Порядок призначення, повноваження та акти Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

 

У структурі державного механізму України, згідно з Конституцією та Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», діє така інституція, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, якого у багатьох країнах світу називають омбудсменом. Історія цього інституту бере початок у Швеції з 1809 року, де його уперше було запроваджено.

Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини спрямована на реалізацію прогресивних ідей у сфері забезпечення прав людини і громадянина, встановлення ділових і конструктивних відносин громадян України з органами державної влади. На постійній основі він здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України й у межах її юрисдикції.

Демократичний характер інституту Уповноваженого полягає не лише у тому, що він виконує правозахисну функцію стосовно громадян України, а й щодо іноземців та осіб без громадянства. Це відповідає положенню ст. 3 Конституції України про те, що людина в Україні визнається найвищою соціальною цінністю.

Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається:

- Конституцією України;

- Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»;

- Законом України «Про державну службу»;

- іншими законами України.

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі:

- закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску);

- введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Уповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба України та своїм найменуванням. Місцезнаходженням Уповноваженого є столиця України - місто Київ.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Уповноваженим може бути призначено:

- громадянина України, який на день обрання досяг 40 років;

- володіє державною мовою;

- має високі моральні якості;

- досвід правозахисної діяльності;

- протягом останніх 5 років проживає в Україні.

Стосовно осіб, які претендують на зайняття посади Уповноваженого, за їх письмовою згодою проводиться спеціальна перевірка в порядку, встановленому Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції».

Особи, які претендують на зайняття посади Уповноваженого, до призначення на відповідну посаду подають до органу, який здійснює призначення, декларацію про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за формою і в порядку, що встановлені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції».

Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має не погашену або не зняту судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення.

Уповноважений призначається строком на 5 років, який починається з дня складення ним присяги на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваженого вносять:

- Голова Верховної Ради України;

- не менше однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Відповідний комітет Верховної Ради України за результатами спеціальної перевірки, подає Верховній Раді України свої висновки щодо:

- кожної кандидатури на посаду Уповноваженого;

- відповідності її вимогам, передбаченим Законом;

- відсутності причин, які б перешкоджали зайняттю нею цієї посади.

Висування кандидатури для призначення на посаду Уповноваженого здійснюється у 20-денний строк з наступного дня після:

1) набрання чинності Законом;

2) закінчення строку, на який було призначено Уповноваженого, або припинення його повноважень чи звільнення;

3) оголошення результатів голосування, якщо Уповноваженого не було призначено.

Голосування проводиться під час пленарних засідань Верховної Ради України бюлетенями для таємного голосування, але не раніш як через 10 днів і не пізніше ніж через 20 днів після закінчення строку для висування кандидатів для участі у виборах.

Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, про що приймається постанова.

Повноваження Уповноваженого починаються з моменту складення присяги.

Уповноважений не може:

- мати представницького мандата;

- обіймати будь-які інші посади в органах державної влади;

- виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності;

- бути членом будь-якої політичної партії.

Повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

1) відмови його від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;

4) складення присяги новообраним Уповноваженим;

5) смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.

Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:

1) порушення присяги;

2) порушення вимог щодо несумісності діяльності;

3) припинення громадянства України;

4) неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втрату працездатності.

Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого повинна дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.

Верховна Рада України за наявності зазначених підстав розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради України або не менш як однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною постановою Верховної Ради України.

Уповноважений має право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

- про відповідність Конституції України, законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

- про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

3-1) вносити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі тими, що містять інформацію з обмеженим доступом, та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

8) відвідувати без попереднього повідомлення про час і мету відвідування такі місця:

- місця, в яких особи примусово тримаються за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону, в тому числі ізолятори тимчасового тримання, кімнати для затриманих та доставлених чергових частин органів внутрішніх справ та ін.;

- пункти тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, кімнати для перебування тимчасово затриманих військовослужбовців, слідчі ізолятори;

- психіатричні заклади;

- пункти тимчасового розміщення біженців та ін.;

8-1) опитувати осіб, які перебувають у місцях, зазначених у пункті 8, та отримувати інформацію стосовно поводження з цими особами і умов їх тримання;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, вносити в установленому порядку пропозиції щодо поліпшення діяльності таких органів у цій сфері;

13) здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є:

- конституційне подання Уповноваженого;

- подання Уповноваженого

до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого - акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Подання Уповноваженого - акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:

1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

2) за зверненнями народних депутатів України;

3) за власною ініціативою.

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений:

1) відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина;

2) роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому;

3) направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;

4) відмовляє в розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою.

Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.

У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада України приймає постанову.

Щорічні та спеціальні доповіді разом з прийнятою постановою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради України.

 

Нормативно-правові акти:

 

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

2. Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

3. Закон України “Про комітети Верховної Ради України” від 4 квітня 1995 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

4. Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

5. Закон України “Про Рахункову палату” від 11 липня 1996 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

6. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997 року // http://www.zakon2.rada.gov.ua.

 

Спеціальна література:

 

1. Грищенко О. Сутність і призначення Рахункової палати: проблемні питання // Право України, - 2004. - № 10. - С.106-109.

2. Закоморна К. Особливості законодавчого регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України, - 2000.-№ 1.-С.47-49.

3. Майданчик О. Поняття і сутність парламентського контролю // Право України, - 2004. - № 10. - С.12-25.

4. Паньків С. Організаційна структура Рахункової палати України // Право України.-2006.-№9.-С. 17-21.

5. Роговенко Д. До питання про статус Рахункової палати України // Право України, - 2004. -№ 7,-С.121-125.

6. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмена: теорія і практика / Відп. ред. Член.-кор. АПрН України О.Н.Ярмиш: Монографія,- Харків: Вид-во Нац. у-ту внутр.справ, 2004,- 450 с.

7. Тененбаум А. Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і прогалини в Законі // Право України, - 1999. -№ 2,- С. 101-122.

8. Барабаш Ю.Г. Парламентський контроль в Україні (конституційно-правовий аспект). Монографія. Харків, 2004,- 192 с.

9. Бабій І. Інститут депутатської недоторканності і кримінальна відповідальність // Право України, – 2006. – № 12. – С. 87–90.

10. Грищенко О. Сутність і призначення Рахункової палати: проблемні питання // Право України, – 2004. – № 10. – С. 106–109.

11. Депутатська недоторканність. Сучасна парламентська та судова практика: правовий аналіз. - К.: Логос, 2004.

12. Григорук Н. Г. Конституційно-правовий статус народного депутата України: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. - К., 2004.

13. Александров О.А. Конституційно-правові засади статусу народного депутата України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2010. - С. 12.

14. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник / За заг. ред. проф. В.Л.Федоренка. – 3-вид., перероб. і доопр. - К.: КНТ, Видавництво Ліра-К, 2011. – 532 с.

15. Майданник О.О. Конституційне право України: Навч. посіб. – К.:Алерта, 2011. – 380 с.

16. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. В.П.Колісника та Ю.Г. Барабаша. – Х.: Право, 2010. – 416 с.

17. Конституційне право України: підруч. / В.І.Чушенко, І.Я.Заяць. – Вид. 2-ге, допов. і переробл. – К.: Ін Юре, 2009. – 548 с.

18. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Вид. 6-те, виправл. та доповн. – К.: Атіка, 2009. – 608 c.

19. Совгиря О.В. Конституційне право України. Підручник. – Київ: Юрінком Інтер, 2008. – 632 с.

20. Шляхтун П.П. Конституційне право України: Навчальний посібник. – Київ: КНТ, 2008. – 592 с.

21. Конституційне право України. Академ. курс: Підручник: У 2 т. – Т.2/ За заг. ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: Юридична думка, 2008. – 800 с.

 

 

Тема 15: «Президент України – глава держави»

 

 

ПЛАН

 

1. Загальна характеристика конституційно-правового статусу Президента України.

2. Становлення та розвиток інституту президентства в Україні.

3. Поняття та види виборів Президента України.

4. Принципи виборів Президента України.

5. Засади, суб’єкти та стадії виборчого процесу на виборах Президента України.

6. Поняття та класифікація функцій і повноважень Президента України.

7. Установчі, безпекові, оборонні та зовнішньополітичні повноваження Президента України.

8. Правозахисні, програмні, правотворчі, контрольні та арбітражні повноваження Президента України.

9. Кадрові та нагородні повноваження Президента України.

10. Підстави дострокового припинення повноважень Президента України.

11. Система та особливості консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб при Президентові України.

12. Порядок формування, структура та повноваження Адміністрації Президента України.

13. Конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України та порядок формування її персонального складу.

14. Функції та повноваження Ради національної безпеки і оборони України.

15. Структура та порядок функціонування Ради національної безпеки і оборони України.

 

 

1. Загальна характеристика конституційно-правового статусу Президента.

 

Інститут президента став важливим державотворчим здобутком буржуазно-демократичних революцій і війн за незалежність, які відбулися в США, Франції та інших державах наприкінці XVIII - початку XIX ст. Термін «глава держави» уперше конституювався у французькій Конституційній хартії 1815 р. Хоча у цьому конституційному акті він відносився до короля Франції, але з часом став узагальнюючим і для монархів, і для президентів.

Ідея всенародно обраного та змінюваного глави держави як поборника та захисника прав і свобод людини стала конструктивною альтернативою тогочасним монархіям. До того ж запровадження посади глави держави дозволило повною мірою використовувати потенціал принципу поділу влади та системи стримувань і противаг між гілками влади для державотворення.

Щодо сутності інституту президентства та його відмінності від монархії відомий учений-конституціоналіст С.А. Котляревський в 1907 р. у роботі «Конституційна держава» писав: «Президент є главою держави, як і монарх, і цим відрізняється від міністрів та інших членів уряду; його влада безпосередньо випливає з конституції. Відмінність президента від монарха зводиться до виборності та тимчасового характеру». Це положення зберігає свою актуальність і донині.

На сьогодні президент - це, як правило, одноособовий виборний глава держави у державах із республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років. Цей інститут нині доволі поширений і конституйований у близько 150 державах світу з біля 200, що існують на сьогодні в світі.

Уперше інститут президента виник у США як результат прагнення до встановлення сильної, але дійсно демократичної державної влади і держави в цілому на противагу монархії.

Президент як глава держави є одноособовим інститутом, хоча зустрічаються й інститути колегіального президентства. При цьому має місце розподіл повноважень глави держави між колегіальним органом і головою, що мало місце за Конституціями Уругваю 1917 і 1951 рр. Із 1958 по 1963 рр. колегіальний глава держави функціонував в Іраку. Схожа ситуація на сьогодні спостерігається в Лівії, Ірані та низці інших, як правило, теократичних республік.

У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) представницьких органів державної влади або безпосередньо представницькі органи. У тих соціалістичних країнах, де існував одноособовий інститут президента (Чехословаччині тощо), повноваження глави держави розподілялися між президентом і президією. Президії обиралися вищими представницькими органами державної влади. Подібна ситуація зберігається нині у деяких державах: КНР, КНДР, Кубі.

Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів. Прямі вибори найбільш характерні для країн із президентською (за винятком США й Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Бразилії, Мексики, Польщі, РФ, Франції та ін.). Прямими виборами обирається президент і в деяких парламентських державах (Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії).

Непрямі вибори президента здійснюються:

1) колегіями виборщиків, які обираються населенням (США);

2) спеціальними колегіями, до яких входять представники суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць із широкою автономією (ФРН, Індія, Італія).

У більшості парламентських республік (Греції, Ізраїлі, Чехії, Словаччині) президент обирається парламентом, у зв'язку з чим його влада вважається похідною від парламенту.

Конституційно-правовий статус президента визначається, як правило, конституціями і конституційними актами відповідних держав, а іноді й окремими законами.

Вони визначають:

- роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади;

- порядок заміщення поста президента;

- його завдання, функції та повноваження;

- відповідальність за порушення конституції чи злочин.

У кожній окремо взятій державі світу конституційно-правовий статус президента має відмінності залежно від різних видів республіканської форми правління (парламентської, президентської або змішаної). Навіть якщо обмежитись країнами західної демократії, то президенти є й у президентських (США), і напівпрезидентських (Франція), і парламентських (Німеччина) республіках, але їх завдання, функції та повноваження суттєво різняться.

Якщо в Європі та Північній Америці дуже сильна президентська влада врівноважена парламентом і судами, то на інших континентах це зовсім не обов'язково. Так, у Латинській Америці глава держави нерідко одноособово домінує на політичній арені. Афро-азіатська модель президентства характеризується ще більшим авторитаризмом, що часто набуває диктаторських форм, де «батько нації» один у трьох ролях: глава держави, глава уряду і лідер правлячої партії. Ця постколоніальна модель інституту президентури збереглася й у XXI ст.

Президент як глава держави утілює національну єдність, наступність державної влади, він є гарантом національної незалежності й територіальної цілісності, а іноді - проголошується також арбітром, координатором діяльності державних органів тощо. Незалежно від форм державного правління президент є представником держави за її межами й усередині країни. Він, зокрема, укладає міжнародні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави президент нагороджує державними нагородами, присвоює почесні звання, приймає осіб до громадянства держави, дозволяє вихід із громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

У більшості держав світу президенти мають низку повноважень щодо організації та діяльності органів законодавчої влади. Вони призначають дати виборів у парламенти, скликають їх на сесії, можуть достроково розпускати парламенти з обов'язковим призначенням нових виборів, санкціонують і промульгують (підписують і оприлюднюють) закони, наділені правом вето - правом повернення закону на повторний розгляд парламенту із вмотивованими зауваженнями. Президенти мають також право законодавчої ініціативи, право звернення з посланнями до народу та до парламенту, які не підлягають обговоренню тощо.

Президенти мають великі повноваження також щодо формування органів державної влади та призначення вищих посадових осіб. Це стосується насамперед формування (призначення) урядів, призначення суддів, формування або участі у формуванні органів конституційної юстиції, пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади тощо.

У низці зарубіжних держав президент може видавати правові акти, які мають силу закону. Нормативні акти приймаються (видаються), як правило, на основі делегування повноважень парламентом. Водночас президенти мають право оголошувати надзвичайний чи воєнний стан, вводити пряме президентське правління у суб'єктах федерації, автономіях чи окремих адміністративно- територіальних одиницях.

Значними є й повноваження президентів у сфері національної безпеки та оборони. У всіх країнах за конституціями президенти є головнокомандувачами, відповідають за безпеку держави як гаранти її цілісності. Ці повноваження президенти здійснюють через раду безпеки або подібні їй органи.

За конституціями більшості держав світу президенти мають розгалужену систему гарантій своєї діяльності у вигляді стримувань і противаг та несуть відповідальність за свої дії. Зокрема, президентам властиві такі інститути стримувань і противаг щодо інших гілок державної влади, як: право розпуску парламенту (право дострокового припинення його повноважень), право вето, право призначення референдуму, право дострокового припинення повноважень суддів, відкликання дипломатів тощо.

Президент, на відміну від монарха, не наділений абсолютним юридичним імунітетом і несе конституційну відповідальність за виконання своїх конституційних обов'язків, за свої дії та поведінку. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції та законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів. Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що обвинувачення президенту формулює й приймає нижня палата парламенту, а рішення про зміщення його з посади приймає сенат (іноді за участю Верховного і Конституційного судів, які перевіряють правильність обвинувачення та додержання процедури). У деяких країнах (Франції, Польщі) парламент приймає лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд.

 

2. Становлення та розвиток інституту президентства в Україні.

 

Перші вибори Президента України відбулися в один день із затвердженням на всеукраїнському референдумі Акта проголошення незалежності України 1 грудня 1991 р. Тому інститут Президента України, традиційно вважається важливою складовою становлення національної державності.

Інститут Президента України став порівняно новим, невідомим до 1991 р. явищем у політико-правовому житті та державному будівництві України. Тривалий час функції глави держави в Україні виконували переважно Верховна Рада Української PCP, яка вважалася найвищим органом державної влади України, її президія як постійно діючий орган державної влади та її голова.

Доктринальною основою зосередження функцій глави держави у Верховній Раді Української PCP в особі її постійно діючого органу президії Верховної Ради Української PCP була концепція «колективного президента», яким вважалася президія, а також вчення про ради і радянське державне будівництво в цілому: народ здійснює державну владу через ради народних депутатів України, що становлять єдину систему органів державної влади і є політичною основою держави, а Верховна Рада Української PCP - це найвищий орган державної влади.

Інститут Президента України пройшов складний історичний шлях:

1) з 1991 р. Президент України за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі;

2) потім - главою держави та главою виконавчої влади;

3) за чинною Конституцією України, є главою держави.

Разом з тим після набуття з 30 вересня 2010 р. чинності Конституції України у редакції від 28 червня 1996 р. функції та повноваження глави держави в Україні посилилися. Була тенденція до утвердження в державотворчій практиці України доктрини «сильний Президент - сильна держава», характерної для багатьох держав Європи, зокрема, Франції та ін. Однак події 2013 -2014 років зумовили загальнодержавну вимогу народу до обмеження владних повноважень Президента України.

Започаткувала процес реформування державної влади в Україні Декларація про державний суверенітет України, яка вперше в Україні проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Це зумовило введення інституту президентства. Приблизно через рік, 25 червня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про вибори Президента Української PCP», якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України (Української PCP) до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991 р.

Інститут Президента України мав трансформуватися з символічного «колективного глави держави» у реальний одноособовий позапарламентський інститут глави держави. Президент України мав обиратися не парламентом, а всенародно. Це зумовило необхідність законодавчого забезпечення відповідних реформ інституту глави держави.

5 липня 1991 р. було прийнято закони:

1) «Про заснування поста Президента Української PCP і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української PCP»;

2) «Про Президента Української PCP»;

3) «Про вибори Президента Української PCP».

Прийняттю цих законів передувало внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час Конституції Української PCP. Зокрема, Конституцію було доповнено новою главою - 12-1, присвяченою посаді Президента України. У відповідних положеннях Конституції та названих законах визначався конституційно-правовий статус Президента України, його функції, повноваження та порядок обрання.

Теоретичною основою становлення інституту президентства на цьому етапі була насамперед Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою Української PCP 19 червня 1991 р., та її положення про Президента України як главу держави.

1 грудня 1991 р. відбулися перші в нашій державі вибори Президента, під час яких було уперше на конституційній основі шляхом прямих виборів обрано Президента України. Проте конституювання інституту Президента України активно й усебічно тривало під час конституційного процесу, пов'язаного з підготовкою нової Конституції України і внесення змін і доповнень до чинної на той час Конституції. Про це свідчать, зокрема, проекти Конституції України у редакціях 1992, 1993, 1995 pp. та Конституційний договір, укладений між Президентом України та Верховною Радою 8 червня 1995 р. За даними проектами Конституції України і Конституційним договором Президент України набував статусу глави держави і глави виконавчої влади. Остаточно правовий статус Президента України було визначено Конституцією України від 28 червня 1996 р.

Після набуття чинності Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року та утвердження парламентсько-президентської форми державного правління конституційно- правовий статус Президента України зазнав певних змін у частині обмеження низки повноважень глави держави у сфері виконавчої влади. Зазначене породило феномен «дуалізму виконавчої влади» та не завжди виправданої політичної конкурентності глави держави, уряду та парламенту щодо порядку формування та здійснення виконавчої влади у державі.

Після прийняття Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. № 20-рп (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року був визнаний неконституційним і втратив чинність. Конституційний Суд України також зобов'язав привести нормативно-правові акти у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. у редакції, що існувала до внесення в неї змін Законом «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року. Це мало наслідком відродження президентсько-парламентської форми республіканського державного правління та посилання функцій і повноважень Президента України насамперед у сфері виконавчої влади.

В 2014 році було визнано незаконним повернення до Конституції України в редакції 1996 року та відновлено дію Конституції України в редакції 2004 року, чим повернено до парламентсько-президентської форми правління. Триває робота над змінами до Конституції України, які покликані оптимізувати систему органів виконавчої влади в Україні та привести законодавство в цій сфері, а також практику державного управління у відповідність до чинної Конституції України.

 

3. Поняття та види виборів Президента України.

 

Легітимність глави держави у президентських республіках залежить від дотримання у разі його обрання конституції та законів. Очевидним є і те, що виборча система, за якою обирається президент, визначається формою республіканського правління. У президентських і напівпрезидентських республіках глава держави обирається всенародно, а в парламентських - парламентом. При цьому всенародне обрання президента республіки виправдовує наділення його широким колом завдань, функцій і повноважень і водночас покладає на нього великі обов'язки щодо здійснення влади як усередині держави, так і поза її межами, у міжнародних стосунках.

Вибори Президента України мають свою історію, позначену здобутками й певними недоліками. До перших слід віднести демократичний характер цих виборів, визнаний міжнародним співтовариством, а до недоліків - своєрідну «традицію» внесення зміни до виборчого законодавства напередодні або під час виборів, що ускладнює не лише перебіг виборів, а й процес встановлення їх результатів.

Станом на 2015 рік в Україні проведено 2 позачергових (1994 р., 2014 р.) та 4 чергових (1991,1999, 2004, 2010 рр.) виборів Президента. При цьому перші вибори Президента України проводилися 1 грудня 1991 року одночасно з всеукраїнським референдумом, на якому громадяни більшістю голосів підтримали Акт проголошення незалежності України, що дає підстави вважати їх установчими, першими для України загальнонародними виборами глави держави.

Кожні вибори Президента України різнилися своїм законодавчим забезпеченням, кількістю та складом кандидатів у Президенти, виборчою системою, яка застосовувалася під час голосування, та підрахунком голосів, а також політико-правовою і соціально- економічною ситуацією в державі напередодні їх проведення.

Під час перших виборів Президента України в 1991 р. застосовувалася виборча система абсолютної більшості. У випадку відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість голосів від числа тих виборців, що брали участь у голосуванні, передбачався другий тур, у якому змагалися два кандидати на посаду Президента України, котрі набрали більшість голосів у першому турі. Натомість беззаперечну перемогу в першому турі (61,69 %) здобув Леонід Кравчук, який і став першим Президентом України.

Другі вибори Президента України 1994 р. відбулися достроково, що обумовлювалося масштабною політичною та соціально-економічною кризою в суспільстві та державі. Як відомо, 17 червня 1993 року Верховна Рада України на вимогу шахтарів-страйкарів із Донбасу прийняла постанову про проведення всеукраїнського референдуму, на якому мало бути вирішено питання про довіру (недовіру) Президентові України і Верховній Раді. Разом з тим з організаційно-правових причин такий референдум не відбувся. Натомість було призначено дострокові вибори Президента України, перший тур яких відбувся 26 червня 1994 року, а другий - 10 липня 1994 року.

На виборах змагалося 7 кандидатів у Президенти. У другий тур зі значним відривом від інших кандидатів вийшли Л. М. Кравчук і Л. Д. Кучма, останній з яких, попри відставання в першому турі, й став другим Президентом України.

Треті вибори Президента України відбулися в 1999 р. із застосуванням виборчої системи абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, який набрав абсолютну більшість голосів, передбачався другий тур, в якому брали участь два кандидати у Президенти України, отримавши найбільшу кількість голосів у першому турі. Але в другому турі достатньо було набрати голосів більше, ніж у суперника.

У президентських перегонах 1999 року взяли участь тринадцять кандидатів, більшість із яких були висуванцями від різних політичних партій. У другий тур вийшли діючий на той час Президент України Л. Д. Кучма та П. М. Симоненко - лідер Комуністичної партії України. Із суттєвим розривом перемогу здобув Л. Д. Кучма (56,26 %) і вдруге поспіль став Президентом України.

Під час проведення четвертих виборів Президента України в 2004 р. у першому турі, який відбувся 31 жовтня 2004 р., за симпатії громадян змагалися двадцять чотири кандидати на посаду Президента. У другий тур виборів потрапили В. А. Ющенко та В. Ф. Янукович, останній з яких здобув у другому турі виборів 21 листопада 2004 р. 49,46% голосів виборців із числа тих, хто брав участь у голосуванні.

Разом з тим 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав результати другого туру недійсними у зв'язку з численними порушеннями і призначив переголосування другого туру виборів (його ще хибно називають «третім туром виборів») на 26 грудня 2004 р. Під час переголосування ЦВК встановила, що 51,99% громадян України віддали свої голоси на користь В. А. Ющенка. 20 січня 2005 р. штаб В. Ф. Януковича подав до Верховного Суду України судовий позов щодо скасування результатів переголосування через нові порушення виборчого законодавства, але він був відхилений. Того ж дня ЦВК офіційно оприлюднив результати виборів, на яких третім Президентом України було обрано В. А. Ющенка.

На п'ятих виборах Президента України дата проведення чергових виборів Президента України була призначена Верховною Радою України спочатку на останню неділю жовтня 2009 р., як це було передбачено Законом «Про вибори Президента України», а пізніше, під впливом відповідного рішення Конституційного Суду України про неконституційність проведення виборів у 2009 р. - на 17 січня 2010 р., останній тиждень п'ятирічного терміну повноважень глави держави, як це передбачено чинною Конституцією України. Незадовго до проведення чергових виборів глави держави, 21 серпня 2009 р. парламентарії прийняли Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України», яким було змінено низку параметрів організації та проведення виборів Президента.

На президентських виборах 2010 р. використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався другий тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У другому турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.

У першому турі виборів Президента України змагалося 18 кандидатів на посаду глави держави, і найбільшу кількість голосів набрали кандидати у Президенти України лідер Партії регіонів В.Ф. Янукович (35,32%) і лідер однойменного блоку політичних партій і чинний на той час Прем'єр-міністр України Ю. В. Тимошенко (25,05 %). У другому турі, який відбувся 7 лютого 2010 р., більшість голосів виборців (48,95 %) отримав В. Ф. Янукович, який став четвертим законно обраним Президентом України. Спроби кандидата в Президенти України Ю.В. Тимошенко оскаржити результати виборів у Вищому адміністративному суді виявилися безрезультатними. 25 лютого 2010 р. відбулася урочиста інавгурація Президента України В. Ф. Януковича.

Шості (позачергові) вибори Президента України відбулися 25 травня 2014 року в звязку із самоусуненям В.Я. Януковичем від виконання свох обов`язків та вчиненням тяжкого злочину проти Українського народу. У передвиборній боротьбі взяло участь 21 кандидат. Однак. остаточну перемогу у всіх округах вже у першому турі здобув П. О. Порошенко.

Отже, вибори Президента України як форма безпосереднього народовладдя є волевиявленням Українського народу щодо заміщення поста Президента України шляхом голосування.

Наведемо загальну правову характеристику виборів Президента України та їх відповідно до Конституції України і Закону «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р., який донині зберігає свою чинність.

Розрізняють кілька видів президентських виборів. Відповідно до чинного законодавства вибори Президента України можуть бути:

1) черговими;

2) позачерговими;

3) повторними.

Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку його повноважень, тобто кожні п'ять років. 1 лютого 2011 р. був прийнятий Закон «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських селищних голів», яким передбачалося вибори Президента проводити в останню неділю березня п`ятого року повноважень.

Позачергові вибори Президента України проводяться у зв'язку з достроковим припиненням повноважень Президента України у випадках, передбачених Конституцією України. Відповідно до ст. 108 Конституції повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті.

Повторні вибори Президента України проводяться відповідно до Закону у випадках:

1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

 1-1) у разі коли після закінчення строку реєстрації кандидатів на пост Президента України не зареєстровано жодного кандидата;

 2) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури;

 3) у разі коли вибори Президента України визнані такими, що не відбулися;

 4) якщо особа після її обрання не набула мандата у порядку та у строк, встановлені Конституцією України та цим Законом.

Повторне голосування призначається, якщо до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів було включено більше двох кандидатів на пост Президента України і за результатами голосування у день виборів Президента України жоден кандидат не був обраний. Відповідно до вимог закону Центральна виборча комісія приймає рішення про проведення повторного голосування, про що зазначається у протоколі про підсумки голосування у день виборів Президента України.

Строки проведення чергових виборів Президента України визначаються Конституцією України, але всі вибори Президента України призначаються Верховною Радою України. Про призначення виборів глави держави Верховна Рада України приймає відповідну постанову.

Чергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента України.

Верховна Рада України призначає чергові вибори Президента України не пізніш як за 100 днів до дня виборів. Верховна Рада України забезпечує опублікування рішення про призначення чергових виборів Президента України у засобах масової інформації.

Виборчий процес чергових виборів Президента України розпочинається за дев’яносто днів до дня голосування. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу шляхом прийняття рішення не пізніш як за дев’яносто один день до дня голосування.

Позачергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю дев’яностоденного строку з дня їх призначення Верховною Радою України.

 

4. Принципи виборів Президента України.

 

Сутність і зміст виборів Президента України в загальному вигляді відображають принципи виборів глави держави. Загальні принципи виборів як форма безпосереднього народовладдя визначаються, як відомо, чинною Конституцією України (ст. 71). В ній, зокрема, зазначено, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Відповідно Закон «Про вибори Президента України», що діє зі змінами, насамперед стверджує відповідність основних принципів виборів Президента України конституційним принципам виборів до органів державної влади та до органів місцевого самоврядування.

Принцип загальності, тобто загального виборчого права, означає, за цим законом право голосу на виборах Президента України мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років.

У законі про вибори Президента України також детально визначається зміст загального виборчого права. Громадяни України, які мають право голосу, можуть брати участь у роботі виборчих комісій як їх члени, а також у проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів Президента України й інших заходах у порядку, визначеному цим та іншими законами України.

Законом забороняються будь-які прямі чи непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними й іншими ознаками.

Виняток із загального виборчого права за законом один: не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним.

Вибори Президента України є рівними:

1)кожний громадянин України на виборах Президента України має один голос;

2) виборець може використати свій голос у день голосування тільки на одній виборчій дільниці.

При цьому рівне виборче право стосується не лише виборців, а й кандидатів: усі кандидати на пост Президента України мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі.

Звичайно, дія цих заборон потребує постійної уваги з боку контролюючих суб'єктів, але вони переважно є реальними, дієвими.

Вибори Президента України є прямими (ст. 4). Це означає, що громадяни України безпосередньо обирають Президента України.

Голосування на виборах Президента України є таємним. Це означає, що контроль за волевиявленням виборців забороняється (ст. 7).

Закон «Про вибори Президента України» проголошує також добровільність участі у виборах і вільний характер виборів. Участь громадян України у виборах Президента є добровільною (ст. 5). Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах.

Вибори Президента України є вільними. При цьому чинним законодавством виборцям забезпечуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення під час голосування. Законом «Про вибори Президента України» забороняється застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та виявленню волі виборця (ст. 6).

Вельми важливим принципом виборів є принцип особистого голосування. Відповідно до Закону «Про вибори Президента України» (ст. 8) кожний виборець голосує на виборах Президента особисто. Голосування за інших осіб, а також передавання виборцем права голосу будь-якій іншій особі заборонено.

Поряд з основними засадами (принципами) активного виборчого права, тобто права виборців, права обирати, у Законі «Про вибори Президента України» всебічно визначено основні засади й пасивного виборчого права, тобто права бути обраним (права балотуватися, права кандидатів).

Відповідно до ст. 9 Закону «Про вибори Президента України» Президентом України може бути обраний:

1) громадянин України, який на день виборів досяг 35 років;

2) має право голосу;

3) володіє державною мовою;

4) проживає в Україні протягом 10-ти останніх перед днем виборів років.

Водночас Закон «Про вибори Президента України» передбачає спеціальні обмеження пасивного виборчого права. Зокрема, не може бути висунутим на пост Президента України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Особливим обмеженням для кандидатів на пост Президента України є термін перебування на цьому посту. Відповідно до Конституції (ст. 103) і Закону України «Про вибори Президента України» одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Особа, яка двічі поспіль обиралася на пост Президента України, не може бути висунута кандидатом на цей пост. Крім того, особа, повноваження якої на посту Президента України були припинені достроково відповідно до Конституції України, не може бути висунута кандидатом на пост Президента України на позачергових виборах, призначених у зв'язку із зазначеним припиненням повноважень.

Право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право, як зазначено в Законі «Про вибори Президента України», реалізується ними через:

1) політичні партії та їх виборчі блоки;

2) самовисування.

Тим самим основними суб'єктами висування кандидатів на пост Президента України об'єктивно стають політичні партії та їх виборчі блоки, а кандидати на пост Президента і майбутні президенти стають переважно представниками відповідних політичних партій та їх блоків.

Закон «Про вибори Президента України» не виключає самовисування кандидатів, у тому числі щодо позапартійних кандидатів (приклад вибори 2014 р.)

 

5. Засади, суб’єкти та стадії виборчого процесу

на виборах Президента України.

 

Поряд з основними принципами виборів Президента Закон «Про вибори Президента України» визначає також основні засади (принципи) виборчого процесу:

- законності та заборони втручання будь- кого у цей процес;

- політичного плюралізму та багатопартійності;

- публічності та відкритості виборчого процесу;

- рівності всіх кандидатів на пост Президента України;

- рівності прав партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу;

- свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу кандидатів на пост Президента України до засобів масової інформації;

- неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб до кандидатів на пост Президента України, партій (блоків) та ін.

Закон «Про вибори Президента України» детально врегулював виборчий процес, тобто порядок виборів загалом і всі його основні стадії.

Процес виборів Президента України являє собою цілісну систему послідовних процедурно-процесуальних дій, яка вважається виборчим процесом.

Закон визначає виборчий процес як здійснення відповідними суб'єктами виборчих процедур, передбачених чинним законодавством і насамперед Законом «Про вибори Президента України».

Суб'єктами виборчого процесу за Законом «Про вибори Президента України» є:

1) виборець;

2) виборчі комісії, утворені відповідно до цього Закону та Закону України «Про Центральну виборчу комісію»;

3) кандидати на пост Президента України, зареєстровані у порядку, встановленому законом;

4) партії (блоки), які висунули кандидатів на пост Президента України;

5) уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу та від кандидатів на пост Президента України.

Документом, який підтверджує громадянство України, є:

 

1) паспорт громадянина України;

2) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

3) дипломатичний паспорт;

4) службовий паспорт;

5) військовий квиток (виключно для військовослужбовців строкової служби);

6) тимчасове посвідчення громадянина України;

7) картка (довідка) установи виконання покарань або слідчого ізолятора, що повинна містити: прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік народження, громадянство, фотокартку особи, підпис керівника та печатку установи, - для осіб, які перебувають в установах виконання покарань або слідчих ізоляторах.

 

Виборчий процес є складним, багатогранним явищем. Відповідно, він поділяється на низку стадій (етапів, процедур), а саме:

1) висування та реєстрація кандидатів на пост Президента України;

2) утворення окружних та дільничних виборчих комісій;

3) проведення передвиборної агітації;

4) утворення спеціальних виборчих дільниць, що існують на тимчасовій основі;

5) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення;

6) голосування у день виборів Президента України;

7) підрахунок голосів виборців;

8) встановлення підсумків голосування;

9) встановлення результатів виборів Президента України та їх офіційне оголошення;

10) припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій.

 

У разі необхідності виборчий процес може включати також такі стадії:

 

1) повторне голосування;

2) підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків повторного голосування і результатів виборів Президента України та їх офіційне оголошення.

 

Вибори Президента України проводяться по єдиному загальнодержавному одномандатному виборчому округу, який включає в себе:

- всю територію України;

- закордонний виборчий округ.

Для проведення виборів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів.

 

Для підготовки, організації і проведення виборів Президента України використовуються одномандатні виборчі округи, що були утворені відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" і діють на постійній основі.

Для підготовки, організації і проведення голосування та підрахунку голосів виборців використовуються звичайні, спеціальні та закордонні виборчі дільниці, утворені на постійній основі відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України", а також спеціальні дільниці, що утворюються на тимчасовій основі.

Спеціальні виборчі дільниці, що існують на тимчасовій основі, утворюються окружною виборчою комісією на підставі подань районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій чи виконавчих комітетів міських рад міст обласного (республіканського в Автономній Республіці Крим) значення, форма яких затверджується Центральною виборчою комісією. Зазначені подання повинні надійти до відповідної окружної виборчої комісії не пізніш як за 35 днів до дня голосування.

Вибори Президента України організовують і проводять:

1) Центральна виборча комісія;

2) окружні виборчі комісії;

3) дільничні виборчі комісії.

 

Повноваження виборчих комісій щодо підготовки та проведення виборів Президента України поширюються:

1) Центральної виборчої комісії - на всю територію України;

2) окружної виборчої комісії - на територію відповідного територіального виборчого округу;

3) дільничної виборчої комісії - на територію відповідної виборчої дільниці.

 

Центральна виборча комісія здійснює повноваження окружної виборчої комісії в закордонному виборчому окрузі.

 

Окружна виборча комісія є юридичною особою. Окружна виборча комісія є комісією вищого рівня щодо усіх дільничних виборчих комісій на території відповідного територіального виборчого округу з питань виборів Президента України.

 

Дільнична виборча комісія не є юридичною особою. Дільнична виборча комісія є суб'єктом відповідного виборчого процесу, має право звернення у межах своїх повноважень до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ та організацій, їх посадових та службових осіб. Дільнична виборча комісія має власну печатку, зразок якої затверджується Центральною виборчою комісією.

 

Окружна виборча комісія утворюється Центральною виборчою комісією не пізніш як за 40 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії у кількості не менше 12 осіб.

 

Подання стосовно кандидатур до складу окружних виборчих комісій (по одній особі до однієї виборчої комісії від одного кандидата) вносяться кандидатами на пост Президента України, які зареєстровані у Центральній виборчій комісії. Подання стосовно кандидатур до складу окружних виборчих комісій вноситься до Центральної виборчої комісії на паперових носіях та в електронному вигляді не пізніш як за сорок п’ять днів до дня виборів за підписом кандидата на пост Президента України або його уповноваженого представника у Центральній виборчій комісії.

 

Дільнична виборча комісія утворюється відповідною окружною виборчою комісією не пізніш як за 18 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії у кількості не менше дев’яти осіб.

На виборчих дільницях, де кількість виборців не перевищує п’ятдесяти осіб, дільнична виборча комісія може утворюватися у складі голови, секретаря та двох - чотирьох членів комісії.

Право подання кандидатур до складу дільничних виборчих комісій (по одній особі до однієї виборчої комісії від одного кандидата) мають кандидати на пост Президента України. Подання щодо кандидатур до складу дільничних виборчих комісій вноситься до окружної виборчої комісії на паперових носіях та в електронному вигляді не пізніш як за двадцять три дні до дня виборів за підписом довіреної особи кандидата на пост Президента України у загальнодержавному або відповідному територіальному виборчому окрузі.

 

Повноваження Центральної виборчої комісії щодо організації підготовки і проведення виборів Президента України визначаються Законом України "Про Центральну виборчу комісію", Законом України «Про вибори Президента України» та іншими законами.

 

 

Центральна виборча комісія:

1) приймає обов’язкові для застосування виборчими комісіями роз’яснення з питань виконання Закону, здійснює організаційно-методичне забезпечення їх діяльності;

2) здійснює контроль за додержанням і однаковим застосуванням законодавства про вибори Президента України виборцями, окружними і дільничними виборчими комісіями та їх членами, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами цих органів, підприємствами, закладами, установами, організаціями та їх посадовими особами, кандидатами на пост Президента України, їх представниками у Центральній виборчій комісії, довіреними особами, партіями - суб’єктами виборчого процесу, офіційними спостерігачами, громадськими організаціями;

3) скликає у разі необхідності за власною ініціативою засідання виборчої комісії нижчого рівня;

4) контролює використання виборчими комісіями коштів Державного бюджету України із залученням до проведення перевірок працівників відповідних державних органів;

5) встановлює норми і перелік необхідного обладнання, інвентарю, вимоги до такого обладнання та порядок його зберігання, вимоги щодо приміщень для голосування, а також перелік послуг, які надаються виборчим комісіям;

6) припиняє рух коштів на рахунках виборчих комісій в установах банків після закінчення строку повноважень виборчих комісій або в разі порушення ними кошторисно-фінансової дисципліни, приймає рішення про перерахування залишків коштів на рахунок Центральної виборчої комісії для подальшого використання для потреб виборчої кампанії;

7) реєструє кандидатів на пост Президента України, довірених осіб кандидатів;

8) забезпечує виготовлення і розміщення на загальнодержавних каналах теле- і радіомовлення інформаційних програм для виборців з роз'ясненням засад і порядку проведення виборів, їх ролі у житті суспільства і держави, процедури голосування, прав та обов'язків виборців, механізмів контролю за дотриманням законодавства про вибори Президента України;

9) вирішує питання використання засобів масової інформації для проведення передвиборної агітації;

10) затверджує текст та форму інформаційних плакатів, а також плакатів, що роз’яснюють порядок голосування та відповідальність за порушення законодавства про вибори Президента України, забезпечує виготовлення відповідних плакатів і передає їх окружним виборчим комісіям;

11) здійснює контроль за надходженням і використанням коштів особистих виборчих фондів кандидатів, залучає до проведення відповідних перевірок органи доходів і зборів, а також установи банків, в яких відкрито відповідні рахунки;

12) затверджує форму, колір і текст виборчого бюлетеня для голосування, забезпечує централізоване виготовлення виборчих бюлетенів установленого зразка, бланків протоколів виборчих комісій про підрахунок голосів та встановлення результатів голосування, іншої виборчої документації, забезпечує їх облік і передає їх окружним виборчим комісіям;

13) встановлює форми виборчих документів, затверджує зразки печаток та вивісок виборчих комісій, забезпечує виготовлення печаток окружних і дільничних виборчих комісій, штампів "Вибув" та передачу їх окружним виборчим комісіям, визначає порядок зберігання та передачі виборчих документів до відповідних державних архівних установ;

14) реєструє офіційних спостерігачів від іноземних держав, міжнародних організацій;

15) надає дозвіл громадським організаціям мати офіційних спостерігачів під час виборів Президента України;

16) реєструє офіційних спостерігачів у закордонному окрузі;

17) передає представнику Міністерства закордонних справ України виборчі бюлетені, бланки іншої документації, печатки, штампи для передачі їх дільничним виборчим комісіям закордонних виборчих дільниць;

18) розглядає заяви і скарги на рішення, дії або бездіяльність окружних виборчих комісій та/або їх членів і приймає рішення з цих питань;

19) встановлює підсумки голосування та складає протокол про підсумки голосування в межах закордонного округу;

20) здійснює повноваження відповідної окружної виборчої комісії у разі ненадходження протоколу від окружної виборчої комісії про підсумки голосування у територіальному виборчому окрузі у строки, визначені цим Законом, а також у разі бездіяльності окружної виборчої комісії;

21) у тримісячний строк з дня офіційного опублікування результатів виборів надсилає до Рахункової палати звіт про використання коштів Державного бюджету України, виділених на підготовку та проведення виборів Президента України;

22) здійснює інші повноваження відповідно до цього та інших законів України.

 

Окружна виборча комісія щодо організації підготовки і проведення виборів Президента України:

1) здійснює контроль за додержанням законодавства про вибори Президента України;

2) утворює спеціальні виборчі дільниці у випадках, визначених Законом;

3) утворює дільничні виборчі комісії;

4) спрямовує діяльність дільничних виборчих комісій;

5) скликає в разі необхідності за власною ініціативою засідання дільничної виборчої комісії;

6) надає правову, організаційно-методичну, технічну допомогу дільничним виборчим комісіям, організовує навчання їх членів з питань організації виборчого процесу;

7) у порядку, встановленому Центральною виборчою комісією, вирішує питання розподілу та використання коштів дільничними виборчими комісіями, контролює забезпечення дільничних виборчих комісій приміщеннями, транспортом, засобами зв'язку; в межах своєї компетенції розглядає і вирішує інші питання матеріально-технічного забезпечення проведення виборів;

8) контролює складання списків виборців і подання їх для загального ознайомлення;

9) сприяє разом з відповідними органами виконавчої влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування організації зустрічей кандидатів з виборцями;

10) забезпечує передачу дільничним виборчим комісіям після їх утворення виборчих бюлетенів встановленого зразка, інформаційних плакатів, плакатів, що роз’яснюють порядок голосування та відповідальність за порушення законодавства про вибори Президента України, отриманих від Центральної виборчої комісії, а також виготовлення та постачання бланків іншої документації відповідно до цього Закону;

11) встановлює підсумки голосування по територіальному виборчому округу, складає протокол про підсумки голосування та надсилає його до Центральної виборчої комісії;

12) визнає голосування на виборчій дільниці недійсним;

13) забезпечує проведення повторного голосування відповідно до рішення Центральної виборчої комісії про призначення повторного голосування по виборах Президента України, а також проведення повторних виборів;

14) реєструє офіційних спостерігачів від кандидатів у Президенти України, від партій - суб’єктів виборчого процесу, від громадських організацій у відповідному територіальному окрузі;

15) забезпечує передачу дільничним виборчим комісіям після їх утворення отриманих від Центральної виборчої комісії печаток цих комісій та штампів "Вибув" дільничних виборчих комісій;

16) розглядає в межах своїх повноважень звернення, заяви і скарги щодо організації та проведення виборів у межах територіального виборчого округу, а також звернення, заяви і скарги на рішення та дії чи бездіяльність дільничних виборчих комісій та/або їх членів і приймає щодо них рішення;

17) заслуховує інформацію дільничних виборчих комісій, місцевих органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування з питань підготовки і проведення виборів Президента України;

18) забезпечує передачу на зберігання до відповідної державної архівної установи виборчої та іншої документації в порядку, встановленому Центральною виборчою комісією;

 

Повноваження окружної виборчої комісії починаються з моменту складення присяги не менш як двома третинами її складу, визначеного при її утворенні, на її першому засіданні, яке проводиться не пізніш як на другий день після дня прийняття рішення про її утворення і скликається її головою.

 

Повноваження окружної виборчої комісії припиняються через десять днів після дня офіційного оголошення Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України.

 

Дільнична виборча комісія щодо організації підготовки і проведення виборів Президента України:

1) здійснює контроль за додержанням та однаковим застосуванням законодавства про вибори Президента України;

2) отримує список виборців від органу ведення Державного реєстру виборців або Міністерства закордонних справ України, складає список виборців, подає його для загального ознайомлення та вносить до нього зміни;

3) створює умови для ознайомлення виборців з відомостями про всіх кандидатів, їх передвиборними програмами, а також із рішеннями Центральної виборчої комісії, відповідної окружної виборчої комісії, власними рішеннями та повідомленнями;

4) завчасно вручає або надсилає виборцям іменні запрошення, отримані від органу ведення Державного реєстру виборців, із зазначенням дати проведення виборів, адреси приміщення для голосування, часу початку і закінчення голосування;

5) забезпечує підготовку приміщення для голосування та виборчих скриньок;

6) вносить за рішенням Центральної виборчої комісії зміни до виборчого бюлетеня;

7) організовує голосування на виборчій дільниці;

8) проводить підрахунок голосів, поданих на виборчій дільниці, складає протокол про підсумки голосування та надсилає його до відповідної окружної виборчої комісії;

9) визнає недійсним голосування на виборчій дільниці;

10) розглядає звернення, заяви і скарги з питань внесення змін до списку виборців, організації та проведення голосування і підрахунку голосів на виборчій дільниці та в межах своїх повноважень приймає щодо них рішення;

 

Повноваження дільничної виборчої комісії починаються з моменту складення присяги більшістю від складу, визначеного при її утворенні, на засіданні комісії, що проводиться не пізніш як на другий день після дня прийняття рішення про її утворення і скликається її головою.

 

Повноваження дільничної виборчої комісії припиняються через п’ять днів після дня офіційного оголошення Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України.

 

Дільнична виборча комісія припиняє свою діяльність одночасно з припиненням її повноважень.

Органи ведення Державного реєстру виборців складають попередні списки виборців для звичайних виборчих дільниць відповідно до Закону України "Про Державний реєстр виборців", а також виготовляють іменні запрошення.

Висування кандидатів на пост Президента України здійснюється:

1) партіями;

2) шляхом самовисування.

Кандидат на пост Президента України може бути висунутим та зареєстрованим тільки від однієї партії.

Партія може висунути кандидатом на пост Президента України:

1) особу, яка є членом цієї партії;

2) позапартійного громадянина, який має право бути обраним Президентом України.

 

Грошова застава вноситься партією, яка висунула кандидата на пост Президента України, або кандидатом на пост Президента України у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії (після початку виборчого процесу та до подання документів Центральній виборчій комісії для реєстрації) у розмірі два мільйони п’ятсот тисяч гривень.

 

Грошова застава повертається суб’єкту її внесення (партії чи кандидату на пост Президента України) у разі, якщо відповідного кандидата визнано обраним Президентом України або включено до виборчого бюлетеня для повторного голосування. В інших випадках грошова застава не повертається і перераховується до Державного бюджету України.

 

У разі прийняття Центральною виборчою комісією рішення про відмову в реєстрації кандидата на пост Президента України, внесена грошова застава у п’ятиденний строк з дня його прийняття перераховується суб’єкту її внесення (відповідно на рахунок партії або рахунок, зазначений кандидатом на пост Президента України).

 

У виборчому процесі можуть брати участь офіційні спостерігачі від кандидатів на пост Президента України, від партій, які висунули кандидатів на пост Президента України, від громадських організацій, які зареєстровані. Офіційні спостерігачі від іноземних держав та міжнародних організацій можуть вести спостереження за ходом виборчого процесу.

 

Кандидат на пост Президента України:

1) може мати не більше 5 довірених осіб в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі та по одній довіреній особі у кожному територіальному окрузі;

2) має право делегувати одного уповноваженого представника до Центральної виборчої комісії з правом дорадчого голосу, який представляє його інтереси в Центральній виборчій комісії під час виборчого процесу.

 

Голосування проводиться у день виборів та у день повторного голосування з 8 до 20 години. На закордонних виборчих дільницях голосування проводиться за місцевим часом країни, де утворені ці дільниці.

 

Центральна виборча комісія на своєму засіданні протягом 10 днів, але не пізніше ніж на третій день з дня отримання всіх протоколів окружних виборчих комісій про підсумки голосування в межах відповідних територіальних виборчих округів на підставі цих протоколів, у тому числі з поміткою "Уточнений", та протоколу Центральної виборчої комісії про підсумки голосування в межах закордонного виборчого округу встановлює результати виборів Президента України, про що складає протокол.

Центральна виборча комісія зобов’язана встановити результати виборів Президента України незалежно від кількості виборчих дільниць/виборчих округів, на яких/в межах яких голосування не було організоване і проведене.

 

 

6. Поняття та класифікація функцій і повноважень Президента України.

 

Функції та повноваження Президента України:

1) конкретизують його конституційно-правовий статус;

2) визначають основні напрями і види діяльності глави держави та його компетенцію.

Вони є похідними від завдань глави держави, визначених у ст. 102 Конституції України, яка встановлює, що Президент України:

1) є главою держави;

2) виступає від її імені.

Президент України є гарантом :

1) державного суверенітету;

2) територіальної цілісності України;

3) додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Згідно зі ст. 106 Конституції України, глава держави в Україні також покликаний забезпечувати державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Саме ці завдання визначають роль і місце Президента України в суспільстві та державі.

Наведені завдання Президента України реалізуються через низку його функцій. Під функціями Президента України слід розуміти основні напрями і види діяльності глави держави щодо гарантування державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, а також забезпечення державної незалежності, національної безпеки та правонаступництва держави.

Функції Президента України, з огляду на множинність і складність завдань, визначених Конституцією України, є досить різноманітними. Вчені по-різному класифікують ці функції.

І. З а спрямованістю їх можна поділяти на:

1) внутрішні;

2) зовнішньополітичні.

ІІ. За сферою юридичної діяльності на:

1) правотворчі;

2) правозастосовні.

ІІІ. За змістом на:

1) функції щодо державного будівництва та управління;

2) здійснення керівництва Воєнною організацією України;

3) здійснення зовнішньої політики;

4) реалізації кадрової політики;

5) забезпечення стримувань і противаг між гілками влади через механізми політико-правового арбітражу тощо.

Утім найбільш об'єктивне уявлення про основні функції Президента України та їх систему дає аналіз відповідних положень Конституції, зокрема, ч. 1 ст. 106 та ін. Основними функціями Президента України є:

1) представницька;

2) установча (державотворча);

3) безпекова та оборонна;

4) зовнішньополітична;

5) правозахисна;

6) програмна;

7) правотворча;

8) контрольна;

9) арбітражна;

10) кадрова;

11) нагородна та ін.

Ці функції перебувають у комплексних доктринальних, предметних, функціональних, структурних та інших правових зв'язках і утворюють систему функцій Президента України.

 

Реалізація визначених функцій глави держави передбачає наділення його відповідними повноваженнями .

Повноваження Президента України – це нормативно визначені права і обов'язки щодо ефективного здійснення функцій Президента України. Права та обов'язки Президента України становлять серцевину його конституційно-правового статусу.

П овноваження Президента України мають виключний характер та вичерпно визначені в Конституції України. Так, ч. 2 ст. 106 Конституції України забороняє Президентові передавати свої повноваження іншим особам або органам, а відповідно до п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України, повноваження Президента України визначаються виключно Конституцією України.

На цю обставину неодноразово вказував у своїх актах Конституційний Суд України. У Рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року № 7-рп (справа про гарантії діяльності народного депутата України) зазначено, що «повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов'язки)». Такої ж правової позиції Конституційний Суд України послідовно дотримувався у своїх рішеннях від 7 квітня 2004 року № 9-рп (справа про Координаційний комітет), від 16 травня 2007 року № 1-рп (справа про звільнення судді з адміністративної посади) та ін.

Конституційні повноваження Президента України в цілому узгоджуються із запропонованою системою функцій глави держави.

П редставницька функція Президента України має універсальний характер і отримує своє втілення в більшості з визначених в Основному Законі повноважень глави держави, які так чи інакше пов'язані з його мандатом, здобутим у результаті перемоги на всенародних прямих виборах. Відповідно, здійснюючи свої конституційні функції та повноваження, Президент України представляє законні інтереси громадян України та Українського народу в цілому.

 

 

7. Установчі, безпекові, оборонні та зовнішньополітичні повноваження Президента України.

 

Первинними у системі повноважень Президента України слід вважати його права та обов'язки, спрямовані на здійснення установчої влади, тобто йдеться про установчі повноваження Президента України.

Зокрема, призначення та проголошення загальнодержавного референдуму, призначення позачергових виборів до парламенту, утворення судів тощо.

Установчі повноваження Президента України, визначені в ч. 1 ст. 106 Конституції України, є різноманітними і стосуються різних сфер державотворення.

До них слід віднести такі:

1) призначення всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України в порядку, встановленому ст. 156 Основного Закону, та проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, в разі дотримання суб'єктами ініціювання вимог ст. 72 Конституції України;

2) призначення позачергових виборів до Верховної Ради України у період 60-ти днів з дня опублікування указу глави держави про дострокове припинення повноважень парламенту;

3) утворення судів загальної юрисдикції у визначеному Законом України «Про судоустрій і статус суддів» порядку;

4) створення у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб.

Враховуючи те, що Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, а також Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України та очолює Раду національної безпеки і оборони України, питому вагу його повноважень становлять безпекові та оборонні повноваження. До таких повноважень глави держави слід віднести його права та обов'язки щодо:

1) забезпечення державного суверенітету та національної безпеки;

2) здійснення керівництва у сферах національної безпеки і оборони;

3) здійснення повноважень Верховного Головнокомандувача та призначення на посади та звільнення з посад вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань;

    4) керівництво Радою національної безпеки і оборони України;

внесення до парламенту подання про оголошення стану війни та прийняття рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти нашої держави;

    5) прийняття рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

6) прийняття рішення про введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з подальшим затвердженням цих рішень парламентом.

Слід звернути увагу, що Президент України здійснює загальне керівництво не лише Збройними Силами України, а й «іншими військовими формуваннями».

Іншими військовими формуваннями ст. 1 Закону «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р. визначає сукупність військових з'єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності та національних інтересів, територіальної цілісності та недоторканності в разі збройної агресії, збройного конфлікту чи загрози нападу шляхом безпосереднього ведення воєнних дій. На сьогодні Президентові України належить загальне керівництво Службою безпеки України, Службою зовнішньої розвідки, Управлінням державної охорони й іншими військовими формуваннями. Це дозволяє главі держави своєчасно й у повному обсязі забезпечувати правовий режим національної безпеки і оборони України.

 

Визначальними для Президента України як глави суверенної держави є також зовнішньополітичні повноваження. Особливістю цих повноважень є їх дуалістична правова природа - при їх визначенні, Конституція України врахувала загальновизнані принципи і норми міжнародного права щодо правового статусу глави держави та його правосуб'єктності в міждержавних відносинах.

Президент України представляє державу в міжнародних відносинах і виступає від імені Української держави. При цьому затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, але вимагають затвердження, здійснюються Президентом України через видання відповідного указу.

---

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 304; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!