Виникнення журналістики в Давньому Китаї.
ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ» 1) Становлення публіцистики і журналістики в античній культурі. Давньогрецька та давньоримська риторична публіцистика. Первинні форми збору і поширення інформації вчені пов’язують з античним світом. Кажуть, що розпочалося це із Єгипту. XVII ст. до н.е. (1750 р.) в Луврській колекції папірусів знайдено документ, в якому міністр Розмара коментує декілька статтей офіційного органу («Рукописний палацовий журнал» – умовна назва). Інші зразки стосуються античної Греції та Риму. Цьому сприяло ораторське мистецтво або риторика. Людина повинна була вміти гарно говорити. У стародавній Греції ритори дуже шанувалися. Риторику поділяли на: - Судову риторику; - Політичну; - Урочисту. Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професію логографа (той, що пише промови для інших) і супроводжувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом численних прийомів і фігур: «загальні місця», ентімема (риторичні силогізми) софізми, енкоміея (хвалебна промова), погос (гнівне обвинувачення), іронія. Заслуговує на увагу поява діалогу як форми філософської публіцистики (Сократ, Платон) і діатріби – жанрової форми філософсько-моралістичної «настанови». Антична історіографія, епістолографія, публіцистика закладали основу майбутньої періодичності письмових текстів. На відміну від грецького полісу, римська культура сприймалася як цивілізація індивідуальностей. Це зумовило пріоритет писемної культури. Звідси жанрове розмаїття історичних записів (фасти, анали), активний розвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливе місце посідали римські афіші. «Corpus inscriptionum Latinarum» нараховує 120 тисяч написів. Ці засоби інформування були достатніми для жителів Рима. Але ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функції інформаторів виконували довірені особи, або ж ореrarii. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям і складали донесення патрону. Оскільки це були в основному декласовані елементи або ж вільновідпущені раби (а царина їх інтересів – чутки, скандали, плітки), то їх професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор). Іншим джерелом інформації було приватне листування. Варто відзначити, що суб’єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує й наявність особливого жанру відкритого листа – in publico propositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах у людних місцях. Створення офіційної газети пов'язане з ім'ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезар наказав складати і публікувати сенатські та народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між «Асtа senatus» – протоколів сенату, які відправляли в архіви і мали строго секретний характер, і «Асta diurna senatus ad populi» («Щоденні протоколи сенату і римського народу") «настінної газети» Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенату серед населення Рима й усієї імперії. Зміст «асta diurna» складали звіти про засідання сенату, промови навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засідання. Крім того, в «актах» можна було прочитати про народження дітей у високопосадовців, про різні надзвичайні події. Наприклад, «під час захисту Тита Аннія Мілона з неба падали цеглини, що й занесено у відомості того року» (Пліній). За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш-менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, повідомлення про одруження. Мова газети не відзначалася особливою правильністю. Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) відразу враховувалися переписувачами. Газета розповсюджувалася по-різному. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Цицерон отримував «газету» з приватними листами. Крім того в Римі існувала пошта і спеціальні раби-поштарі (talellarii) або ж гінці (publicani), які розвозили римський вісник. За вказівкою імператора Октавіана Цезаря зменшили обсяг офіційної інформації, значно розширили відділ пригод, які самі римляни називали «пустощами». А після імператора Августа газета (під назвою «Асta diurna senatus ad populi») перетворилася в опис церемоній при дворі, дискредитувавши остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівського видання. «Асta diurna» використовували як офіційний документ без огидливості та глузування. А нові «Асtа senatus» стали об'єктом сатири. Цікаво, що на той же період припадає й виникнення цензурних органів. Інститут цензури було впроваджено у 443 р. до н. е. Складання aсta diurna входило до обов'язків квестора – представника громадської магістратури. Але разом з квестором до римської магістратури входили два цензори, обов'язком яких була перевірка складу общини, а також здійснення нагляду за громадською моральністю. Цензори переобиралися кожні п'ять років. Осмислення появи особливого виду художньої діяльності – мистецтва переконувати - неможливе без урахування агоністичного (від гр. – змагання, гра, бій, судовий процес) характеру грецької метальності. Формується діалектика як мистецтво роздуму і риторика як мистецтво красномовства. Ораторське слово було невід”ємною частиною державної системи, а вміння володіти ораторською майстерністю стало визначною рисою образу “громадської людини”, як ідеала демократичної Греції. Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професію логографа ( - той, що пише промови для інших) і супроводжувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом чисельних прийомів і фігур: “загальні місця”, ентімема (риторичні силогізми), софізми, енкоміея (хвалебна промова), погос (гнівне обвинувачення), іронія. Треба звернути увагу на появу діалога як форми філософської публіцистики (Сократ, Платон) і діатріби – жанрової форми філософсько-моралістичного “увіщування”. Їх підкреслена спорідненість з усною мовою (“діатріба представляла імітацію діалога…”(С.М.Аверінцев) свідчить не тільки про історичну поєднаність, але й про певну невиокремленість слова усного і писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожньості присутні в епідектичному красномовстві і жанрі “риторичної біографії”. Показові і факти масової апробації письмових текстів. Так, текст законів Солона можна було прочитати на табличках і обговорити на площі, навіть, звернувшись до Солона, внести певні зміни. Письмовий текст, ще не набув статусу “останьої інстанції”, це було теж саме усне слово, викарбоване на камінні, дошці, мурмурі. На відміну від грецького полісу, римська культура (753 р. до н.е. – рік заснування Риму) сприймалася як цивілізація індивідуальностей. Це, в свою чергу, зумовлює приоритет писемної культури. Звідси жанрове розмаїття історичних записів (скрижалі,фасти,анали,“Ефемеріди”), активний розвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливу увагу треба приділити римським афішам. “Corpus inscriptionum Latinarum” налічує 120 тисяч надписів. Ці засоби інформування були достатніми для жителів Риму. Але ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функції інформаторів, як свідчать історичні документи, виконували довірені особи, абож operarii. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям і складали донесіння патрону. Оскільки це були восновному декласовані елементи абож вільновідпущені раби, (а царина їх інтересів – чутки, скандали, плітки) – то ж професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор). Іншим джерелом інформації було приватне листування. Епістоли Цицерона і Цезаря, Горація і Овідія сприяли багатофункціональності жанрової форми листа. Слід відзначити, що суб”єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує і наявність особливого жанру відкритого листа – іn publico propositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах в людних місцях. Створення офіційної газети пов”язане з ім”ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезарь наказав складати і публікувати як сенатські, так і народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між “Acta senatus” – протоколів сенату, які направлялися в архіви і носили строго секретний характер, – і “Acta diurna senatus ac populi” (“Щоденні протоколи сенату і римського народу”), “настінна газета” Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенату серед населення Риму і усієї імперії. Мова газети не різнилася особливою правильністю (Малеин 13). Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) у той же час ураховувалися переписувачами. Газета розповсюджувалася різними засобами. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Ціцерон отримував “газету” з приватними лисами. Крім того, у Римі існувала пошта і спеціальні раби –поштарі (talellarii) або ж гінці (publicani) розвозили римський вісник.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Виникнення журналістики в Давньому Китаї.
Початки писемної китайської журналістики більшість учених виводять зі збірки «Весна та осінь» (VII ст. до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року – весною та восени – мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник китайської журналістики Г. Сергєєв, ці документи (пізніше вони увійдуть до книги «Шуцзін») використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стали змістом китайських газет періоду правління Тайської династії (618-907 р. н.е.) – дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх), сяобао. Оскільки більшість підданих були неосвічені, то для них спеціально вивішувалися ілюстровані новини.
Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспільної думки ще у І ст. до н.е. була «Музична палата» (Юефу), яка вивчала народні пісні, переробляла їх у потрібному напрямку, породивши особливу форму передачі інформації – через музичну епіграму, баладу. Крім того, до функцій «секретаріатів» імператорських урядів входило рецензування офіційних вісників.
Традиційність китайського національного менталітету, авторитарність влади гальмували поширення ксилографічного та книгодрукарського досвіду, затримавши незмінними періодичні видання майже до XIX ст.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 936; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!