізноманітніші ви­значення. Так, JI. Р. Сюкіяйнен трактує МП як систему діючих юридичних норм, що підтриму­ються державою і виражають інтереси панівних соціально-політичних сил. К. Цвайгерт і X. Кетц визначають його інакше: «Ісламське право (шаріат) є сукупністю норм або правил, здобутих з божественного відкриття, якими зобов'язаний керуватися віруючий мусульманин, якщо він хоче правильно виконувати свій релігійний обов'я­зок». В енциклопедичному довіднику «Правові системи країн світу» МП формулюється як одна з основних правових систем (правових сімей) сучасності, як комплекс соціальних норм, фундаментом і головною складовою частиною якого є релігійні установлення і при­писи ісламу, а також органічно пов'язані з ними і прой­няті релігійним духом моральні та юридичні норми.

У найзагальнішому вигляді МП мож­на визначити як релігійно-правову систему, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує іслам. Іслам — наймолодша зі світових релігій. Її виникнен­ня в VII столітті пов'язане з діяльністю Пророка Мухамме­да, що відповідно до переказу передав волю Аллаха людям. Нині МП охоплює своєю дією близько 1 млрд. осіб і є однією із тих правових сис­тем, що продовжують інтенсивно розвиватися.

Характерні ознаки мусульманського права

Нерозривний взаємозв'язок права й ісламу. МП, на відміну від національних правових си­стем, є не самостійною системою норм, а складовою час­тиною ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, яка встановлює догми й уточнює, в що мусульманин повинен вірити, по-друге, — шаріат, який наказує віруючим, що вони повинні і що не повинні робити. Шаріат у перекладі з арабської мови означає «шлях прямування» і є сукупніс­тю правил поведінки, які називаються МП. Той, хто порушує приписи шаріату, є не просто правопорушником, а відступником ісламської віри, який буде покараний Аллахом.

Регулювання мусульманським правом суспільних відносин тільки між мусульманами. Персональний харак­тер його дії означає, що воно поширюється тільки на осіб, які сповідують іслам. У зв'язку з цим необхідно розрізня­ти поняття «МП» і «право мусульман­ських держав». У мусульманських державах застосовується як, власне, мусульманське право (Коран, суна, іджма і кійас), так і світське право цих держав (нормативні акти, звичаї, прецеденти). Таким чином, у межах однієї держави можуть співіснувати кілька систем права. Мусульмани часто використовують цю характерну рису, щоб обминути ті чи інші заборони, які існують у шаріаті.

МП складається переважно з обо­в'язків людини і санкцій за їх порушення. Ці обов'язки на­казують мусульманинові здійснювати певні пристойні з погляду ісламу дії та утримуватися від непристойних. МП передбачає за пору­шення багатьох норм жорстокі покарання — страту, пока­лічення, биття ціпками.

Архаїчний, казуальний і формальний характер пра­ва. МП сформувалося в період серед­ньовіччя в VII—X століттях і розглядається як результат божественного одкровення, внаслідок чого воно не спи­рається на авторитет будь-якого земного творця права, що спричиняє певні наслідки. Один із них полягає в тому, що МП, як право божественне, є, в прин­ципі, незмінним. У західних правових системах загально­визнано, що зміст права змінюється, оскільки законода­вець, судді й усі інші сили суспільства, які беруть участь у правотворчому процесі, пристосовують його до мінливих потреб суспільства. Іслам виходить із постулату про бого- данний характер усього сущого права, яке Аллах відкрив людям через Пророка Мухаммеда. Тому ісламська юрис­пруденція не знає історичного підходу до права, яке по­винне відбивати існуючі в суспільстві відносини. Більше того, право дароване людині Аллахом раз і назавжди. Су­спільство пристосовується до права, а не породжує його, з метою використання як інструменту для вирішення но­вих життєвих проблем, які щоденно виникають. Це при­зводить до того, що багато положень мусульманського права має архаїчний характер, тобто не відповідає сучас­ним вимогам суспільного розвитку.

Однак необхідно розуміти, що МП не змогло б розвитися до сьогоднішнього стану, якби вза­галі не мало інститутів пристосування до мінливих умов життя. Ісламська юриспруденція визнає, що право, яке відкрилося людям унаслідок божественного відкриття, не було відразу укладено в ясну й чітку для розуміння фор­му. Тому потрібна була багатовікова робота ісламських юристів, перш ніж вони змогли збагнути всю глибину змісту правових джерел і підготувати їх для практичного застосування. У результаті цього пізнання багато норм змінювало свій зміст, пристосовуючись до нових суспіль­них відносин. Але відповідно до ортодоксальних ісламі­стських поглядів усі ці зусилля були спрямовані не на створення нового права, а на відкриття, засвоєння і фор­мулювання вже існуючого.

Несистематизований характер права. МП ніколи не знало широкої систематизації, на відміну від деяких інших сімей, наприклад романо-германського права, для якого кодификація стала невід'єм­ною рисою. Як уже зазначалося, МП розглядається як результат божественного відкриття, внаслідок чого єдиним законодавцем визнається Аллах, і, як право божественне, є, незмінним. «Земний» законода­вець не може створювати або вносити зміни в існуючі норми права. Із цього принципу випливає заборона на зміну як змісту права, так і його форми. Норми двох пер­шоджерел мусульманського права — Корана і суни ніко­ли не систематизувалися й існують у сталому вигляді про­тягом століть. Неможливість систематизації цих джерел пояснюється також формою викладу їх норм. Розрізнені висловлення і вчинки Пророка Мухаммеда дуже важко систематизувати, без деякої зміни їхнього змісту. Необхід­но зауважити, що певну систематизацію норм Корана і суни дає третє джерело МП — іджма, що являє собою тлумачення двох вищеназваних першод­жерел провідними богословами.

Існування кількох течій і шкіл МП. Іслам розколовся на дві великі течії — шиїтів і сунітів.

 

53. Принципи мусульманського права. Джерела (форми) мусульманського права.

Активний розвиток різних напрямків і шкіл у мусульманському праві призвело до побоювання, що воно може втратити єдині принципи і розчинитися в безлічі окремих думок. Щоб протидіяти цьому, відомий учений Аш Ша-фія сформулював вчення «чотирьох коренів» мусульманського права, завдяки якому юристи одержали єдину систему джерел мусульманського права. Відповідно до цього вчення, «чотири корені» мусульманського права — це Коран, суна, іджма і кійас.

Коран — священна книга мусульман, запис дарованого Аллахом відкриття, переданого через Пророка Мухам-меда в 610-632 роках. Це, безперечно, перше джерело мусульманського права. Однак положень юридичного характеру, що містяться в ньому, явно недостатньо для того, щоб регламентувати всі відносини, що виникають між мусульманами. Лише близько 500 айатів (віршів) з понад 6200, які містяться в Корані, встановлюють певні правила поведінки.

Ісламська юриспруденція виокремлює два основні різновиди правил поведінки, які містить Коран.

Перший з них становлять деталізовані норми, наприклад приписи сур (глав) «Корова», «Жінки» і «Розлучення» з питань шлюбу, сім'ї і спадкування. На відміну від них, інші сфери взаємин людей відбилися лише в кількох айатах. Так, торгівлі прямо стосуються тільки чотири з них (12: 275,282; 4: 29; 62: 9) Друга група правил правового змісту має вигляд загальних принципів і цілей, свого роду вихідних орієнтирів, що повинні лежати в основі формулювання конкретних правових рішень. До них можна віднести принципи виконання взятих зобов'язань, необтяження людини тощо.

Суна — це збірник зафіксованих у формі переказів (хадисів) висловів і вчинків пророка Мухаммеда, шо вважаються зразком, якого мають дотримуватися мусульмани2. Разом Із положеннями Корану вона становить зміст шаріату і вважається його провідним джерелом, що має вирішальне значення для тлумачення заповідей цієї священної для мусульман книги. Ці перекази збиралися й відтворювалися багатьма посередниками. Два великих доктори ісламу — ал-Бухари і Мослем у IX столітті здійснили копітку роботу, щоб виявити справжні висловлення Пророка. Робота, проведена ними та іншими вченими того ж періоду, створила солідне підґрунтя мусульманської віри. Мусульманська правова наука спирається на різні зводи норм, серед яких провідна роль надається «Достовірному збірнику» імама ал-Бухари (810—870). Його визначальною рисою є класифікація включених до нього хадисів за предметною ознакою (збірник розбито на 97 книг, які містять 7397 переказів), що полегшує їх використання в Інтересах правової теорії і практики. З цією ж метою складалися спрощені збірки хадисів, відібраних не тільки із цього збірника, а й з інших визнаних зводів. Серед таких коротких збірників великий авторитет у мусульманських правознавців має компіляція «Одержання бажаного із джерел правових норм» ал-Аскалані (1372—1449).

Іджма (доктрина мусульманського права) — одне з основних джерел мусульманського права, одностайні думки найбільш авторитетних ісламських правознавців однієї чи всіх шкіл з питань, не врегульованих у прямій формі в Корані та суні. Вона являє собою коментарі, шо заповнюють прогалини в релігійних нормах. У повсякденному житті правозастосовці, у тому числі й судді, використовують і посилаються саме на Іджму.

Кійас — джерело мусульманського права, шо тлумачить Коран і суну з використанням особливого методу — судження за аналогією. Його суть полягає в застосуванні відповідних норм, сформульованих у Корані й суні, до інших аналогічних випадків. Кійас набуває юридичної чинності, якщо Його визнано вищим мусульманським духівництвом.

Коли класичне вчення вчотирьох коренів» ісламського права запанувало у всіх правових школах, почався поступовий підйом правотворчої діяльності ісламських юристів. Раніше застосовуваний метод відносно вільного прийняття рішень зі спірних питань (щоправда, все-таки орієнтованого на Коран і суну) став розглядатися як неприпустимий. Усе частіше проблеми, шо викликали сумнів, вирішувалися із загальної згоди вчених. Знайдені в такий спосіб рішення почали становити основну частину божественного права і тому були недоступні для критики. Уже в IX столітті набула пріоритету думка, що юристам не можна приймати самостійні рішення з якогось правового питання, грунтуючись тільки безпосередньо на Корані і суні. їхня діяльність обмежилася тлумаченням правових книг, визнаних окремими школами як авторитетні джерела.

У сучасному мусульманському праві вирішального значення надається єдиній погодженій думці вчених, оскільки в кінцевому підсумку воно визначає, яку норму Корану чи суни конкретно або за аналогією варто застосувати як діюче право. Безпосередньо до Корану чи суни можуть звертатися лише окремі найбільш знані вчені. Більш того, як вказує Л. Р. Сюкіяйнен саме у формі доктрини була створена більша частина діючого мусульманського права.

Необхідно зазначити, що ні звичай, ні судова практика не визнаються офіційно джерелами права. Судова практика ніколи не зв'язує дії судді (каді). Його рішення, численні й різноманітні, ніколи не розглядалися мусульманськими юристами як джерела права, бо це тільки судження морального плану, що можуть зазнати всіляких переглядів з метою поліпшення. Формально мусульманські юристи так само не вважають звичай джерелом права, але іноді його використовують для доповнення чи уточнення застосовуваного принципу права чи правової норми. Звичаї, що відповідають догмам мусульманського права, фактично розширюють сферу його дії і доповнюють його.

Водночас із визнаними звичаями важливе практичне значення для функціонування мусульманського права та його фактичного пристосування до змінюваної дійсності мають угоди. Як і звичаї, вони не є джерелами права, однак відіграють важливу роль у його еволюції. Величезна можливість використання угод і звичаїв у мусульманському праві визначається насамперед тим, що воно при всій своїй релігійній суворості й ортодоксальності залишає широке поле для самостійної діяльності суб'єктам правовідносин, для прояву ними ініціативи. «Немає ніякого злочину в укладенні угод з урахуванням того, що наказує закон», — говорить норма мусульманського права.

Завдяки угодам найчастіше вносилися значні зміни в існуючі правові норми, які, відповідно до сформованих уявлень про право, не завжди вважалися обов'язковими. Через це судова практика ряду мусульманських країн допускала раніше і допускає зараз певні відступи від існуючих правил, наприклад, при укладенні шлюбів або при вирішенні інших сімейно-побутових питань (можливість розірвання шлюбу з ініціативи не тільки чоловіка, а й дружини тощо).

 

54. Тлумачення Корану.

Незабаром після смерті Мухаммеда стало очевидним, що Коран не може дати відповіді на всю зростаючу кількість питань, поставлених суспільством, що склалося на скорених мусульманами територіях. З одного боку, це привело до появи й росту значення інших джерел мусульманського права, особливо хадисів (переказів про діяння й висловлення Мухаммеда), з іншого боку - до виникнення метафоричних коментарів Корана, а надалі й появі нових "писань" (наприклад, у бабитів).

Вже в ході двадцятирічної пророчої діяльності Мухаммеда зміст його проповідей, що склали текст Корану, серйозно змінювався: одні з виголошених раніше аятів замінювались новими, інші по-новому тлумачились. Зміст багатьох аятів завдяки специфічності тексту був незрозумілим багатьом новонаверненим. Все це потребувало від самого Мухаммеда знову тлумачити раніше висловлені «одкровення». Слухачі Мухаммеда зберігали в пам’яті обставини виголошених ним аятів, причини полеміки Пророка зі своїми опонентами — без цього багато коранічних віршів залишались малозрозумілими. Це найдавніший пласт, що у тій чи іншій формі увійшов до більшої частини тафсіру та відобразив дійсну історію виникнення Корану. Зі збільшенням часового відриву від епохи Пророка і поширенням ісламу в новому соціально-культурному середовищі важливість цих тлумачень зросла.

Первинно тафсір в основному існував в усній формі. Окремі аяти і сури часто коментувались імамом у мечеті після п’ятничної проповіді (хутби).

Розвиток тафсіру пов’язаний з упорядкуванням сунни. Втіленням принципу «сунна тлумачить Коран» стала поява у другій половині VIII ст. збірників хадисів, пов’язаних з тлумаченням коранічного тексту, а пізніше — спеціальних розділів у загальних збірниках хадисів (наприклад ас-Сахіх Аль-Бухарі). Життєписи Мухаммеда (сіра) також значною мірою були присвячені трактуванню Корану. Комплекс аятів, пов’язаних з правовими нормами, санкціонованими Пророком, стали об’єктом докладного вивчення і тлумачення у творах мусульманських правознавців. Перші арабські твори з лексикографії та граматики також значною мірою були пов’язані з потребою тлумачення Корану. Становлення науки про розуміння і тлумачення Корану йшло в рамках становлення загальної догматичної системи ісламу, в якій Коран оголошувався головним «чудом», головним божественним «знаменням», головним доказом переваги ісламської релігійної доктрини, підтвердженням істинності пророцтва Мухаммеда.

Всередині цього комплексу дисциплін почали виникати спеціальні твори, присвячені тлумаченню Корану. Вони вже унаслідували розроблену систему дослідження і термінологічний апарат. За мусульманською традицією засновником тафсіру вважається двоюрідний брат Мухаммеда — Абдаллах ібн Аббас (помер 686 р.).

Ат-Табарі (838—923) поділив коранічні тексти на три категорії:

1. ті, які недоступні розумінню людей: їх справжнє значення відоме лише Аллахові;

2. ті, значення яких можна з’ясувати, спираючись на традиційні роз’яснення, що походять від самого Пророка;

3. ті, складності тлумачення яких є лінгвістичними і знімаються за допомогою філологічних знань

Види тафсіру

Найнадійнішим видом тафсіру вважається тлумачення одних аятів Корану іншими. Якщо зміст якогось аяту не розкривається іншими аятами повністю, то використовуються інші методи:

1. Тафсір ар-Рівая ґрунтується на різних хадисах, які роз’яснюють, або коментують якийсь аят Корану і виключає можливість тлумачення Корану на основі приватної думки тлумача

2. Тафсір ад-Дарая використовується у випадках, коли тлумачам не вдається знайти хадисів для коментаря аятів, або існуючі передання з якихось причин не відповідають їх вимогам. Спирається на власні висновки (ра’й), що ґрунтуються на результатах досліджень (іджтихад), проведених за допомогою альтернативних методів. Тлумачення Корану за допомогою поверхового прочитання забороняється хадисами Мухаммеда. Для правильного розуміння змісту коранічних аятів необхідно звертатися лише до тафсіру вчених

Розділи тафсіру

Тафсір має кілька розділів:

Гаріб аль-Куран, у якому вивчається лінгвістика і фонетика Корану. Початково вивчались не зовсім зрозумілі і однозначні слова, що трапляються у різних арабських діалектах, або запозичені з інших мов; пізніше почали вивчатися всі слова і звороти в Корані, були складені термінологічні та тлумачні словники;

Асбаб ан-Нузуль, у якому вивчаються події, що передували «посланню» Мухаммеду аятів Корану;

Ахкам аль-Куран, у якому вивчаються правові та ті, що навчають основ віри аяти Корану;

Муташабіх аль-Куран, у якому вивчаються аяти Корану, що мають езотеричний зміст;

Фадаіль аль-Куран, у якому вивчаються достоїнства Корану;

Іджаз аль-Куран, у якому вивчається чудесність і незрівнянність Корану за формою та змістом;

Мушкіль аль-Куран, у якому пояснюється зміст окремих аятів, що на перший погляд здаються суперечливими, і доводиться, що в Корані немає суперечностей;

Насх і мансух, у якому вивчається відміна правової дії одного аяту іншим

 

55. Сучасні релігійно-правові школи.

В наші дні налічується чотири сунітські (ханіфітська, маликітська, шафіїтська, ханбалитська) школи мусульманського права, а також три шиїтські (джафаритська, ісмаїлітська, зейдитська) із власними юридичними методиками і концепцією.

Особливості Ханафітського мазхабу

Коран приймається як джерело права цілком і бузумовно

Сунна приймається як незалежне джерело, та лише після ретельного відбору хадисів

Висловлювання сподвижників пророка Мухаммеда

Кияс (судження за аналогією) — приймається у тих випадках, коли в Одкровенні немає буквальних рішень якоїсь проблеми. Суть цього методу полягає в тому, що правова проблема у цих випадках може бути вирішена за аналогією до тої, що вже є в Одкровенні

Істихсан (перевага) — можливість відмови від доказів киясу у випадку, коли формально правильне судження за аналогією у даній ситуації є не зовсім доцільним. У цьому випадку висновок виноситься на основі іншого доказу, який протилежний явному киясу. Істисхан застосовується тоді, коли кияс вступає у суперечність з іджмою і орфом

Іджма — єдність думок минулих і сучасних муджтахідів (богословів) з приводу якоїсь проблеми

Орф — застосування у якості доказу звичаєвого права, поширеного у мусульманському суспільстві, якщо відсутні буквальні докази в Одкровенні

Застосування звичаєвого права дозволяло спрощувати ділові стосунки, вступати в ділові і побутові контакти з іновірцями, отримувати значні послаблення у побуті

Особливості Малікітського мазхабу

Коран — видаючи правові приписи Малік ібн Анас, передовсім, керувався очевидними і недвозначними аятами Корану

Сунна не підлягає ніякій інтерпретації стосовно тих хадисів, що належать сподвижникам Мухаммеда — мединцям, тобто лише їх свідчення малікіти визнають цілком вірогідними

«Діяння мединців». Ще одним джерелом для винесення правових рішень Малік ібн Анас вважав «діяння мединців», тобто усталену після пророка в середовищі населення Медини традицію, якщо немає підстав піддавати її сумніву. Він вважав це джерело надійнішим за хадиси, що передавалися одною людиною (ахад). Послідовник Маліка ібн Анаса — Рабіа ібн Абу Абд ар-Рахман, вважав, що «інформація передана тисячами людей тисячам своїх нащадків, вірогідніша за інформацію, що передана однією людиною одній людині»

Фетви сподвижників. Малік ібн Анас вважав надзвичайно важливим враховувати правові приписи (фетви) сподвижників пророка. Наприклад він видав фетву про деякі обов’язкові аспекти хаджу на основі фетв сподвижників, відкинувши при цьому єдиний хадис від пророка Мухаммеда. Тут Малік ібн Анас підходив до проблеми виходячи з того, що правилам здійснення хаджу і його обрядовості сподвижники вчились у самого пророка і не однократно бачили як він це робить. Тому за логікою виходило, що приймати їх практику здійснення хаджу є доцільніше, аніж посилатися на хадис від пророка, переданий лише однією людиною.

Кияс (судження за аналогією), істислах. Ці категорії іджтихаду також визнавались Маліком ібн Анасом. Та істихсан (перевага) він розумів по-своєму, вважаючи, що якщо з якоїсь проблеми немає ясності (насс) в Одкровенні, то необхідно застосувати адекватніше у даній ситуації вирішення проблеми, незалежно від того, чи існує можливість киясу (судження за аналогією) чи немає. Цей метод він назвав істислахом. Справа у тому, що судження за аналогією часто могло призвести до сумнівних висновків. Тому Малік ібн Анас у більшості випадків віддавав перевагу істислаху

Садду аз-Зарайі. Це якась дія чи річ, яка з великою долею ймовірності може призвести до гріха, або завдати якоїсь шкоди. Згідно зі вченням Маліка ібн Анаса, те, що може привести до гріха — заборонене, а те, що веде до добра — заохочується

Особливості Шафіїтського мазхабу

Коран і сунна розглядаються як єдине джерело, сунна лише доповнює Коран, а не дає матеріал для порівняння і виведення середнього рішення. При цьому хадиси, передані мединцями, приймаються беззастережно

Іджма (єдність думок минулих і сучасних муджтахідів (богословів) з приводу якоїсь проблеми) розглядається як доповнення до Корану і суни, та приймаються до уваги лише рішення муджтахідів-мединців

Кияс (судження за аналогією) широко використовується лише для вибору потрібного матеріалу із попередніх джерел. Якщо хадиси чи іджма мединців містить матеріал достатній для прямої аналогії, подальша інтерпретація припиняється

Істихсан (перевага) відкидається повністю. Та з малікітського мазхабу запозичений принцип виведення рішення виходячи з суспільної користі (істислах), що дозволяє приймати рішення як на основі вільного судження, так і на основі звичаєвих норм, які самі по собі не визнаються джерелом права

Таким чином, порівняно з ханафітським мазхабом шафаїзм дозволяв ухилятися від складного логічного аналізу, приймаючи судження за прямою аналогією. У порівнянні з малікітським мазхабом — шафаїзм не потребував дуже докладного знання правового комплексу мединської общини на рівні з текстами Корану і суни, що для більшості факіхів було просто неможливо

Основні джерела Ханбалітського мазхабу

Насси – прямі й однозначні вказівки Одкровення (Корану і сунни). У тих випадках, коли є насси, не можна посилатися на інші джерела

Фетви сподвижників пророка — правові приписи сподвижників пророка Мухаммеда

Думки сподвижників пророка — якщо між сподвижниками існували різні думки з приводу проблем, то згідно з Ахмадом ібн Ханбалом, необхідно посилатися на ті з них, які найближчі до прямих вказівок Корану і сунни

Хадиси-мурсал і хадиси-заіф – Ахмад ібн Ханбал у своєму правовому методі вважав, що можна спиратись на дані хадисів, якщо навіть відомі не всі особи, які їх передавали (хадиси-мурсал). Він також вважав за можливе посилатися на слабкі хадиси (заіф), якщо немає ніяких доказів того, що вони є фальшивими

Кияс — у випадку коли проблему не вдається вирішити за допомогою перших чотирьох джерел, то допускається її вирішення методом аналогії з уже вирішеною, на основі доказів Одкровення

Іджма — єдиний висновок різних поколінь правознавців з приводу якоїсь проблеми. Ахмад ібн Ханбал визнавав два типи іджми:

· Головна іджма — єдина думка (іджма) сподвижників пророка з приводу проблеми, що розглядається. Ця думка є безумовним доказом, бо спирається на Коран і сунну

· Другорядна іджма — якщо суть проблеми зрозуміла всім і немає іншої думки з якогось питання, то це приймається як доказ, але лише після вірогідного хадису і до киясу

 

56. Сучасна структура мусульманського права.

Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем світу як за джерелами (формами) права, юридичною термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвитку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно — «світило», яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В ньому мало узагальнень і визначень.

Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-амери-канського типу. Тут існують інші підходи до структурного об'єднання норм. Система мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) — сунітських і несунітських — через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, община та ін.

Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:

• відносини правовірних з Аллахом;

• взаємостосунки між людьми;

• зв'язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і

створював норми права для регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 pp.), який можна вважати об'єднаним цивільним і процесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:

1) правила здійснення релігійних обов'язків;

2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми. Друга група норм складалася з трьох підгруп:

а) норми права особистого статусу;

б) норми деліктного права (укубай);

в) норми цивільного права (муамалат).

Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підга-лузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.

У системі мусульманського права є галузь «право особистого статусу», відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки у справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним. Так, юридичними нормами мусульманці заборонено виходити заміж за немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка переходить у владу чоловіка, повинна уникати зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшого односторонньою дією, яка виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін.

Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здоровому розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються на злочини проти держави і релігії, злочини проти

В основу Маджалі були покладені праці представників ханіфітської школи мусульманського права Ібн Нуджайма і Абу Саїда аль-Хадемі, тлумачення яких було офіційним в Османській імперії з XVI ст. Маджалі діяв у ряді арабських країн до середини XIX ст., ay Лівані, Йорданії, Кувейті окремі його статті застосовуються й нині особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини проти моральності. До найтяжчих правопорушень належать злочини проти держави і релігії (посягання на «права Аллаха»). Наприклад, за віровідступництво встановлене покарання — страта. Передбачається також застосування юридичних санкцій за невиконання низки релігійних обов'язків і норм моралі.

Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові відносини, забезпечує захист п'ятьох основних цінностей ісламу: релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права просліджується й у тому, що верховне право на будь-яке майно визнається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об'єкти власності.

Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф — це власність, найчастіше нерухома, відказана державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За мусульманським правом особа, яка віддала річ у вакуф, утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійної установи, за мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не могло бути об'єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягало і державному оподаткуванню.

---

Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!