Суверенітет народу і його співвідношення з суверенітетом держави
Суверенітет народу (громадян всіх національностей, що проживають на території певної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо чи через представницькі органи брати участь у формуванні політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.
Суверенітет народу, закріплений у конституції (народовладдя),‑ це якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і органи місцевого самоврядування». Верховенство влади народу передбачає забезпечення кожному громадянину політичної свободи і рівності. Без свободи і рівності громадян суверенітет народу, задекларований в конституціях, перетворюється на фікцію.
Основні права народу: 1) бути джерелом і носієм верховної влади в державі; 2) формувати представницькі органи влади; 3) делегувати свої повноваження представницьким органам влади; 4) мати свій статус у державі, що закріплюється в конституції; 5) брати участь у законотворчій діяльності та ін.
Співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу.
Суверенітет держави не обов’язково передбачає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співпраці усієї влади є установча влада народу. Тут суверенітет народу є первинним щодо державного суверенітету, є його джерелом.
|
|
|
Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Тільки суверенітет демократичної держави є формою вияву народного суверенітету.
Суверенітет нації і його співвідношення із суверенітетом держави
Термін «нація» (від лат. natio ‑ плем’я, народ) може бути вжитий у двох значеннях: етнічному і політичному.
Нація (у політичному значенні) ‑ громадяни держави різних національностей, що об’єднані єдиними законами і подібністю у вирішенні істотних політичних і соціально‑культурних проблем (американська нація, французька нація і т. д.). Ця подібність виникає внаслідок проживання на одній території і тривалого спілкування одного з одним, передбачає наявність юридичного зв’язку з державою, тобто громадянства. Суб’єктом правовідносин у такому разі має виступати єдина держава, тобто поняття «державний суверенітет» і «національний суверенітет (у політичному значенні)» збігаються.
|
|
|
Нація (в етнічному значенні) ‑ етносоціальна спільність, у якої сформувалася самосвідомість своєї ідентичності (спільності історичної долі, психології і характеру, схильності до національних, матеріальних і духовних цінностей тощо), а також територіально‑мовна і господарсько‑економічна єдність.
Поняття «суверенітет нації» означає повновладдя народу, здійснюване через реалізацію принципу ‑«право нації (н а р о д у) н а самовизначення». Самовизначення ‑ колективне право, прерогатива якого належить народам, націям. Міжнародні пакти 1966 р. зафіксували принцип права народу на самовизначення в договірній формі, обов’язковий для країн‑учасниць договору. Він був конкретизований у таких міжнародних документах: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., Заключний пакт НБСЄ 1975 р., Декларація «Про хартію народів і регіонів» (Брновська програма, Нюрнберг, 2003 р.) та ін. Відповідно до цього принципу всі народи мають право вільно, без втручання зовні, визначати свій внутрішній і зовнішній політичні статуси, здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток. Внутрішній статус означає свободу вибору форми правління, суспільного і державного ладу, свободу заміни старої соціально‑економічної системи, шляхів і засобів здійснення перетворень. Зовнішньополітичний статус означає право нації (народу) на державотворення, приєднання до іншої держави чи об’єднання з нею.
|
|
|
Співвідношення суверенітету нації в етнічному розумінні і суверенітету держави. Сучасні держави зазвичай багатонаціональні. Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об’єдналися. Будь‑яке державне утворення, відповідно до Статуту ООН, має поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії цього права. Нація може здійснити своє право на політичне самовизначення об’єднанням з іншими націями в союзну державу (федерацію). У такому разі суверенітет кожної з націй, що об’єдналися, досягається забезпеченням суверенних прав суб’єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною загальних державних кордонів, здійсненням загальної фінансової, податкової і оборонної політики).
|
|
|
Реалізація Україною в 1991 р. права на політичне самовизначення, тобто права на державотворення (державний суверенітет),‑ об’єктивний закономірний процес. Це підкреслено в преамбулі Конституції України 1996 р. Однак право сецесії (вихід зі складу держави і утворення власної держави чи перехід території під владу іншої держави) є крайнім вираженням права на політичне самовизначення.
Право нації на самовизначення не є тотожним праву нації на державний суверенітет. Вирішити національне питання, актуалізоване в країні, можна шляхом: а) федералізації унітарної держави (наділення суб’єктів федерації суверенними правами); б) створення форм національного самовизначення (національно‑територіальної автономії, культурно‑національної автономії тощо). Право особи на збереження своєї національної приналежності слід вважати виявом її природного права. Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників інших націй. Протиправна і неприпустима будь‑яка національна дискримінація або спроби однієї нації підкорити іншу.
Недоцільно також кожній етнічній спільності, що входить до складу багатонаціональної держави, домагатися реалізації права на державотворення (державний суверенітет). Це втягне світ у хаос. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначається: «Кожна держава повинна утримуватися від будь‑яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь‑якої держави чи країни». Така ж думка проведена в Декларації «Про хартію народів і регіонів» (Брновська програма, 2003 р.): «правильніше буде уникати виникнення нових національних держав і зберігати цілісність існуючих політико‑адміністративних одиниць...».
У міжнародних актах визначені умови, за яких корінні народи, що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет: 1) відсутність власних національних держав; 2) наявність національновизвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають суверенну волю народу на міжнародній арені; 3) виконання національно‑ визвольними рухами, організаціями, фронтами законодавчих і виконавчих функцій щодо свого народу.
Суверенітет держави відображає державну організацію народу Суверенітет нації за суттю є формою вияву народного суверенітету.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 209; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!