Правова культура професійних груп
Правову культуру професійних груп можна поділити на два різновиди ‑ неюристів і юристів.
Професійна культура фахівців‑неюристів ‑ правова культура тієї професійної групи, котра не займається юридичною діяльністю (спеціалісти в галузі народного господарства, соціально‑культурної діяльності, охорони здоров’я тощо), що потребує володіння правовим мінімумом, який сприяє грамотній (у правовому відношенні) організації роботи кожним спеціалістом, виконанню її на належному рівні. Діяльність фахівців ‑ працівників будь‑якого рівня значною мірою урегульована нормативно‑правовими актами, в яких визначено коло справ, що їм належить виконувати, їхні функції, права й обов’язки, відповідальність та інші, які вони повинні знати (наприклад, знання лікарем‑хірургом судової медицини). Фахівець з комерції, економіки, банківської справи, технології виробництва повинен бути компетентним не лише у своїй галузі, а й певною мірою у правовій. Вступаючи у виробничі відносини, вони нерідко змушені вирішувати конфлікти, що виникають у трудовому колективі, за допомогою правових норм. Управлінські кадри на підприємствах, в організаціях і установах мають знати основи чинного законодавства, чітко уявляти свою правову компетенцію, своєчасно оновлювати свої правові знання та виховувати підлеглих у дусі додержання симбіозу прав і обов’язків.
|
|
|
Професійно‑правова культура юристів ‑ правова культура тієї спільності людей (адвокатів, суддів, прокурорів тощо), яка професійно займається юридичною практичною діяльністю і потребує, крім юридичної освіти, ще й глибоких конкретно‑фахових знань, умінь, навичок.
Від правової культури юристів як професійної групи залежить відповідне забезпечення механізму правового регулювання, якість законотворчості, застосування права, контрольно‑наглядової, судової, правоохоронної та інших правових форм діяльності держави.
Структура професійно‑правової культури юристів:
1) юридична освіта і правова освіченість ‑ знання права, законів, підзаконних актів, рішень Конституційного Суду країни і Європейського Суду з прав людини, а також можливостей юридичної науки; при цьому правова підготовленість відрізняється від підготовленості інших законопослухняних громадян обсягом, глибиною і формалізованим характером правових знань;
2) сформований правовий світогляд ‑ переконаність у відповідності законів і підзаконних актів праву, міжнародним стандартам у галузі прав людини; згода (солідарність) з правовими приписами законів, розуміння корисності і необхідності їх застосування, тобто наявність глибокого правового мислення; володіння мистецтвом тлумачення правових актів ‑ уміння критично творчо осмислювати правові норми, принципи та інші правові засоби з огляду на їх гуманістичний, демократичний і моральний зміст;
|
|
|
3) досконале володіння правовим інструментарієм – майстерність у застосуванні норм права, вміщених у нормативно‑правових актах та інших джерелах (формах) права, включаючи рішення Європейського Суду з прав людини; звичка додержуватися закону, вдаватися до використання всіх досягнень юридичної науки і практики при прийнятті й оформленні правових рішень; навички проведення правової експертизи; володіння правилами складання документації; мовна підготовка.
Правову культуру юристів‑професіоналів залежно від змісту їхньої роботи можна поділити на такі види: правова культура суддів, прокурорів, слідчих, юрисконсультів, нотаріусів, адвокатів, державних виконавців та ін. Юристи як члени юридичних груп при міністерствах, парламенті та інших державних структурах беруть участь у підготовці нормативних актів, якість яких багато в чому визначається їхньою правовою культурою і правовим мисленням. Залежно від відображення у правосвідомості юриста утворюються сфери, що відповідають різним галузям правових відносин (господарська, цивільно‑правова, кримінально‑правова^ кримінально‑процесуальна, трудова та ін.).
|
|
|
Юридична професія вимагає оволодіння не лише правовою культурою, а й психологічною, моральною, політичною, етичною, естетичною, економічною, екологічною, інформаційною та іншими, що становлять деонтологічні засади професіоналізму. Юристи повинні вміти керуватися в практичній діяльності принципами моралі, бути політично нейтральними (не брати участі в політичній партії, якщо на них поширюється таке обмеження), знати психологію спілкування з колегами і клієнтами, дотримуватися службового етикету, володіти державною мовою і мовою тих етнічних меншин, де здійснюється їхня професійна діяльність. Правова культура тріумфує у професійній групі юристів лише тоді, коли кожний з них як служитель закону чесно виконує свій морально‑правовий обов’язок.
На професійну групу юристів поширюється вимога постійно підтримувати свою «професійну форму». Для цього потрібні: правильна організація роботи за спеціалізацією, якісна теоретична підготовка і її постійне підвищення через самоосвіту, бажання набути досвіду і знань в конкретній галузі права, щоденна робота над собою як фахівцем.
|
|
|
Правова соціалізація
Правова соціалізація (від лат. socialis ‑ суспільний) ‑ це двосторонній процес взаємодії особи і суспільства, в якому особа оволодіває системою настанов і оцінювальних орієнтацій як стандартів правомірної поведінки, умінням визначати своє місце в суспільстві та зворотно впливати на формування правових цінностей суспільства.
Ознаки правової соціалізації:
1) є складовою частиною загальної індивідуальної культурної соціалізації, що залучає особу до універсального соціокультурного досвіду;
2) є двостороннім процесом взаємодії особи і суспільства (на відміну від правового виховання, де соціальне середовище впливає на людину);
3) спирається на правову спадщину попередників і правовий досвід (юридичну практику) сучасників;
4) виражається в здобутті знань про правила законослухняної поведінки та в умінні здійснювати правові настанови в її межах;
5) виявляється в умінні бути активним учасником правовідносин та визначати їх значущість для себе;
6) відбувається під впливом не лише цілеспрямованих чинників (як у правовому вихованні), а й у стихійних, спонтанних.
Правова соціалізація ‑ це взаємний правовий розвиток суспільства і особи. З одного боку, відбувається «входження» особи в соціальну систему, її мотиваційне і поведінкове пристосування до існуючих нормативних правових стандартів, з другого ‑ широка свобода особи у виборі цінностей, напрацьованих суспільством, відповідно до власних переконань. Однак не завжди соціалізація особи супроводжується її законослухняною поведінкою. Існують і інші форми соціалізації, що призводять до делінквентної (вчинення проступку) і кримінальної (вчинення злочину) поведінки. В цих випадках негативну роль відіграють неповноцінні сім’ї з деформованими стосунками або кримінальне середовище, в яке потрапляє ще несформована особа. Певною перешкодою для правової соціалізації особи є правовий нігілізм і правовий догматизм.
Види правової соціалізації:
• за напрямками: практична (здійснюється через передавання від одних осіб до інших практичних навичок правової діяльності, досвіду правової поведінки); ідейна (теоретична) (здійснюється через ознайомлення з правовими поняттями, принципами, правовими ідеями, концепціями, символами);
• за організованістю: стихійна (спонтанна); цілеспрямована (правове виховання, правове загальне навчання); змішана (стихійна і цілеспрямована);
• за формами вияву: зовнішня (соціальна зумовленість правового формування особи); внутрішня (суб’єктивне сприйняття соціальних норм і цінностей, засвоєння соціального досвіду). Самосвідомість особи ‑ знакова внутрішня умова її правової соціалізації.
Правове виховання
Правове виховання ‑ здійснюваний за допомогою спеціальних форм, засобів та методів послідовний, систематичний та цілеспрямований правовий вплив на особу, соціальну групу, суспільство з метою засвоєння ними правових знань, підвищення рівня їхньої правосвідомості і правової культури та вироблення орієнтації на соціально‑ активну правомірну поведінку.
Ознаки правового виховання:
1) будується на засадах системи норм і принципів права;
2) тісно пов’язане з усіма видами соціального виховання ‑ моральним, політичним, естетичним та ін., що є «субправовими» або такими, «що прилягають до правового», «пов’язані з правовим», оскільки всі вони втягуються в орбіту правового виховання;
3) має на меті дати людині необхідні в житті юридичні знання, навчити її поважати і додержуватися законів та підзаконних актів, грамотно захищати себе від незаконних дій з боку державних органів, що застосовують право;
4) виражається у втіленні у правосвідомість осіб, що виховуються, складових елементів упорядкованих суспільних відносин ‑ дозволів, зобов’язань, заборон, які створюють умови для здійснення правомірної поведінки;
5) спирається на можливість застосування примусової сили держави через покладання юридичної відповідальності на правопорушників;
6) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних форм та методів;
7) виконується вихователями, котрі, як правило, мають юридичну освіту або спеціальну юридичну підготовку.
Сутністю правового виховання є вироблення поваги до права, його елементів, поєднаних у системну якість, що відповідає справедливості, розуміння природного призначення права впливати на свідомість, культуру особи, на узгодження її потреб та інтересів з інтересами і сподіваннями суспільства. Саме проникнення у сутність права, здатність свідомо (інтелектуально) сприймати, оцінювати певні правові явища, що є стрижнем правового виховання, спонукає людину до правомірних настанов, активної правомірної поведінки.
Функції правового виховання:
1) інформаційна ‑ доведення до відома громадян прийнятих законів та підзаконних актів, нормативно‑правових договорів, національної судової практики, рішень Європейського Суду з прав людини тощо;
2) орієнтувальна ‑ орієнтація громадян на законослухняну поведінку, додержання приписів нормативно‑правових актів, толерантність у спілкуванні в правовій сфері;
3) профілактична ‑ попередження правопорушень та запобігання їм, перевиховування правопорушників у дусі поваги до права;
4) стимулююча ‑ вироблення у громадян правової активності.
Система правового виховання ‑ це сукупність основних структурних елементів правовиховного процесу (суб’єктів, об’єктів, форм, засобів, способів, методів), що забезпечують його відповідний порядок і організацію.
Суб'єкти правового виховання ‑ державні органи, громадські організації, соціальні групи, посадові особи та громадяни, котрі спрямовують свою діяльність на розроблення і реалізацію заходів, пов’язаних з правовим вихованням. Суб’єкти правового виховання можуть мати правовиховну функцію як основну (установи освіти ‑ Національна юридична академія України, Одеська національна юридична академія, Київський національний університет внутрішніх справ, Харківський національний університет внутрішніх справ, юридичні факультети національних державних університетів та ін.) або як одну з багатьох (місцеві ради, прокуратура, адвокатура, органи юстиції, МВС та ін.).
Об’єкти правового виховання ‑ свідомість людини, її розум (інтелект) та здатність сприймати, оцінювати і здійснювати певні правові явища.
Форми правового виховання (зовнішніє вираження організаційної діяльності, її змісту):
1) правова освіта ‑ цілеспрямований процес правового навчання в системі освіти юридичного (професійно‑правового) і неюридичного профілю, що полягає у передаванні, нагромадженні і засвоєнні знань, умінь і навичок правового характеру (школі, коледжі, інституті);
2) правова інформація ‑ оперативне доведення до громадян повідомлень, що містять відомості про прийняття нових законів та підзаконних актів, міжнародних договорів, їх змісту та спрямованості;
3) правова пропаганда ‑ поширення правових знань серед населення шляхом тлумачення норм права через засоби масової інформації (преса, телебачення, радіомовлення, Інтернет);
4) юридична практика ‑ здійснення правовиховного впливу суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, юстиції, адвокатури на громадян;
5) безпосередня реалізація норм права ‑ виявлення соціально‑ правомірної активності, самостійне здійснення юридичних дій, дотримання заборон, використання дозволів (прав), виконання обов’язків;
6) правомірна поведінка ‑ поводження з суб’єктами права відповідно до правових норм у такий спосіб, щоб бути зразком для наслідування;
7) самовиховання ‑ самоаналіз своїх дій відповідно до правових вимог, удосконалення правових знань і орієнтації в правовій реальності (його методи: самопізнання, самооцінка, самопорівняння, самообов’язковість, самоврядування, самопримус).
Засоби правового виховання: телерадіопередачі, лекції з правової тематики, індивідуальна робота, друковані правові видання, спеціальні організаційно‑освітні акції правового змісту (прес‑конференції, брифінги, зустрічі, лекції, бесіди, семінари, вечори питань і відповідей, консультації тощо).
Методи правового виховання ‑ сукупність прийомів і способів, за допомогою яких здобуваються правові знання, уміння і навички, формується повага до права. Основні методи правового виховання‑ переконання, заохочення, примус, інформаційний вплив, наставництво, позитивний приклад.
Правова вихованість ‑ внутрішній духовно‑правовий стан, у якому перебуває особа в момент прийняття рішення про необхідність поводити себе відповідно до вимог норм права. Це стан правосвідомості особи, рівень її правової культури, готовність до правомірної поведінки. Вищий рівень правової вихованості ‑ це не тільки знання права і розуміння необхідності виконувати правові приписи, але і сформоване ставлення до права і правового закону як до вищих цінностей. Правова вихованість ‑ результат таких стадій правового виховання: 1) накопичення правових знань; 2) перетворення накопиченої інформації в оцінні орієнтації у правовій сфері, формування правового світогляду; 3) готовність діяти, керуючись інформаційно‑ оцінними орієнтаціями, правовим світоглядом.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 228; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!