Повноважен ня щодо інформаційно-аналітичного забезпечення дієвого режиму національної безпеки і оборони в Україні, а саме: 1 страница
- щодо забезпечення та контролю надходження та опрацювання потрібної інформації, забезпечення її конфіденційності та використання в інтересах національної безпеки України, аналізу на її основі стану і тенденції розвитку подій, що відбуваються в Україні й у світі;
- визначення потенційних і реальних загроз національним інтересам України тощо.
8) кадров і , матеріально-технічн і і фінансов і повноваже ння щодо організаційного й іншого забезпечення виконання заходів з питань національної безпеки і оборони , зокрема секретар РНБО :
- погоджує проекти актів глави держави у сфері національної безпеки і оборони, в тому числі кадрові;
- затверджує в установленому порядку штатний розпис, кошторис апарату РНБО;
- здійснює розпорядження бюджетними коштами;
- здійснює кадрову політику в апараті РНБО та реалізує інші функції та повноваження, які є важливими для належного функціонування РНБО.
15. Структура та порядок функціонування Ради національної безпеки і оборони України.
Не менш важливим компонентом конституційно-правового статусу РНБО є його структура, яку слід відрізняти від персонального складу РНБО.
Під складом РНБО слід розуміти її персональний склад, встановлений ст. 107 Конституції України перелік посад, а також персонально визначений Президентом України відповідно до його конституційних повноважень і затверджений відповідним указом глави держави.
|
|
|
Під структурою РНБО слід розуміти її внутрішню взаємоузгоджену побудову, представлену не лише складом РНБО на чолі з головою, а й секретарем РНБО й апаратом РНБО.
Аналіз структури РНБО та основних її елементів дозволяє стверджувати про ієрархічну структуру РНБО, представлену:
- головою РНБО;
- членами РНБО;
- секретарем РНБО;
- апаратом РНБО.
Внутрішня будова Апарату РНБО може змінюватися залежно від загроз національній безпеці та обороні, а також завдань, які постають перед РНБО на конкретному етапі національного державотворення.
Так, Указом Президента України від 5 квітня 2011 р. № 353 «Деякі питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України» було визначено нову, оптимізовану структуру Апарату РНБО, яка нині представлена :
- секретарем РНБО;
- першим заступником і двома заступниками секретаря РНБО;
- прес-секретарем;
- Управлінням експертно-аналітичного забезпечення;
- Управлінням координації та адміністративної роботи;
- Управлінням організаційного забезпечення;
- юридичним, кадровим та адміністративно-фінансовим відділами;
- відділом забезпечення доступу до публічної інформації;
- Службою секретаря РНБО;
- сектором контролю виконання актів Президента України;
|
|
|
- режимно-секретним сектором.
Важливим елементом конституційно-правового статусу РНБО є порядок її функціонування, неухильне дотримання якого забезпечує належний рівень легітимності рішень РНБО. Так, стаття 9 Закону «Про Раду національної безпеки і оборони України» встановлює, що основною організаційною формою діяльності РНБО є її засідання, на яких члени РНБО голосують особисто.
У засіданнях РНБО має право брати участь голова Верховної Ради, а також, на запрошення голови РНБО:
- голови комітетів парламенту;
- інші народні депутати;
- керівники центральних органів виконавчої влади й інші особи, які не є членами РНБО.
У разі прийняття рішення РНБО на її засіданні не менше ніж двома третинами голосів її членів таке рішення вводиться в дію указами Президента України.
При цьому голова Верховної Ради України може висловити думку щодо прийнятих рішень, яка протоколюється. Такий механізм прийняття рішень РНБО враховує її колегіальний характер і є одним із механізмів стримувань і противаг між главою держави та парламентом.
Подані характеристики сутності та змісту конституційно-правового статусу РНБО засвідчують не лише системність її унормування в Конституції та законах України, інших нормативно-правових актах, а й значний нормопроектний і правозастосовний потенціал РНБО у сфері забезпечення належного функціонування конституційно-правового режиму національної безпеки і оборони.
|
|
|
Нормативно-правові акти:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141 / http://www.zakon2.rada.gov.ua.
2. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 2. - Ст. 44.
3. Закон УРСР «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 5 липня 1991 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
4. Закон УРСР “Про Президента Української PCP” від 5 липня 1991 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
5. Закон України “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
6. Закон України “Про Центральну виборчу комісію” від 30 червня 2004 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
7. Закон України “Про Державний реєстр виборців” від 22 лютого 2007 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
8. Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
9. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
|
|
|
10. Закон України “Про Раду національної безпеки і оборони України” від 5 березня 1998 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
11. Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
12. Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
13. Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 8 червня 2000 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
14. Закон України «Про Загальнодержавну цільову програму захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на 2013-2017 роки» від 7 червня 2012 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
15. Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» від 19 червня 2003 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
16. Закон України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
17. Закон України «Про державну службу» від 17 листопада 2011 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
18. Закон України «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30 червня 1999 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
19. Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
20. Закон України «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
21. Закон України “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
22. Закон України «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
23. Закон України «Про державні нагороди України» від 16 березня 2000 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
24. Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. № 503 // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
25. Указ Президента України від 14 жовтня 2005 року № 1446 «Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України» // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
26. Указ Президента України від 6 квітня 2012 року № 251 «Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України» // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
27. Указ Президента України «Про Положення про Адміністрацію Президента України» від 2 квітня 2010 року № 504 // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
28. Указ Президента України від 5 квітня 2011 року № 352 «Деякі питання Адміністрації Президента України» // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
29. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 17, частини другої статті 27 Закону України "Про статус народного депутата України" (справа про гарантії діяльності народного депутата України) від 10 квітня 2003 року № 7-рп // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
30. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень підпункту "а" пункту 2 статті 5, статті 8, абзаців першого, другого пункту 2 статті 23 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", указів Президента України "Про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю" та "Про підвищення ефективності діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю" (справа про Координаційний комітет) від 7 квітня 2004 року № 9-рп (справа про Координаційний комітет) // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
31. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції про офіційне тлумачення положення частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України" (справа про звільнення судді з адміністративної посади) від 16 травня 2007 року № 1-рп // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
32. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) № 19-рп від 10 грудня 2003 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
33. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України "Про деякі питання керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави" № 2-рп/2009 від 15 січня 2009 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.
34. Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. № 20-рп (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) // Офіційний вісник України. - 2010. - № 72/1. - Ст. 2597.
Спеціальна література:
1. Бєлов Д.М., Бисага Ю.М. Конституційно-правове регулювання інституту президентства в Україні та Франції: Монографія. - Ужгород: Ліра, 2007. - С. 11.
2. Кривенко Л. Президент України: еволюція конституційно-правового статусу // Віче. – 1998. – № 10. – С. 45–50.
3. Агафонов С. Історичний розвиток інституту глави держави // Право України. – 2001. – № 7. – С. 102–104.
4. Нижник Н.Р. Проблеми президентської влади в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – № 8. – С. 3–32.
5. Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні. - X.: Ксілон, 2001.
6. Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус: Монография. – Х.: «Факт», 1999. – 256 с.
7. Президент України та державна регіональна і муніципальна політика. Збірник матеріалів та документів / Упоряд. О. Іщенко, В. Кампо, М. Пухтинський, В. Тихонов; За заг. ред. О. Дьоміна. – К.: Логос, 2002 – 236с.
8. Серьогіна С. Сутність інституту глави держави та його еволюція у світовій державно-правовій практиці // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 2000. – № 4 (23) – С. 54–65.
9. Вибори Президента України - 2004: проблеми теорії і практики: 36. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 9-11 черв. 2005 p. - К., 2005.
10. Ковальчук О.Б. Виборчий процес в Україні: конституційно-правові аспекти (1991 – 2001 р.р.) : Монографія. – К.: ФАДА, ЛТД, 2008. – 176 с.
11. Федоренко В.Л. Конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2010. - № 12. - С. 32-39.
12. Конституційна конфліктологія (конституційні механізми подолання політичних криз): Посібник / Г.М. Волянська, М.В. Оніщук, М.В. Савчин та ін.: За ред. М.В. Савчина, В.JI. Федоренка. - К.: Ін-т громадян, суспільства, 2008.
13. Кресіна І.О., Коваленко А.А., Балан С.В. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз. – К.: Юридична думка, 2004. – 176 с.
14. Кривенко Л. Конституційна відповідальність глави держави // Віче. – 2001 – № 10. – С. 3–18.
Тема 16: «Кабінет Міністрів України – вищий орган у системі органів
виконавчої влади України»
ПЛАН
1. Поняття і класифікація органів виконавчої влади України та їх система.
2. Конституційний склад Кабінету Міністрів України та порядок його формування.
3. Основні завдання, функції та повноваження Кабінету Міністрів України.
4. Повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах з органами виконавчої влади, Президентом України, Верховною Радою України та її органами, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування та об’єднаннями громадян.
5. Організація діяльності Кабінету Міністрів України.
6. Повноваження Прем’єр-міністра України.
7. Повноваження Першого віце прем’єр-міністра України та віце прем’єр-міністрів України.
8. Повноваження міністрів України – членів Кабінету Міністрів України.
9. Структура, порядок формування та повноваження Секретаріату Кабінету Міністрів України.
10. Акти Кабінету Міністрів України: підготовка проектів, прийняття, набрання чинності.
1. Поняття і класифікація органів виконавчої влади України та їх система.
Після проголошення незалежності України та визнання одним із провідних принципів національного державного будівництва принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України) відбулося становлення якісно нової системи органів виконавчої влади України.
На відміну від радянського періоду, коли органи виконавчої влади вважалися технічними, «сервісними» щодо державно-партійного апарату в цілому й здійснювали основну, закріплену в тогочасних радянських конституціях функцію державного управління, сьогодні органи виконавчої влади в Україні, це насамперед органи, що наділені відповідними державно-владними повноваженнями в усіх сферах суспільного і державного життя.
Утім зазначене не спростовує основного призначення органів виконавчої влади - виконання Конституції та законів України, правових актів Президента України, а також здійснення державної політики у всіх сферах соціально-економічного, гуманітарного, екологічного, інформаційного, інноваційного життя країни.
Розвиток органів виконавчої влади має давні витоки і традиції. Існує думка, що перші органи влади, відомі людству, були виконавчими за своєю сутністю. Але це не зовсім відповідає дійсності. Органи виконавчої влади в їх сучасному розумінні з'являються із запровадженням поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
Як відомо, у XVIII ст. Ш. Л. Монтеск'є у своїй роботі «Про дух закону» (1748 р.), вступивши в науковий дискурс зі своїм попередником Дж. Локком, вдало пов'язав трьохчленну класифікацію функцій державної влади з ученням про конституціоналізм. Менш відомою сучасникам залишається теорія поділу влади Ж.-Ж. Руссо, в якого двочленна класифікація функцій держави поєднується з теоретичним обґрунтуванням безпосередньої демократії. Зокрема, Ж.-Ж. Руссо, виходячи з положень своєї теорії про народний суверенітет і спільну волю вбачав, що народу належить вся повнота законодавчої і установчої влади, яку він здійснює через референдум, тоді як поточні питання суспільного і державного життя мали вирішуватись шляхом прийняття всенародно обраним урядом декретів.
Історія виявила більшу життєздатність теорії поділу влади запропонованої Монтеск'є. Цьому, зокрема, сприяло її успішне втілення в Конституції США 1787 p., яка вперше у світовій історії конституціоналізму унормувала принцип поділу влади та систему стримувань і противаг між гілками влади. Зокрема, у США компонентами системи стримувань і противаг стали не тільки розмежовані повноваження органів державної влади, а й різні способи формування цих органів і різні терміни їх повноважень тощо.
У колишньому СРСР принцип поділу влади ігнорувався на користь зрощення державного та партійного апаратів. Разом з тим виконавча влада інституційно виокремлювалася в систему Ради Міністрів СРСР, розгалуженою системою різнопорядкових міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також їх територіальних органів. Схожі системи органів виконавчої влади діяли й у союзних республіках, у тому числі й Українську PCP.
У «спадщину» від колишнього СРСР Україні після проголошення її незалежності в 1991 р. дісталась застаріла та громіздка система органів виконавчої влади, до якої входили всі органи, що не належали до «системи рад усіх рівнів». Тривалий час, навіть після запровадження в Україні посади Президента України (1991 р.) та прийняття Конституції України (1996 p.), система органів виконавчої влади, особливо на рівні центральних органів виконавчої влади, зберігала інерцію попереднього розвитку й примножувалась великою кількістю комітетів, служб, агенцій тощо.
Виконавча влада - самостійна гілка державної влади, зміст діяльності якої визначається реалізацією Конституції України, законів України, указів Президента України, формуванням і здійсненням державної політики в усіх сферах соціально-економічного, гуманітарного, екологічного, інформаційного, інноваційного життя суспільства і держави та здійсненням ефективного державного управління в інтересах людини і задля реалізації її конституційних прав і свобод.
Важливою ознакою виконавчої влади у XXI ст. є високий рівень її структурованості та систематизованості. Виконавча влада втілюється в системі органів виконавчої влади. У різних державах світу система та структура органів виконавчої влади різниться. У президентських республіках очільниками системи органів виконавчої влади є президенти (США, Аргентина, Бразилія і т. д.), у змішаних і парламентських республіках вищою ланкою виконавчої влади є уряд.
Органи виконавчої влади в Україні - це система центральних і місцевих, одноособових і колегіальних органів державної виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції на чолі з Кабінетом Міністрів України, що відповідно до Конституції та законів України забезпечують виконання Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України в найважливіших сферах суспільного і державного життя України.
За сутністю та змістом органи виконавчої влади України відрізняються від інших органів державної влади, передусім законодавчих і судових, саме своїм призначенням, змістом, суб'єктами, формами, способами і засобами здійснення своєї діяльності. За своєю сутністю це насамперед правозастосовні органи.
Об'єктами діяльності, впливу органів державної виконавчої влади в Україні є насамперед економічна, господарська, соціальна, культурна (духовна), інформаційна, екологічна, інноваційна й інші найважливіші сфери суспільного та державного життя.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 144; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!