Форма держави, її поняття, структура
Форма держави ‑ це система форм інституційної, територіальної і політичної організації та здійснення державної влади в країні.
Структура форми держави ‑ стійка єдність і взаємний зв’язок складових елементів: форма державного правління, форма державно‑територіального устрою, форма дерлсавного (політичного) режиму.
Форма державного правління ‑ спосіб інституційної організації вищої влади в державі, її поділ між вищими органами (по горизонталі) та їх правове становище (глава держави, парламент, уряд). Ознаки: 1) виражає порядок формування вищих органів державної влади, їх структуру і межі здійснення; 2) характеризує зміст принципу поділу влади між вищими органами; 3) встановлює компетенцію вищих органів державної влади та характер взаємодії з іншими органами влади центрального і місцевого значення та інститутами громадянського суспільства.
Форма державно‑територіального устрою ‑ спосіб територіальної організації влади в державі (по горизонталі) і співвідношення влади між територіальними частинами, на які вона поділена, і державою в цілому. Ознаки: 1) виражає порядок поділу держави на окремі територіальні частини за певними принципами; 2) характеризує зміст організаційно‑управлінської діяльності в цих частинах; 3) встановлює вертикаль взаємодії між центральними, регіональними і місцевими органами влади.
Форма державного (політичного) режиму ‑ спосіб політичної організації державної влади, виражений через сукупність засобів і методів, що використовуються у взаємовідносинах держави й особи. Ознаки: 1) виражає відповідність порядку взаємодії держави і суспільства, держави й особи принципам верховенства права та народного суверенітету; 2) характеризує стан співвідношення правових та організаційних засобів здійснення державної влади; 3) встановлює сукупність методів підтримання законності і правопорядку в державі.
|
|
|
Монархія і республіка як основні форми державного правління
У сучасних державах поширені дві форми правління: монархія і республіка. Монархія (від грец. monacrhia) ‑ форма державного правління, за якої державна влада фактично чи номінально зосереджена в руках однієї особи ‑ монарха, зазвичай передається разом з титулом у спадок, не делегується йому народом.
Абсолютна (необмежена) монархія характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією, здійснює законодавчу діяльність, керує урядом, який формує сам, контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках. Абсолютна монархія характерна для рабовласницьких та феодальних держав; нині до неї близькі Бахрейн, Катар, Султанат Оман, Саудівська Аравія, Свазіленд.
|
|
|
Дуалістична (подвійна) монархія визначається юридичним і фактичним розділенням влади між урядом, що формується монархом (або призначеним ним прем’єр‑міністром) і парламентом. Монарх уже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право абсолютного вето стосовно законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту.
Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму, є формою примирення інтересів феодалів (їх переважно виражає монарх) та інтересів буржуазії (їх представляє парламент): кайзерівська Німеччина в 1871‑1918 р. та ін. Нині її окремі риси виявляються в таких країнах, як Бутан, Йорданія, Кувейт, Марокко, Тонга.
Парламентська (обмежена) монархія виділяється тим, що: влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності обмежена, символічна. Монарх формально зберігає статус глави держави ‑ винятково з представницькими повноваженнями. Він лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом. Виконавча влада здійснюється урядом, що формується парламентом і відповідає перед ним. Фактичним главою держави (прем’єр‑міністром) стає лідер партії, яка має найбільшу кількість депутатських місць у парламенті.
|
|
|
Парламентськими є сучасні монархії, що ґрунтуються на принципі парламентаризму: Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Малайзія, Нідерланди, Норвегія, Таїланд, Швеція, Японія та ін.
Існують нетипові виборні монархії (одноосібні чи колективні), де глава держави обирається, як у республіках. Так, у Малайзії монарх є ротаційним: він обирається через кожні п’ять років Радою правителів штатів (спадкових султанів) із власного складу по черзі. Оскільки спадкові султани є в дев’яти з тринадцяти штатів (у чотирьох штатах правителі не є спадковими), то лише вони беруть участь у виборах та з‑поміж них обирається глава держави. В Об’єднаних Арабських Еміратах державу очолює колективний орган ‑ Рада семи емірів, яка раз на п’ять років обирає голову ‑ монарха найбільшого емірату Абу‑Дабі (його інколи називають президентом).
Республіка {лат. respublica) ‑ форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється кількома відносно відособленими галузями влади (президентом, парламентом, урядом), кожна з яких діє від імені і за дорученням народу ‑ співтовариства рівноправних громадян.
|
|
|
Парламентська республіка визначається тим, що верховна влада належить парламенту, який обирається населенням країни. Уряд формується парламентом, підзвітний і підконтрольний йому (діє принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом); залишається при владі доти, доки має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відображає реальну розстановку сил у парламенті, що дає змогу уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем’єр‑міністра, як правило, автоматично посідає лідер партії (партійної коаліції), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер ‑ недовіра одному членові кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Президент ‑ глава держави, але не глава уряду; не керманич, а символ єдності нації. Повноважень у президента менше, ніж у прем’єр‑міністра, який є главою уряду. Його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, окрім суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі[12].
Президент у парламентських республіках обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, Німеччина, Чехія, Угорщина, Ефіопія).
Парламентська республіка можлива за наявності усталеної багатопартійності і високої політико‑правової свідомості виборців.
Президентська республіка характеризується такими ознаками: президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду, який формує особисто або з подальшими схваленням верхньої палати парламенту. В руках парламенту зосереджена законодавча влада. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від нього (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження), несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом (можливий парламентський контроль). Посада прем’єр‑міністра або відсутня, або відіграє допоміжну, координаційну, роль (так званий «адміністративний» прем’єр ‑ Аргентина, Бразилія). Президент уособлює всю виконавчу владу (здійснює активну виконавчу політику, застосовує право на видання виконавчих актів, ініціює створення законів, застосовує право вето на прийняття законів, різноманітні засоби впливу на законодавчу владу). Повноваження президента дають йому змогу контролювати діяльність парламенту (право його розпуску, право вето та ін.), що не виключає можливості перемінної зміни його домінування домінуванням парламенту. Гарантією від узурпації влади президентом слугують розвинені інститути громадянського суспільства; судова система; стабільна партійна система. При виконанні своїх повноважень президент спирається на власну партію та фінансово‑промислові кола, що фінансово підтримали його передвиборчу програму. Президентом у цих державах стає зазвичай лідер партії, котра перемогла на президентських виборах, з‑поміж членів якої здебільшого й формується уряд.
Президент у президентських республіках обирається позапарламентським способом ‑ прямими виборами населення (Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак) або непрямими виборами, тобто колегією виборників, обраних виборцями (США).
Змішана форма правління має таку особливість: парламент і президент здійснюють контроль за діяльністю уряду (подвійний контроль). У парламентсько‑президентській республіці (Польща, Франція) повноважень у президента менше, ніж у парламенту, а в президентсько‑парламентській ‑ навпаки. Але і в тій, і в іншій глава держави (президент) є верховним головнокомандувачем (як у президентській республіці), іноді може розпустити парламент. У президентсько‑парламентських республіках свої повноваження президент здійснює безпосередньо, призначає прем’єр‑міністра, як правило, з‑поміж лідерів найвпливовіших партійних політичних фракцій у парламенті, а також членів уряду за згодою парламенту. У парламентсько‑президентських республіках президент здійснює повноваження через уряд; прем’єр‑міністр призначається парламентом за поданням президента; за рекомендацією глави уряду президент призначає інших членів уряду. Влада президента обмежена тим, що:
1) він не володіє всією повнотою виконавчої влади, тобто, як правило, не є главою уряду; 2) сам уряд фактично формується залежно від співвідношення партійних фракцій у парламенті, спирається на парламентську більшість; 3) уряд відповідальний не перед президентом, а перед парламентом. У змішаній формі правління немає посади віце‑прем’єра (як у парламентській республіці). Президент обирається позапарламентським способом.
Різновиди змішаної форми правління: парламентсько‑президентська (Австрія, Ірландія, Ісландія, Хорватія, Фінляндія тощо), президентсько‑парламентська (Білорусь, Казахстан, Південна Корея, Росія та ін.), напівпрезидентсько‑напівпарламентська (Вірменія, Франція), напівпарламентсько‑напівпрезидентська (Литва, Македонія, Польща, Португалія, Румунія).
З трьох республіканських моделей найбільш прийнятною для України є парламентсько‑президентська, де президент як одноосібний державний орган не дублює функції інших органів влади (уряду, парламенту), а координує, погоджує, консолідує, врівноважує їх діяльність, спрямовує на виконання Конституції, засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначених парламентом.
Існують нетипові республіки ‑ з довічним президентством (Індонезія, Корейська народно‑демократична республіка, Уганда); без офіційного глави держави‑президента (Китай, Куба, колишній СРСР); з урядом, який формується парламентом, але не відповідає перед ним («директоріальна» республіка у Швейцарії). В РФ виникла така тенденція: президент, строк перебування якого закінчується, вносить кандидатуру наступного президента для обрання народом.
Типи державного правління за принципом поділу влади:
1) «м’який» (парламентський) ‑ повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) не чітко відмежовані одна від одної, між ними наявні занадто тісні функціональні відносини; провідну роль у здійсненні державного правління відіграє сформована та відповідальна перед парламентом виконавча влада (уряд) {британський тип);
2) «жорсткий» {президентський) ‑ повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) формально чітко відмежовані одна від одної, між ними немає тісних функціональних відносин; провідну роль у здійсненні державного правління відіграє обраний позапарламентським способом президент, котрий формує і очолює виконавчу владу, відповідальну тільки перед ним {американський тип);
3) «змішаний» {сегментарний) ‑ об’єднує елементи «м’якого» і «жорсткого» типів державного правління; повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) помірно поділені, а виконавча влада (уряд) формується за спільною участю президента і парламенту та несе відповідальність перед ними {французький тип та ін.).
§ 3. Унітарні і федеративні держави як основні форми державно‑територіального устрою
Найпоширенішими формами територіального устрою сучасних держав є унітарна і федеративна держави.
Унітарна держава (від лат. unitas ‑ єдність) ‑ єдина держава, що поділена на адміністративно‑територіальні одиниці (області, воєводства, графства та ін.), які не мають суверенних прав (Болгарія, Іспанія, Китай, Лаос, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Таїланд, Україна, Фінляндія, Франція, Швеція, Японія та ін.).
Основні ознаки унітарної держави:
1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
2) єдина система вищих органів державної влади ‑ глава держави, уряд, парламент (однопалатний чи двопалатний), юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;
3) єдине громадянство і єдина державна символіка;
4) єдина система законодавства і єдина судова система;
5) відсутність політичної самостійності адміністративно‑територіальних одиниць;
6) одноосібне представництво у міжнародних відносинах.
Види унітарних держав за ступенем централізації і статусом автономії:
• централізовані‑ прості держави за територіальним утворенням, оскільки складаються тільки з адміністративно‑територіальних одиниць, що наділені однаковим правовим статусом (Алжир, Йорданія, Ісландія, Колумбія, Ліван, Польща);
• децентралізовані ‑ ускладнені (змішані) держави за територіальним утворенням, оскільки мають у своєму складі, окрім адміністративно‑територіальних одиниць, ще й автономії, які володіють різним правовим статусом. Це автономії:
а) адміністративно‑територіальні (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Китай, Португалія, Україна, Фінляндія). Статус адміністративно‑територіальної автономії надається переважно тим частинам унітарної держави, які відрізняються від інших національним складом та географічним положенням. У Фінляндії це Аландські острови, населені шведами, в Україні ‑ Автономна Республіка Крим, що розташована на півострові;
б) політичні (законодавчі) (Італія, Іспанія, Шрі‑Ланка, Південна Африканська Республіка та ін.). Політичні автономії володіють статусом самоврядних державних утворень, мають власний уряд (органи виконавчої влади), парламент (представницькі збори з законодавчими повноваженнями), який видає закони із питань місцевого значення, інколи ‑ свою конституцію; громадянство, символи. Наприклад, в Італії із 20 областей, що поділяються на провінції, п’ять (Трентино‑Альто Адідже, Балі д’Аоста, Фріулі‑Венеція Джулія, Сицилія і Сардинія) мають спеціальний статус (з найширшою автономією). В областях діють виборні органи влади ‑ ради, що здійснюють законодавчі та інші функції і утворюють виконавчі органи (джунти), діяльність яких координується центральним урядом через призначуваних комісарів. В Іспанії подібне самоврядування мають деякі області («автономні співтовариства») ‑ Країна Басків, Каталонія, Галісія, Андалусія, Валенсія. Конституцією Іспанії «в жодному разі не допускається федерація автономних співтовариств», проте заохочується їх співпраця і передбачається можливість створення автономних співтовариств у майбутньому. Представницький орган кожної області (асамблеї) видає закони для своєї території, формує місцевий уряд на чолі з головою, що контролюється центральним урядом.
Держави, у складі яких є політичні (законодавчі) автономії, називають регіональними (регіоналістськими) унітарними або унітарними державами з елементами федералізму. Політичні автономії в регіональних унітарних державах відрізняються від суб’єктів федерацій у федеративних державах тим, що їх можна вважати відносно незалежними, оскільки вони беруть участь у вирішенні загальних завдань, розв’язуваних центральними органами. Статутні документи, що регулюють діяльність територіальних утворень, є скоріше не конституціями, а державними законами, тому що політичні автономії не мають установчої влади навіть тоді, коли самі розробляють свій статус. Крім того, в політичних автономіях немає власного контрольного органу, що стежить за виконанням прийнятих ними норм, такий контроль покладається на державні судові органи. Забезпечуючи певною мірою самостійне здійснення функцій виконавчої влади, а також окремих повноважень законодавчої влади у своїх територіальних межах, політична автономія (як і адміністративно‑територіальна автономія) не порушує унітарної сутності держави.
Україна ‑ унітарна конституційно‑децентралізована держава, до складу якої належить адміністративно‑територіальна автономія ‑ Автономна Республіка Крим. Участь Верховної Ради Автономної Республіки Крим у сфері законодавчої діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції (вступила в дію 12.01.1999), яка відповідно до Конституції України обов’язково затверджується законом, прийнятим Верховною Радою України.
Унітарний характер України означає, що вона цілком і винятково суверенна лише як одне ціле. Основні ознаки цієї характеристики такі: єдина правова система, єдине громадянство, що пов’язується з державою, визначений законодавством статус територіального самоврядування, єдина фінансова система, єдині правила організації адміністративних органів (з деякими особливостями в АРК).
У перспективі Україна може стати регіональною (регіоналістською) унітарною державою, що складається з автономій:
а) адміністративно‑територіальних (областей);
б) політичних (законодавчих) ‑ однієї (АРК) чи більше (утворюються на основі регіонів ‑ об’єднаних областей). Федерація як форма державного устрою недоцільна для України на сучасному етапі її розвитку.
Федерація (від лат. foederatio ‑ союз, об’єднання) ‑ складна союзна держава, частинами якої є державні утворення, що володіють суверенними правами (Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Індія, Канада, Малайзія, Мексика, Росія, США, Німеччина. Швейцарія, Ефіопія та ін. ‑ усього у світі існує 24 федеративні держави.
Основні ознаки федерації:
1) політико‑адміністративно територія не є єдиним цілим, а складається з територій суб’єктів федерації[13], які, у свою чергу, мають власний адміністративно‑територіальний поділ;
2) окрім загальної конституції федерації, у її суб’єктів є свої конституції, що свідчить про наділення їх установчою владою (винятком є Індія, Пакистан, Нігерія, де суб’єкти федерації не мають власних конституцій);
3) існує федеральний двопалатний парламент, одна з палат якого є органом представництва суб’єктів федерації (Федеральні збори в РФ, Сенат ‑ у США, Рада кантонів ‑ у Швейцарії, Союзна рада ‑ в Австрії);
4) є парламенти у суб’єктів федерації, що видають закони відповідно до федерального законодавства, ці закони діють у межах їх територій;
5) за наявності федерального уряду існують самостійні органи управління у суб’єктів федерації. У деяких країнах суб’єкти федерації мають своїх президентів (у РФ ‑ президент Татарстану та ін.). Компетенція між федерацією та її суб’єктом розмежовується федеральною конституцією;
6) існує громадянство як усієї федерації, так і її суб’єктів ‑ не в усіх, але в багатьох федераціях;
7) існує єдиний економічний простір ‑ федеральна податкова і грошова системи;
8) федерація (не суб’єкти федерації) має суверенітет і є суб’єктом міжнародного права, але в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний з її суб’єктів;
9) як правило, суб’єкт федерації немає права сецесії‑ права виходу зі складу федерації; у разі порушення конституційної законності на території суб’єкта федерації у надзвичайних умовах (масові заворушення, стихійні лиха та ін.) застосовується так званий інститут федерального примусу {«федеральної інтервенції») ‑ втручання у справи суб’єкта федерації відповідно до правил, встановлених федеральною конституцією чи законом (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Індія, Мексика, Пакистан, США та ін.).
У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта ‑ регіонам, а право оподаткування розділене між обома.
Види федерацій: за способом створення:
• договірні ‑ виникають на підставі угоди, договору, установчого пакту, тобто створюються, як правило, «знизу» (Об’єднані Арабські Емірати, Танзанія);
• конституційні ‑ засновуються шляхом прийняття конституції, тобто створюються головним чином «зверху» (Індія, Бельгія, Австрія);
• договірно‑конституційні ‑ поєднують договірні і конституційні засади виникнення (їх більшість ‑ США, Німеччина, Швейцарія, РФ та ін.);
за способом поділу і здійснення владних повноважень:
• централізовані ‑ переважає сфера виключних повноважень федерації над повноваженнями її суб’єктів (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);
• відносно централізовані ‑ майже урівноважені сфери компетенції федерації і її суб’єктів у питаннях організації суспільного життя (США, Австралія, Німеччина);
за принципом побудови:
• територіальні ‑ США, Мексика, Німеччина;
• національні ‑ у минулому: СРСР, Чехо‑Словаччина, Югославія; нині в чистому вигляді немає;
• національно‑територіальні ‑ Бельгія, Канада, РФ, Індія.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 376; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!