Зміцнення позицій шляхти і закріпачення селянства.
Розвиток ремесла, торгівлі, виникнення нових і розширення старих міст, збільшення кількості ремісників, торговців та інших груп міського населення, уже відірваного від сільського господарства, зумовлювали зростання попиту на внутрішньому ринку на сільськогосподарські продукти, передусім на хліб. Одночасно зростав попит на хліб, інші сільськогосподарські продукти й сировину також на зовнішньому ринку в країнах Західної Європи, де вже в той час інтенсивно розвивалися капіталістичні відносини.
Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і діставати за них гроші.
Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства — двори, які почали діставати занесену ще в XIV ст. з Польщі назву «фільварків» (хуторів). Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі, посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною формою експлуатації селян були різні данини, переважно натуральні, то у фільварку — панщина. З виникненням фільваркового господарства особиста залежність селян від феодала набагато зросла і мала вже характер кріпацтва. У фільварку, крім землеробства, розвивалися також скотарство, бджільництво, рибальство, винокуріння, пивоваріння, селітроваріння, млинарство і т. ін. Отже, фільварок — багатогалузеве феодальне господарство, яке ґрунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.
З другої половини XV і до середини XVI ст. фільваркове господарство інтенсивно розвивалося лише в західних і північних українських землях — у Східній Галичині, Західній Волині й Західному Поділлі, в київському Поліссі, відносно густо заселених і менше зруйнованих турецько-татарськими ордами. У південно-східній частині України на Подніпров'ї, в південній Київщині і Брацлавщині, які зазнавали систематичних руйнувань від татарських і турецьких нападників, фільваркове господарство почало розвиватися порівняно швидко в другій половині XVI ст.
Обезземелення і закріпачення селян.
Для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва.
Феодали обезземелювали селян, зганяючи їх з їхніх ділянок або примусово «скуповуючи» селянські землі, що часто по суті було однаковим. Внаслідок цього землезабезпеченість селян зменшувалася, кількість малоземельних і безземельних селян — підсусідків, городників, комірників, халупників та ін.— збільшувалася.
Поряд з відбиранням селянських земель під фільварки феодали швидко збільшували панщину та грошові і натуральні побори. Якщо на початку XV ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або волоки, то наприкінці століття—-2 дні на тиждень (104 дні на рік), а в середині XVI ст. в багатьох фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень, тобто 208 днів на рік. У Підляшші, яке входило до складу Литви, у першій половині XV ст. селяни відбували на панщині 14 днів з волоки на рік, а в кінці століття — 1 день на тиждень, тобто в 4 рази більше.
Водночас із обезземеленням селянства і збільшенням панщини феодали намагалися перетворити вільних і залежних селян, селян «похожих» на кріпаків, на «непохожих», «отчичів» і юридично оформити кріпацтво. За загальноземським привілеєм 1447 р. великий князь литовський і король польський Казимир обіцяв не приймати в свої маєтки селян, які втекли з маєтків феодалів, а феодали не повинні були приймати втікачів з великокнязівських володінь. Поступово право селян на переходи дедалі зменшувалося, а потім воно було взагалі скасоване.
Феодали дедалі більше посилювали свою владу над селянами, руйнували общину, ліквідовували копний суд і добивалися права вотчинного суду над селянами, витісняючи великокнязівський або королівський суд. Ще в 30-х роках XV с. право вотчинного суду дістала галицька шляхта. У 1447 р. за згаданим привілеєм Казимира право вотчинного суду дістали феодали литовських, українських, білоруських і російських земель, що входили до складу Литви. А на початку XVI ст. селяни втратили право навіть скаржитися королеві або великому князеві литовському і, отже, перебували в повній залежності від волі феодала.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
29. Аграрні відносини в Україні. "Устава на волоки".
Аграрні відносини на українських землях в ХVІ - XVIII ст. пройшли складну еволюцію, їх розвиток був зумовлений ходом економічного життя, бездержавним статусом України, її перебуванням у складі сусідніх держав: Великого Литовського князівства, Королівства Польського, з 1569 р. - Речі Посполитої.Значний вплив на аграрні відносини в Україні мала національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, становлення Козацько-Гетьманської республіки, а згодом її занепад та приєднання до Російської імперії.У польсько-литовські часи аграрні відносини визначалися наближеністю українських земель до країн Центральної та Західної Європи, в яких формувалися нові індустріальні суспільства.Становлення економічних основ новоєвропейської християнської цивілізації втягувало економіку багатьох країн, в т. ч. й Королівства Польського, Великого Литовського князівства у загальноєвропейський ринок, прискорювало процес феодалізації земельної власності, розвиток ремесла, промислів, мануфактур на українських землях.Суспільно-економічний розвиток Західної Європи вимагав постачання багатьох видів сировини і готових товарів. Вони надходили з різних регіонів та країн світу. Благородні метали, наприклад, з країн Центральної та Латинської Америки.Сільськогосподарська продукція дедалі активніше надходила з українських земель. Західноєвропейський попит породжував відповідну пропозицію, стимулював відповідні галузі виробництва - так само, як і прагнення панівних верств Польщі та Литви користуватися престижними західноєвропейськими промисловими товарами, предметами розкоші, книгами, напоями тощо. Це спонукало збільшувати видобуток чи виробництво продукції і призводило до посилення експлуатації аграрно-сировинних придатків новоєвропейської цивілізації, одним із яких були українські землі у польсько-литовську добу і, пізніше, у складі Російської імперії.Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі землі та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна власність зосереджувалася в основному у руках королів, магнатів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формуватися козацьке землеволодіння.Значна частина земель була державною чи королівською і об'єднувалась у староства - великі господарські комплекси, які складалися із адміністративне сполучених фільварків і окремих груп поселень. У першій половині XVII ст. в Речі Посполитій на королівські маєтки припадало майже 10% від усіх поселень. Королівська земля орендувалася шляхтою та магнатами на вигідних для них умовах. Саме вони були її фактичними власниками. Аграрні відносини польсько-литовської доби регулювалися правовими актами: Литовськими статутами та іншими, які поширювалися й на українські землі. Литовський статут 1529 р. встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда 11 Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь на державних землях, якщо їх власники не були феодально-службово залежними від великого князя чи магната. Перший Литовський статут вводив ряд обмежень для селян: їх заборонялося без дозволу панів купувати або брати землю у заставу.Литовський статут 1566 р. скасував основне обмеження щодо шляхетської земельної власності. Так, шляхетська вотчина могла відчужуватися (продаватися, обмінюватися тощо) без дозволу великого князя. Деякі обмеження зберігалися щодо земель, наданих за службу. Однак вже Люблінська унія 1569 р. підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Литовський статут 1566 р. визнавав за селянами право лише на рухому власність, а продаж селянської землі дозволяв лише в межах одного маєтку.Важливу роль у розвитку аграрних відносин польсько-литовської доби відіграла "Устава на волоки" 1557 р. Під такою назвою відома аграрна реформа польського короля і великого князя литовського Сигізмунда II Августа, яка проводилася початкове лише у його маєтках, а згодом поширилася на всю державу. Згідно з "Уставою", всі землі (дворові та селянські) перемірювали і ділили на волоки. Кожне селянське тяглове господарство отримало (за точно встановлену ренту) волоку землі. Категорію тяглових селян було збільшено за рахунок селян-данників, службових та челяді.Селянські наділи вважалися спадковими, але купівля-продаж їх була заборонена. Крім того, селяни отримали землю на окраїні маєтків і гіршої якості. Волочний переділ зруйнував громадські порядки, що перед тим існували в Україні (кругова порука, спільні відробітки тощо). Він юридичне закріпив належність селян феодалам. Для тяглових селян встановлювалася панщина (2 дні на тиждень), крім цього, вони повинні були виконувати різні повинності (шарварки, толоки тощо) та платити грошові і натуральні податки."Устава на волоки" створила найнесприятливіші умови для розвитку фільваркових господарств.
|
|
|
30. Литовські статути – кодекс феодального права Великого Князівства Литовського у 3 редакціях: 1529, 1566, 1588 рр. Поєднано норми правових традицій: Руського права, польського права, німецького права, римського права, звичаєвого (неписаного) права. В основу лягла «Руська правда» Ярослава Мудрого.
1 литовський статут 1529 р.: Провідною думкою цього кодексу була охорона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за “мужика тяглого”. Шляхта отримала вільне право виїжджати за кордон.
2 литовський статут 1566 р(Волинська шляхта брала участь у складанні): здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. Позбавляв селян права на власні землі.
3 литовський статут 1588 р.:Остаточно закріпачив селян (згідно зі статутом, селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками). Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За навмисне вбивство злочинець карався смертю. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Враховувався вік людини (неповнолітні особи не несли кримінальної відповідальності). Кримінальне право розрізняло ступінь злочинства. Злочин шляхтича карався простіше за злочин простої людини. Пропагував віротерпимість. Злочини проти особи і майнових прав – карались особливо. Регулювались штрафи.
Аналізуючи Литовські статути, вчені звертають увагу на певний дуалізм їхніх норм. З одного боку, там містилися норми, що закріплювали нерівність людей, права і привілеї стану шляхти, норми, що принижували людську гідність простих людей. З іншого боку, до Литовських статутів було введено прогресивні на той час норми, що відображали розвиток товарно-грошових відносин і появу паростків капіталізму, ідей Реформації і гуманізму. Наприклад, проголошувався принцип рівності всіх перед законом, хоча й закон не був рівним для всіх, обмежувалися джерела холопства, встановлювалася кримінальна відповідальність шляхтича за вбивство простої людини, обмежувалася можливість застосування покарання до неповнолітнього, надавалися ширші прана власникам відчужувати свої маєтки, проголошувався принцип віротерпимості. Деякі норми обмежували владу господаря (князя) і правлячої верхівки. Ряд статей зобов'язували великого князя і державні органи управління діяти відповідно до закону, піклуватися про інтереси держави й народу. Цю ідею особливо виразно було висловлено у передмові до Литовського статуту 1588 р. Укладачі й редактори внесли низку прогресивних норм, що в підсумку висунуло Литовські статути на одне з перших місць серед пам'яток феодального права європейських країн. А Третій Литовський статут (1588 р.- 1840 р.) у сучасній літературі вважають перехідним документом від середньовіччя до нового часу. Водночас Литовський статут став такою пам'яткою феодального права, яка у своїх трьох редакціях зберігала руські правові традиції, і послідовно відображала суспільні зміни.
В цілому правові норми, викладені в Литовському статуті 1566 p.. відображали коло правовідносин того часу і цілком забезпечували державно-правовий захист інтересів стану феодалів. До найбільш важливих норм, викладених у статуті, належали норми державного права. Вони визначали територію держави, порядок утворення й діяльності державних органів, права і привілеї панівного стану. Статут 1566 р. законодавчо закріпив привілеї та чільну роль великих феодалів у державі.
За Литовським статутом 1566 р., до участі в обмеженні влади великого князя залучався й сейм. Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових законів не могли вирішуватися великим князем із панами-радою келейно, а тільки на загальному сеймі.
Укладення в 1588 р. Третього Литовського статуту (Нового) мало на меті узгодити литовське право з польським. Це було викликано великими соціальними і політичними змінами, що сталися після втілення в життя реформи 1557 р. ("Устава на волоки") і акта Люблінської унії 1569 р. З цією метою 1569 р. було вперше створено комісію, якій доручалося узгодити статут із польським правом. Згодом була ще одна комісія, яка, ймовірно (Й. Юхо), и уклала Литовський статут 1588 р. До складу цієї комісії входили найбільш відомі юристи свого часу та окремі посадові особи ВКЛ.
Формально дія Третього Литовського статуту не поширювалася на українську територію, але поступово він витіснив звідси попередній, Другий Литовський статут, завдяки неодноразовим публікаціям: у 1588 p.- старобілоруською мовою, тобто в оригіналі, і лише до середини XVII ст. чотири рази (1614, 1619, 1623,1648 pp.) - польською.
Основне державно-правове значення Литовського статуту 1588 р. полягало в тому, що він законодавчо оформив збереження BKJ1 як самостійної держави всупереч акту Люблінської унії. Укладачі статуту не внесли до нього жодної норми, що могла би бути використана на шкоду державній самостійності ВКЛ.
31. Магдебурзьке право у більшості досліджень визначається як середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від центральної адміністрації (королівські) або влади феодала (приватні) та створювали органи місцевого самоврядування. Воно було започатковане привілеями 1188 р., отриманими німецьким містом Магдебургом від архієпископа — власника міста. Водночас нерідко зазначається, що врядування середньовічних міст на підставі магдебурзького права — перша історична форма місцевого самоврядування.
Магдебурзьке право поширилось спочатку на Польщу разом з німецькими колоністами. Сприятливим часом для запровадження німецького права було царювання Казимира Великого, згодом усі "міста і "містечка" Польщі жили за магдебурзьким правом, відомим підрізними назвами, що стали зразками для Інших магдебургій (наприклад, Хелм — хелмське право тощо).
Перше українське місто, яке набуло магдебурзького права, — Новий Санч на Лемківщині (1299 р.). У 1339р. останній галицький князь Юрій-Болеслав подарував місту Сянок привілей на магдебурзьке право, а з переходом під польське правління майже всі галицько-руські міста отримують від королів привілей на магдебурзьке право: Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільський (1374 р.), Стрий та Володимир-Волинський (1431 р.), Луцьк (1432 р.), Снятин (1442 р.), Мукачеве (1445 р.) Рівне (1493 р.), Київ (1494 р.), Дубно (1507 р.). Острог (1528 р.), Любомиль (1541 р.), Тернопіль (1548 р.), Корсунь (1584 р.), Переяслав (1585 р.), Біла Церква (1588 р.), Чигирин (1592 р.), Мозир (1595 р.), Канів (1600 р.). Богуслав (1620 р.). Чернігів (1623 р.). Вінниця (1640 р.) і т. д. Лише за період 1572-1647 рр. українським містам і містечкам було видано 50 магдебурзьких грамот. Однак після такого сплеску європеїзації місцевого самоврядування в Україні, особливо після Переяславської ради 1654 р., поширюються азійські процеси за характером, русифікаторські за суттю.
Отже, українські міста запозичили нові принципи життя та пристосовували їх до своїх умов і особливостей. Через місцеві традиції структура і функції органів самоврядування в різних містах могли не збігатися, мати відмінності. Загалом організація адміністративної і судової влади за нормами магдебурзького права в містах ставила їх на один рівень з європейськими. Як відзначає А. П. Грицкевич, його отримання українськими містами означало досягнення високого економічного і соціального розвитку, зрівняння з багатьма німецькими і польськими містами.
В адміністративно-правовому плані самоврядування завдяки магдебурзькому праву відокремило місто від волості. Його запровадження Передбачало власні органи самоврядування - магістратури складі ради на чолі з бурмістром та лави на чолі з війтом. Влада війта складала найважливішу частину муніципального управління, усі жителі міста повинні були підкорятися йому, йому і нараді присяжних належала судова влада. Війт, на думку дослідників, був окремою інституцією, йому підпорядковувався магістрат. Інші вчені припускають, що війт входив у магістрат.
Ця найвища посадова особа міста в основному призначалася королем і з усіх міст України, що мали магдебурзьке право, тільки жителі Києва його самостійно обирали. Війт головував на засіданнях і виконував поліцейсько-дисциплінарні функції. У якості утримання війт одержував частку із суми грошових штрафів і судових витрат, земельний наділ у місті, право утримання м'ясної лавки на міському ринку, ін. Порівняно з магдебурзьким правом, війт міста Великого Князівства Литовського мав більші повноваження, як і їх джерела прибутків.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 892; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!